Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Современная проза
Показать все книги автора:
 

«П’ятий номер», Валерій Шевчук

Частина перша

ГНІЗДО

1

Божевільний Сашко одягав жіночого солом’яного капелюха, підперізувався широким солдатським ременем з блискучою мідною бляхою, підхоплював лівою рукою внука й крадькома вибирався з подвір’я на вулицю. Ішов широкою ступою, босі ноги нечутно зносилися над моріжчаним покровом вулиці, озирався вряди-годи, повертаючи голову і зачіпаючи внука крисами жіночого капелюха. Квітка на капелюсі сягала тоді онукового обличчя, і той нюхав її зів’ялі, шматяні пелюстки.

У божевільного Сашка був свій, твердо визначений шлях. Спершу він скрадався повз довгу дощату стіну, а коли минав її, входив у царство повітряних медуз. Плавали в просторі, ставали на паркани, ходили подвір’ями, перебираючи численними ланами, ніби танцювали вигадливий танок. Їхні кінцівки й справді підсмикувались улад і влад опускалися долі. Божевільний Сашко не відчував нічого лихого до медуз, то більш — навіть їм підморгнув, навіть усміхнувся — онук у цей час знову схилився над квіткою капелюха і понюхав її шматяні пелюстки. Перед божевільним Сашком в цей час починав засвічуватися залитий сонцем тунель вулиці — завмирав на хвилю, здивовано покліпуючи очима, сонце осліплювало і збуджувало його.

— Діду, — торкав його внук, — ходімо ж…

Божевільний Сашко стріпувався і пускався клусом уздовж побілених вапном парканів. Піт лився по обличчю, пощипувало шкіру, краплі збиралися на підборідді й капали на бруднувато-сіру майку; вилискували голі плечі й запалі під майкою груди; солом’яний капелюх мокнув від волосся, яке склеювалося й точило нові й нові патьоки поту. Онук похитувавсь у дідових руках, йому ставало весело. Мале личко мружилося, але зберігало статечну, навіть старечу поважність; дививсь, як стрибають в очах сонячні пасмуги від парканів, як коливаються побіч хати і танцюють на городах мальви й соняшники — на його старечо-дитяче личко накладалася тонка усмішечка.

Божевільний Сашко ляпотів по стежці босими ногами, збиті пальці починали сочити юхою, але він не зменшував темпу, біг зосереджено й старанно, як бігун на довгі дистанції, — для цього довелося й рота розтулити, й дихати з присвистом.

Вулиця була майже порожня: чоловіки — на роботі, жінки — біля плит чи також на роботі; божевільний Сашко вибирав саме такий час, бо не хотів, щоб на нього дивилися сторонні очі, — його вабили лози. Між гілля тих лоз поблискувала річка, а за нею лежала залита сонцем галявина, яку він любив, бо на ній ніколи не гуляли й не паслися повітряні медузи.

Зупинився на горбку, звідкіля видно стало ясно-зелений килим, що так його приваблював, — був то живий шмат простору, який діяв на хвору душу Сашка напрочуд заспокійливо: божевільний стояв, широко розплющивши очі й розтуливши рота, а до нього від верболозів начебто проміння зелене тяглося. Відчував навіть мацаки того проміння на обличчі; м’які хвилі соку заливали землю, а особливо той ясно-зелений клапоть — Сашко з хвилюванням удихав у себе зелене повітря, безсилий згасити нутровий трем, що підіймався з глибини його сколошканого єства.

У такі хвилини пізнавав захват. Пригортав обережно до себе онукове тіло, привалювався до паркану спиною і ніби вростав у дошки. Піт поступово просихав, плечі вже не вилискували, обличчя знову ставало землисто-попелясте, жіночий капелюх склеювався з волоссям — в таку хвилю онук дозволяв собі торкнутися пальцем потріпаної ганчір’яної квітки, обережно, навіть побожно розправляючи пелюстки.

— Вже є! — казав онук, полишаючи квітку. — Оно!

— Бачиш? — стріпувався божевільний.

На ясно-зеленому килимі, куди так вабило повсякчас, і справді паслося теля. То було віддавен знайоме йому теля — з яблуками на лобі, з блідою ніжною шкірою і рожево-тріпотливою плямою писка. Теля стояло, розставивши стрункі ноги, й помукувало, повернувшись до річки. Божевільний відштовхувався спиною від паркану, згинався, нахилявся вперед, очі його засвічувалися жовтим палахким вогнем, ніздрі тріпотіли, а рот відслонював попсовані зуби. Рушав, скрадаючись, стежкою, перестрибував через тіні, що лягали в ноги, повертав до вітру жадібні тремтливі ніздрі і збуджено нюхав.

