Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Фэнтези
Показать все книги автора:
 

«В тіні янгола смерті», Тарас Завітайло

Пролог

 

— Отже, цим і скінчилася Велика битва під курганом, так, діду? — запитала струнка русява дівчина років вісімнадцяти в старого сивого козака.

Той кивнув головою.

Козак і дівчина сиділи в саду, неподалік невеликої біленької хатини: козак сидів на товстій березовій колоді й курив, дівчина — навпроти нього вишивала на маленькому стільчику.

— Ух! Аж мороз по шкірі йде… — Дівчина з повагою дивилася на діда своїми чорними, як смола, очима.

Раптом з-за стогу, що стояв одразу за садом, з’явилося усміхнене вусате обличчя водяника Никодима.

— Хе! Хіба то страшне, Орисько? Поживи, ще й не таке побачиш! — сказав він, провівши рукою по пишних вусах.

— Тьху на твою дурну голову! — роздратовано вигукнув козак і почав вибивати з люльки попіл. — Ще чого добро, наврочиш, чудо болотяне!

— Ех, постарів ти, Сивий, — зітхнув Никодим, який, на відміну від козака, анітрохи не змінився. — Онуків уже нажив…

Козак понурив голову.

— І сердишся дарма, — продовжував водяник, — сам же хотів, щоб Ориська знахаркою стала, то чого тепер злишся? На світі всякого повно, від усього не вбережеш… А я не лякаю, а застерігаю.

Андрій мовчки забив і знову розкурив свою люльку.

— Авжеж, Орисю, правду Никодим каже, — сказав згодом він.

Але дівчина лише лукаво всміхнулася і підморгнула водяникові.

— Ух і мала! — засміявся Никодим. — Гаряча кров, як у діда замолоду. У нього вдалася!

Орися й собі розсміялася.

— Діду, — раптом звернулася вона до Андрія, — а з чого все почалося?

Козак здивовано подивився на онучку.

— Що саме, дитино?

— Ну, як ви усі познайомилися?

Водяник при цих словах чомусь запосміхався. Козак глянув на нього і собі посміхнувся.

— Якби не оце чудо, — кивнув він на водяника, — то не топтати б мені рясту вже давно! Ой як давно…

— То розкажи! — дівчина опустилася на коліна біля діда, взявши його натруджені мозолисті руки у свої.

Козак зітхнув.

— Хай Никодим почне, а я, коли що, підхоплю.

Водяник сів коло Андрія і теж закурив люльку. Очі його дивилися кудись удалечінь, і він бачив, наче зараз…

Характерники

1

На березі Інгульця, на узліссі Чорного лісу, саме там, де Чорний шлях, що ним татари найчастіше йшли на Україну, вертав до річки Синюхи і, перетинаючи її бродом, залишав Умань по праву руку й тягнувся далі межиріччям, у високих бур’янах коло багаття, над яким висів казан з кулішем, сиділо двоє чоловіків.

Один з них зросту був величезного, мало не у два людських, увесь зарослий і з довгою кошлатою бородою. Зодягнений він був у смугасту сорочку, такі ж смугасті штани, а взутий у новенькі личаки. Справа коло нього лежав величезний вершляг. Другий чоловік доводився братом велетню, на лице був його точною копією, навіть вдягнений був так само, єдине, що відрізняло його від брата, так це те, що зріст він мав мало не втричі менший. З лівого боку в нього висіла коротка крива шабля. Перед чоловіками стояли дві чарки і величезний, до половини повний, бутель з мутнуватою рідиною. Судячи з запаху, яким несло з величезного бутля, у ньому було не що інше, як горілка. Чоловіки різалися в «дурня». Трохи поодаль, праворуч від них, ріс молодий дубок, а до нього за шию була прив’язана болотяна відьма — потвора яких світ не бачив! Темношкіра, суха, як тріска, усе її кощаве тіло вкривали рідкі чорні волоски, пальці на руках і ногах були довгими і вузлуватими, з перетинками і чималими пазурами, а на морду — ну викапана жаба! Відьма тяжко дихала, відкривши ікласту пащу й висолопивши рожевий язик, і час від часу однією рукою втирала рясно вкрите крапельками поту чоло.

Менший чоловік саме заходив.

— А оце тобі, Кулако, король!

