Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Биографии и Мемуары
Показать все книги автора:
 

«Плянета Ді-Пі», Улас Самчук

25 листопада. У таборі шумить-шумом… Наїхало вельможного панства зо всіх-усюдів діпівського царства видимо-невидимо, на поклик Державного Центру Української Народної Республіки, що знайшов собі місце у центральному бльоці цього оселення. Гротеск, а чи післанництво? Залежно від точки бачення і точки опертя. Наша точка і наше опертя не рахується з умовами. З висоти й глибини історії, ці три літери УНР, де б вони не знаходились, — граничний знак нашої політичної долі. Тут кінчається Русь, тут починається Україна. Те, що було в піснях, у поезії, тепер воно у реєстрах політичних метрик плянети. Древня, поросла мохом Русь, розплилась в Московії, захлинулась в Азії, розчинилась в Інтернаціоналі. Її скасовано. Вона вийшла з ладу від Петра Першого і лише по інерції, у підробленому вигляді, проіснувала до Ільїча, щоб перейти в СССР, роздробитись на 16 «суверенних» республік, «на віки» з’єднаних чарами ҐПУ з надією, що такий гокус-покус, з ярликом «савєтський», замилить суть та змінить напис «Тюрма народів».

Ще може дехто з поетів, як ось «самотвєржений малорос» М. Волошин, жити ілюзіями, що «с пріступлєній і ізступлєній востанєт праведная Русь», але чим далі в ліс, тим більше дров. Чим більше тих «прєступлєній», тим тяжче їх гріховне конто і це було саме воно, що змусило древній Київ, «матір городів руських», урочисто й вікопомно, на площі Софії, проголосити Українську Народну Республіку і тим самим рятувати честь Русі.

УНР з Києва вигнано… Але ціна цієї операції порушила балянс норми. Ще за революції любили співати: «Петлюра в Бердичеві, Петлюра в Летичеві… Петлюра в Італії і так, і так далєє»… УНР стала фантомом. Вона у світі, вона в атмосфері, вона в думці, вона в глибині ночі. Ось вже скоро три десятиліття випікають її розпеченим залізом з живого тіла землі й народу, заповняють нею ями Вінниць, льодовні Сибіру, а вона є. Щось з мільйон її ісповідників знову вийшло у світ, а ось тут у цьому таборі її фокус. Самостійна, суверенна, соборна.…

Сьогодні у них нарада. З Мангайму прибули Володимир Доленко, Василь Дубровський, Іван Крилов. Це харківці. Кость Паньківський, Василь Мудрий, Роман Смаль-стоцький — львовяни. Юліян Ревай ужгородець. Кілька десятків їм подібних… Київ, Луцьк, Чернівці. Андрій Лівицький — президент. Залишки УНДА, ОУН, СВУ, їх завдання створити «державний центр», спільну плятформу діяння.

Завдання Тантала. Юна українська політика, це не лише Москва, Варшава, Прага, Букарешт, це також Кочубей, Махно, Оскілко. Хтось мав сказати, що нам дано багато поетів, героїв, мучеників, але не дано політиків, купців, підприємців, а тим самим, блискуча ідея віднови Тризуба Русі Києва в гербі України, лишається у вирі патетичного віршування й шаленої дискусії, які легко переходять у вир анархії. Ситуація, яку не легче збороти, ніж силу Москви.

Між іншими гостями нашого табору, бачу старого, з часів Києва, знайомого мистця-маляра Василя Васильовича Кричевського, також з Мангайму, який, здається, мав би бажання приміститися десь тут біля нас. Але тут всі кутики зайняті. І нема ради.

Вечором концерт хору Колісниченка з нагоди з’їзду політиків, виконувались знані речі («Гандзя» і т. д.), але виконувались добре. Багато ліпше, ніж наради політиків. Були присутні також люди з УНРРА.

27 листопада. Ще одна нарада. На помешканню єпископа. Культурно-освітньої секції табору. І мені таки втиснули її головство. Не помогли мої лементи. Чимало присутніх, широка програма… Мій бідний «Ост».

Загостив до нас наш старий рівенський друг, діловий, активний колись голова «Просвіти» в Рівному і трохи письменник, Неофіт Кибалюк, тепер мешканець табору Авґсбург. Він також не мав би нічого проти — переїхати сюди до нас. Те саме, що й з Кричевським. Вибачте. Зайнято. Зрештою, у таборі Авґсбург також не найгірше. Там зосереджено багато людей культури, політики, громадської діяльности.