— Не прив’язане! — спокійно попереджав онук.

Мале дитяче личко лишалося стоїчно нерухоме. Зорило холодними жаринками очей — чіпко стежило за телям. Теля повернуло в їхній бік голову, але ще лишалося спокійне. Меланхолійно покліпувало довгими рудуватими віями, і від того його мила мордочка ставала здивовано-добродушна.

Сашко пострибав по хиткій кам’яній греблі. Його рухи були розраховано-точні. Каміння схитувалося, але нога встигала відштовхнутися — камінь з булькотом зсувавсь у пінливу течію. Онук спокійно пильнував теля, а божевільний біг, майже перелітав через річку. Вистрибнув на траву, поранивши об камінь пальця, але болю не відчув — мав тільки тремке, як пропасниця, хвилювання. Дрож бив тілом, а зуби вже й цокотіти починали.

Теля вже їх помітило. Очі його спалахнули, воно рвонулося й метнулось у верболози. Божевільний обережно поставив онука на траву й стрілою метнувся за телям. Вони помчали по зеленій, аж соком бризкала, траві: спереду перелякане теля із задертим у жахові хвостом, ззаду — швидкий, наче вихор, божевільний. Мчали через галявину, толочачи чисто-зелену траву, мастячись соком і землею, — перед очима в обох грали червоно-зелені виграви. Теля крутилося по колу, задерши хвоста н закинувши голову, божевільний також крутився по колу, ляпаючи босими покривавленими ногами по мокрій траві; над ними в повітрі похитувалися зеленкуваті, з червоним відсвітом медузи, погойдували лапами, вигиналися важкими тулубами, а може, це онук вигадував їх для себе: сидів спокійно на березі, схрестивши ноги й неквапно жуючи зірвану бадилину. Від трав’яного соку губи його стали зелені, він випльовував бадилину і ламав нову. Божевільний уже майже догнав теля — стрибнув, розпластавши велике легке тіло, й схопився за хвоста. Теля рвонулося, ревнуло і спинилося.

– Є! — крикнув онук. — Ти його, діду, не пускай!

Теля ще раз спробувало вирватися, але Сашко уперся ногами й звісився назад, натягуючи хвіст струною. Теля мукнуло й подалося. Божевільний схопив його за шию, і за мить теля було залигане — другий кінець шворки все ще виплітався з глибокої кишені божевільного.

Онук підвівся, виплюнув з зеленого рота траву й похилитався на кволих ногах до діда. Той повів до малого веселим оком, і на вуста йому напливла добра й переможна усмішка. Випростався й закинув догори голову. Обличчя заясніло й засвітилося — очі Сашкові стали лагідні й розумні.

Онук майже дійшов до них, по дорозі зірвав іще одну стеблину й знову зажував її міцними зубенятами.

– Є! — скрикнув він удруге. — Ти його, діду, не пускай!

Божевільний здригнувся від того голосу. Обдивився навкруги безтямним поглядом, і усмішка погасла на його обличчі.

— Я звинувачую, — сказав він металевим голосом, — оце теля в приналежності до Банди Злочинців Незвичайних, до якої належить і Ювпак С. П. Звинувачую покровителів і помічників цієї Банди, які десятки років чворять злочини на нашій землі і мислять про жахливу розправу наді мною, Сашком Жданенком, і моїм улюбленим онуком Толею Жданенком.

— Ми його заведемо в міліцію, діду, та? — спитав, закидаючи голівку онук. Вуста в нього були зелені, а зуби все ще жували.

— Ми звернемося до президента Міжнародної слідчої комісії, якщо вона є в Житомирі, — сказав сталевим голосом божевільний. — Ми звернемося до виїзної сесії МКЗПЛ, яка двадцять років рятує нам життя, звернемося до всіх добрих людей.

Только все ще стояв, закинувши голівку, рот його розтулився — зелений рот із зеленими зубами та язиком.

— Ми його заведемо в міліцію, та, діду? — вперто спитав він.

— Як накажете, командире, — стукнув босими п’ятами божевільний Сашко. — Ви в мене головнокомандуючий, а я ваш начальник штабу.

— Ми його заведемо в міліцію, — сказав онук і виплюнув жвачку.

Сашко нагнувся й підхопив рукою дитину: онук зручно і звично всівся. Обличчя його знову стало незворушне й суворе, очі запалали ясним вогнем, і в цьому вогні, як у глибокому зменшувальному склі, відбилося по ромбічному сонечку.

