Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Морские приключения
Показать все книги автора:
 

«Брати-віталійці», Віллі Бредель

А в царстві тут постав розгардіяш;

Старе й мале бунтує;

свари, чвари,

Гризня, різня, грабунки і пожари.

Міста повстали на міста,

А на дворянство чернь проста,

В мирян з попами ворожнеча,

Усюди розбрат, колотнеча,

Розбій, убивство, бешкет у церквах;

Купці й мандрівці гинуть на шляхах.

Усяке тут за зброю узялося,

Бо жить — бороться… Так воно і йшлося.

Гете. «Фауст».[1]

Частина перша

Юний Мандрівник

Иллюстрация к книге

ЧУМА

Иллюстрация к книге

Панували брехня, жадоба й жорстокість.

Папа римський заправляв країнами Заходу. Вогнем і мечем намагався він вберегти свою владу над світом.

Свята інквізиція спалювала й колесувала по всій Європі скептиків, відступників, єретиків, стинала їм голови, нищила тих, хто зважувався на сумнів у непомильності папи. Темну фанатичну юрбу нацьковували на «відьом» та «жидів». Приречених кидали у вогнища, а їхнім майном поживлялась церковна верхівка.

Ченці, що колись із гордістю ходили в бідних та безкорисливих, розбагатіли і запишались. Їм належали найкращі лани та ліси, і розкішшю їхні монастирі не поступалися перед князівськими замками.

Високі духовні сановники розтринькували добро не згірше за світських магнатів. А народ — селяни й городяни — платив податки, щоб побільшувати могуть і багатство церкви.

Дворяни теж не пасли задніх. Князі та лицарі вдиралися в села й грабували. Вони вбивали купців на торгових трактах, заскакували в квітучі міста, спалювали їх та мордували мешканців. І все задля зиску. Родовиті нероби в гонитві за грошима не гребували нічим — за золото ладні були продати і рідного батька. «Бравий лицар» Конрад фон Урах[2] віддав абатові фон Лорху за три фунти гелерів двох своїх сестер, Агнес і Магліт!

Аби захистити своє розбійницьке право, шляхта творила таємні суди. Хто виступав проти її волі, тому виносили вирок: смерть од меча.

 

У той похмурий час, майже шістсот літ тому, напровесні 1369 року, битим шляхом від Шверіна до Вісмара брело двоє дивних, разюче несхожих між собою людей: цибатий, згорблений єврей з великим коробом за спиною і стрункий парубчак з палицею через плече, на якій гойдався клунок з пожитками. На худому дрібному обличчі старого єврея випиналось підборіддя, з якого вилася патлата борода. Довге, зачесане поверх вух волосся жужмом спадало йому на рамена; здавалося, з його голови вив’юнюються темні гадюки. В руці у нього був товстенний ціпок, на який він щокрок опирався і який іноді правив за зброю.

Одежу євреєві, певно, подарували селяни: куртка була з домашнього полотна, з такого ж краму й полатані штани, що теліпались на ньому. Мабуть, їхній колишній власник був огрядніший. Взутий дід був у незугарні, але міцно уплетені личаки.

Одяг на його молодому супутникові — нехитра куртка, сірі штани, пласкі личаки, — як і вилицювате сильне обличчя, виказували в ньому селянина. Хіба що погляд, одвертий і сміливий, відрізняв його від затурканих, покірних селян. Біляве волосся рівними пасмами спадало йому на шию, а спереду звисало аж на брови.

Мандрівний крамар Йозеф уже в перші хвилини знайомства довідався, що його супутник, безпритульний сирота, працював, де щастило, в селян, а оце йде в гавань найматися в моряки.

Спершу товариство старого й надто балакучого єврея було не до вподоби Клаусові. Та коли хлопець побачив, як радо вітають крамаря селяни, як для кожного він знаходить ласкаве слово та доброзичливу пораду, а ще коли вгледів, що дід не тільки не дбає про вигоду, але й допомагає за спасибі, — неприязнь у нього відлягла.

Йозеф був живою газетою. Із села в село, із уст в уста передавав він останні новини. Знав дід про все, що тільки діялось у світі, а коли новин бракувало, не довго думаючи, вигадував їх. Його допитливим слухачам ніколи й на гадку не спадало не повірити йому. Ото вибухне війна під Альпами чи десь в іншому місці — він неодмінно знає про неї. Про обрання нового папи в Римі старий розповідав так, наче й сам побував там. До найменших подробиць він відав про честолюбні наміри датського короля, який нарікав на те, що ганзейські міста надто великі та дужі.

