Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Биографии и Мемуары
Показать все книги автора:
 

«Плянета Ді-Пі», Улас Самчук

Тож не шкодуй і не жалуй мене,

І не пом’якшуй нічого,

А розкажи все докладно,

що бачить тобі довелося.

Гомер «Одіссея»

ОФФЕНБАХ

  • Но Греки, як спалили Трою,
  • Зробили з неї скирту гною,
  • Він, взявши торбу, тягу дав.

І. Котляревський «Енеїда».

*  *  *

Залишили Герсфельд на Гессенщині погожого серпня дев’ятого, о годині пів шостої передвечора. Того самого дня в Японії на місто Нагасакі скинуто другу атомову бомбу. Кінець Другої світової війни і початок нашої плянети таборів ДіПі, тобто Displaced Persons, по нашому, позбавлених місця осіб.

Їхали автоколоною, напрямок — захід. Стокінної потуги тягач «Гономак», п’ятитоннова його причепа, трьохтонновий вантажник «Дізель», особівка ДКВ, парокінний фаетон і такої ж потужности звичайний віз. Машини йшли далеко наперед, вози кінні тягнулися десь там позаду.

Густо заселена, заліснена, загосподарована околиця, спокійні бічні дороги, романтичні, затишні закутки. Тихо, мирно. Ніхто не цікавиться нами, ніким не цікавимось ми. Навіть машина совєтських офіцерів, яку ми зустріли, без уваги проїхала мимо.

До заходу сонця ми зупинилися в селі Гальсфорд.

Нас чимала громадка, дозвольте представити… Власник автоколони Сергій Миколаєвич Куниця, його дружина зацна пані Марія, їх однорічний наслідник Ярослав і їх обслуга: Володимир і Ліна Савяки, Андрій Москаленко, Степан Панасюк, Яніна Возняк і двоє італійців, імена яких забулися. До того їх гості: подружжя Льва і Марії Биковських, Микола Лівицький, Євген Архипенко, Яків Фартушний, Андрій Мартинюк і автор цих рядків з дружиною Танею.

Лісовий інженер Куниця родом з Полтавщини, старшина армії УНР, до війни емігрант у Польщі, власник тартака в Сендзейовіцах на Лодзьщині, відходячи перед совєтами, вивіз свою машинерію і створив певну фірму з наміром працювати за фахом далі. У Гальсдорфі йому пощастило зробити контракт на вивіз лісу для тартака і винайняти чималий будинок для оселення його фірми. Дехто з його гостей подалися далі на Франкфурт, тож то ми з Танею залишились при фірмі.

Цікаве, дружнє товариство. Сергій Миколаєвич постійно в роз’їздах, пані Марія і все жіноцтво зайняті господарством, чоловіче населення з машинами й кіньми в лісі, а ми з Танею дістали автономію, незалежну територію жилплощі, де негайно застрочила моя «Орґа» (друкарська машинка), реферат з визивною назвою «Велика література» і побожним наміром виголосити його в таборах «позбавлених місця» осіб, що опісля й сталося.

Його було зачитано в таборах Новий Ульм, Авґсбург, Карлсфельд, Офенбах… Ситуація унікальна. На території Европи Заходу таборує Україна Сходу. Парадокс чи післанництво? Вигнання і кара Божа?… Але для мене це продовження мене самого і всього того, що почалося, можливо, в Орській кріпості поза Уралом і тягнеться до днів Гірошими й Нагасакі, при чому нас тут вже стільки, що говорити про кару чи втечу вже не достатньо, бо це вже світова сцена світової гри з її останнім актом «бути чи не бути…»

І ми знаємо, що на сторожі цього нашого Бути є слово. А тому й література… І наголос на Велика. Бо хочеться підкреслити, що велика сцена і велика гра вимагають відповідного слова… Змісту, тематики, філософії, стилю… І рівня.

І, між іншим, під час моєї подорожі по таборах, приходилось раз-ураз чути запити, чи не слід було б організувати організацію письменників. Особисто, я не був цим захоплений. Нас було тут споре число, із Західньої України виїхало майже все, із Східньої також чимало, але на перший погляд не було видно хто б міг цим зайнятися, а що торкається мене, то ось мій нотатник з 31-го жовтня нотує: «Влізла мені настирлива думка писати новий роман… І має він зватись «Ост»… Два дні пізніше, той самий нотатник продовжує: «Думка писати «Ост»-а жива й настирлива. Десь треба тільки знайти місце, щоб можна втілити її в дійсність».