Велет одразу помастив короля по вусах тузом.

— Туз, Жменько! А тепер — приймай! — І виклав три кралі з козирною.

Жменька ображено відкопилив губу.

— Ну як же це я другу кралю прогавив, га?! От бевзь!..

Кулака весело затягнув:

  • — Ой на річці на Інгульці
  • Лісовики грали,
  • Мед-горілку допивали,
  • Куліш доїдали!

Затим він встав і, потираючи руки, підійшов до потвори:

— Ну що, красуне болотяна, підставляй лоба!

Та враз зібгалася, вхопилася за голову і заверещала:

— Ой-йо! Знову ти, Жменько, програв! Ой-йо! Заб’є мене Кулака!

— Не бійся, не заб’ю, — відповів лісовик.

— Чуєш, Кулако, дай-но я разок… Ти вже їй втретє поспіль «лящі» виписуєш… Не чесно так…

Кулака зробив заперечливий жест рукою.

— Виграєш — тоді й виписуй, — сказав він, прилаштовуючи величезну п’ятірню до лоба потвори, відгинаючи середній палець. — А ось тобі «лящ» із чарівного озера! — І різко відпустив палець.

Палець гучно ляснув по лобі, і потвора завила.

— Ух! Лєпота! — в захваті вигукнув Кулака.

— Ех… — розчаровано видихнув Жменька.

— Пересихаю… — прохрипіла потвора, оговтавшись від «ляща». — Води…

— Давай, Жменько, ти програв — тобі й поливати бестію, щоб завчасно не врізала дуба.

Жменька спустився до річки, зачерпнув у невелике відерце води, повернувся і облив потвору.

— Де ж цей Никодим?! Це ж ми вже години зо три чекаємо, — сказав Жменька, глянувши на сонце. Потвора відразу оживилася.

— Відпустили б ви мене, га? Не я це, їй-богу! Я ж знаю, що Никодим зі мною зробить…

— Не ти? А горілку де взяла, га? Ну, хай би вже горілку, хай… Але ж винокурню навіщо зруйнували! А лісовика, що на винокурні був, хто замордував, щоб ви повиздихали!? — гнівно крикнув Жменька.

— Ой! Хлюпочеться хтось… Никодим! — Відьма в паніці заметушилася і заходилася гризти зубами мотузку.

Раптом прибережні кущі розступилися і відтіля вийшов невисокого зросту кривоногий чолов’яга. Мокрий з голови до ніг, і так само, як лісовики, косматий і з довгою бородою. За поясом у нього був бойовий топір.

— Здоров, лісовики! — пробулькав чоловік.

— Здоров, водянику, здоров, — дружно відповіли брати.

Погляд водяника зупинився на потворі, і він широко посміхнувся, зблиснувши молочно-білими і широкими зубами.

— Ох, удружили, братчики! — сказав він лісовикам, дивлячись на відьму. — Ну що, чмирятино, попалася?

Відьма притихла і зібгалася в клубок, явно очікуючи покарання.

— Це не я… — тільки й видавила вона з себе.

Але Никодим, пройшовши повз неї, підійшов до лісовиків і простягнув руку. Жменька і Кулака, підвівшись, по черзі її потисли. Водяник кивнув на бутель.

— Це все, що залишилося?

— Все, — відповів Жменька, — правда, Кулако?

— Правда, Жменько. Ми лише по дві чарочки перекинули.

Водяник зареготав.

— Та ж тобі, Кулако, не чарочку, а цебера треба! Ну, на здоров’я! — І до відьми: — А решта де?

— Випила… — пошепки відповіла та.

Очі водяника округлилися від здивування.

— І не задушило? Невже сама?

— Ні, з подругами…

— Це з тими, що Сомка задрали? Га?! — ревнув водяник.

— Не було мене з ними тоді, — заскиглила потвора.

— Розберемось, — відрізав водяник. — Твоє щастя, що Вітряк цього не знає, а то гаплик би тобі на місці! — Никодим обернувся до лісовиків:

— Вечеряєте?

— Та ні, тебе чекаємо. Сідай! — спохватився Жменька.

Кулака відразу зняв з багаття казан, а Никодим дістав з-за халяви чобота ложку і всі троє підсіли до казана.

— А цій? — Жменька кивком голови вказав на потвору.

