Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Историческая проза
Показать все книги автора:
 

«Попід Кичерами та над потоком», Софія Парфанович

Повість «Попід Кичерами та над потоком», це чергова книжка літературних творів покійної Софії Парфанович, лікарки і письменниці, «залюбленої» в Бойківщині з її бойківським плем’ям, норами і зворами, природою, фавною та фльорою. Лікарка — гуманіст ціле своє життя присвятила праці над покращанням здоровного стану людей і збереженням людського роду. Вона прив’язана до рідного ґрунту і до людей, головно своєї родини. Та не тільки своє лікарське знання і практику віддала службі своєму народові, вона служила працею в жіночих організаціях, гуманітарних інституціях, а також пером на громадському й літературному полі. Її статті на лікарські й гігієнічні теми, її оповідання, повісті, есеї, описи мандрівок та репортажі розсипані по різних журналах у рідному краю між двома війнами та емігрантських у вільному світі. Її перу належать теж збірні і повістеві твори в книжкових виданнях.

Улюбленою тематикою нашої Письменниці є краса природи, спеціяльно гір, її мешканців, далі життя тварин. Хто з мешканців наших рівнин чи міст перший раз побачив якусь частину наших Карпат, вона припала йому до серця і ціле життя є для нього найкращою. Так було і в нашої Письменниці, яка, будучи молоденькою дівчинкою, завітала в бойківські гори в околицю Розлуча за Старим Самбором, в невисокі карпатські верхи, завдяки своєму батькові, який у Розлучу побудував собі літню хату. Туди заїжджала родина Парфановичів кожного літа. Звідси й любов та прив’язання нашої Письменниці до розлуцької Бойківщини, до її невисоких верхів, званих Кичерами, а в термінології Парфановичів «Панами». Згодом їздила письменниця і в гуцульські гори. Та Бойківщина залишилася для неї найкращою, рідною.

Бойківщині присвятила Софія Парфанович збірку оповідань «Загоріла полонина» /Авґсбурґ, 1948/. Це немов продовження таких творів інших наших письменників, як Миколи Устияновича /«Месть верховинця» і «Страстний четвер» /, Івана Франка /«Захар Беркут» /, Юрія Кміта /«В затінку й на сонці»/. Та наша Письменниця має інший підхід до бойківської проблематики. Перша світова війна й життя під польською займанщиною змінили характер нашого села, навіть таких консервативних бойків. Це більше позначилося це під час другої світової війни. До такого змісту тематики Авторка повертається і в оповіданнях, друкованих також і в різних журналах.

І ось, немов останній салют Бойківщині, присвятила Софія Парфанович повість «Попід Кичерами та над потоком», зредаговану мною з її посмертної спадщини. Поділ повісти, складеної з 57 розділів із окремими заголовками, складається з двох основних мотивів: І. «Звірі Старого Пана» та 2. «Бойки». Обидві частини тісно пов’язуються з собою, акція її зв’язана з Старим Паном, так названим Бойками інж. Николайчуком, а в дійсності Батьком Письменниці, який, перейшовши на емеритуру, осів на стало в домку — оселі на одній із Кичер. Сама Авторка в залишених паперах розказує так:

«Як це сталося, що Старий Пан побудував свою хатину в Розлучі, можна б розповісти коротко, але коли докладно, треба засягнути в давнину, в часи, коли він почав свою урядничу службу як залізничний інженер ще далеко до першої світової війни. Вже тоді треба було йому, як українцеві, спротивлятися польонозаційній акції державних урядовців поляків під Австрією. Ціле життя треба було з нею борикатися. Шефи відділів, директор і його заступники, рівнорядні службовці, персонал різних ступнів — усе це були переважно поляки. Урядова мова, на папері була німецька, а поточна на ділі була польська. І політика така сама. Українців приймали на працю в дуже обмеженому числі і вони звичайно вислуговувалися іншим, рідко коли доходячи до вищого ступеня служби. Все ж він якось дослужився ранги інспектора, золотого ковніра і шпаги. Був добрим фахівцем і, згідно з законом, мусіли його авансувати.

Минали роки бюрової праці, поїздки на комісії, праця в терені. Він любив це. Повітря, сонце, живі люди, переважно робітники українці, чи, як тоді казали, русини. З ними мав він завжди найкращий контакт і задоволення, коли комусь міг допомогти влаштуватися або вийти з якогось клопоту, 3 ними зжився й розумів їх. То ж природною справою була його приналежність до соціял-демократичної партії з її могутнім на ті часи органом «Арбайтерцайтунґ», що виходив у Відні. Моя «Арбайтерка», як казав інспектор.

Газет не дозволяв палити або вживати до пакування. Лежали цілі річники на стриху й припадали пилом. Говорив дітям, що писатиме історію, коли піде на пенсію. Але все це тепер таке давнє, таке минуле. Часи так основно змінилися і на перший плян прийшло будування української держави, а потім уже життя й затяжна боротьба за нього під Польщею, «Арбайтерка» залишилася спогадом молодих років. І залізничний мундур із золотим ковніром та шпага залишилися в шафі як свідки життєвого шляху їхнього власника.