2

Ганя сіла на ослінця під кущем бузку, навколо розливалися гарячі барви — братова любила квіти. Якраз над Ганиним вухом цвіла жоржина, бджоли вилітали з пелюсток, і Ганя раз по раз відхиляла голову, коли вони пролітали повз неї. Братова сиділа на лавці навпроти, заслала гострі коліна ситцевим платтям, її кістляве обличчя було мирне, а тихі очі вряди-годи гасилися важкими, довговіїми повіками.

Ганя почала не відразу. Дихнула запахами квітів, обдивилася городець із квітучою картоплею, тоді зручніше вмостилася на ослінці. Братова за цей час підняла й опустила повіки — її обличчя завмерло.

— Сашко вчора знову тягнув Ювпакове теля, — сповістила Ганя і змовкла, а братова розплющилася. Очі блисли, але відразу ж погасли. — Казав Ювпак, що вб’є Сашка, — додала Ганя і відхилилася — з пелюстя жоржини вилітав джміль. Загув, як літак, важко й зудливо ведучи волохате тіло. Братова закинула ногу за ногу, і її гостре коліно чітко проступило під платтям. — Знову вів у міліцію, — сказала Ганя. — Його вже стільки звідти гнали. Я питаю: «Сашко, чого це ти його туди тягаєш?» Воно, каже, належить, каже, до банди злочинців. І Ювпак, каже, належить до тієї ж банди, а це, каже, його шпійон…

За хвірткою пас корову, тримаючи за налигача, похмурий чолов’яга — худобина меланхолійно скубла траву на узбіччях; легкий теплий вітерець погойдував краї Ганиної косинки, купались у пилюці горобці. Ганя звела руку, щоб упорядкувати волосся, і горобці з шурхотом розлетілися, обсипаючи пилюку. День горів яскравим літом, пахло зіллям, яке вже починало дерев’яніти в корені; дуби коло хати лопотіли щільним листям; сонце заливало братову — її важке, кістляве обличчя, гостре коліно, що проступало під платтям, і тьмяні повіки, що знову приховали очі…

Ввечері вона переповідала чоловікові про Ганині відвідини:

— Думаю: чого вона прийшла? Розказала про Сашка — той знову тягав Ювпакове теля у міліцію. Але бачу — крутиться. І що б ти думав — таки Андрій. З’явився ні сіло ні впало, а Валька, сам знаєш… Спершу кинулася йому на шию, — братова розтягла широкі вуста, відслонюючи напрочуд чисті й правильні зуби. — Горбатий вийшов надвір. І навіть розцілувався з Андрієм, уявляєш! Але дитини не сховаєш, — сказала вона і знову всміхнулася. — Тож ударив Андрій Вальку, Горбатий уліз поміж них, він і його турнув. Горбатий тоді побіг на вулицю, сів посеред дороги й почав голосити. Ну, кіно, чисто тобі кіно! — сказала Ганина братова. — Позбігалися люди, хотіли й міліцію покликати. Горбатий навіть лікаря викликав, щоб зняти побої, але де ті побої, коли він раз його турнув?!

…Ганя вже не відхилялася, коли з квітки вилітала бджола; сиділа задумано, а похмурий чолов’яга, який пас на галявині корову, повернув до них орлиний профіль і ніби підслуховував їхню розмову.

— Прибігає до мене Андрій, — розповідала Ганя, — розхвильований, аж білий. Ледве я його заспокоїла. Писала я йому листа про те ще на Донбас, але він того листа не дістав. Хотіла було розказати, як приїхав, але його мов вітром здуло…

— Це таке кодло, — сказала спокійно братова, — що з ним лучче не знаться…

— А я що йому казала? Не сплутуйся з ними, бо це таки справді кодло. Вони такі, що свого не попустять, на голову сядуть, ще й батога в руки. Скільки я йому торочила: не ходи туди, хай під ними земля вигорить, хай їх болячка погризе! Тягався туди отой носатий із шрамом, ну отой — ціла вулиця про те знає, а тепер хоче, щоб Андрій їхнього вишкребка за свого прийняв.

Ганя журно примовкла, і жінки раптом помітили, що похмурий чолов’яга з коровою опинився майже біля паркану…

Ввечері братова переповідала чоловікові:

— Хоче Андрій брати розвод, — сказала вона. — Та коли йому припишуть дитину…

— Чого б це йому мали приписувати чужу дитину, — перервав її чоловік.