Отже, яка там організація? Організація — це метушня, а мені треба спокою. У нас так мало часу і так його зумовлено, що дорога кожна година. Мій «Ост» трилогія, величезне полотно, складна проблема, вимагається концентрації зусиль, місця і, по можливості, бути самим із собою. Сам по собі, несамовитий задум, я знаю, але як його уникнути? Питання на яке не знайдеш відповіді.

Ми пробули в Гальсдорфі сливе три місяці. Село, осінь… Тривоги… Непевність, шукання місця. І загроза «родіни». Її агентура на кожному кроці. Людей ловлено по дорогах, по приватних домах, по таборах, звожувано за колючі дроти і американськими військовими вантажниками, мов би товар, відвожувано за «залізну куртину». Це значило Сибір, каторга, рабство. Слово «родіна» стало страшаком.

І здавалось — сліпа вулиця. Західні аліянти не мали виразної лінії поведінки, залежало від кольору їх представництва, тріюмфи їх східнього аліянта запаморочували їх глузд, система людоловства в центрі Европи процвітала бурхливо.

Але головна війна все таки скінчилася, катаклізм в Неґасакі був останнім її подвигом, загомоніло слово «мир».

І в тому, на території Західньої Німеччини, широко й далеко розкинуто сітку втікацтва під орудою особливої, з довгою назвою, організації УНРРА, — Unated Nations Relief and Reabilitation Administration, тобто, — Управління Допомоги й Регабілітації Об’єднаних Націй, в якому головні ролі були розподілені так, що обов’язки допомоги належали до «дядька Сема» з Вашінґтону, тожто регабілітація до «батька народів» Сталіна з Москви. А тому, що та ціла УНРРА і сам її головний «бос», бувший мейор Ню йорку, Ля Гвардія, досить тхнули «червоним душком», її атмосфера для людей «позбавлених місця» з волі Сталіна, не могла бути сприятливою. його людолови розгулювали там, як вдома, мариво «родіни» переслідувало невідступно, почуття страху було домінуючим кліматом. Отже, як було з такою допомогою миритися?

Але іншого виходу не було. Люди збиралися в з’єднання, зброїлись правом демократії, ставили спротив, вимагали життя і права. До цієї ж категорії «позбавлених місця», належала також і наша маленька громадка Гальсдорфу.

З бігом часу її становище ставало все більше й більше невиразним. Наближалась зима, лісові роботи кінчалися, інших не передбачалося, прожиття вимагало засобів, а де їх взяти? Навіть дуже зарадна голова Сергія Миколаєвича ставала безпорадною. Залишався Онкель Сем. Табори. УНРРА, ДіПі. І прощай незалежність. Анкети, перевірки, але де, скажете, інший вихід? Така вже наша плянета.

Сергій Миколаєвич виїхав у пошуки місця, а вернувшись, заявив, що поки що, єдиним таким місцем для нас є табори і найкращим для його фірми є табір Ульм в Баварії.

Що ж торкається нас з Танею, то ще за моїх відчитових поїздок, я облюбував Оффенбах біля Франкфурту на Гессенщині.

І от з початком листопаду ліквідація нашого Гальсдорфу почалася. Складна, не легка, але звична операція, за останні два роки, їх таких за нами десятки. І так воно сталося. Далі, за вашим дозволом, ми дамо слово моєму вірному, щоденному другові нотатникові, до якого, день за днем, вносилось головне з пережитого і якого дозволяємо собі тут поширити фактично і вдосконалити формально… За порядком днів, місяців і років.