— Як той шлях, що його я будував, пробігло життя… Але шлях ще не кінчився. Він врізувався між гори до… «Розлуча».

Життя Старого Пана в «Дімку на Кичері» з його прислугою і родиною та домашніми тваринами, «звірами», тісно сплелося з життям розлуцьких бойків, їх побутом, звичаями та обичаями, глибоко етичними. Старий Пан зжився з ними, співпрацював із ними, допомагав їм морально й матеріяльно, немов творив із ними одну рідню. Як людей любив, так і любив своїх тварин.

Життя домашніх і лісових тварин це улюблена тема Софії Парфанович, тема знана в світовій і нашій літературі. Назвати б письменників, як Василь Кархут, Адольф Диґасінський, Антін Чехов, Аксель Мунте, Редіярд Кіплінґ, Кервуд і ін. Вона трактує тварин, головно домашніх, немов людей, вони «розуміють» людську мову; студіює їх привички, «психіку», «характер». А звірі Старого Пана, це його собачка Мімі і її потомство, киця Боя з потомством, також і свинка Хруньок. Наша Письменниця описує їх із захопленням, оточує їх великою любов’ю і повним зрозумінням їх поступків, добрих чи злих. Це все дорогі істоти Старого Пана, що родилися і виростали на його очах. Він любив їх, дбав про них, але ще більше розумів і любив людей з Розлуча. Він став стимулом культурного розвитку села. Тому й Письменниця збудувала тривалий пам’ятник своєму Батькові і тим людям, що зв’язані з Кичерами та й потоком, де теж розігралася родинна трагедія, вислід впливу цивілізації на бойківського молодця, що виломився з-під здорових етичних засад бойківського племени.

Софія Парфанович пише стилем простим, невибагливим, зрозумілим для кожного читача, застосовуючи теж мову місцевої говірки бойків. Цим робить картини й переживання персонажів плястичнішими.

В літературній спадщині нашої Письменниці знаходяться також матеріяли до повісти з часів другої світової війни. Вони ждуть на чергове оформлення їх у повісті.

 

Василь Лев

Замість вступу

НА СЕЛО

Одного дня Старий Пан приїхав з села до Львова, ввійшов у хату і закашлявся.

— Не буду я сидіти у Львові. Досить я вже промарнував мого життя в місті серед отих проклятих кам’яниць та на міських бруках. Тут і дихати нічим! От кожен раз, як тільки приїду до міста, закашляюся і задихаюся.

— Проте, ви, тату, прожили тут з горою сорок років і ніколи не нарікали.

— Не нарікав. Запрягли до праці, як того вола в ярмо. Що дня завжди о тій самій порі біжи до бюра, а там стирта паперу. Отак зранку аж до пізнього пополудня. Ні голови не підведеш, ні сонця не бачиш. Що вже й казати про повітря. Там його й зовсім нема. Тільки тютюновий чад. Довгі роки він затроював мене, і я не помічав ні весни ні літа, ні трави ні деревини. Та тепер уже з цим кінець. Поїду я собі на село і замешкаю в горах. Там моя хатка чекає мене вже кільканадцять років і там я заживу останні роки мого життя. Повітря у горах чудове, сонічко світить цілий день, цвитуть мої дерева, а ліс шумить — співає. Така тиша, такий спокій, тільки пташки й комашки приспівують.

Донька журилася. Всі діти вже вийшли з батьківської хати, тільки вона залишилася в батька. Тепер і він хоче кинути її. Вона ж сама, працюючи в місті, не може їхати з батьком на село. Та це вона, але якже буде жити одна людина на селі самотою.

— Я розумію вашу тугу за горами і природою. Та якже ви будете жити самотою в пустій хаті? Ви стара людина, можете захворіти, хто буде вами піклуватися? Та й господарства нікому вести, якже ж жити пустельником.

— Треба буде мені якось улаштуватись. В Розлучі я напитав собі старшу жінку, що обійде мене і невелике «господарство». А щоб мені не було пусто, заберу собі Мімі.

Почувши своє імення. Мімі вилізла з своєї скриньки під столом і вистрибнула Панові на коліна. Тут вертілася, підплигуючи радісно, виляла хвостом і старалася своїм тонким язичком засягнути Пана по лиці.

— Мімі, моя стара собачко! Поїдеш з Паном на село, побігаєш собі по травичці, погрієшся на сонечку, погуляєш собі з собаками, — приговорював Старий Пан і гладив своєю поморщеною рукою білу шерсть у жовті латки нечистої крови шпіца Мімі. З радощів Мімі ніжнесенько скавуліла і терла свій вогкий чорний носик до Панового коліна.

