Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Исторические приключения
Показать все книги автора:
 

«Родовичі», Василь Сліпачук

Иллюстрация к книге

ЗНАК БОГІВ

Вони з’явилися зненацька. У зблисках призахідного сонця вітрила видавалися лиховісно багряними і безжально грізними. Ще якусь мить тому річка спокійно і упокорено несла свої води між зеленими берегами, усе навкруг було таке знайоме, вигріте у сяйві згасаючого дня: піщана коса, вузька й сліпучо-біла, мов покинутий довгий меч; лелеки, що вбрід повагом переходили заплаву, раз у раз закидали догори дзьоби, поклацували ними, роздували шиї, і давкий клекіт вилітав з них; корч унизу, під кручею, уже затінений, випручував над водою покручене коріння…

І враз усе змінилося, мовби з-під тих ще далеких вітрил вирвались тугі клубки вітру, звихрились над водою, збурили її, прошелестіли в деревах і травах… Лелеки зірвалися летіти, а вітер заламував крила, не пускав у небо. Хвиля перехлюпнула через косу, злизала її чисту білість, і вже зник, потонув у річці меч, а залишилась тільки вузька смуга мокрого ріску. Корч захитався у воді, знесилено відбиваючись від хвиль, а вони все накочувались, накочувались… Вітер… Вітер… А може, то тільки видалося Роськові? Хотів упевнитись, бо звівся на коліна, широко розкинув руки, щоб і його зачепив отой розгонистий струмінь, зрушив з місця. Але ні, нічого не відчув, навіть легкого поруху.

То що ж то була за сила, яка збурювала річку, розгойдувала дерева, заламувала крила лелек?

Не вітер, ні. Бо хіба ж міг він минути оцю високу кручу, пробігти лише низом, між берегами, і в безсиллі зачахнути десь у хащах верболозів та очеретів? А може, й справді усе це йому привиділось від довгого і пильного вичікування та вистежування?

Ще вдосвіта заліг він на високому березі, що стрімчаком навис над водою, серед густих, ніким не потолочених трав. Затаївся, виважував кожен рух, щоб жодна травинка не здригнулася, щоб чужинський вивідувач не помітив його. Тільки очі мовби жили окремо, самі по собі, чіпко й прискіпливо видивлялись на навколишність, а найпильніше у верхів’я річки.

Щоразу, коли його погляд наштовхувався на далеку смугу лісів, куди вгонилася гострим жалом річка, жаринка тривоги спалахувала в грудях і рука мимоволі стискала руків’я короткого меча… Саме звідти, з верхів’я ріки, можна було чекати небезпеки, несподіваної і навальної. Десь у тих далеких лісах, серед боліт, жили племена, які вміли скрадатися нечутно, мов духи. Час від часу вони виходили до води. Захмелілі від простору й роздолля, розкладали вогнища, стрибали навколо них і гуртом скрикували щось. Ці їхні крики линули над річкою, билися об круті береги, долітали до селища. Тоді його жителі залишали всі свої справи, брали до рук зброю, виходили на кручу і мовчки дивилися на далекі вогні…

Бувало, що лісові пришельці помічали їх, теж підходили до води і знову кричали усі одним гуком, але тепер уже щось погрозливе, й вимахували замашними палицями, націлювалися з луків. Дехто з них у нетерплячці войовничого запалу випускав стріли, але вони не долітали навіть до середини річки, і вода поглинала їх без сліду.

Найчастіше все і закінчувалось погрозами та викрикуванням. Мовби впевнившись у незворушності й нелякливості селищан, лісові люди ще якийсь день чи два освітлювали вогнями річку, хлюпались у її водах, а потім, ніби втішивши свою дику вдачу погрозами та шумом хвиль, зникали в хащах і трясовинах. Тільки залишались після них на зелених луках чорні пропалини від вогнищ. Наче темні очі мороку, вп’ялися вони у землю, сонце випалює — не випалить, дощі вимивають — не вимиють.

Аж поки не запорошить їх снігом, а потім весняна вода не викрутить, не забере з собою.