Водяник скрутив величезну дулю, що було вельми красномовною відповіддю.

— Доб’ємо ж, друзі, залишки колишньої розкоші, — пробулькав водяник і потягнувся до бутля.

Потвора голосно заплямкала губами.

— Ану цить! — гаркнув на неї Никодим і налив горілки собі й лісовикам.

Випивши, всі запрацювали ложками.

— А скажіть-но мені, лісовики, — почав Никодим, відклавши ложку, — от уже тиждень, як вас знаю, а все забуваю спитати: як вас на Запорожжя занесло? І з чого б це?

Кулака і Жменька теж відклали ложки.

— Хто розповідати буде? — запитав Жменька Кулаку.

— Давай ти, — відповів велет.

— Гаразд, слухай. — Жменька витер рота рукавом і почав: — Самі-то ми родом з муромських лісів — чув про такі?

— Ні, — простодушно відповів водяник.

— Звідси на північний схід, — вставив Кулака, — так, Жменько?

— Так, Кулако. Отож там і народилися, і жили. Ліси тамтешні прямо таки кишіли нечистю — як білою, так і чорною. Але — ніде правди діти — жили всі не дуже дружно. Кожен про себе. Не те щоб біла нечисть з білою гризлася, лісовики з лісовиками, а водяники з водяниками, — ні. Просто коли на когось із «білих» «чорні» нападуть, то на допомогу і не сподівайся. Так-от і жили.

— Нудьга смертельна, — пробасив Кулака, — словом ні з ким перемовитись…

— І от одного разу, — продовжив Жменька, — зустріли ми в лісі лісовика…

— Кумедний був! — вставив Кулака.

— Замість бороди — вуса, голова поголена, тільки пасмо одне довге на маківці… Ну і здивував же він нас з Кулакою, відваживши нам «Добридень!»

— Ну, ми теж не зовсім темнота! — знову втрутився Кулака. — Запросили в барліг, квасом почастували…

— Наш виявився, — повів далі Жменька, — муромський, тільки давно колись перебрався був на далеку землю, що зветься Україною, й оселився за порогами, на Дніпровому привіллі.

— Багато дивовижного розказував він, — знову встряв Кулака. — Мовляв, уся нечисть біла живе там дружно, у лиху годину одне одного не кидають, та й ліси там не гірші за муромські, а нашого брата лісовика там зовсім мало, от він і повернувся до родича свого далекого…

— Але, як з’ясувалося, — продовжував Жменька, — родич його загинув десь на болотах… — При цих словах лісовик насупився і з-під лоба глянув на потвору. — До речі, саме відьми болотяні його й звели зі світу, як вашого Сомка. — Потім, перевівши погляд на брата, продовжив: — Тоді ми з Кулакою вмовили його, щоб і нас забрав на Вкраїну… Він погодився…

— …І ось ми тут, — закінчив Кулака.

— А першим зустріли тут тебе і відразу переконалися, що лісовик той правду говорив. Адже ти відразу до нас: «О! Лісовики, здоровенькі були!»

— Славно тут у вас! — знову вставив Кулака, — а таку нечисть як Вітряк ми раніш і бачити не бачили, і знати не знали. Познайомиш?

Водяник недобре всміхнувся.

— Познайомлю, якщо не передумаєте з нами на відьом іти. Вітряк їм смерті Сомка не пробачить!

— Та що ти! — обурився кулака. — Щоб ми та й передумали!

Раптом знову застогнала відьма:

— Пересихаю… води…

— А як ви годите з відьмами болотяними? — запитав Жменька.

Никодим насупився.

— А як з ними можна годити? Потвори вони злі і підступні: якщо їх більше — завжди нападуть і замучать до смерті… Б’ємося. Але цю допитати треба, з ким такої біди наробила. Води тобі? — гаркнув він, люто глянувши на відьму. — А смоли гарячої!

Але все-таки встав, набрав води і полив потвору.

— А ви, я бачу, в «дурня» різалися… На інтерес?

Лісовики зам’ялися.

— Ні… на «лящі»… — відповів Кулака. — Хто виграв, той потворі «ляща» й виписував.

Никодим захоплено сплеснув у долоні.

— Ач як придумали! Продовжимо втрьох?

Брати дружно закивали головами, потвора ж несамовито застогнала. Біла нечисть взялася за карти.