Не гребував дід і дрібними новинами з найближчих околиць. І якщо вже сидів серед гурту запопадливих на всілякі чутки селян, то нікого не лишав без відповіді. Знав він про неврожаї, моровицю й весілля, про розбої, чвари й походи, про заворушення цехів, про облогу лицарських замків і страту злочинців, про останні папські булли й найновіші гутірки.

Та найцікавіша його новина — про сімох грабіжників, яким недавно у Шверіні повипікали очі і які тепер старцюють дорогами, маючи за поводаторів двох калік, безрукого та одноногого.

Старий приносив селянам не тільки новини: він постачав їм і різні дивовижні ліки. У його коробі були таємничі масті. От хто натре ними вим’я козі чи корові, той і молока діставатиме удвічі більше. Мав він також чорний порошок. Якщо покуштувати його з водою, то й чума не вчепиться. Або ще видобував звідтіля чарівну «паличку здоров’я» — гладеньку блискучу цурку, що, коли вірити старому, всмоктувала в себе хвороби. Тому, хто скаржився на якусь недугу, досить було гарненько потерти нею хворе місце, — і біль, присягався Йозеф, зникне. Можна було розжитись у старого на будь-які заморські прянощі: перець, імбир, шафран та мускат.

Йозеф, якого так гостинно, а то й шанобливо скрізь приймали, був поганої думки про людей, світських володарів, а надто про всемогутню церкву. Там, де старий не боявся зронити необережне слово, він таврував зажерливість духівників і розпусту в монастирях. «Пани, — тихо казав він, — то велике лихо, але святенники — ще більше…»

І дід оповідав про їхню ненажерливість і лють, про неправедне життя у чернечих скитах.

Клаус багато чував про величні хрестові походи. Він чарувався сміливими хрестоносцями, котрі, на його погляд, нехтували і небезпекою, і злиднями — пройшли чимало країн і в тяжкому герці з бузувірами відвоювали «гріб господень». Дорогою Клаус гаряче розповідав старому про їхні чудеса хоробрості.

Йозеф мовчав і сміявся в душі. Коли Клаус запитав діда, чи й він не знає чогось про ті славетні літа, той погладив свою розкішну, мов лисячий хвіст, бороду і зронив:

— Ой, знаю, хлопче, знаю!

Але сам не квапився розповідати.

— А мені здається, не знаєте, — заперечив Клаус. — Ви ще жодним словом не згадали їх.

Йозеф роздумував, як би ото вигнати з хлопця дурман. Очевидячки, він повірив облудним байкам про шляхетність хрестоносців, а не знав, що їхні походи — то політичні інтриги, якими папи займали імператорські, королівські та князівські війська, що невпинно зростали, і в такий звичай забезпечували всесвітню владу церкви. Хлоп’я, вочевидь, не знало й того, що тим часом, як папи гнули політику на хрестових походах, купці виробляли на них торгові гешефти. Аби пояснити свою думку через якесь порівняння, Йозеф відповів запитанням:

— А найвидатніший лицар тобі відомий?

— Ви кого маєте на думці, — захоплено мовив Клаус, — Готфріда Бульйонського чи Балдуїна Фландрського?

— Анікотрого. Я маю на оці Марка Поло з Венеції…

— Про нього я не чув, — стишився Клаус. — А коли він підкорив Єрусалим?

— Єрусалим? — Йозеф усміхнувся, радіючи із свого жарту. Мандрівник та першовідкривач нових земель Марко Поло — лицар?.. Звичайно, цей патрицій також подався світами лише тому, що на рідній землі йому стало тісно; і не прогадав він, коли сподівався великого зиску від торгівлі з далекими краями. Що й казати: патрицій є патрицій!

— Марко пішов набагато далі від Єрусалима, — знову обізвався Йозеф. — Він побував у арабів та індійців, навідав татар і китайців… Чого тільки не розстарався там! Атласу й одамашку, гаптованої сріблом-золотом парчі, дивовижного приладдя, не баченого у нас плоду-овочу, прянощів і чародійних, цілющих ліків. Привіз і коштовного металу та казкових перлів, що живуть у черепашках і світяться власним світлом. Всього й на воловій шкурі не спишеш…

— А гріб господень?

— У нього стало розуму не баритись біля гробу. Теперечки відтіль багато не потягнеш: хрестоносці встигли геть усе прибрати.

Клаус мовчав. Як Йозеф говорить про святощі! Що слово — то блюзнірство! Хлопцеві якось аж страшнувато було слухати старого.

— Хіба лицарі грабували? — спитав він, згнітившись серцем, а саме запитання видалось йому страшенним гріхом.

