Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Исторические приключения
Показать все книги автора:
 

«Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди», Владислав Лозинский

I Мій батько їде в Туреччину

Иллюстрация к книге

Було свято трьох королів. Мій батько одягся чистенько, накинув на себе кобеняк, підбитий лисячим хутром, бо мороз був лютий, і, поки ще мати збиралася, щоб піти з ним до костьолу, взяв з полиці свячену крейду, вийшов із світлиці надвір і над кованими дверима, на перекладині, вивів важкою рукою досить великі, не дуже гарні букви:

К + М + Б 1614[1]

Це — найдавніший час мого життя, який я пам’ятаю. А пішов мені тоді шостий рік. Що потім діялося, і що було зі мною і з моїми батьками, і що бог давав злого і доброго — держиться в моїй пам’яті, немов у міцній замкненій скрині. Згодом, коли з роками прийшов розум, я почав читати в пам’яті, як у книзі, що друкується задовго до того, поки ти навчишся читати.

Село, де жили мої батьки і де я народився, називається Підбуж і лежить біля самісінького головного шляху, що веде в різні далекі місця і кра світу божого, бо ним можна їхати і через Самбір до Угорщини, і через Стрий до Волощини, і до Кракова через Фельїїітин і Перемишль, а також до Львова і далі на Україну, навіть до Туреччини.

Належить воно до королівщини, приписане до симбірської економії і не має поміщика. Правив у нїм за моїх наймолодших років підстароста. Хоч він був лише повірений пана воєводи ЄжегО Мнішеха, проте називали його підстаростою, бо він так хотів і наказував, удаючи із себе, через власну пиху, особу знатнішу, ніж це було насправді.

Мій батько не був підданим хлопом, бо сидів на солтистві[2]. Але й солтис із нього був не такий, як інші, бо він людей не судив, податків чи королівських данин не збирав, на війну не ходив і джури в поле не посилав. Земля його, неповних півтора лана, згодом стала «вільним полем»; батькові вона дісталась у спадщину від матері, і він мав на неї такі ж права, як шляхтич, тільки до економії симбірської платив податки і за худобу двадцять злотих, — половину на святого Мартина і половину на святого Войцеха. Добре жилося нам у тій садибі, бо й хліба можна було б мати доволі, коли б не одна біда: у батька хотіли відібрати землю, про що я розкажу далі.

На полі працювала переважно мати, бо батько — купецький візник — щороку, по кілька місяців перебував у дорозі. Навчився, щоправда, мій тато колись теслярського ремесла, але його дуже тягнуло до візництва, а теслярство не давало достатнього заробітку, тому він і відцурався його. Вже мій дід був солярем, тобто возив сіль, бо тут навколо — в Старій Солі і в Ляцькім, у Дрогобичі і в Трускавці, в Модрині, в Стебнику і в Котові — жупа на жупі[3], і звідси висилають бочками сіль в усі кінці світу, аж до Києва, на далеку Україну, бо хліба там удосталь, а солі ні дрібки, хоч би око запорошити.

Фурманське ремесло перейшло, таким чином, з діда до мого батька, тільки батько не возив уже солі, а, одержавши після смерті діда трохи грошей, вдався до купецького фурманства. То був неабиякий заробіток, але важкий; ремесло небезпечне, а часом і збиткове, якщо трапиться нещастя. Бо ж ти їхав, мов на війну, і хіба що бог милосердний знав, коли повернешся, і чи живий, і в якому вигляді станеш на порозі своєї хати. Можеш вихати чудовим кованим возом, запряженим четвернею коней, підперезаний повним чересом[4], а повернутися пішки і босий, жебраком, з самим лише батогом у руці замість заробітку, і ще й радий будеш, що приніс голову на плечах. Скрізь дороги небезпечні, всюди сила опришків і волоцюг, ласих на купецький гріш і багатий товар; навіть коли у Волощину чи Угорщину з товарами їдеш або звідтіль повертаєшся, і то страху та біди часто наїсися досита, а що казати, коли дорога веде в Туреччину, в поганські землі?