Сонце давно вже сіло. Лісовики і водяник, підкидаючи в багаття хмиз, грали в карти, по черзі щедро відважували болотяній відьмі «лящів» і весело про щось балакали — отак добивали «залишки колишньої розкоші». Так минула година-друга, і лісовиків стало хилити на сон.

Першим заснув Жменька, за ним і Кулака. Вони вмостилися коло багаття і голосно захропли, причому Жменька, не зважаючи на свої два вершка від горшка, ані трохи не поступався в цьому своєму басистому братові.

Никодим же підкинув хмизу в багаття, ще раз полив водою відьму, пригрозивши їй кулаком, щоб сиділа тихо, і влігся поряд з братами-лісовиками. Але сон не брав водяника. Не зважаючи на свою веселу вдачу, водяник дуже важко переживав смерть Сомка, бо частково винив себе в ній.

 

— Ех, Сомко, Сомко, — бурмотів Никодим, перевертаючись з боку на бік, — ех, друже, якби ж то я був тоді поруч… Хай би й загинув з тобою… Що ж я Вітрякові скажу?

Водяник ще довго зітхав, щось буркотів і крутився, але зрештою задрімав і він.

І наснився Никодимові дивний сон. Буцімто пливе він у ранковому тумані по Дніпру, перевертається то на спину, то на живіт. Вода як молоко тепла, а туман густий і білий, як те молоко. Никодим пливе на спині і раптом його рука об щось ударяється. Водяник розуміє, що це човен, перевертається і бачить: в човні, навалившись спиною на борт, сидить козак; голова його відкинута назад, посріблений сивиною оселедець звисає за борт; над бортом видніється частина плеча і зігнена рука, по якій стікає кров. Водяник принюхався. Туман чомусь почав пахнути пороховим димом. Людина в човні застогнала, і Никодим наче вчув у тому стогоні слово «шабля»…

Тієї ж миті туман розсіявся, і водяник побачив над козаком постать якоїсь жінки в сліпучо-білому вбранні. Вся вона була наче зіткана з яскравого світла, тож Никодим, як не старався, не міг роздивитися її обличчя. Раптом краєм ока він помітив ще якесь світло, воно било з глибини, з дна ріки… Зненацька неподалік від нього щось голосно тріснуло, і Никодим… прокинувся.

Поруч у вогнищі дотлівав, потріскуючи хмиз. Водяник підвівся й озирнувся навколо. Жменька і кулака намагалися перехропіти одне одного, відьма щулилась на багаття, висолопивши язика.

— Дивний сон, — пробурмотів водяник і, лігши знову, миттєво заснув. «Не картай себе, — пролунав звідкись мелодійний жіночий голос. — Ще трапиться нагода…» Але водяник уже спав.

Усі попрокидалися лише тоді, коли сонце вже добряче напекло їм у голови. Першим схаменувся Никодим.

— Ай-ай-ай! Здохла, зараза!

Відразу підхопились і лісовики.

— Що?

— Хто здох?

— Та відьма! — вигукнув Никодим, вказавши на висохлу на тараньку потвору. — Пересохла… Ну, туди їй і дорога!

Лісовики спросоння потягувалися.

— Ну гаразд, братчики, ще раз вам спасибі — покарали бестію… До речі, а барліг ви собі вже надибали?

Кулака знизав плечима.

— Та ні, поки ще приглядаємося. Але думаємо зупинитися тут, у Чорному. Правда, Жменько?

— Правда, Кулако.

— Гаразд, піду я, пора вже, Вітряк чекає. Скоро здибаємося! — Никодим потис лісовикам руки. — Ох, засмучу я товариша, ох, засмучу…

Водяник направився до річки і вже по хвилі зник у заростях очерету, а Лісовики вимили казан і пішли в ліс — шукати собі підходяще місце для житла.

2

У ті далекі часи Січ Запорізька стояла на острові, що був розташований трохи нижче гирла річки Чортомлик. Називали її тоді Базавлуцькою, оскільки острів належав лугу, що звався Базавлугом. Жили на Січі козаки — люди вільні, горді й хоробрі. Серед них траплялися й такі, які могли заговорювати кулі і ядра, напускати туману в очі, лікувати всілякі хвороби і рани. Подейкували, що козаки ці зналися навіть з білою нечистю. Називали цих козацьких чаклунів характерниками.