— Та ще й як, голубе! — байдуже відповів крамар. — А то б чого вони повіялись до Єрусалима!..

— Неправда! — обурився юнак. — Вони проганяли невірних із святих земель…

— Отож. Аби потім сплюндрувати загарбаний край. Звільнення так званого гробу господнього, мій любчику, лише привід, — переконував старий. — А по правді, багаті купці дошукувалися нових торговельних шляхів, а можновладці — нових земель.

— Неправда… — ледве вимовив Клаус.

— Еге ж, лицарство грабувало тільки для себе та для своїх могутніх покровителів, — не вгавав старий крамар. — Простолюдові перепала дірка від бублика. Хіба що набріхують йому небилиці про священні походи… Ти, певно, чував, синку, про величезну Венецію, що має за своїми мурами триста тисяч душ і верховодить торгом на всьому полудні. Купці цього міста дали так званим хрестоносцям кораблі для мандрівки в далекі землі, та ще й грошей на зброю. Отак ті й воювали з невірними, себто з тамтешнім народом. Лицарі підкорили великий Константинополь й обчистили його до ощадку. Зазгодою венеціанським купцям дісталась половина від здобичі. Потім хрестоносці вдарились до «святих земель» і все, що нагоджувалось їм, перепродували купцям…

Клаус не вірив старому торохтієві. Ні, такого не могло бути! Адже не брехня усе те, що вигравало в його уяві чудовими барвами, — всі оті мужні діяння, про які він так часто чув захоплюючі розповіді!

— Кажіть, що собі хочете, — сердито заперечив юнак, — але вони були християни!

— Ще б пак! Точнісінько, як наші лицарі-грабіжники або вельможі, котрі воліють багатства, а бідний люд кривдять. Усі величають себе християнами, а найвлучніше — лиходії.

Йозеф спинився, схопив хлопця за куртку і, втупившись йому у вічі, суворо сказав:

— Християни? Ах, християни!.. Той, хто так називає себе, мав би бути чистий, як сльоза. А хто вони-бо?.. Англійський король Річард теж удавав із себе християнина. Його лицарі казали на нього Левине Серце. Далебі, він був тигрове серце! Він також побував у Святій Землі і тільки за один день перетовк три тисячі полонених сарацинів. Його поганський супротивник, султан Саладін, куди шляхетніша душа за нього і за всіх князів-хрестовиків. Отакої… Дідько лишається дідьком, хоч як його підмальовуй!

Як же здивувався Клаус, коли Йозеф признався, що давно вже вихрестився з єврея на християнина і довгий час був жебраком!

Йозеф ставав для хлопця дедалі загадковішим.

Клаус довідався про братів-апостолів,[3] які відцурались житейського затишку й проповідували правду Христову. Вони жили на ласкавому хлібі, запекло ворогували з папою і проголошували його відступником од справжнього християнського вчення. За ними йшов знедолений люд, який часто очолювали й заможники. Клаус почув про Арнольда Брешіанського,[4] про багатого пармського купця Джерадо Сегареллі,[5] який роздав усе своє майно біднякам, а сам доживав віку в неймовірних злиднях. Але і його спалили нечестивці, що вдавали із себе християн, а насправді божеволіли за владою і багатством. Однак шляхетні люди знов і знов повставали проти кривди й нестерпних знущань. Вони ганьбили і церкву, і заможників, проголошували справжніми християнами бідних, неімущих братів. Пани, а головне папа, боронили свою владу — із шкіри лізли. Непокірних оголошували єретиками, під корінь нищили їх, і все це називалось божою карою.

О, про єретиків Клаус уже чув! Кожного вони жахали, й кожен боявся, як би і його не оголосили єретиком. І хлопець крадькома позирав на старого недовірка, який анітрохи не приховував, що й він єретик.

З якою любов’ю і чаром дід говорив про поповича фра Дольчіно[6] й про черницю Маргариту Тренкську,[7] які роздмухали повстання проти священного трону. Та, попри їхню самопожертву й відвагу, однаково перемогли підлота й брехня. Згадавши про це, старий вигукнув з палкою ненавистю:

— А пропав би ти пропадом, римський антихристе!

Хлопець добре розумів, хто такий римський антихрист, і поцікавився, за віщо боролись єретики.

— Ти ще питаєш? — гукнув Йозеф здивовано. Але згадавши, що попутник — зелене хлоп’я, відповів: — Зачисту незаплямовану віру! Замир і любов серед усіх людей!

— Так, Йозефе, — погодився Клаус, — це прагнення шляхетне і високе!

Дід не обзивався. Так вони і йшли мовчки поряд. Враз Йозеф вибухнув дошкульними словами:

— До чого ж дурні люди! Рятуй мене, боже, які дурні!