А батько мій якраз у Туреччину й їздив, у саму, так би мовити, пащу розбійницьку. Як людина надійна, твереза, з сміливим серцем, він користувався великою ласкою і шаною у львівських вірмен, що ведуть широку торгівлю з турецьким краєм. Вони вивозять туди силу золота і дорогого товару, а звідти на Русь повертаються з іще більшими скарбами, везуть мануфактуру, золоті тканини, заморське коріння, а нерідко й перли, коралі, коштовні камінці, такі красиві, що й королівську корону прикрасили б, а за один такий камінець навіть панський маєток купити можна. Двічі був мій батько аж у Стамбулі, турецькій столиці, де сидить султан — цісар їхній, обидва рази повернувся щасливо і з великим заробітком, але зарікався, що втретє туди вже не поїде. Одначе поїхав, бо мусив, і все через оте саме солтиство, з якого нечесні люди хотіли його вигнати.

Мій батько, як я вже казав, був законним власником того солтиства, бо дістав його в спадщину, але не по чоловічій лінії, а по жіночій, і тому наш підстароста в Підбужі, пан Балчинський, конче зажадав видерти його в батька, якщо той не відкупиться. Раніш тата ніколи цим не турбували, аби тільки оренду платив, а сам пан воєвода Мнішех ще небіжчикові дідові говорив, що він може бути зовсім спокійний за ту власність. Але від часу, коли лан воєвода віддав свою дочку за московського царя Дмитра, що приблукав до Самбора голий голісінький, і, взявши військо, потягся до Москви, щоб посадити Дмитра на царськім престолі, в замку завелися інші порядки. В 1611 році старостою був пан Данилович, а через чотири роки його змінив пан Самійло Конецпольський, і відтоді пан Балчинський чимраз дужче напосідав на мого батька, погрожуючи викинути його з поля, так що батько і проситися мусив, і відплачуватися, сподіваючись лише на божу й людську допомогу.

Був час, коли, здавалося, така допомога вже прийшла, причому навіть від могутньої особи. А сталося це так. У 1621 році до Львова за військом їхав король Зігмунт. Батькові моєму, що мав великий вантажний віз і четверо коней, рослих і міцних, наказали із замку збиратися в обоз.

То був час великого воєнного походу на Туреччину. Батько дуже боявся, щоб його з кіньми не взяли везти гармати аж до Львова. і все ж мусив поїхати, хоч і з плачем. Було це пізно восени, після великих дощів. Трапилося так, що королівська карета застрягла в трясовині за селом Залісся, недалеко від Янова. Фурман щосили вдарив батогом по конях; запряжені коні, а було їх шестеро і всі, як леви, звилися на диби, потім скочили, мов шалені, так, що аж вода бризнула вгору, наче з помпи. Миттю все сплуталося в один клубок, почувся страшенний тріск, вершники попадали з сідел, віжки порвались, орчики потріскались, ремені поплутались, а карета так нахилилася, що от-от зовсім перекинеться, і його величність король міг життям накласти.

Було при королі багато людей, — придворних драгунів, шляхти, — і всі їхали верхи на конях. Як кинулися вони рятувати короля, то стало ще гірше, бо цей хапає за те, той за інше, один шарпає туди, другий — сюди, цей собі кричить, а той — собі. Отож зчинився такий гамір, тріск, метушня, що хіба сокирою прорубаєшся до карети. Трапилося так, що двірські вози були вже далеко попереду, а з-поміж тих, що їхали в обозі, батьків віз опинився найближче до королівської карети. Батько прибіг на місце події з самої лише цікавості; але, побачивши, як один з драгунів, що позлазили з коней, щоб розплутати упряж, упав мов неживий під копита, а другий неборак ледве дихає під колесами, він, не роздумуючи, відчайдушно кинувся між коні і великим ножем розрізав посторонки та ремені. Сполохані коні, відчувши свободу, стрілою рвонули в поле. Карета ж лишилася на місці.

— Має хто з вас добрих коней? — гукнув старший придворний, під'їхавши до обозу.

— Маю, пане! — відповів мій батько.

— Давай, та духом!

Батько миттю випряг свої коні і, як йому звеліли, запріг у королівську карету. Оповідав він потім матері, який великий страх охопив його, коли подумав: «Ану ж як не витягну королівської карети з трясовини, що тоді? Сором, а може, й щось гірше чекає на мене». Здався лише на ласку найсвятішої діви і святого Юрія, який є небесним опікуном візників, подивився на свої шкапи з таким милосердям, немовби просив їх, щоб не підвели його у тяжкій пригоді, а потім, узявши себе в руки, незважаючи ні на що, навіть на королівську величність, як трісне батогом, як ревне з усієї сили: «Гей! Аю! Вйооо!» Коні наче зрозуміли, що тут ідеться про доброго пана і про власну їх честь, вигнулись дугою, напружились та як рвонули з місця — королівська карета миттю опинилась на твердій дорозі.

