Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Природа и животные
Показать все книги автора:
 

«Вірний приятель», Софія Парфанович

Заки почнете читати

Багато дехто знає, яке в мене звання, і читав мої книжки, що вийшли у Львові, чи вже на еміграції, в Німеччині. Тож беручи до рук мою нову книжку, сподівається або поважної, фахової літератури, що поширювала б його знання, або белетристики, з поважною, так би мовити, важкою тематикою: про життя й працю лікарів і про життя хворих. Ця література стала модною й почитною від якогось часу. Вона наче відслонює рубець, поза яким є життя інше, як щодня, і є містика й героїзм боротьби, є інколи сенсація нещоденних подій і ситуацій.

А тим часом моя попередня книжка «У Лісничівці» є про… тварин. Дехто направду розчарувався й прочитавши перше чи й друге оповідання, відложив і сказав: це для дітей. Швидко, однак, хтось чи щось спонукало його взяти цю книжку до рук, прочитати її і найти в ній задоволення. Найти тварин і людей нашої батьківщини, найти її природу і всім нам питому волелюбність. І тоді забував, що книжка «для дітей», як забував спочатку, що дітьми ми залишаємося назавжди. Дітьми нашого краю, де з роду в рід ми виводилися, жили й помирали, дітьми наших предків і наших батьків, дітьми наших привичок, переконань і знання, що ми його ніколи не потрапимо покінчити добувати. Стаємо знову справжніми дітьми, коли ми нещасливі, сумні або хворі. Ми хотіли б тоді, щоб нам розказувати казок, щоб нас милували, жалували й пригортали. Щоб ми могли забути зло і замість дивитися крізь вікно на нудно-одноманітні дімки міст, куди приблукали, й чути тягар життя — пірнути в похмілля казок чи дійсности життя, але іншої від нашого. Тож на питання: для кого книжка? — відповім: для вас. Коли ви прочитаєте з неї деякі розділи дітям — як от про ігри котенят, чи загалом який-небудь розділ з першої частини — добре. Коли обидві частини прочитає молодь — ще ліпше. А коли цілу книжку прочитаєте й полюбите ви — найкраще.

Так отже: книжка ця про котів. Так і не інакше. Про котів і людей, коли вони жили в затишку довоєнних буднів, і про людей і котів, коли попали в заметіль війни.

«У Лісничівці» я свідомо не писала ні одного оповідання про котів, хоч вони, безумовно, найінтересніші з усіх домашніх тварин. Я знала, що їм присвячу окрему книжку, бо з усіх наших домашніх приятелів люблю їх найбільше.

Псів ви знаєте, ціните, з ними ви дружите, їх любите навіть. Але ніколи ви не потрапите їх любити так, як ви любите свого пухкого, чистенького, пишного, розкішного й розумного котика. У вашому відношенні до кота є щось ніжне, материнське. Вам здається, що ця тваринка залишається завжди малим, невинним дитятком, яке потребує вашої опіки й вашої ласки. І одне є зовсім певне: нічого так кіт не потребує від людини, як пестощів і тепла людського житла. Бо так, як ваш Пусьо чи Мишка виглядають безпомічні й ніжні, вони мають одну велику таємну прикмету, що може робити їх зовсім незалежними від людини: вони не втратили своєї природної здібности й потреби: ловів. Навіть серед найбільшого міста вони можуть усамостійнитися від вас і стати хоробрими ловцями, що борються і так часто гинуть у боротьбі з великим ворогом людини: щуром. Вже не говорячи про мишей. І тоді вони знову не потребують від вас нічого окрім ласки ваших рук і мисочки теплого молока.