 

 

ЛИСТОПАД

7-ме число. Середа. Табір Оффенбах. Мрячне небо. Температура плюс 10. Прибули сюди ще в неділю 4-го, але щойно сьогодні зміг знайти час для нотатника. Підвезли нас сюди Куниці по дорозі до Ульму. Залишились тут з нами також Биковські. Прощання з Куницями не було легким, ми з ними близько зжилися… Оселилися ми на «покищо» в перехідній кімнатці адміністраційного бльоку з дуже невиразними виглядами на щось триваліше. Це невелика оселя, понад три сотні люда, в будинках адміністрації якоїсь фабрики, що її було розбито, з трьох двоповерхових мурованих бльоків і кількох дерев’яних барачків, під контролем УНРРА і під управою нашого доброго, з часів Рівного, приятеля, колишнього управителя газети «Волинь», якої я був редактором, Степана Івановича Скрипника, а тепер, з ласки Божої єпископа Мстислава, який це підприємство організував, спочатку, як півприватне приміщення на апровізації американської армії, для його похідної єпархії, але де знайшло також дах над головою чимало втікачів і не духовного стану, між якими бачимо й президента Української Народної Республіки в екзилю Андрія Лівицького з дружиною Мартою, дочкою Наталією, зятем Петром Холодним та внучкою Аллою. Як також бачимо знаного громадського діяча і політика Костя Панківського, не менш знаного професора Романа Смаль-Стоцького, колишнього міністра Карпатської України Юліяна Ревая, громадського діяча і лікаря Тимоша Олексіюка, мистця-маляра Петра Андрусіва, літературознавця Григорія Костюка. Цього часу перебуває тут також і колишній віце-маршалок польського сойму, визначний діяч знаної партії УНДО, Василь Мудрий, політик і журналіст Степан Баран… І чимало інших знаних імен, ген включно з їх комендантом управи колишнім послом до сойму польського від Волині, Володимиром Онуфрійчуком.

Отже, в мініятюрі це історія і це фокус Україна Іредента Петлюрівської концепції — Народня республіка, демократія, лібералізм… Останній віддих останньої демократії Европи Сходу, втиснений у цю щілину Европи Заходу.

8 листопада. Таборовий ранок, мрячна погода, насторожена тиша. Ми довго й невигідно, без ліжок на помості спали, повільно вставали, скудно снідали і починали черговий, невиразний день. Ми тут не самі. Зараз за дверима, так само, як і ми, царствують й блаженствують Григорій і Рая Костюки з їх однорічним синочком Федором, що його кличуть Тодьо. З Григорієм Костюком ми знаємось ще з Рівного, у нас з ним багато спільних зацікавлень, приємно було їх тут зустріти, а також приємно познайомитись з їх Тодьом. Наша з ним зустріч відбулася так: мама держала його, дуже маленького й делікатного, на руках, побачивши мене, він так радісно до мене розсміявся, що це одразу зробило нас добрими приятелями.

Таня готовить сніданок, маємо свою електричну плитку, продукти дістаємо від табору, переважно консерви від дядька Сема і дуже білий, для нас не звично пухкий, легкий хліб. Обід і вечерю дістаємо зі загальної таборової кухні.

Постійно ношуся з думкою «Ост»-а («Неначе цвяшком в серце вбитий»), це мене переймає, проймає, не дає спати. Сливе непосильне завдання, хочу висловити неви-словиме, дія відбувається над Дніпром, у Каневі, на тлі імперії зі запитанням хто ми і що ми.

Але я з цим не туди потрапив. Скрізь люди, повно людей, далі за вікном без перерви дзичить електрична пила.

9 листопада. Тут шумно, там шумно і нема не шумно. І що його робити? Говорив з начальством, обіцяють знайти для нас щось кращого, але ми спізнились. Все краще зайняте. Можливо прийдеться їхати далі. Як не знайдеться місце для праці — я згину.

10 листопада. Скучна, бездільна, порожня неділя, ґвалт хочеться писати, криком кричу за місцем праці, навали думок, цілісіньку ніч думав і хоч би маленький куток з маленьким столиком для себе самого. Цур тобі й пек — сатанинське навождення.

Учора звечора і сьогодні рано відбував таборову варту. На вартовні переглядав ілюстровані старі числа журналу «Monatshefte[?]» — єдина моя лектура за весь цей час. Багато розмов з Костюком, у нього безліч спогадів з часів Києва й Харкова, багато літературних контактів, довголітній засланець підполярної Воркути, втілення долі української людини нашого безглуздого часу, ілюстрація до моєї теми «Ост».