— Е, ти наївний, як і він. Валька така, що свого не пропустить, — сказала жінка. — Вони своє взяти вміють. Це такі, що копійка їм із мацаків не вислизне…

Ганя дивилася на похмурого чолов’ягу, який і досі демонстрував їм свій орлиний профіль — той увіч їх підслуховував. Через це вона аж зовсім стишила голос.

— Має ціле тобі горе, — шепнула вона. — Влип, як муха в липучку. Каже Валька: не визнаєш дитину — подам у суд. — Ганині очі стали блискучі, а в куточках забриніли сльози. — І що ти думаєш: подасть… Я йому весь час кажу: покинь туди, бога ради, ходити, покинь. А його ніби шнурком туди тягне. Вони все життя по судах тягаються, а ми як були плохі, такими й помремо…

Братова зітхнула.

— Таке вже їхнє кодло, — сказала. — Всі когути такі: їм пальця в рота не клади.

Ганя встала, біля неї закрутилося кілька бджіл. Глянула на город і квітник, утерла кінчиком косинки очі, махнула рукою й утомлено пішла до хвіртки…

— А що Сашко? — спитав увечері Ганин брат.

— А що? — сказала жінка. — Цілий вечір співав, марширував і щось гукав. Коли він те теля затягає до міліції, то всіда співає, марширує і щось кричить. Радіє, що ту банду подужав. Якраз такі, що дадуться себе подужати.

3

День напливав на околицю гарячими струменями; біля хат куріли дими літніх кухонь, здіймалися високими стовпами, розливаючи над вуличкою гіркувато-солодкий запах. Розкладалися під сонцем бур’яни, аж повітря густішало; корова похмурого чолов’яги зупинилася й дивилася на річку. У воді пливли відбиті кучми хмар, круглі й волохаті, які скидалися на роздутих, безголових риб. Мовчазний чолов’яга відпустив налигача — корова так само стояла на місці, ніби зачарував її хто. Чолов’яга підійшов до води, ламаючи важкими кирзяками галуззя лози, що випиналося з піску. Скинув чорну сорочку, роззувся, закотив холоші й увійшов у річку. Вода була прозора й тремка. Гадючилося зілля, швидкі рибини снували кам’янистим дном, камінці пообростали зеленим слизом. Чолов’яга широко розставив ноги, нахилився й хлюпнув теплою водою в обличчя й на груди. Потому розігнувся й задивився, як і його корова, на річку й протилежний берег, горбистий і порожній, — обличчя його було покрите прозорими краплями. Корова і собі подерлася крізь лози, схилилася до води й почала, віддуваючись, пити. Чолов’яга вибрів на сухе, відкотив холоші й озув кирзяки. Тоді наклав на голову сіру кепку і взявся за налигача.

— Ну! — гукнув на корову, що перестала вже пити й обгризала траву біля прикорня. — Пішла, трасця твоїй матері!

Вивів корову на вуличку, підійшов до паркана, сів на землю і, не випускаючи з руки налигача, почав подрімувати, раз по раз злякано скидуючи головою.

4

Горбатий варив їсти, Андрій, надчікуючи Вальку, ліг на ліжко, заклавши ноги на бильце; Горбатий бігав у сіни з кімнати і навпаки; в сінях шипів примус, і чи від того напруженого шуму, чи від задухи, вони обоє відчували, що повітря от-от може розрядитися грозою. Крізь віконце тьмаво сочилося рідке світло, в кутках чатувала сутінь; сіра ковдра покривала скриню з пласким верхом — правила Горбатому вночі за ліжко. Посеред кімнати темнів стіл без скатерки, за тим столом якраз стояв Горбатий і кришив капусту. Вони знали, що тиша в цьому домі тривати довго не буде, обидва чекали вибуху, але починати не бажав ані той, ані другий. Андрій пильно роздивлявся стелю й куток, заснований павутиною; за шибочками віконця палав срібний літній день, тріпотіло листя кленка, через що кімната наповнювалася химерними арабесками. У роті в Андрія скисло від оцього чекання й напруги, і він плюнув просто на підлогу.

— Чого це ти мені плюєшся в хаті? — не втерпів Горбатий.

Андрій рипнув пружинами і плюнув на підлогу ще раз.

«Зараз він закричить», — мляво подумав, але Горбатий не закричав. Повернувся у його бік від столу, на якому накришена була ясно-зелена капуста, малий, з роздутою спиною та низькою шиєю, на якій сиділа велика, гарна голова. Голова всміхалася; Андрій аж зчудувався на ту всмішку, бо не було в ній анічогісінько лихого. Але надто добре знав Горбатого, тому сів, важко вминаючи пружини.