І у кота ця сполука: м’якости, ніжности та потреби любови з усіми прикметами хижого ловця й геройського борця — є досконала. Вона надає його тілові гнучкости й м’якости, його витонченим нервам вразливости, його змислам бистроти, його м’язам пружкости, а його розумові гостроти. Думаю, що в цьому місці ви кажете: це вже надто! Тоді я відповім вам: я читала в одній науковій розвідці про тварин таке зіставлення:

Наймудріша тварина мавпа-шимпанзе, потім іде: слон, кінь, кіт, пес та інші. Так що кіт, як бачимо, стоїть перед псом, якого ви вважаєте за наймудрішу з тварин, що їх знаєте. Але ж: пес вповні залежить від вас і самостійно він не потрапить жити й боротися. Навіть коли то ескімоський гаскі. А його залицяння до людини й виляння хвостом не завжди виглядає мудро…

Ви схочете в цьому місці сказати те, що часто кажуть інші: пес є вірний, а кіт — «фалшивий», бо так, таким негарним словом це називають. І це теж неправда. Чули ви пословицю: немає пса, що його не можна було б перекупити ковбасою? Нераз ви були розчаровані, що ваш найвірніший Цезар чи Каро починає лащитися до чужої людини, втікає з хати, щоб гнатися за тічнею, а потім пристає до когось чужого.

Але кота не перекупите ковбасою. Він з’їсть її, це правда. Але за неї ви не дістанете від нього ласки й нещирих залицянок чи робленої ласкавости. Він з’їсть, подивиться на вас холодними, розумними очима, а потім вилижеться чистенько й піде собі спати, чи теж кудись на мандрівку за своїми ділами.

Та багато про те писати. Якби я мала змогу, розказала б я вам про Сойку, кицю мого дитинства, ледаря Піці, що їздив з нами на село, на вакації, про Бою, наймилішу кицю Старого Пана, що сиділа на сторожі, коли він лежав у домовині і йшла за ним аж до кінця. Навіть, якби я мала змогу, розказала б вам про моє знайомство з «Котиком в чоботях» — великим сибірським котом, що високо на горбах острова Каталіна разом зі мною дивився на срібно-сірі хвилі Пацифіку, щоб зараз же кинутися до війни з другим котом і з псами. Та ледве…

Тож хай оце тепер Джіґа й її синок Бицьо не здивують вас. Вони приходять до вас з дому і несуть вам спогад про ваших любимців. Так багато з вас покинуло їх там, і не вони вас, а ви їх зрадили, байдуже: чи були це коти чи пси. Очевидно, ви не могли їх везти з собою, бо, імовірно, ви мусіли б їх, як Віра Стрільчук, покинути в дорозі. Проте й нині вам жалко їх і нині ви дали б багато, щоб мати їх при собі.

Може тому, з вірности їхньому спогадові, ви тепер не придбали собі ні кота ні пса. Вони для вас рівнозначні з вашим справжнім домом, там за океанами, за суходолами. І хоч і тут маєте власний дім, проте здається вам, що це тільки часово і що завтра жде вас мандрівка. Прийшлось би знову їх покинути…

Тож, нехай заступлять вам їх: Джіґа, прудка й весела киця, її чотири меткі й потішні валочки-синочки і Бицьо.

Він передусім.

Софія Парфанович

Перша частина

У домашньому затишку

Розділ I

Каштани розцвітали

Віра Стрільчук йшла Пелчинською вулицею й усміхалася: до синяви неба, старого львівського бруку і дороги, що котилася по гранітних кубиках. Нею гуркотіли вози, коні вистукували прадавній ритм копитами. Хто ж знає: може ритм древніх воїнів, що на спинах рвучких коней відбували далекі походи зі сходу — аж он тут до межового городу Русичів. Вози великі, вантажні, не були нині виповнені збруєю ані воєнним знадіб’ям, тільки харчами й іншою потребою міста. І котилися з грюкотом по камінній дорозі.

— Трамвай дзвонить, не бійся! — до когось заговорила Віра.

В кишені заметушилось щось і з неї показалася мала чорна голівка й сірі налякані котячі очка.

Иллюстрация к книге

— Не бояло маленьке — пестливо говорила Віра — то такий великий, червоний трамвай. Він — не кусає, ані не гавкає навіть.

Віра засміялася сама до себе і додала: але скреготить по рейках і дзвонить як скажений.

Невідомо чи малі сірі очка зрозуміли, що немає небезпеки чи теж зі страху пірнули знову вглиб кишені.

Трамвай заскреготів і лагідним луком скрутив у напрямі Вулецької. Коні клацали копитами і день котився у стіп Цитаделі. Ясний вчасно-літній день.