На ту пору на Січі таких було двоє. Один з них — старий характерник Степан Бородавка, прозваний так запорожцями тому, що мав на носі велику бородавку. Козакові цьому давно перейшло за п’ятдесят. На зріст він був невисокий, трохи кремезний, а м’які риси обличчя свідчили про його щирість і задушевність. На голові характерника малювався довгий сивий оселедець, а довжелезні вуса звисали до самих грудей.

Другим був молодий козак Андрій на прізвисько Сивий. На Запорожжі всім давали прізвиська — відповідно до зовнішності чи характеру козака. Андрієві дали таке прізвисько за те, що у свої тридцять років оселедець його досить помітно сріблився сивиною. Хоч для звання характерника Сивий тоді був ще замолодий, але мав неабиякий хист до чаклування і вже мало чим поступався у цій справі своєму навчителю Степану Бородавці.

Як і всі запорожці, Сивий, крім довгого оселедця на голові, якого закладав за праве вухо, носив довгі вуса. Зовні був не те щоб красень, але ж і непоганий. Його допитливі сіро-зелені очі, в глибині яких часто спалахували бешкетні вогники добродушного лукавства, дивилися на світ щиро, продовгуватий ніс видавався трохи вперед, але не настільки, щоб псувати приємні риси обличчя, а коли козак розмовляв, то ледь помітно кривив лівий куточок рота.

Був спекотний літній день, і обидва козаки сиділи на колоді в затінку січової церкви — подалі від загального гомону і метушні, спричинених бучним гулянням з приводу чергової перемоги козаків над неспокійними сусідами своїми татарами, — і про щось жваво сперечалися.

— Ні, Сивий, — говорив молодому козаку старий Бородавка, — неправда твоя! Лісові поторочі набагато сумирніші і більше допомагають, ніж капостять. Двічі з ними зустрічався і нічого поганого вони мені не заподіяли! А степову тільки раз побачив — і відразу пропасниця на мене напала і, прости Господи, так мене розслабило, що я години зо три в байраку під кущем охав!

Андрій добродушно всміхнувся і стенув плечима.

— Ну і при чім тут потороча? Скажи краще, що ти перед тим їв?

Бородавка густо почервонів.

— Не віриш?! Мені не віриш?! Та щоб мені шабля бусурманська оселедця відтяпала по саму шию, коли брешу!!!

— Та вірю я тобі, Степане, вірю. — Андрій тут-таки став заспокоювати старого Бородавку, знаючи, який він легкий на образи. — Тільки ж я не раз натрапляв на степових потороч і завжди мені зустрічі ці добром оберталися! То шлях у степу вкаже, то до води виведе… А от лісових не зустрічав.

— Ото ж то! — Бородавка повчально підняв вказівного пальця. — І не сперечайся!

Андрій встав і потягнувся.

— А я й не сперечаюся!

Мимо характерників пронеслася гучна юрба запорожців, на ходу танцюючи гопака, граючи на бандурах, та ще й із чарками на головах!

— От, бісові діти! Гарцюють, аж куриться, болячка б їх не взяла! — Бородавка і собі встав. — А ходімо, Сивий, до Мойші, а то в горлі вже сухо, як у порожній діжці!

Андрій крекнув, схвально кивнув головою, й обидва козаки направилися до виходу з Січі, де за частоколом у невеликій корчмі, що її козаки назвали «Чопиком», худий рябий корчмар Мойша частував запорожців мутною сивухою, витрушуючи з козачих гаманців биті талери.

Ще здаля козаки побачили, що в «Чопику» набилося повнісінько народу, а Мойша кулею літає між виставленими надворі столами з величезним бутлем.

— Сядемо надворі, — сказав Бородавка.

— А де ж іще? Он скільки народу! — погодився Сивий.

Підійшовши до столів, козаки сіли на ще якимсь дивом не зайняту лавку.

— Мойшо! Горілки! — громом прогримів голос Бородавки, перекриваючи загальний гамір.

Мойша швидко відшукав очима старого характерника, і, очевидно, впізнавши його, широко посміхнувся і підтюпцем підбіг до нього.