— Ану плюнь ще раз! — сказав Горбатий майже солодко. — Ну-но, плюнь…

Зрештою, Андрій зрозумів причину такої надмірної лагідності Горбатого. У сінях стояла вже Валька, притому так, що її голова лежала якраз поверх братової. Андрій аж рота розтулив — такі були схожі одна на одну ці дві голови. Валька, там, у сінях, усміхалася так само, як Горбатий, так само мружилася — чотири однакових ока дивилося на нього пильно й чіпко. Андрій знову відчув ту ж таки кислу слину в роті.

У кутку заплакала дитина, Андрій зирнув туди, де висіли обличчя, але Валька вже йшла через кімнату і мала зовсім інакше лице: стурбоване й лагідне. Так, була це саме та жінка, що так тяжко його вабила; але не міг не помічати в ній і чогось зчужілого.

— Чого це ти тут розплювався? — спитала вона скоромовкою, спокійно вихопивши з колиски мале. — Взяв би он дитину переповив…

Андрій утрете плюнув, цього разу майже під ноги Вальці, і зирнув на Горбатого. Того вже не було за столом, а стояв у сінях біля примуса, повернувши до них велике, гарне й надто зацікавлене обличчя.

Валька вправно переповила дитину, сповиваючи її в тугий коконець; дитина при цьому репетувала.

— Ну, от ти й сухеньке, — примовляла вона. — Бачиш, який у нас папка, не признає тебе, маленького. Поганий у нас папка, плюється, як верблюд, сердитий…

Стояла біля колиски, світло від віконця падало їй на ноги, і він уздрів золоті волосини на її литках.

— Але ми заставимо тебе признати дурного твого папку, — примовляла вона. — Ша, маленький, ша!..

Андрій дивився на неї зачудовано й тупо, весь час спускаючи очі туди, де горіли золоті волосини. Горбатий усе ще стовбичив у сінях, на вустах його розповзлася задоволена всмішка. Шумів примус, і Андрій раптом збагнув, що саме той шум дратує його. Валька сіла до столу, оголила велике й біле персо, і дитинча схопило те персо малими губенятами. Тоді Андрій скреготнув зубами, але так голосно, що Валька аж очима на нього скинула.

— Робить із себе мученика, — голосно сказав із сіней Горбатий.

— А чому йому з себе робити мученика? — спитала Валька, світячи аж надто білим персом. — Я його з хати не жену. Хоче жити як добрий чоловік і батько, хай живе, а не хоче, свого я доб’юся — за мною закон. Чуєш, Аидрюха, за мною закон, бо я женщина, мені повірять, а таким кнурам, як ти, дуля з маком.

Сказала вона це спокійнісінько, не звищуючи голосу, як щось буденне, Андрій зиркнув на неї зацьковано. Відчув, як наливається буряковим соком, а пальці його мимоволі стискаються в кулаки.

— Лярва ти, Валько, — сказав прілим голосом.

— Вибирай словечка, — аж затрусилося біле персо, розсердилася Валька. — Може, й лярва, але ти мене на тому не зловив, і, коли тобі невгодно, коло себе не держу, йди до мамочки, а моє ім’я слинити не смій!

Дивився на жінку, ніби хотів просвердлити її поглядом.

— Глянь, як він дивиться! — гукнув із сіней Горбатий. — Ти його, Валь, не дрочи, бо він сумашедчий. Усе їхнє кодло сумашедче!..

Андрій знову скреготнув зубами, встав, зиркнув на жінку з таким неймовірно білим персом. Пішов до виходу, і Горбатий, побачивши це, швиденько чкурнув надвір. У розхилений прочіл увірвалося сонце, Андрій пішов просто на те сонце, відчуваючи, як бухнуть у кишенях кулаки. Водночас відчував і знесилу, що охоплювала його всього; може, тому й оком не повів до Горбатого, який стояв на стежці, зважуючи: тікати йому на вулицю чи в хату. Зрештою, кинувся він таки в хату, чути стало — накинув на двері защіпку.

Андрій сперся об дощатий ганок, закурив.

5

Поторгав клямку дядькових дверей — відчинив сам дядько. Був у чорних трусах мало не до колін; тоненькі, криві, зарослі чорним волоссям ноги випиналися з тих трусів неприродно й смішно; груди ж у дядька були розвинені — важкі, м’язисті.