— Дітьми ми бавились у ваших стіп. Ще тоді коли ми, як оте котеня, не розуміли нічого і певно такими ж настрашеними оченятами дивилися на світ. І потім, коли вже гралися м’ячем і стрибали понад мотузок. Або: кляси. На одній нозі з одної в другу. Здається, що камінчик кидалося наперед.

Каштани стояли в цілій пишноті могутнього росту — їхнє соковите молоде листя повернуло долоні назустріч синяві й сонцю, білопінні, рожево-надихані свічі квіту стриміли в теплоту горбовинного повітря на Цитаделі. У стіп тих вікових каштанів дрімали сон історії червоні касарні.

— Виглядають, як хлопячі іграшки, висипані з коробки: червоні мури, дугасті брами, зводжені мостики, вали з трави чи теж розмальовані на зелено на твердому папері. А перед касарнями похожають малі, олов’яні вартові. Рушниця на плечі, відміряний крок: раз, два, раз два, раз два! Але з касарні виходить пан генерал, може такий же олов’яний. Вояк стояв на позір, вони всі мабуть в наполеонських уніформах…

… олов’яні жовнірики нашого дитинства…

— якже скоро іграшкову війну замінила справжня!

— сірі австрійські жовнірики припняли жовтоблакитну ленточку, на крісі появився левик, і на Цитаделі була справжня війна.

Віра пристанула й дивилася крізь зелень старовинних дерев на мури касарень. На них ще й досі видніли щерби від куль, навіть вирви від Гранат.

— Добре, що їх залишили. Так твердиня виглядає на справжню.

Ляльковість пірнула в минуле дитячих іграшок. Твердиня стала дійсністю, війна святою справою, а каштани: вікові. Їх ніхто й ніщо не займав. Оце цвіли білопінно, рожевонадихано й славословили життя, і благословенна синява сміялася золотом раннього літа.

Котеня знову заметушилося в кишені та стиха нявкнуло.

— Не бояло маленьке, зараз будемо в хатці. Нема там мами, але буде молоцьо і м’ячик і тепле, м’яке лізьо — приговорювала Віра, заглядаючи до кишені. Сірі котячі очка дивилися зі страхом, маленька губка відчинялася та замикалася, показуючи ряд дріб’язґу-зубків і рожевий оксамит язичка.

Пелчинська поширилася, Цитаделя пірнула в глиб вулиці й туман минулого, трамвай скручував зі скреготом з Пелчинської на площу Пруса, де високі й стрункі ясені гостили гнізда галок, Маслосоюз показував за вікном свої вироби з конюшинною, перекупки продавали на площі перші суниці в коробках з кори, дівчата-прислужниці стояли на рогах і спліткували. І день був. Звичайний, робочий день на вулицях Львова. І на площі, де в одному з домів зникла Віра з котенятком в кишені.

Воно зачинало своє справжнє життя у господарів. Вже без мами. Маленьке котенятко з рядком білих зубків як крихітні перлинки, чорною голівкою і сірим підборіддям.

Таке маленьке ніщо. Майже ніщо.

Розділ II

Від м’ячика до миші

Котеня стояло серед кухні, хитаючись на куцих, буцлятих ніжках. Було воно маленькою ангорою і тому ніжки, як і ціле тільце, були покриті довгим, дуже м’яким волосом. Повинен був бути чорний, але у такого маленяти він був ще буравий, а під борідкою й на животику і зовсім сірий.

Сірі, нерозумні оченята розглядали хату і кароока Зоська сміялася до сліз: щож це господиня принесла до хати? Котеня? Щоб робило непорядки? І все те на її руки! Але Зоська сміялася грімко й радісно. Вона, як майже кожна жінка любила котенят, любила безпомічних маленят. Тож прикучнула на підлозі й стала водити пальцем. Маленьке, ледве прочунявши з дороги й її вражень, зараз же помітило рух знайомого предмета і м’яку лапочку повело за стрибаючим пальцем. Рожеві подушечки розхилилися і з-поміж них виринули крихітні білі кігтики.