— Не всі, — заперечив Клаус.

— Всі, — прошипів старий.

Навіщо дід таке каже! Чому забув він про братів-апостолів і Сегареллі, про фра Дольчіно і Маргариту Тренкську, — і про всіх інших відважних лицарів, яких прозвали єретиками?

— Про цих не мовиться, — усміхнувся крамар. Його тішило, що хлопець так чіпко запам’ятав хороших людей.

Клаус похнюпився. Мовчав і Йозеф.

Сонце вже давно звернуло на спадень. Мандрівники прискорили ходу: попереду ще виднівся ліс, який треба перейти до вечора. Заним — село Вітряне.

Раптом парубійко спитав:

— Як ви, Йозефе, гадаєте: люди добрі чи злі?

Старий відповів не зразу. Він довго дивився поперед себе, а перегодом пильно глянув на супутника, мов бажав прочитати на його обличчі враження від того, що скаже.

— Одні лихі, інші дурні. А чи погані? Так, погані всі!

— Неправда! — спалахнув хлопець.

— І все ж воно так. Люди — це лихі або дурні тварюки. Не віриш мені, старому, тоді зачекай, сам переконаєшся.

— А ви? Тоді й ви погані!

— І я теж, — погодився Йозеф. — Ох, теж, теж!..

Пришалілий і здивований Клаус трішки відстав й лячно зиркав на дідугана. Той більше не вважав на хлопця, а дивився похмуро вперед і чимчикував далі, витягнувши голову і зігнувшись під вагою короба.

 

Прибувши до міста, вони розійшлись. Клаус радів з цього, бо дід уже настобрид йому.

У Вісмарі був ярмарок. Зачарований юнак блукав численними вулицями і милувався міцними ошатними будинками, що тісненько тулились один до одного, могутніми церквами і насамперед кораблями в гавані. Скрізь — робота й метушня. Вантажники носили важчезні лантухи на могутній вітрильник, де на головній щоглі майоріло барвисте знамено. Клаус на хвильку занімів з подиву: скільки такенних міхів поглинає черево оцього судна! А вантажники їх несли й несли без упину.

Кривими вулицями без кінця і краю тяглися вози, йшли селяни з великими кошелями та паками на плечах. Притримуючи широкого меча за поясом, прогарцював пихатий панок з міської ратуші і метнув зловісний погляд на Клауса.

Ось хлопець зачув пісню, якої співали в Дортені на Ельбі, коли він жив там серед селян:

  • Їдуть люди звідусіль:
  • З хуторів, великих сіл,
  • Гомін, говір, гам і спів,
  • Стук і рип важких возів, —
  • Гей, то їдуть хліб і сіль!

Майдан перед церквою, яка міцними мурами та пряморіжною цегляною вежею скидалась на замок, заполонили численні ятки, вимальовані в червоний, голубий, зелений і білий кольори. Довкола — підводи, воли, корови, вівці. У клітках, що купами громадились одна на одній, — кури, качки, голуби, а в інших — кози й поросята.

Клаус походжав поміж крамницями; його очі уже донесхочу намилувалися всілякими дивовижами, і він вдихав різноманітні пахощі, що їх шибав йому вітер. Які ж то чудові пахощі!.. Хоч на що глянеш — усього кортить купити.

Є тут і пшениці, і пашниці, а печеного хліба й поготів: чорного й білого, круглого й пирогастого. Зарізані кури й гуси, оббіловані рожевенькі зайці колихаються довгими низками на шворках. Тут таки поруч — солодощі, тістечка, немов серденька, на яких щось цукром написано. Від сковорідок іде смачний дух смажених каштанів. Півмідяка — і Клаус набив собі ними повнісінькі кишені.

Продавали тут полотно і вишивки, стрічки й барвисті гудзики, поруч бовваніли дерев’яні й глиняні фігурки: Марія з немовлятком, Ісус із хрестом на плечах, Ісус на проповіді, розіп’ятий Ісус. Були у крамницях і статуетки веселих сільських музик і танцюристів; а один худорлявий чоловічок, згорбившись, квапно чимчикував кудись із великим ціпком у руці й разюче нагадував Йозефа. Клаус був як не свій від усього, що тут побачив.

Окремий ряд займали торговці рибою. В їхніх цеберках лежали оселедці, камбала, тріска, білорибиця, дунайський лосось, макрелі, судак і риба, яку Клаус бачив уперше: довга, сіро-зелена, з гострою страхітливою головою, і трохи менша, зате товстіша, з великою лускою і напрочуд вирлоока. Риби відчайдушно змагались за життя — били хвостами, корчилися, зводили голови. А що тут?.. Хлопець зупинився мов укопаний. В цеберці моталися довгі темні гадюки з невеличкими голівками: деякі були з дитячу руку. Продавець пояснив:

— Це не змії. Це звичайні вугрі.