Та не завжди ті вихідці з хащ зникали безслідно. Під прихистком ночі підкрадались до самого селища. Без жодного звуку з’являлися вони біля хиж, хапали дітей і жінок, вражали стрілами чоловіків. Тоді зчинялися то в одному кінці, то в іншому запеклі січі, мов чорні вихори закручувались у ночі. Селищани боронилися люто й відважно, і нападники не витримували ударів їхніх залізних мечів та довгих списів, перегукуючись пронизливими голосами, тікали до лісу. Тільки тріск гілок та волання полонеників виказували шлях їхньої втечі. Переслідували викрадачів затято, але іноді такі погоні закінчувалися нічим. Лісові люди знали усі стежки й схованки, там були їхні боги і духи, які боронили їх, заводили переслідувачів у такі хащі, що вони могли загинути. Боги лісових людей перегороджували їм шлях то купою колод, то проваллям або драговиною, попереджували моторошним виттям, висікали на верхів’ях дерев синій вогонь…

Якщо ж знаходився сміливець, який не зважав на всі ці застереження і мечем розчищав дорогу, вогонь падав донизу, і в його спалахах згоряли всі… Ніхто не наважувався кидати виклик чужинським богам. Тому, мабуть, марність переслідування і не викликала розпачу, бо ж що вони могли вдіяти супроти невідомої сили, яка таїться в кожному дереві, в кожному болоті й урвищі.

Суворість життя селищан, постійне очікування небезпеки не залишали місця для розпачу й зневіри, тільки щоразу після такого нападу гризла воїнів невідомість, бо ніхто не знав, чия хижа залишилася порожньою, чию милу ладу чи дитину поглинули хащі.

Після січі й погоні воїни ніколи не поверталися відразу. На краю селища, не від річки, а від лісу, ріс Перунів дуб. Так називали його, бо грізний бог залишив на ньому свій жорстокий знак. Ударом вогненної стріли пробив він його стовбур зверху донизу. Сталося то давно, не за пам’яті тих, хто нині живе.

Давно Перун кидав свої стріли, так давно, що ніхто й не знав, що це за знак. Може, гнівався він на людей, може, од ворогів боронив, а може, змагався з чужинськими богами? Може, про це щось відомо віщунові, який не знати й відколи живе у печері під дубом. Але хто наважиться випитувати у нього про наміри богів? Про це навіть подумати ніхто не насмілиться.

Віщун має велику силу, він здатний зупинити вітер, скрутити усі його довгі невидимі віхті в один клубок і кинути так, що він валитиме дерева, зриватиме з хиж дахи, виб’є до самого дна яму в річці, й вода крутитиметься по краях з шаленою швидкістю, аж поки не вирветься, зіпнеться стовпом і, закручуючись внизу білим вихором, витікатиме через заплави, луки та ліси кудись у безвість…

Росько навіть подумки боявся наблизитись до Перунового дуба, не кажучи вже про печеру віщуна.

Це був підсвідомий страх. Навіть не страх, а тривога, що охоплювала його щоразу, коли він сам чи з хлопчаками опинявся неподалік від житла віщуна.

Тривога виникала нізвідки, може, виростала з нього самого чи з хмар, дерев, трави. Але відчуття це було таке сильне, таке непереборне і незрозуміле, що він зупинявся, тільки уздрівши пробитий блискавицею дуб, і мимоволі задкував, водночас шукаючи захистку. Росько помічав, що таке відчуття охоплює не лише його, не лише таких, як він, а й дорослих чоловіків. І кожного стримував не тільки страх перед невідомою карою, не тільки зустріч з віщуном, а щось інше, щось сильніше. Але що може бути сильніше за страх?

Росько тоді не дошукувався відповіді на це запитання. Та й зріло воно в ньому без слів, то душа його жадала знати… Уже потім дізнався, потім… Дізнався, що то кожного зупиняв страх не за себе, а кожен боявся своїм приходом, несподіваною появою порушити святість місця, стати просто так перед богом і завадити віщунові, який у цей час, може, благає милосердя в нього для всього роду. А його закони забороняли наближатися до цього місця, звертатися першим до того, хто приносить їм жертви, хто віщує їхніми вустами про те, що чекає родовичів завтра…

Росько порушив цей закон. Порушив і був покараний. Вороги забрали неньку і сестричку…

— Куди ти… там смерть!.. Зупинись, не гніви богів!

Це був віщун. Тільки тепер Росько помітив, що стоїть біля Перунового дуба, у володінні грізного віщуна. При згадці про гнів богів він випустив з рук палицю і впав ниць на землю. Вона була вогка й холодна, але хлопець не відчував того, бо розпач краяв серце, бо страх перед богами і тим, хто приносить їм жертви, відібрав усі сили.