Вперше, по багатьох роках, мав нагоду переглянути кілька наших заокеанських газет. «Свобода» з Ню Джерзі, «Новий шлях» з Вінніпегу, «Робітник» з Торонта. Українська, переважно заробітчана, еміграція все ще жива, але відчувається, що дихає вона з останніх своїх українських легенів. Вимагається посилення і, здається, воно скоро прийде. Усі ці наші «центри» скеровані у ті простори.

«Свобода» і «Новий шлях», старі мої знайомі, діставав їх в Празі постійно, там друкувався… «Свобода» передрукувала дві частини моєї «Волині» і цілу «Марію», «Новий шлях», чую, навіть без мого дозволу, перевидав «Гори говорять». Листувався з редактором Мишугою. Нас там пам’ятають, роблять старання нам помогти. Через Швайцарію, післав до «Свободи» листа… Чи не зможуть вони і мені щось порадити.

І все таки… Увага, увага! Упорядкував, хоч тимчасове, наше приміщення, знайшов місце й для «Орґи». Але лихо — Таня хворіє, у неї нарив у вусі, терпить болі, кликали лікаря…

30 листопада. Осінь і осінь… На землі і на небі. І також в душі. Винятковий, невловимий для вислову, настрій нашого приречення небувалого ще в історії народів Европи. Інколи здається, що це не реальність. Чому і чого ми тут? Незбагнуті примхи долі.

Відвідали нас у нашому кутику, де нема де, ні сісти, ні стати, Юрій Клен, який вчора прибув до табору, і Неофіт Кибалюк. Клен втомлений й заклопотаний, але завжди усміхнений доброю, теплою усмішкою. І тут же погодився зачитати нам кілька уривків зі своєї поеми «Попіл імперії», над якою він тепер працює, — монументальна, клясично віршована, педантично продумана тема, яка одного разу збагатить нашу шкільну лектуру змістом, стилем, думкою, ідеєю. Її історіософічна тенденція стане збагаченням національної думки, як промотора чиннос-ти і побудника до глибшого, філософського розуміння нашої проблематики.

На тлі нашої поезії взагалі, а особливо типу Олеся, про якого передучора мав відчит Григорій Костюк, («Олесь у світлі критики»), «Попіл імперії» є контрастом розуміння дійсности. Тужлива лірика, вмираючі айстри, скорбна печаль, плачі на ріках Вавилонських у Олеся емігрантського періоду, за Кленом — це роки сатани, трагіки, катаклізму. І Біблії.

До речі — Біблія. Вечорами її читаю. Вслухаймось у її мову:,І промовив Господь до мене: дивись! Я почав оддавати тобі Сигона і землю його; починай займати, щоб його земля була твоєю. І того часу підневолили ми всі городи його, та обрекли всіх людей — чоловіків, і жіноцтво, і дітей: не дали нікому втекти. Взяли для себе тільки скотину, як здобич і луп що по городах, що їх поневолили… І віддав Господь, Бог наш, у руки наші так само і Ога, царя Базанського, і весь люд його, і побивали ми його, докіль ніхто з них не зістався». Се бо рече Мойсей, виконавець волі Божої, у своїх книгах Ґенезісу і можна думати, що Гітлер нашого часу, був лиш слухняним виконавцем волі Бога Мойсея і його нащадків. Лишень Гітлер, видно, потрапив не в ті двері.

У нас весь час людно. І багато розмов. Але де його і як його писати?

 

 

ГРУДЕНЬ

1 грудня. Все таки я розпаношився «Ост»-ом. Моя тернина в серці, не можу її позбутися, в уяві люди, мова, простір… Порожнява… Політична біла пляма… Приваба для загарбників. Хочеться щось сказати мовою літератури зі свобідної стопи вигнанця… Ост… Схід… Наш схід… Схід континенту Европа… Синонім Росії… Поле експеріментів марксизму.

Над таким варто подумати і варто попрацювати, тільки боюсь, що в умовах ДіПі не хватить для цього віддиху. Ні стола, ні стільця, ні паперу, ні словника, ні довідника, ні бібліотеки, ні архіву, ні редактора, ні видавця, ані навіть коректора. Повне, кругле, абсолютне Ні. Але хочеться все таки Так. Не ручаюсь за досконалість, за якість вислову, за глибину суті, але ручаюсь за знак питання у цих справах, якого у нашій мові, у такому аспекті, не було ставлено.