Вибираючись до цього табору, ми здали наші речі на залізницю. Сьогодні їздив на двірець їх забрати. У тому була також і моя «Орґа». Знаменна машинка, купив її ще в Празі, як вживану, в Українському Педагогічному Інституті, ще десь 1933 року, тяжка і незграбна, але побувала вона зі мною в Закарпаттю часів його автономії, у Рівному часів війни і тепер ось тут у цій мандрівці пустелі Аравійської. Можемо вже скоро святкувати з нею певне річчя нашого співробітництва.

Маю запрошення на відчит до Ашаффенбургу.

15 листопада. Ашаффенбург — дві години їзди потягом. Потужний, на пару тисяч з гаком, «осмалених, як гиря» українських ланців, табір зі сильними залишками уваги американського летунства. Обдряпані будови, заложені целулоїдом вікна, латані й перелатані, як штани колгоспника, двері.

Учора вечором, у великій залі першого бльоку, мій відчит, розуміється, «Велика література». Понад триста люда публіки, бурхливі вітання, багато запитів, багато дискусії.

І чимало старих, близьких знайомих, а в тому і з часів Праги, як ось знана, цікава малярка, скульпторка і поетка Оксана Лятуринська; пластовий, громадський і політичний діяч та поет Михайло Бажанський; маляр, і поет, і вояка, і сотник Микола Битинський. А розмов, а розмов… Про Ольжича, про Олену Телігу, про Київ, про Рівне… Оксана оповіла про свій арешт большевиками в Празі, вона зовсім глуха, говорить приглушено, тепер викінчує портрет Олеся і журиться, що крім таборових приділів, не має ніяких інших прибутків, то ж то їй хотілося б видати ще одну збірку поезій. Вона має вже видані «Гусла» і «Княжа емаль» і хотіла б видати книжку новель «Материнки», яку вона почала ще в Празі і уривки з якої читала, бувало, мені. Їй хотілося написати щось на взір моєї «Волині» — хроніку дуже цікавої її родини, її батько французького походження Лятур і трьох цікавих братів, вивезених і знищених совєтами, як українських націоналістів, а їх хутір спалили. Але хроніка це епіка, а епіка не її жанр. Вона лірик у всіх своїх мистецтвах. До того, це трагедія. Дія високого напруження.

Але досить. Вертаюсь до Оффенбаху, мій потяг відходить о годині 12.15. До станції два кілометри пішки.

Того ж дня вечором — вдома. Прибув з Ашаффенбургу. Перед відходом на станцію, ще раз відвідав Лятуринську. Мені її шкода, хотілося б чимсь допомогти і не знаю чим. Дорікала мені за Марусю (мою першу дружину), а я не міг їй цього, як слід, пояснити. Це делікатна, інтимна справа і не втаємниченим, її годі зрозуміти.

А «вдома», як «вдома». Невлаштовано, прохідна кімната, ярмарок. Про якусь працю годі й думати.

17 листопада. Заходять і заходять люди, безконечні й безконечні розмови, царство безділля, клімат непевності і страху. Хвилюють нас події табору в Мангаймі, совєти намагались вивезти людей силою, зчинилась бійка, були ранені і навіть вбиті. Але «родіна» зазнала поразку, нікого не було вивезено, совєтських офіцерів винесли санітари на ношах.

19 листопада. Дожилися. Живемо серед руїн, сміття, грюкоту. Кімнати перебудовують для потреб канцелярії. Нам прийдеться їх залишити. Але не знаємо куди.

Учора я мав у таборі відчит і чималий успіх. Знов таки література з тим прикметником «велика», дошкульна тема, нею живу, її ісповідую… І намагаюсь в цих глухих умовах пробивати їй признання. Бо це, як казав Бальзак, та зброя, яка може зробити те, чого не змогла зробити зброя Наполеона.

Після відчиту, на квартирі Петра і Наталки Андрусевих, за чашкою чаю, гаряча і довга дискусія, що простягнулася ген за північ. Дієві особи: Смаль-Стоцький, Костюк, Андрусів. Діялоги й монологи: література, мистецтво взагалі і ціла, її еміненція, культура. Всі ми годимось, що основна причина наших неспроможностей у маштабах світу — наше політичне становище. Поневолений народ — ніякий народ. Поневолення забирає людині всі атути бути людиною. Інтелект, волю, гідність. Людину проймає параліч рабства, постає нація «всьо равно», замість обличчя — пляма, замість імени — Ікс. Німці назвали це трьома літерами «Ост».

Отже, що таке «Ост»?