Повз нього до лісу, важко дихаючи, пробігли воїни їхнього роду. Вигупування їхніх кроків ще довго чув Росько. Земля гула від тупоту людських ніг, немовби під ними була порожнеча. Здавалося, обіпреться зараз руками, натисне, і земля провалиться під ним…

Здалеку, приглушені деревами, долинули бойові вигуки, розпачливі жіночі зойки. Росько стрепенувся, підвів голову, та відразу ж і опустив, бо віщун глянув на нього й щось промовив уривчасто й погрозливо.

 

Иллюстрация к книге

Воїни повернулися не скоро. Уже прибилася донизу нічна темінь, розповзлася попід кущі та у виярки, уже і вітер стих, погнав важкі хмари з дощем туди, де мало сходити сонце, мовби перегороджуючи йому шлях.

Росько почув ходу воїнів, які поверталися, і уже ніяка сила, ніякі заборони віщуна не могли змусити його сидіти непорушно на землі. Підхопився, протер долонями очі, мовби від того вони мали б стати зіркішими, ступив раз, ще і ще назустріч.

Розпалені сутичкою з лісовими людьми, воїни прямували до Перунового дуба, ще зривалися з їхніх вуст хрипкі нерозбірливі слова.

Йшли тісним гуртом, але Росько помітив, що це були самі чоловіки, жодної жіночої постаті, жодної, тільки озброєні чоловіки. На схрещених списах несли поранених чи порубаних. Обличчя у них були темні, мовби накрила їх нічна чорнота.

Матері не було, її не відбили у тих лихих людей, і вона вже ніколи не повернеться з лісів. Звідти ніхто ніколи не повертався. І від усвідомлення цього в Роськових грудях наростав такий важкий і розпачливий крик, що він аж похитнувся. Очі його зустрілися з поглядом віщуна, твердим, владним і водночас якимсь жалібним, хлопець крізь зціплені зуби лише тихо вимовив:

— Мамо… мамо!..

Віщун повернувся до воїнів, помахом руки зупинив їх і показав:

— До дуба… до дуба!..

Воїни сходились до Перунового дуба, тісно всідалися круг нього. Тільки віщун і Росько стояли віддалік, але на них ніхто не зважав.

Ось воїни оточили Перунів дуб, усілися пліч-о-пліч, лише списи та мечі стриміли над ними. Усе це діялось у настороженому мовчанні. Росько не впізнавав чоловіків, яких щодня зустрічав у селищі і які брали його з собою на полювання, на риболовлю, вчили ставити сильця на звіра і птаха, ступати нечутно, скрадатися непомітно. Хотіли зробити його добрим воїном роду. А стати ним дуже важко: треба бути сильним і витривалим, битися мечем, кидати списа і влучно стріляти з лука.

І нехай поки що Росько б’ється дерев’яним мечем, кидає замість списа довгу тичку і стріляє не з бойового лука, жоден з його ровесників не зрівняється з ним у цьому. Не раз ловив він схвальні погляди дорослих. Він і справді переважав своїх ровесників силою й спритністю. Росько — добрий вивідувач, уміє розрізняти звірині сліди, помітити ледь видний відбиток людської ноги. Навіть може сказати, яка та людина на зріст, поспішала вона чи йшла спокійно, втомлена чи сповнена сил. У нього міцні ноги, і він може йти від сходу сонця до заходу. Йтиме без спочинку, тільки треба двічі напитись води. Ось і зараз, коли б його послали, він вистежив би тих викрадачів, може поклястися богами, що вистежить. Нехай тільки накажуть…

Та на нього ніхто не звертав уваги. В усіх такі відчужені й непривітні обличчя, якби не оцей дуб і віщун, то Роськові здалося б, що він потрапив до зовсім незнайомих людей.

Нарешті з-поміж воїнів підводиться старійшина Родь. Він повертається до віщуна і здіймає над собою спис. З його широких грудей вихоплюється хриплий крик, не погрозливий і войовничий, а мовби благаючий.

Віщун простягає перед собою руки і йде до дуба. Воїни розступаються перед ним, збиваються ще тісніше. Віщун опускається на коліна, притуляє губи до стовбура, і десь угорі з чорної обсмаленої розколини дуба вилітає сильний і чистий звук.

