Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Научная Фантастика
Показать все книги автора:
 

«Під кінець він її ловить», Юджі Фостер

Невиразні тіні милосердно приховували руйнування театру. До брудного сяйва місяця крізь побиті балки старезного даху долучалася одна-єдина свічка, завдяки чому легше було не звертати увагу на стерті та покручені мостини, подерті фіранки, порослі цвіллю стіни. Також легше було не звертати увагу на зачухану спідницю з геть обшарпаним подолом, колись білосніжну та вишукану, та на черевички, що вже практично розвалилися, з потрісканими носками, які довелося ретельно обгорнути наново збереженими смугами білизни. Колись, не так уже й давно, Айса й не глянула б на це місце, й не зволила би показатися тут, у цій суцільній руїні. Проте часи змінилися. Все змінилося.

Айса зробила пірует на одній довгій нозі, огорнувши тіло руками, неначе обережно згорнутими крилами. Її м’язи зібралися та розпрямилися в граційному стрибку, затримавши її в повітрі з викинутими кінцівками, аж поки сила тяжіння не прикликала її назад, додолу. Заплямовані дерев’яні мостини під нею рипіли, та вона їх не чула. Вона чула лише музику в себе в голові, знайомі куплети з незліченних репетицій і вистав «Плачу снігура». Вона могла промугикати складну оркестрову партитуру з пам’яті. Так само напам’ять вона знала кожен крок.

Дія друга, картина третя: фінал. Це мав бути дует — вона у ролі Макіри, проклятої воєводиної дочки, а Баліґ у ролі Оно, її приреченого коханого, в шаленому останньому танці подоланого трагізму, відновленої надії та нового народження. Та коли Магістрат закрив останні театри, Баліґ зник серед ресторанних бешкетів і протестів.

Тож Айса танцювала цей дует як соло, так, як їй часом доводилося на репетиції, відзначаючи ті па, де мав бути Баліґ. М’язи в неї палали, дихання пришвидшувалося. Вона обожнювала це відчуття, її тіло було ідеально пристосоване до її бажання, було слухняним знаряддям її волі. Лише в ці моменти вона справді почувалася собою, справді живою. Похмурі, жахливі дні з їхніми приниженнями та нескінченним голодом перетворювалися на сон. Цей танець, тут і зараз, був реальним. Вона хотіла, щоби він ніколи не закінчувався.

Музика розросталася, невблаганна, ведучи до кульмінації, до шквалу енергійного кружляння та складних рухів ногами, запаморочлива та збудна. «Плач снігура» завершувався рвучким стрибком, під час якого Айса кидалася в повітря просто над глядачами, чудова та блискуча на вершині гримучих музичних тактів. Але це їй доводилося опускати. Це неможливо було навіть відзначити, неможливо виконати без Баліґа, який би її впіймав.

Засапана, у стані ейфорії, та все ж незадоволена, вона закінчила, ставши на одне коліно, витягнувши вперед руки та драматично схиливши голову у благанні. Музика в неї в голові стихла. Тут мала впасти завіса, а глядачі мали звестися на ноги в шаленому захопленні. Та тягнути канати з блоками було нікому, а ряди лав у театрі були геть порожні.

Це не мало значення. Вона танцювала не заради почестей і оплесків. Коли зачинили свої двері останні сцени та театри у мистецькому районі, коли всі виступи навіки припинились, Айса знайшла цей заклад, цей безіменний театр-привид. Достатньо занепалий, аби Магістрат не звернув на нього уваги, достатньо сильно зруйнований, щоби ніхто не взявся заперти тут двері, він став її гаванню, місцем, куди вона тікала, щоби мати змогу танцювати наодинці в пітьмі та тиші. Незважаючи на те, що світ перетворився на хаос, танцівниця все ж танцювала. Спокій і здоровий глузд лишилися тільки тут.

До її мрій втрутилися тихенькі оплески пари рук за кулісами.

Айса різко підняла голову, швидко глянувши туди, де біля миготливої свічки лежав її кинджал у піхвах.

З благеньких портьєр, відхиливши їх плавним, легким порухом, вийшла якась постать. Риси її обличчя губилися в темряві. Хоча Айса й не бачила обличчя цієї людини, вона знала цю ходу, цей знайомий змах руки.

— Баліґ? — видихнула вона.

Вона побігла до нього, найперше забажавши його обійняти, переповнена запитаннями та радощами. Але вона завагалася. Лінія його плечей, його заціпенілий хребет — вона настільки пристосувалася до знаків і поведінки тіла свого партнера, що зрозуміла: Баліґ із якоїсь причини хоче зберігати дистанцію.

— Що таке? В чім річ?

— Я прийшов потанцювати з тобою, Айсо.

— Звісно, що так.

— Але я вже не такий, як колись.

Він боявся, що втратив навички, що вона шпетитиме його за неправильні па, прорахунки у темпі чи синхронності?

— Ми обоє вже не такі, як колись, — мовила вона. Порпається разом зі старим дідом у канаві ради хлібної скоринки, а між зубами хрустить крихкий тарган. — Та для мене ніколи не було партнера, кращого за тебе, Баліґу.