— Невже їх їдять? — недовірливо глянув на нього Клаус.

— А звісно…

Та чи не найцікавішим видовиськом на ярмарку був мандрівний співак побіля дерев’яного щита з розмаїтими малюнками, од яких холола душа. Співака оточили жінки та чоловіки, а навпроти товпилася малеча. Приземкуватий та опасистий, він мав химерного чуба, що спадав йому на чоло і біг кружка над самісінькими вухами. Здавалось, на ньому була пласка хутряна шапка. Доточений гіпсом ніс задирався догори, і співак виглядав надто кумедно. Чистим, лунким голосом він затягнув сумовитої бувальщини, яку віддавали й малюнки на дошці:

  • Татунь стікає кров’ю,
  • В нарузі плаче донька,
  • А лицар-вбивця втік.
  • Он батечку, ой нене,
  • Ой дівонько, oй доню,
  • Де злодій той тепер?..
  • Напевне, він готує
  • Те ж саме лихо й вам!..

Дівчата зойкнули зі страху. Пробрав мороз і Клауса.

На ярмарку було багатенько співаків. Якийсь дідок у сивих-сивісіньких пелехах, лунко побринькуючи струнами, співав досить пристойним басом про багатства цього світу:

  • Перлини у готів — забава дітей,
  • В них золота — сила-силенна,
  • Із срібла — корита у їхніх свиней,
  • В жінок — золоті веретена.

«Як гарно!» — захоплювався Клаус подумки.

— Дивіться, дивіться: сліпці йдуть! — гукнув хтось, і Клаус теж обернувся на голос. З усього видко, це ті сім розбійників, яких покарали у Шверіні. Отже, Йозеф не обманював. Сліпці плентались майданом, ухопивши один одного за манаття; вів їх одноногий каліка при костурі. На них теліпалось лахміття, а безокі обличчя були сіро-зелені. Всі семеро понаставляли шапки; один безнастанно викрикував:

— Змилуйтесь над нами, людоньки, змилуйтесь! Не дайте нам вмерти голодною смертю!

— А що, розбишаки, — кинув якийсь пастух, — минулась ваша гуляночка?

— Краще скажіть, скільки душ загубили, — додав інший. — Чи були ви бодай раз милосердні?

— Навіщо глумитися над бідолахами? — спитав Клаус у чоловіка поруч.

— Катюзі по заслузі, — відказав той. — Хто ж як не вони перепиняв селян на шляхах, убивав їх та грабував?

— Але ж тепер вони сліпі й нещасні.

— Так, перепало їм добре.

До сліпців підбігла дебела, вже й немолода жінка і гукнула:

— Ану, зупиніться!

Вона переступила шлях каліці. Той хіть-не-хіть став. Сліпці, наштовхуючись один на одного, спинились і нашорошили вуха.

— Ось уже три роки, — почала селянка, — як на шляху з Брюеля до Бютцова убито мого чоловіка. Чи не ваша це робота, бісові діти?

Сліпці щось розгублено пробубоніли і заперечно захитали головами. Розлючену селянку і сліпців, що стояли, мов спіймані на шкоді, хутко оточили селяни й городяни.

— А ви, сучі сини, й не думали, що то важить забрати у дітей батька, — вела вона далі. — Трійко діток було в нас, а четвертого сподівалися. Ще як мали ми при хаті дбайливого господаря, то сяк-так перебивались. А коли його не стало, нас обсіли злидні. Крихітка Ліза померла… померла з голоду… Ах ви, іроди, якого лиха накоїли!..

— Ганьба! — пролунало з натовпу.

— Бийте їх! — гукнув хтось інший.

— Але за це вас покарав господь, — провадила селянка уже жалісливим тоном. — Тепереньки голодується й вам. Ось беріть хліб, їжте на здоров’я і йдіть собі з богом! — Вона тицьнула кожному по окрайцю хліба.

Приголомшений люд на хвилю замовк. Потім хтось вигукнув:

— Славно, молодичко!

Довкола схвально загомоніли. Тепер підступалися й інші до сліпих і кидали їм хто по чверті, а хто по півпфеніга.

Клаус ухопив сусіда за руку й, не дивлячись на нього, промовив:

— Оце справді милосердя! Чи не так?

— Еге ж, — погодився той, розчулений, як і всі.