Почувши його, воїни заворушилися, легенький схвальний гул прокотився між ними. Той звук був добрим знаком, його сила і дзвінкість свідчили, що боги не гніваються на їхній рід, що жахлива ніч минула і більше не повернеться. Тож хіба можна стримати радість, тож хіба не вимовлять вуста подяку богам, милостивим до їхнього роду?

Тільки Росько стояв самотній і забутий. Той божий знак мовби не досяг його слуху, нічого не зворушив у його душі, не було там ні вдячності, ні полегшення. Хоча й жевріло в ній невиразне сподівання, що ось зараз воїни побачать його, кволого і нещасного, схоплять зброю й підуть у лісові нетрі, знайдуть і відіб’ють матір та сестричку…

Він би віддячив їм усім, день і ніч полював би на звіра, ніщо його не зупинило б, ні дощ, ні вітер. Багато б приніс дичини, наловив би і риби, а мати підсмажила б у хижі, на вогнищі. А може, розпалили б і надворі, біля хижі, щоб шугало вище дерев, щоб у всіх пожадливо тремтіли ніздрі від запаху смаженої дичини. Чоловіки, жінки й діти, навіть немічні діди сиділи б круг вогнища й чекали на пригощення. Нехай би всі бачили, який Росько вдачливий мисливець… Мати роздавала б кожному великий шмат м’яса… Богам він теж приніс би жертву… Та не посмів уголос вимовити ці думки Росько.

Біля дуба знову все затихло. Старійшина поклав руку на плече воїну, який сидів біля нього, той своєму сусідові. Так клали воїни руки на плечі один одному, аж поки тому, який сидів скраю, уже не було кому покласти руку. Тоді він посидів якусь мить нерухомо, заплющивши очі, мовби дослухаючись до чогось у собі. Легенько хитнувся в один бік, у другий, а потім підвівся, залишив на землі меч і, широко, легко ступаючи, подався до селища. Росько знав навіщо: воїни роду послали його дізнатись, кого цієї ночі не стало в хижах. Його було послано по лихі вісті, і ніхто не відав, на кого вони впадуть, чиї плечі зігнуться від горя. Але хтось мусив піти, і вибір випав на того воїна.

Коли він повернувся, усі опустили голови, щоб передчасно не побачити гіркого присуду. Посланець нахилився до найближчого воїна й тихо вимовив слова. Коли вони дійшли до старійшини, той підвівсь і подивився туди, де стояв Росько. Тоді всі воїни теж звелися на ноги й звернули погляди на хлопця.

Старійшина міцніше стис списа, навіщось махнув ним вгору-вниз і рушив до Роська. Йшов повільно, важко переставляючи ноги. Росько дивився на нього зляканими очима, і йому дуже хотілося, щоб той не дійшов до нього. Відчував, що тремтять губи, але нічого не міг вдіяти і притулив руку до рота. Сльоза скотилася по щоці, й земля гойднулася під ногами. Це вже був вияв слабості.

Старійшина невдоволено супив густі брови. Прискорив кроки. Наблизивсь і поклав на плече йому руку. Росько всім тілом припав до неї. І йому здалося, ніби рука старійшини легенько стисла його плече.

Справді, то йому тільки здалось, бо голос старійшини звучав твердо, суворо:

— Рід не забуде тебе… Кожен з цих чоловіків буде тобі батьком… У кожній хижі ти знайдеш кусень коржа, ковток води і тепло вогнища…

Старійшина говорив неголосно, повільно й чітко вимовляючи кожне слово. І звертався тільки до Роська, не питаючи згоди у воїнів, не шукаючи у них підтримки чи підтвердження своїх слів. Його вустами промовляв давній покон[1] племені. З давніх часів так велося, що рід брав під свій захист того, хто залишався одинаком, хто ще не ввійшов у силу, щоб прогодувати себе. Так велося здавна, і ніхто не міг відступити від цього покону: ні старійшина, ні віщун, ні жоден з чоловіків роду.