Чи дасть це, питаєте, відповідь? Рішення? Не відповіді і не рішення, а свідомість. Бо ж то свідомість — завдаток пізнання.

Und fragst du noch, warum dein Herz

Sich bang in deinem Busen klemmt?

Warum ein unerklärter Schmerz

Dir alle Lebensregung hemmt?[?]

пригадується щось з «Фавста», з часу, коли ми читали його з незабутньою пані Германіною фон Лінґельсгайм у Бреславі і коли нам і не снилося, що станеться щось подібне до цього, що тепер сталося.

На щастя, сьогодні так трапилось, що до нас ніхто не заходив… І я міг… Слава! Весь день мати для себе.

5 грудня. Нема часу для нотатника, всі дні заповнені «Ост»-ом. Сіра погода, наважувався пролетіти сніжок, але так і не наважився. Минулої неділі (сьогодні середа), з’явився у нас земляк з Кремянця Володимир Папара і запросив до себе в гості, до Оберруселю, де він живе з дружиною Оленою на приватному мешканню, як ветеринар громади. Це ген за Франкфуртом і їхали ми туди мотоциклем з причепою за несприятливої погоди, але гостилися дуже сприятливо і тому ця поїздка заноситься до цього нотатника, як радісна точка наших не радісних буднів.

Але з «Ост»-том знов те саме. Біда. Стовпотворення Вавилонське, ярмарок, каруселя, море чуток про «родіну»… Приливи і відливи настроїв. Що день то нові гості. До Державного Центру прибули з Ульму, генерал армії УНР Михайло Омелянович-Павленко і полковник тієї ж армії Андрій Долуд. З Омеляновичем ми старі, ще по Празі, знаомі, а що вже давно не бачились, то треба було «обмінятись думками», як слід погуторити. Прикметна постать нашої історії. За Центральної Ради командир Української бригади в Катеринославі, за гетьманату — командир 3-ої Стрілецької дивізії в Полтаві й кошовий отаман Запорожського коша, начальний вождь Української Галицької Армії під час боїв за Львів з поляками, згодом

Учора гостили його у Наталії і Петра Холодних. Знов рецитації, ще раз спомини… І багато доброго настрою. Ми заприятелювались з ним на перший погляд.

Минулого четверга (сьогодні неділя) святкували Андрія. І не тому, що це традиційне свято молоді, а тому, що іменини президента Лівицького. Урочисте богослуження, проповідь єпископа Мстислава, вечором академія з промовою Смаль-Стоцького й концертовими точками хору. Прибули також делегації з інших таборів, багато телеграм і листів. На сто п’ятдесят тисяч зменшена і дві тисячі кільометрів віддалена урочистість столиці УНР — Києва. Шкода, що про це не знають у Вашінґтоні та інших столицях світу. У Москві хіба чули про це певні відділи НКВД, але й то сумнівне. Вони ще там не розставили як слід меблів.

І відчит за відчитом… Ми щось, як університет. Сьогодні, наприклад, відчит євангельського пастора Володимира Боровського, мого земляка з Волині, який прибув з Марбургу. Тема, як треба розуміти сотворення світу за книгами Мойсея… Інтригуючі, софістичні розважання, що їх часто повторяють теологи, особливо протестантських церков, яким хочеться зменшити розбіжності у цих справах, між Біблією і наукою. Даючи різні пояснення мови Біблії, у якій, мовляв, не цифри, а символи висловлюють справжню суть. Публіка зацікавлена, настрій піднесений. Тема Біблії, особливо її Книги ісходу, перекликається з нашим становищем, містерія нашого виходу з батьківщини у таких розмірах, це тема значення не про-минального, чудо, що сталося в Гірошімі й Неґасакі, перевищує всі чуда ісходу Ізраїля, наше розсіяння у просторах плянети, може стати початком перебудови Европи Сходу, прибуття Америки на землю цього континенту, від-криває нові перспективи в перебудові світу. За моїм уявленням, останні війни нашої гемісфери, її революція і її технічні здобутки, цілковито видозмінять саму психіку діяння людського так, що стара Біблія ледве чи зміститься в нашій уяві і її прийдеться залишити такою, якою вона є, як документ світу минулого.