— Маленький хижачок — втішилася Віра — бачиш? Ледве стоїть на своїх ніжках, а вже полює. Добре, що воно не боїться. Я думала — буде вириватись, нявчати та тужити за мамою. А воно так наче б у нас народилося: сміле й задоволене.

Так, киценька була ще надто мала, щоб розуміти, що таке туга. Зоська зараз же піднесла їй мисочку теплого молочка і вона стала хлептати. Видно, що у Віриної подруги вона вже навчилася тої штуки при мамі, бо тепер йшло це справно. Вправді малий, рожевий язичок розприскував молочко і воно збиралося на борідці, що надто глибоко поринала в мисочку. Але киця хоробро підкидала ковтки молока на трубочці язичка та ковтала його справно й з апетитом.

Потім Зоська віднесла її на своє ліжко і маленьке звинулося в клубок та заснуло смачно — першим сном на новому житлі.

*  *  *

Весело пливуть дні малого котеняти, правда? Цілий день ігри, цілий день бігання, стрибання та ловлення всього, що котиться. Спершу ці рухи ще незручні, м’яко-кругляві і котенятко часто хитається, а навіть падає. М’ячик бо біжить дуже швидко, підлога ховзька, а лапочки ще м’які й слабі. Оце кладе їх широко й смішно — незручно. Солодкі, рожеві подушечки сміло й справно доторкають землі. Вони приносять враження дотику, а кігтики задержують ніжки, коли вони ковзаються. Але ж м’ячик котиться і котенятко мусить його наздоганяти. Тут уже справа поважна: впіймати, а потім лягти на спинку і копати м’ячик четвернею та старатись узяти в ротик і гризти зубками. Діла, отже, багато.

Лапочки дуже швидко міцніють і набирають вправи. Вони вже перестають розсуватися на боки і дозволяють бігати швидко, ба навіть стрибати. Звісно: спочатку на малий, кухонний ослінчик. Це бо під нього закотився м’ячик і з гори дуже зручно підганяти його лапочкою. Коли ж викотиться з другого боку, тільки стрибнути і вже є! Але до ротика ніяк не ввійде. Хоч як його копай, хоч як повертай: круглий і пружкий і прокусити негоден. Малесенькими, але гострими як шпильочки, молочними зубками.

Ще день-два і гляди, ми вже вміємо стрибати. Спершу на Зосьчине ліжко. Ще спочатку до половини ліжника, що повисає з боків. А там вже далі, зачіпаючи кігтиками, видряпаємось нагору. Подушка бо дуже смачне місце для спання. Та й на ліжку дуже зручно гратися, не дарма ж Зоська водить по ньому скрутком паперу. Він шелестить принадно і зловити його справжня радість. Це не м’ячик, що вперто не дається прокусити. А папір — хай тільки попадеться між лапочки й під зуби! О! як весело скубати його й дерти! Як шелестить, і його куски підстрибують, як комахи.

Комахи? Мухи прилітають до кухні з ґанку. Чорні, прудкі й хитрі. За ними треба високо стрибати і теж не зловиш. Ще найкраще присісти тихесенько та зачатувати. Часом така дурна муха, наївшись, сяде де-небудь та миє собі ніжки чи ротик. Тоді: стриб, і вже є! Гратися далі не можливо, але можна розжвакати й покуштувати приємного соку з живини. Бо ми всетаки малий хижачок, ми киця. І сік цей дає нам силу й будить в нас ловецьку справність. А лови — наше право, відвічне право котів.

Дуже швидко цілоденні гри замінюються в лови й чатування на все, що рухається й ні. Так котеня підготовується до самостійного життя. Усе його грання набирає розумнішого й цілеспрямованого вигляду. Помічають це люди й перестають казати «воно», тільки вона або він. Так і з нашим котеням. Воно стало кицею і назвали її Джіґою. Разом з тим змінилися й кицині зацікавлення: вона стала помічати світ, що в ньому зажила, та достосувати його до себе. Це не значить, що вона змінила вигляд і спосіб життя Стрільчуків, ні, але з їхнього життя й житла вибирала для себе те, що приємне, і нераз заставляла людей пристосуватися до неї. Робили це з радістю, бо полюбили кицю.