Айса підняла руку, вдаючись до офіційної мови танцю, та витягнула пальці, просто кажучи: «Потанцюй зі мною».

Баліґ вийшов у світліше коло тіней, утворене її свічкою. Вона побачила те, що раніше приховувала навколишня темрява: затуманений блиск його очей, сіру блідість його плоті, а за солодким ароматом трояндової води, яку він полюбляв, відчула тлінну гниль.

Айса відсахнулася; серце в її грудях тьохнуло. Вперше відтоді, як вона здобула звання першої солістки, її тіло не підкорилося її волі, застигнувши на місці, тоді як вона завзято вимагала, щоби воно побігло, врятувало їй життя втечею.

— Ти… ти захворів на смертну чуму, — прошепотіла вона.

Баліґ відвів очі набік, виражаючи, як вона добре знала, дискомфорт від ніяковості чи сорому.

— Не хочеш усе ж таки зі мною станцювати?

— Кажуть, жертви чуми божеволіють… убивають і з’їдають своїх жертв.

Вони мовчали про те, що чума убиває всіх своїх жертв, а тоді ті прокляті горопахи підводяться знову — бездумні, жорстокі та голодні.

Стоячи в центрі сцени, він обвів пильним оком порожню чорноту відсутньої публіки.

— Знаєш, мені завжди понад усе хотілося заслужити честь стати твоїм партнером. Я спостерігав за іншими твоїми партнерами, бачив, як вони незграбно тупцялися коло тебе, що вони недостатньо добрі для тебе, і я вчився на їхніх помилках.

Це було так. На відміну від декого з тих недолугих йолопів, із якими їй довелося танцювати за багато років, Баліґ жодного разу не впустив її. Від самого початку він неначе підсвідомо знав, як рухатися разом із нею, підлаштовуючи рухи своїх рук і ніг до її рухів, завжди був там, де було потрібно їй. Вона довіряла Баліґові від найперших його проб, знаючи, що він її спіймає.

Айса дещо розслабилася; м’язи її ніг і плечей вийшли зі стану заціпенілого безсилля.

— Ти був найкращим партнером у моєму житті.

— Разом ми були ідеальними.

— Атож.

Айса подала йому руку, владно змахнувши нею. «Танцюй зі мною».

Баліґ кивнув у благословенні танцюриста, яке означало: «Завжди».

Вони рухалися разом в унісон. Їхні пальці переплелись, а його тіло гнучко огорнуло її. Незграбного совання чи переміщення кінцівок не було зовсім. У них такого ніколи не було.

— Фінал, — пробурмотів він. — Я рахую. Раз-два, раз-два-три-чотири.

У двох головах абсолютно синхронно заграла музика.

Вона кружляла в його обіймах, відскакувала та, наче газель, стрибала назад. Він утримував і підтримував її, завжди поруч, дзеркально доповнюючи її рухи. Вони танцювали, і вона насолоджувалася силою його рук, що огортали її, вивіреним ритмом його ніг, синхронністю двох тіл, які рухалися з невимушеною грацією. Було так, як раніше. І поки що більше нічого не мало значення. Як він її знайшов, як він міг сам зберігати такий спокій, не перетворившись на одного з тих бездумних чудиськ, на яких перетворювалися носії чуми. Як він… помер.

Він рвучко підняв її над головою, без жодних зусиль підкинувши її в повітря та підтримуючи всю вагу її тіла лише однією рукою. Крізь подерті панчоху та спідницю його пальці випадково схопилися за шкіру там, де мали ковзнути кількома шарами бездоганного колись костюма. Неприродний холод його мертвих пальців проймав до кісток. Коли він опустив її, легку, наче опалий листочок, Айса заточилася.

Баліґ її не кинув — поклав одну руку їй на стегно, а іншу — на лікоть, і скомпенсував вагу її хиби поворотом власного тіла. Захистив її. Спіймав її. Лише найуважніше око у глядацькій залі побачило би, що щось не так, і навіть це уважне око помітило б відхилення лише на півтакту, зовсім незначну помилку.

Скільки ж разів її тримали, підіймали, носили Баліґові сильні руки? Баліґ був каркасом і риштуванням, підкидав її в повітря та ловив, коли вона швидко летіла до землі; його віртуозні навички працювали лише на те, щоб вона сяяла.

Вони продовжували свій дует без жодного слова, і «Плач снігура» дійшов останніх па: закохані сходяться, розлучаються і возз’єднуються. Фінал у тому вигляді, в якому його слід танцювати, вибух поворотів і хвацьких рухів ногами, кульмінацією якого є нестримний біг до краю сцени та величне падіння в обійми Баліґа, за мить до того, як вона змогла б із неї злетіти. Це блискуча демонстрація фізичної підготовки та абсолютної довіри. Якщо він якось неправильно вирахує ритм, трохи наплутає з часом або рівновагою, вона невдало впаде з високої сцени на безжальну підлогу внизу. Звісно, будуть забиття та синці, можливо, зламані кістки, падіння, що завершить її кар’єру. Але Баліґ завжди її ловив.

Тепер Айса без вагань кинулася в повітря, вигнувши тіло та сповна віддавшись цьому рухові.