Підвіз батько короля до Янова, а звідти вже недалеко було й до стоянки, де зупинився весь двір. Тільки но випряг він стомлених коней, щоб вертати по свого воза, який залишився позаду на дорозі, коли кличуть його до короля. Уперше і востаннє в житті став батько тремтячи перед монархом, навіть очей не наважується підвести.

— Як тебе звати? — питає король Зігмунт.

— Марко Бистрий, милостивий королю!

— Справді, Бистрий, — король на те, — бо ти і хлоп бистрий. А звідки ти?

— З Підбужа, з економії симбірської, милостивий пане!

— Ось тобі, Бистрий, — каже король і кидає татові в шапку червінець із своїм зображенням. — їдь же з богом.

Ласкавість його величності короля додала батькові відваги. Він, як стояв, упав ниць до ніг короля, благаючи:

— Наймилостивіший королю! Молю покірно милосердя вашого.

Король звелів йому встати і спитав, чого він хоче. Батько, одначе, не встав, лише підвівся на коліна і почав просити затвердження на солтистві, бо злі люди хочуть його звідти вигнати й зробити жебраком.

Якусь хвилину король слухав терпляче, а потім, показуючи на одного із своїх придворних, сказав:

— Розкажи он тому, — і усміхаючись додав: — Чуєте, Сольський! Зверніть там увагу на справу цієї людини, бо це ж наш королівський візник, auriga regius.

Прибувши до Львова, батько покірно нагадав про себе панові Сольському, якому король доручив його просьбу, а той відіслав його до другого, другий — до третього, і так посилали його від Аннаша до Кайфаша[5], аж нарешті писарчук канцлера записав собі, про що йдеться, і сказав батькові:

— Їдь ти, чесний чоловіче, додому, прийде тобі декрет королівський на грунт: листа буде надіслано до замку в Самборі.

Хоч нехоч, а мусив батько задовольнитися такою обіцянкою, бо де ж бідному хлопові турбувати своїми справами панів, та ще й у дуже неслушний час, коли всі голови були набиті воєнними справами: саме тоді королевич Владислав, а тепер наш милостивий монарх, воював з турками, і хто живий був у Львові, тільки про цю війну говорив і нею журився. Та й небезпечно було баритись у Львові — краще тікай, чоловіче, а то ще до Хотина з гарматами поженуть. А все таки батько мій повернувся додому веселий, оповідав матері і мені багато цікавого про короля, хвалився перед сусідами, підстаростою і дядьком Валентієм, що король іменував його своїм фурманом, і навіть запам’ятав сказані королем латинські слова «auriga regius», тобто «візник королівський». Мені було тоді тринадцять років, і брат моєї матері, дядько Валентій, дяк у костьолі, або, як тоді називали, кантор, навчив мене трохи читати й писати. Отож я, де треба і не треба, — на дверях, на скринях, на столі,— виписував то крейдою, то вуглиною товсті, криві букви, складаючи латинські слова «auriga regius», які, здавалося мені, означали те саме, що гетьман над візниками.

Однак незабаром наші добрі сподівання розвіялись, бо минав місяць за місяцем, а затвердження королівське на батькове солтиство все ще не надходило. Підстароста, коли батько повернувся такий підбадьорений королівською обіцянкою, трохи сховав роги, а тепер знову почав наступати на батька щоразу щільніше, маючи за спільника одного мадьяра, гайдука і великого колись фаворита воєводи Мнішеха. Той мадьяр, на прізвище Кайдаш, ще хлопчиком узятий був на панський двір, а тепер у Підбужі при підстарості сидів мовби на ласкавім хлібі, і саме йому старий лан ніби подарував наше солтиство. Отож обидва допікали батькові. «Або подоброму забирайся звідси, або витрясемо тебе з солтиства, — погрожували вони, — бо в замку ми вже справу виграли!» А це була безсоромна брехня: декрету вони не мали та й не дуже були певні, що королівське затвердження ніколи не прийде. Отже, справи стояли так, що обидві сторони боялися: батько — а що як його скривдять? Підстароста і Кайдаш — а що як затвердження буде?