Цього також дня появився в таборі ще один промі-нетний гість — наймолодший нащадок славної родини Антоновичів — Марко, син науковця, професора і політика Дмитра і внук відомого історика, археографа, археолога і професора Володимира. Близько знана мені родина з часів Праги. Багато спільних і цікавих спогадів

23 грудня. Третій день, Першого з’їзду організації поетів і письменників, Мистецький Український Рух, в таборах українського ісходу; подія значення історичного, в історії літератур світу — нечувана, приклад для збереження народної автентичності, в найгрізніших умовах, — унікальний. На списку цього об’єднання значиться щось понад 70 імен помітного значення для розвитку літературного процесу українського слова, між якими багато таких, що займуть почесне місце в історії свобідної літератури цим словом писаної.[?]

Розлогий комплекс казармяних будівель, поважно по-шкоджених бомбардуванням недавньої війни, став приста-новищем двох з половиною тисяч вихідців з України і в одному з його корпусів, на самому низу, де міститься огрівальна система будови, у невеликому просторі з низькою стелею, розставлено певну кількість столів та лавиць, за якими засів Перший з’їзд українських поетів і письменників у вигнанню сущих. Брудні, білені вапном стіни, попід стелею водопроводні й паропроводні рури, затхле повітря, кволе освітлення… І понад сотня присутніх, членства й гостей, яких обличчя світяться особливим світлом надхнення, ніби вони зібралися не переводити з’їзд, а від-правляти богослуження. Відчуття причаяного ентузіязму, надхненність неофітів, напружене очікування чуда.

Ідея цієї містерії належить групі літераторів, які недавно залишили Совєтський Союз, — Юрій Шевельов, Віктор Петров, Іван Багряний, Ігор Костецький, Леонид Полтава, Іван Майстренко. І сталося це, кажуть, у Фірті — місці перебування Шевельова й Костецького і був це Полтава, що заповзявся перевести це в життя.

І ось воно сталося. П’ятниця, 21 грудня, хмарний, безсніжний, не холодний день. З різних широт плянети Ді-Пі, злітаються орли, музо-гайдамаки в Чигирин гуляти. З Фюрту — Шевельов, Петров, Костецький, Полтава… З Мюнхену Косач і Степаненко, з Авґсбургу — Шаян, Барка, Гарасевич, Чорний, з англійської зони — Ситник і Ганна Черінь, ми з Костюком нагрянули з Оффенбаху… Не відомо звідки — Багряний, Риндик, Славутич… Лятуринська й Бажанський з місцевого табору… І хто звідки — гості, між якими знайомі обличчя, як артистка Ірена Лаврівська, громадська діячка Олександра Животко, її чоловік педагог Аркадій Животко, маляр Микола Битинський. Табір прийняв цю інвазію гостинно, приділив приміщення, можливість харчування і ось, в годинах пообідних, — дійство починається.

Відкриває його Віктор Петров коротким, академічним словом про потребу такого об’єднання і він же провадить першу його сесію, якої точка номер один — моя доповідь «Велика література».

Це, мов би мотто, цілого цього починання. Велика література. Сопіга зреш зрего. Пересилити непосильне, надіятись в безнадії. «Родіна» — не родіна, табори — не табори… Скептики відмовляться таке зрозуміти, нам закидатимуть брак скромности. Байдуже. Наша доба не розуміє слова скромність, в програмах її гігантських намірів нема місця для скепсису, ніхто не питав змовників Леніна в Женеві чи зможуть вони розвалити імперію царів, ніхто не питає УНР в Оффенбасі чи подолає вона СССР в Москві, або чи група невротиків Комінтерну запанує над світом.

Це доба атому, Фау-3, Об’єднаних Націй, ґльобальних воєн, надгльобальних проектів. Де і коли, за одним махом, було до грунту знищено всі міста народу тисячелітньої культури, вкинуто до ям мільйони людей, вирвано з місця цілі народи? Є це діло титанів, пів богів, надлюдей, Геніїв? А чи звичайних, часто вбогих на думку, смертних, гнаних невмолимістю пристрасті — мусиш і можеш. Концентрація надмірних зусиль, співдія найбільшої глупоти й набільшого генія, синтеза слабости і сили.

Ми в цих таборах апокаліпси ніякий, з цього правила, виїмок. Вирвані з-під гніту НКВД недобитки в незграбних одягах, негайно на руїнах вигнання, стають титанами і проголошують МУР. Хто вони, що вони, звідки вони? Зайві питання. Вони є, вони хочуть й вони можуть. А тому «Велика література». І нема не можу. Малі спроможності переставити на великі спроможності, не «від Києва до Лубень», а від Києва до Ню Йорку і сумма суммарум, дасть Мистецький Український Рух великого, шекспіріянського, ґетевського початку. Щоб щось зробити, треба наперед його уявити.