Вона неначе летіла — мить розтягнулася до нескінченності, а сама вона зависла на переході між землею та невагомою свободою. Жодного страху, жодного голоду, жодного болю — лише ця ідеальна мить.

Померти зараз, отак, буде не так уже й погано. Якщо Баліґ її не впіймає, вона може впасти доволі невдало, щоби зламати собі шию. Це буде не так і погано. Швидко й хутко.

Звідки взялася ця думка?

Вага світу її знайшла. Айса впала.

А Баліґ її впіймав.

Німа музика закінчилась. Айса зробила реверанс. Баліґ уклонився. Уявні глядачі зааплодували. Опустилася фантомна завіса.

Повернулися одне до одного, опустивши руки, більше не говорили мовою тіл, змушені задовольнятися куди менш елегантним спілкуванням за допомогою слів і мовлення.

— Ти завжди мене ловиш, — мовила Айса.

— Так, — відповів Баліґ, тихо, майже шепочучи.

— Цього разу я подумала: що б сталось, якби ти цього не зробив?

Він випростався та зробив крок назад, а його дивні немертві очі поглянули вбік.

— Ти постійно забуваєш. Хоч як часто ми танцюємо і я тобі нагадую, ти забуваєш.

Айса насупилася.

— Про що ти говориш?

— Одного разу я тебе не зловив.

Раптове обурення та невіра, надміру люті та нераціональні.

— Не сміши мене. Ти завжди мене ловиш.

— Наш перший вечір на цій сцені. Згадай-но, Айсо.

Їй закортіло тупнути ногою.

— Це і є наш перший вечір. — Перед очима в неї застрибали та замиготіли блискавичні картини. — Хіба не…

Вона затнулась, а разом із мовою їй відібрало уяву. Голод. Такий голод.

— Ти прийшла сюди, чому? — спитав Баліґ м’яким, улесливим голосом.

Вона здригнулася, раптово відчувши холод.

— Після закриття театрів я… я продалася в рабство. Краще вже бути ситою рабинею в горішньому місті, ніж мучитися голодом на волі у міських нетрях. — Синці та приниження. — Але той чоловік, якому я продалася, — він хотів, аби я виробляла дещо невимовно огидне. — Знаряддя її мистецтва осквернене. Кров на стінах. — Я втекла. Знайшла це місце, цю сцену.

— А я знайшов тебе тут, коли ти танцювала.

Айса підняла голову.

— Як?

— Не знаю. Може, завдяки світлу твоєї свічки або ж рухливим тіням, помітним крізь потріскані стіни. Мене тягнуло до тебе так, як тих, хто піддався смертній чумі, тягне губити та пожирати ще живих. Але побачивши, як ти танцюєш «Плач снігура», я неначе прокинувся. Я дивився, загіпнотизований, і згадував про тебе з собою та про нас. Попервах ти мене боялася. Та кінець кінцем ми вчинили так, як чинимо завжди.

— Ми станцювали, — сказала вона.

— Так.

— А тоді?

— Під кінець, просто перед останнім стрибком Макіри зі сцени, ти гукнула до мене: «Не лови мене! Відпусти!»

Голод. Невпинний, хижий голод.

— Я все-таки спробував тебе зловити, — сказав Баліґ.

Накладені одне на одне видива блідої плоті впереміш із сірими бризками яро-червоного на вицвілих афішах у сонячному світлі.

— Але я тобі не дозволила, — пробурмотіла Айса. — Вивернулася в останню мить.

— Так.

— Я впала.

Айса підняла руки до обличчя, відзначила мертву пласкість шкіри, чорні поламані нігті. Прислухалася до застійної тиші у себе в грудях, там, де мало битися серце, вдихнула запах гниючої плоті — власний запах. Її сукня, колись вишукана, була не просто пошарпана та замазана, а заляпана брудом і кров’ю від лежання в могилі.

— Ми полюємо та харчуємося разом, — пояснив він. — Ти пам’ятаєш, хто я такий і хто ти така, лише тоді, коли ми танцюємо. Але я не забуваю. Чомусь не забуваю. Я нагадую тобі.

Айса розгладила забруднені зморшки на спідниці та запхнула пасемце сплутаного волосся назад у шиньйон, який поступово розвалювався. Всі танцюристи знали, що весна в них коротка. Доля танцюриста — зламатись або згаснути, пережити коротку пору слави, якщо поталанить. Айсі ж поталанило, дуже поталанило. А тоді талану геть не стало, для всіх. Але це був новий талан.

Підійде.

— Нагадай мені знову, Баліґу, — промовила вона та підняла руку, витягнувши пальці. «Потанцюй зі мною».

Він уклонився.

— Згори. Раз-два, раз-два-три-чотири.

Крізь потріскану та розколоту стелю напіврозваленого театру просочувався потьмянілий місяць, єдиний глядач для двох танцюристів, які підстрибували та крутилися разом у незрівнянній гармонії. Мертва плоть рухалася в унісон із граційною елегантністю, гнучка, спритна та сильна, його та її. Вічна вистава.

А під кінець він її ловить…