— Йой-єй! Які лицарі! Чого побажаєте? — улесливо заторохтів Мойша, встигаючи при цьому робити якісь знаки руками своєму старшому синові Янкелю і зятеві Шмулі.

Бородавка для важності прокашлявся, розгладив вуса і відповів:

— Горілки, діжку пива, ковбаси і галушок!

— Момент! — вклонився Мойша і знову підтюпцем побіг у свою корчму.

— От жвавий народ, — сказав Сивий, — скрізь устигнуть і ніде не пропустять! Видать, закупив Мойша пива-горілки та харчів усяких наперед, бо ж знав: козаки з поживою повернуться!

Бородавка ствердно кивнув.

— Твоя правда, жвавий… І ніяк же ж без них не можна! Глянь-но — вже й назад біжить!

І справді, Мойша вже дріботів до них, тримаючи в руках кухлі і бутель з горілкою, а слідом ішли Янкель і Шмуля — несли пиво, ковбасу і галушки.

— Чого ще бажають ясні лицарі? — услужливо запитав шустрий корчмар, поставивши все це перед козаками.

— Поки що все, — відповів Бородавка.

Корчмар уклонився і, підганяючи у спину своїх помічників, побіг до корчми, де його вже хтось голосно гукав.

Бородавка налив горілки і підняв свого кухля мало не над головою.

— Ну, Сивий, будьмо!

— Будьмо! — сказав Андрій, і кухлі глухо вдарилися один об одного, рясно скропивши стіл бризками сивухи.

Та щойно козаки піднесли кухлі до губ, як раптом їх хтось окликнув. Підвівши голови, вони побачили молодого козака, що швидко прямував до них від шинку, розмахуючи шапкою. Це був досить високий і статний козак, з довжелезними вусами і чорним, як смола, оселедцем, у червоних, місцями добряче засмальцьованих дьогтем шароварах з добротного сукна, у сорочці нарозхрист, з дорогою турецькою шаблею при лівому боці і двома пістолями за поясом.

— Здоров, Бородавко, здоров, Сивий! — звернувся він до козаків. — Обідаєте?

— Здоров був, Дороше! — відповіли характерники, підвелися і поручкалися з прибулим.

— А посунься-но трохи, козаче, — попросив Бородавка вже добряче захмелілого козака, що сидів поруч. — Сідай, Дороше, пообідай з нами.

Дорош сів і поклав шапку на коліна.

— Та ніколи мені, — відповів молодий козак і припав до діжки з пивом.

Сивий лукаво підморгнув Бородавці.

— У справі я до вас. — Дорош перевів подих і знову приклався до діжки.

— Дороше, ми щойно з походу, дай душу відвести, — невдоволено пробасив Бородавка.

Козак нарешті відставив мало не до половини спорожнілу діжку.

— Виручайте, братчики, на вас лише надія!

Андрій здивовано звів брови.

— А що сталося?

— А те, що три дні тому мене отаманом обрали, — відповів Дорош.

— Ха! — вигукнув Бородавка. — Що ж у цьому поганого? Вітаємо! Це ж…

— Стривай, Степане, стривай, дай слово сказати, — обірвав його Дорош.

— Ну, вибач, — буркнув Бородавка і перехилив кухоль.

— Так от, три дні тому обрали мене, значить, отаманом. То, звичайно, для мене честь неабияка, але ж… Але того ж вечора почалася якась чортівня! Серед ночі несамовито заіржали коні. Вартовий козак у конюшню — а там нікого, тільки коні сполохано топчуться, фиркають та вухами стрижуть. Козак постояв, подивився і вийшов. До ранку все було тихо. А коли козаки прийшли за кіньми… А втім, самі побачите, мій кінь тут, на прив’язі… То ходімо, чи як?

Характерники неохоче встали з-за столу.

— Та куди ми вже дінемося, «отамане», — невдоволено буркнув Бородавка, — ходімо.

Козаки направилися до конов’язей, що знаходилися одразу за шинком.

— І все-таки, Дороше, що трапилося? — нетерпляче спитав Андрій.

— Зараз побачиш, — відповів отаман, підводячи козаків до конов’язі, де був прив’язаний його кінь. — Оце і є мій Чорт. Нічого незвичайного не бачите?

Бородавка багатозначно прокашлявся і глянув на Андрія.

— Що скажеш, Сивий?