Не цими словами, але з цим наставленням прозвучав мій відчит. Хотілося підсказати знане в незнаному, увірватися у відкриті двері і поставити точку над і. Істини можуть бути дуже ясними, але їх не видно.

Другим, після мого, був відчит Шевельова. Погодімся надалі звати його Шерехом. Це лиш переклад того самого слова самим його власником. «Стилі в сучасній українській літературі».

Велика, складна, не таборового типу, праця, її автор мусів працювати у вигідному кабінеті, обложений матеріялами на тлі багатої бібліотеки з великою кількістю добре оплаченого часу. Але, pardon. В таких умовах не живуть титани. В таких умовах живуть чесні, щоденні, буденні критики, літературознавці, професори Оксфорду, Колумбії. На руїнах Фюрту, у маленькій кімнаточці, яку треба ділити зі старенькою матір’ю, зі столиком на якому, крім писальної машинки, міститься також електрична плитка, працюють тільки мітичні людо-гіганти, яких ви знайдете хіба в Гомера та Вергілія. Ви ж знаєте, що на місто Фюрт в Баварії, не так давно, з-за океанської Америки, надлетіло кілька сотень «літаючих фортець» і в миг ока обернули його в руїни Трої. Погодіться, що це не наша вигадка, а мітологія Европи 20-го століття і ви зрозумієте, чому боги вимагають від нас літератури великого стилю… І погодитесь з автором «стилів української літератури», що «ми свідки і учасники початку нової хвилі нашого літературного процесу, — що веде до витворення своєрідного, глибоко українського літературного стилю. Чи ми будемо й свідками його вершин, його гребеня, його світового тріюмфу, — а це буде світовий тріюмф — не відомо. Але ми повинні всіх своїх зусиль докласти, щоб цей процес ніщо не затримувало, щоб ми йому сприяли, на нього працювали, йому присвятили все своє літературне життя».

Прагнення до великого у великому, до віри в чудо в чудесному ніяке диво. В цьому випадку проекція автора відчиту непроминальна. Розуміється, що не обійдеться без скептиків… Багато з нас віршують вірші, щоб бути поетом і дістати кілька стрічок в історії поезії, але бути поетом у шкільній читанці і бути поетом в просторах доби — різні амбіції. І відчит автора «Стилів» стосується цих останніх. Це сказано в хвилині патосу, поза контролем реального, з висоти відчаю. Скептики не знають, що пророки виходять не з підручника аритметики, а з Біблії…

Два відчити на один відполудень досить. Вечором, о годині сьомій, у великій концертовій залі, перший літературний виступ з’їзду. Заля переповнена, публіка не може дочекатися початку, учасників зустрічають зривами оплесків. Відкриває дійство Ю. Шерех ще одним рефератом про історичний шлях української літератури і дає характеристику авторів програми. Блискають світла фотографа, настрій авдиторії піднесений. В. Домонтович (В. Петров), читає новелю про козацького кошового Івана Сірка. Після нього ще шматок історії про смерть кошового отамана Кальнишевського — поема Яра Славутича. На закінчення першої половини вечора, І. Костецький, читає новелю на політичну тему.

Коротка перерва. Настрій богослуження. На залі легкий гамір. Вечір української літератури в казармах німецького війська західньої Баварії. Як це зрозуміти? Може ми всі заснули і нам сниться несамовитий сон? А може ми потрапили на іншу плянету? Дивовижна сцена в дивовижному просторі, виходять дивовижні люди і оповідають про дивовижні діла минулого.

Але вертаймося до реального. Вечір продовжується. Чергова точка — уривок з мого роману «Юність Василя Шеремети». Після мене В. Барка в поезії, а на закінчення Іван Багряний з віршами й епіграмами з недрукованої збірки «Золотий бумеранг». Такого настрою і такого успіху годі було б сподіватися в Києві в залі, скажемо, «Купєческого собранія», (Філармонія) на площі Сталіна. Тут це жертвоприношення. Ритуал. Виходять не поети, а друїди. Вони несуть зі собою чар-зілля Слово. У цій тут залі воно горить, як сонце. І воно творить клімат серця.