Коли один і другий бояться, легко дійти згоди між собою.

— Заплатиш нам двісті злотих, а ми, з любові до ближнього, обіцяємо лишити тебе в спокої,— говорив Балчинський.

— Не маєте ви страху ні людського, нї божого! — казав батько. — За гріхи мої дам сто злотих, але вже раз назавжди відчепіться од мене, навіки розквитаймось, і нехай вас бог судить за мене, бідного чоловіка:

— Давай хоча б сто, тільки зараз; це вже з милосердя погоджуємось.

Батько стільки грошей не мав. Тоді, після довгих переговорів, зійшлися на тому, що батько повинен повернути сто злотих до наступного святого Михайла, а за відстрочення мав дати того дуката, якого одержав від його величності короля в Янові.

Коли я, малий хлопчина, побачив, як на очах заплаканої матері королівський дукат потонув у шкіряному гаманці Балчинського, мов у глибокій криниці, серце моє защеміло, а в грудях наче вогонь запалав. Ця кривда мого батька, тяжка і палюча, так вразила мою душу, що все життя своє не забуду того дня, тієї години, і хоч пізніше ще жорстокіші кари божі впали на нашу хату і на наші голови, вони не приглушили найпершої моєї прикрості, так як дзвін, коли раз трісне, вже не стогне, хоч у нього вдариш із ще більшою силою, ніж тоді, коли тріскав.

Тієї зими батько мав мало заробітку, тому ранньою весною 1622 року вихав до Львова із сіллю, хоча вже не радо возив сіль, навіть зовсім уже закинув був солярство, як було сказано, але тепер мусив поїхати, бо треба було заробити грошей, щоб повернути важкий борг до святого Михайла, а також щоб побачитися з вірменськими купцями, спитати, чи не пошлють його з товаром у дорогу, що дало б більший прибуток. Повернувшись додому, каже матері якось несміло, немов боячись її засмутити:

— Не буде цього року великих перевозок ні до Кракова, ні на Мадьярщину, ні до Волощини, а на те, що туди має йти, вже найнялись інші фурмани. Для мене нічого з того вже не лишилося, хіба що возити самарським євреям віск і шкури до Сану на сплав. Але пан Криштоф Серебкович відправляє за п’ять тижнів караван із Львова.

— В Туреччину! Ох, нещасна я! — заголосила мати, не даючи батькові докінчити.

— Авжеж, у Туреччину, — каже батько, — бо пан Криштоф торгує тільки з турецькими купцями. Але не в самий Константинополь, а тільки до Адріанополя і Варни, до моря, бо туди мають причалити кораблі з товаром пана Криштофа. Я домовився з паном Криштофом. За моїм розрахунком та при божій помочі, в дорозі туди і назад зароблю по сто талярів.

Багато було плачу й лементу вдома через отой батьків від’їзд у дикі й небезпечні місця, аж на Чорне море, котре, як мені тоді уявлялось, мусило бути чорнечорне, мов сажа, і повнісіньке страшних тварюк і змів, таких же чорних, як і ті глибини, завжди ніччю вкриті, в яких ні сонечко, ні місяць, ані зорі не могли відбиватися; не так, як у нашім Дністрі, на дні якого блакитне небо видно було, наче в дзеркалі, а хмари пливли під водою, ніби риби. Плакала мати, що батько пускається бог знає на які пригоди; плакав я, але не через те, що тато їде, а тому, що мене з собою не хоче взяти, і так у немалім смутку минав час. Батько мовчки готувався в дорогу, а я, тоді вже юнак, досить рослий, допомагав, як умів.

За два тижні до від’їзду ми почали давати коням овес, бо до цього часу вони їли лише січку та сіно і дуже ослабли й схудли. Коней у нас було троє, самі вантажні, великі: один вороний, якого батько називав Джумбас, бо купив його в турецького купця, а таких торговців називають джумбасами; другий яснокаштановий Клусь, третій плямистий. Називався він Суданий і був найгарніший; походив цей кінь з дуже доброго панського табуна, але був уже старий і на одно око сліпий. Потім тато почав лагодити віз, уважно оглядаючи все, — від коліс, осей, обручів до найменшого цвяха і гвинта. Возище був страх великий, увесь кований; із здоровенним личаним кошем і прикошиками, з покривалом на обручах, він скидався на величезну халабуду, де можна було б мешкати, наче в хатині. А скільки було на тім возі заліза, ланцюгів! Бувало, як пустить батько коней риссю по дорозі, то зчиниться такий брязкіт, мов у казани б’ють. Люди завжди дивом дивувалися з цього воза, бо в тих українських місцях, а особливо під горами, селяни мають візки мізерні, в яких не знайдеш жодного залізного цвяшка, зате в їх возиках пищить, і скрипить, і тріщить так, що коли ті возики спускаються з гір довгим журавлем до річкових перевозів, то за милю чуєш цю музику.