Саме над цим мозолимо наші мозки.

22 листопада. Учора було знане свято Михайла… Того самого, що в Україні «приїжджає на білому коні» і приносить початок зими. Тут це ще одна причина для урочистого богослуження. Наш табір церковний найвищого чину, тому він переладований урочистими бого-службами. Церкву приміщено у бувшій їдальні казарми. Іконостас малювали двоє Петрів — Холодний і Андрусів, перфектні майстрі цієї штуки, особливо Холодний, для якого візантійство нашого церковного стилю — плоть і дихання, чого доказом і є ця сама таборова церква. Тожто Андрусів, це скорше баталіст, козацтво-лицарство, Богун на баському коні, тому і його святі угодники нагадують скорше Байду на гаку у Султана, аніж святого Антонія з палаючим крівавим серцем. Було б добре, коли б ці таборові ікони збереглись для майбутнього… Неоцінні документи доби.

Передучора правили всеношну — єпископ Мстислав, кількох священиків, архидиякон і хор під диригентством о. Івана Зайця. Учора зрання знов таке ж богослуження. І зовсім несподівано, під час цього, до табору в’їхало два джіпи американських вояків, які йшли від бльоку до бльоку, заходили до деяких мешкань, побували у складі харчів. Збентеження, здивовання. Ніхто не питав, чого вони шукають, нічого не казали й вони. Ходили, дивилися, шукали… На подвір’ю безлюддя, у церкві спів херувімської. По годині такого лицедіяння, вояки всілися до своїх джіпів і від’їхали. У таборі багато розмов і здогадів.

А вечором того ж дня, у великій залі, концерт пам’яті Базару. Відчит виголосив син президента Лівицького — Микола. Співав хор Олександра Колісниченка, виступала солістка Ганна Шерей, повна заля публіки. Багато оплесків, надхнення, вдоволення.

Тожто сьогодні по обіді, ми з Танею навідали Холодних. Говорили про Америку, Таня пригадала про книгу Маргарети Мічель «Проминуло з вітром», яку вона читала ще в Рівному, про американську літературу взагалі. Наталя Холодна поетка, тепер трохи затихла, але у двадцяте-тридцятих роках — активна, знана співробітниця «Літературно-Наукового Вістника», опісля «Вістника» Д. Донцова у Львові, як також журналу «Ми» у Варшаві. Належала до грона поетес, як Галя Мазуренко, Олена Теліга, Оксана Печеніг, тобто Лятуринська. Її чоловік, преславутий син преславутого батька, Петро Петрович Холодний. Повільний, мовчазний, за характеристикою пані Наталі, лінивий в малярстві, але не лінивий мистець-рибалка. Пара годин такої розмови серед наших буднів, це вітаміни для зголоднілого духа. Наталя нам дякувала, обіцяла «заходити».

Цього також дня зустрів Смаль-Стоцького. — Скажіть, пане Уласе, чи не бажали б ви переїхати до Швейцарії? — запитав він загадковим тоном. — Як сіє може статися? — здивоване контрпитання. — Знаєте… Я думаю щось таке спробувати… Через Червоний Хрест. А може… Га? — Як що вірите в чудо, — відповів на це я.

Швейцарія? Місце на землі, що не знало війни? Скільки це років коли був у нас мир? Навіть забулося, як таке виглядає. А що до мене… Я ніколи не жив за миру. Навіть народжений у час війни. Я подякував добрячому професорові за його добрі наміри, він належить до моїх друзів, має цей сантимент, можливо, від свого батька — маєстатного патріярха роду Смаль-Стоцьких, Степана, з яким ми заприязнились багато років тому і, не дивлячись на різницю нашого віку, жили в дружбі до самої його смерти року 1938-го. Вмираючи, він заповів мені перстень з гербом їх роду, що значило включення й мене до їх родини.

23 листопада. У нашому бараці Содома й Гомора і шкода, що у нас нема сенсу до універсалізації явищ, а то б ми створили ще одну Біблію. Маємо весь реквізит. Ісход. Фараона. Чермноє море. Бракує лиш Мойсея, який би розмовляв зі самим Господом Богом, бо, здається, що наші урочисті богослуження до Нього не доходять. Мої мрії писати «Ост»-а розвіваються і зникають, «ако дим от лиця огня».