Старійшина подумав і додав:

— Ти можеш називати мене дядько Родь… Я сам учитиму тебе… Ти станеш воїном і мисливцем… Двері моєї хижі відчинені для тебе завжди…

Серед воїнів слова старійшини викликали схвальні вигуки, вони підійшли ближче, кожен хотів поплескати по плечу того, кого взяв під свій захист старійшина роду. Це була велика честь, і серце Роська сповнилось гордістю. На якусь мить забулися жахи сьогоднішньої ночі, і він усміхнувся. Не знаючи, як виказати свою пошану і вдячність, нахилився і подолом сорочки витер піхви меча, що висів на поясі старійшини. Меч був великий і важкий, діставав мало не до самісінької землі. Він попросить, щоб старійшина і йому викував такого ж…

Тепер ніхто не посміє образити Роська, тепер ловитиме рибу і полюватиме в найкращих місцях, скрізь, де йому заманеться, і ніхто, навіть княжий посадник, не заборонить.

Віщун теж чув слова старійшини, але не підійшов до гурту, тільки дивився на хлопця незмигно. Не було в тому погляді ні схвалення, ні жалю, лише загадковість. А може, дивився і не на нього, але все ж його погляд бентежив Роська.

Уже коли старійшина намірився рушити до селища, віщун знову нахилився до дуба, припав губами до його стовбура, і дзвінкий звук полинув догори. Торкнувся одним краєм Роськової душі, і йому здалося, ніби той звук народився в ньому. Він навіть притулив руку до грудей, мовби сподіваючись відчути його напружене тремтіння.

А віщун усе видмухував звуки, обличчя і шия у нього почервоніли. Розбуджений цими звуками, десь з верхів’я дуба вихопився кібець, закружляв над людьми, широко розпростерши крила.

— Це боги подали знак, — віщун підвівся і обернувсь до гурту. — Це добрий знак! Боги схвалюють твої слова, старійшино Родь. Вони помітили цього хлопця і подали знак. Дивіться і пам’ятайте усі,— віщун простяг руку й показав на хижого птаха. — Це воля богів…

Росько стежив за кібцем наляканими очима, йому хотілося, щоб птах швидше полетів. Нехай летить, поки віщун не викликав ще якихось духів. Роськові незрозумілими були слова віщуна, і він ніяк не міг второпати, чому всі так захоплено дивляться на нього. І того кібця хлопець сприймав не як живого птаха, що його можна й поцілити стрілою, а як породження духа. І створив його віщун з чистих звуків, які невідомо звідки виникали.

Птах кружляв над ними, то піднімаючись високо в небо, то падаючи так низько, що Росько бачив кругле око, в якому клекотіла темна лють. Зник кібець так само раптово, як і з’явився, — грудкою впав у гущавину дуба, тільки сухий торішній листок зірвався з дерева, погойдався-погойдався і ліг біля Роськових ніг. Той аж відсахнувся: «А може, це кібець став уже сухим і жовтим листком? Може, так зробив віщун?..»

Глянув на дядька Родя і помітив, що той теж збентежено дивиться на дубовий листок. Росько мимоволі притулився до нього. Старійшина перевів погляд на хлопця, упівголоса промовив:

— Велику силу має віщун нашого роду… Ходімо, ходімо, хлопче, нехай розмовляє з богами…

За річкою, далекими лісами вистромив довгі червоні списи бог сонця. Він піднімав ними небо все вище й вище. І в сині розколини звідти на землю лилося світло. Річка, дерева, листя, трави вбирали його в себе — і навкруг відразу виднішало. Світло наближалося і до них. Роськові хотілося підставити під нього долоні, відчути ту мить, коли воно вдариться об них і розіб’ється на сяючі бризки.

Дядько Родь поклав йому на плече руку, легенько підштовхнув, і він слухняно пішов до селища. Віщун щось вигукнув їм услід, але страх у Роська вже минув, відчував позаду дихання старійшини… І все ж мимоволі прискорював ходу.

Від цього дня він майже не відходив од дядька Родя. Ніч, коли лісові люди забрали з собою матір і сестричку, потроху забувалась, її заступали собою інші дні й ночі. Інколи хлопцеві здавалося, що тієї ночі й зовсім не було, що все те сталося не з ним. Та й ніхто не нагадував йому про ту ніч. Тільки віщун… Ні, він не промовив до Роська жодного слова, навіть не наближався до хлопця, але його погляд дедалі частіше зупинявся на ньому. Він був прискіпливий і мовби оцінюючий. І сховатись від нього не було куди, переслідував скрізь. І наче притягував до себе, кудись кликав і манив. Але куди, Росько не знав. Це викликало в душі хлопця неспокій і збентеження.