Якже справді проходили Джіґіні дні? Очевидно, не на праці, тільки на грах і псотах. Дуже швидко м’ячик і папірці стали недостатніми предметами забави. Їх заступило все, що рухається, шелестить, котиться, стрибає. А найбільше такого можна було побачити, коли Зоська прибирала хату. Тут вже Джіґа стала товаришкою Зосьчиної праці. Здавалося, що кожен рух і праця її є тільки на те, щоб киця гралася. Коли Зоська прибирала в хаті, Джіґа стрибала по всіх столах і стільцях, стручувала всі предмети, ловила все, що котиться. А вже найприємніше їй було чатувати на щітки, коли Зоська мела хату, стрибати на них та сівши верхи, копати їх ногами й торгати зубами. Потім Джіґа лягала на краєчок килима і коли Зоська тягнула його — підстрибувала вгору, ловила кінець, вкінці лягала на килим і давала себе тягнути.

Усі ці ігри вироблювали у Джіґи справність, меткість, силу пазурів — ловецькі прикмети кота. До того Зосьчине виховання розбуджувало у Джіґи хижість. Зоська сідала на землю, гралась і дражнилась з кицею, відбирала їй предмети, лоскотала її та заставляла «копати» й вживати зубів і пазурів. Зоська сама була жвава й хижа як кицька і так виховувала мале.

Але ж: звідкіля походить ім’я кицьки: Джіґа? Якесь кумедне, надзвичайне.

Отож Віра та Юрко вичитали в зоології, що батьківщиною одної породи котів є Абісінія. Так оце кицька буде представницею далекої, гарячої країни, де її предки вигрівалися на скелях високих гір під тропічним сонцем і серед буйної рістні полудня. Ясне, що кицька мусіла бути чорна, хоча й тигросмуга була б теж відповідна. Щож до самого ймення то серед небагатьох міст, що їх можна було найти на мапі Абісінії — місто Джіджіґа якось дуже припало до вподоби Вірі та Юркові. Його вони повертали на різні лади, стараючись зм’якшити чи здрібнити та вкінці скоротили тільки його шумний звук, відкидаючи перше «Джі». Навіть Зоська одобрила його, вважаючи його однозначним зі словом «дика». Тому що вона прикладала всіх зусиль, щоб котеня було якнайхижіше, якнайдикіше, назву «дика» вважала за відповідну для нього. Так вона й залишилася Джіґою, що в устах Зосьчиних чи старої Грабихи — підльвівської жінки, що носила Стрільчукам молоко — звучало як «Дзіка». Так і звали кицю менше складні люди, що не визнавалися в абісінській географії.

Як би не було: Джіґа була хоробра, як цього вимагало її славне походження.

Зосьчині подряпані ноги свідчили наявно про силу Джіґіних пазурів і гостроту її зубів. Але всі речі як щітки, килими, Юркові іграшки та Вірине лікарське приладдя мали теж сліди Джіґіних воєнних дій.

Вже змалку Джіґа виказувала велике замилування до ловів. Про те Стрільчуки переконалися одного вечора. Киця, що досі дрімала помуркуючи — нагло прокинулася, нащурила вуха та зістрибнувши зі стільця, що на ньому спала, стала добиватися до дверей від сусідньої кімнати. Її яскраво-сяючі зелені очі дивилися раз на двері то знову на Віру, аж доки ця зрозуміла та відчинила їх. За хвилину Джіґа була назад і в її зубах величенька миша. Усі жахнулися. По-перше, що загалом у хаті є миші, а далі, що домашня пестійка така жорстока і помимо різноманітних харчів ловить інших тварин. Зоська наробила лементу та хотіла відібрати мишу, мовляв, гидуватиме такою кицькою, що їла мишу. Але Джіґа сиділа серед хати і чекала, цупко стиснувши щелепи. Як тільки Зоська наблизилася до неї, киця грізно загарчала й виставила кігті. Це подекуди стримало розмах Зоськи. Між тим Віра й Юрко склали нашвидку воєнну раду та вирішили: за воєнним законом, переможець має право до своєї добичі і ніхто не сміє в нього її відібрати.