Дуже дбайливо збирався батько в далеку дорогу: в окрему торбинку насипав свяченого вівса, щоб у дорозі до фуражу додавати і таким чином відганяти од коней наврочення; добирав зілля на різні кінські недуги: блекоту, липняк, вільжину, копитняк та інші; заготовляв запас смаровила на ремені — з горілки, сала і сажі гданьської; в окремий шкіряний мішок поскладав дорожній інструмент: молоток, обтяжки, долото, шила, цілу копу ухналів; чистив сокиру, самопал і широку шаблю мультанку, бо без того зовсім не рушай з дому, коли твоя дорога веде в далекі і дикі місця. Тим часом мати пакувала одяг і білизну, та й про харчі на дорогу пам’ятала: дала хліба, ячної крупи, сала, сирів сушених, щоб не відразу жити з готового гроша, а на своїх харчах тиждень другий перебиватися. Дав батько на службу божу парафіальному ксьондзові, вислухали ми її з великою набожністю, батько висповідався і розговівся, попрощався з дядьком кантором і знайомими на селі, в сердечнім жалю після говіння не забув навіть про підстаросту і гайдука Кайдаша, хоч через них і мусив їхати туди, куди вже зарікався показуватись, бо тим поганським шляхом чоловік вибирається, як на війну, непевний ні завтрашнього дня, ні життя свого.

На другий день, ще сонце не зійшло, а вже мажара стояла готова, коні форкали жваво і гребли землю копитами — стільки сили прибуло в них після двотижневого годування вівсом. Батько перехрестив матір і мене, мати — його, потім обняв і поцілував нас обох, зробив пужалном знак хреста перед кіньми, сів на козли і хвисьнув батогом: «Ану! Гей!» Загуркотів віз по сухій дорозі, а мені і матері здалося, що ковані колеса проїхали по нашому серцю.

II Козак Семен

Незабаром Після від’їзду мого батька поверталися війська з турецької війни — нещасні, худі, обдерті й голодні — і у власній біді не зважали на біду людську. Розсипався жовнір широкою сіткою, зачепився і за економію самбірську. Доволі надивився я тоді на зухвальство і нужду вояцьку. Насамперед почала пробиратися додому з ополчення шляхта. Дуже поспішала вона до власного вогнища, і, здається, на війні мало хто з неї бачив живого турка, бо все це одразу після хотинської битви повернулося ще з під Львова, не побувавши в обозі і не понюхавши пороху. А за шляхтою посипали справжні вояки, ще немов мокрі від крові поганської та й від своєї власної, вкриті курявою битви, чорні од вітрів і сонця, хворі, поранені, скалічені і завжди голодні, обдерті, майже дикі.

Гусари, кавалеристи в латах, драгуни, рейтари, польова піхота, козаки і бог знає, який іще озброєний люд, бо були між ними і волохи, й угорці, і німці, — весь той набрід то минав нас, то затримувався, а найчастіше бувало так, що ледве одні осядуть, як уже інші силоміць зганяють їх з квартир, так що без брязкоту щабель і стрілянини рідко коли обходилось. і все це супроводжувалось утиском і слізьми вбогого люду, бо вояка не мав чим платити: жив тим, що йому давали, а скоріше тим, що сам візьме. Були між вояками справжні грабіжники, з татарином стояли за одне. Де був який півень, то і його з’їли; телят різали, полотно видирали з рук у бабів, ні зернятка жита, ані стебла соломи не залишилося після них у стодолі.

Таке ж діялось і в нас, у Підбужі. Я дуже боявся, мати плакала. і тільки одна була мені втіха: першого ж дня вояки люто побили підстаросту і гайдука Кайдаща за те, що їх до двору не хотіли пустити. Задовольняйтеся, мовляв, простими селянами.