Так і вирішили. Другого дня вранці Мімі сиділа в кошику, біля неї «придане»: кусок м’яса, загорнений в папір, пляшка з молоком і мисочка. Старий Пан взяв на спину наплечник, в якому було трохи білля і харчів, у руку кошик з Мімі і вибрався на залізницю, що мала його відвезти далеко в гори на новосілля.

І. В ДОРОЗІ

Старий Пан сидів у залізничному ваґоні. Біля нього, притулившись щільно, сиділа Мімі. Була схвильована. З розкритої пащі повисав язик. Мімі дихала швидко та голосно. Спершу вона дрижала і скавуліла. Перший то раз довелось їй їхати залізницею. Наляканими очима вона дивилася на свого пана і плакала жалко.

— Не бійся, цюця, то нічо страшного, то поїзд, — заспокоював Старий Пан свою товаришку: — лягай собі в пана на колінах і дрімай. Приїдемо додому і твоя мука скінчиться.

Старий Пан гладив ніжно й ласкаво свою пестійку й заспокоював її, приговорюючи.

За вікном поїзду бігли-кружляли поля. Їхні смужки бігли далеко, аж на край обрію. Була рання весна. На полях орали та сіяли. Чорні скиби світились масно проти ясного провесняного неба. Теплий вітерець пестив озимину. Десь між небом і землею співали жайворонки.

— Бачиш, Мімі, як гарно? Ласкаве сонечко гріє поля й вирощує з них збіжжя. Чого нам сидіти в місті? Он швидко доїдемо до Самбора, а там уже гори й не зчуєшся, як будемо в Розлучі.

Мімі лизнула руку Старого Пана, наче погоджуючись на все, що він постановив. Пан пригорнув її щільніше, прикрив коциком і вона задрімала.

За вікном далі бігли поля. Час від часу виринали села, оці огрядніші, де людям на ситій землі гарно жилося. Білі хатки, покриті ґонтами, або бляхою, посеред них баняста церковця. Садки біля хат починали вже цвісти біло та рожево. На овиді синіли вдалині гори.

— Ціле життя я мріяв про цю хвилину. Працював я тяжко й багато. Виховати й вивести в люди п’ятеро дітей не було легко. А ще спочатку, коли я був малим службовцем і заробляв так мало. Бідна Галя не зазнала добра…

Перед його уявою ставала постать дружини, худої, чорнявої Галі. До пізна вночі вона сиділа біля машини й шила. Не лиш обшивала своїх дітей, але й шила для заробітку, щоб допомогти чоловікові.

— Бідна Галя передчасно зійшла зі світу. Й тепер приходиться мені їхати в гори самому та самотою доживати віку. А так я мріяв, будуючи хату, що заживемо в ній колись обоє, як діти вийдуть у світ. Тепер тільки собака їде зі мною.

Старий Пан гладив Мімі по її малій головці. Вона відкривала свої карі, розумні, малі очі, з вдячністю виляла хвостом і знову западала в дрімоту.

— … Та в місті нема чого сидіти. Без праці нудно, а в Стефи своє життя. Обридло щодня ходити на Високий Замок, чи до парку й нудьгувати. Та й врешті я нате побудував собі дімок, щоб мати де жити на старість. Біда тільки, що самотою…

Вистукуючи колесами, поїзд в’їхав на самбірську станцію. Повз ваґону йшли люди, одні всідаючи, інші висідаючи. Старий Пан вихилився крізь вікно, розглядаючи людей. Стільки літ він робив це! Коли був молодий, мав багато товаришів праці й з ними говорив, отак їдучи, зустрівши когонебудь на станції. Потім, як уже став високим службовцем, знали його всі залізничники. Їздив тоді першою клясою, а службовці здоровили його надто принижено, чи то по-німецьки, чи по-польськи, — це ж була Австрія. Потім уже за Польщі, пана інспектора Николайчука перевели на пенсію, у нього пірвались зв’язки й люди стали його забувати. Врешті зникнули службовці українці: їх Польща попереносила, або позвільнювала так, як Николайчука й залізниця сталась польська. «ПКП» — пишалось на кожному вагоні.

Все ж за старою привичкою пан Николайчук виглядав крізь вікно. Не побачивши нікого знайомого, зідхнув тяжко й знову сів біля Мімі.

— Обоє ми старі пенсіоністи й між людьми теж не маємо чого шукати.

Поїзд котився далі. Дністрова долина ставалась щораз вужчою, входячи між гори. Молодий Дністер скакав собі весело по камінцях, сяючи своєю прозорою, срібною водою. На його зарінках зеленіли лози, першою ніжною зеленню молодесеньких листочків. Біля Бусовиська пан Николайчук з зацікавленням дивився, чи Дністер не вимуляв насипу. Покивував з незадоволенням головою і, як завжди, їдучи біля цього місця, нагадував собі свою суперечку з іншим інженером, під час будови цього залізничого шляху. Він, Николайчук, обстоював, що треба купити ще сусідні поля і покласти шлях оподалік річки. Але інженер Нєдзєльскі — поляк уважав, що це зайве й що порядний насип вистачить, щоб спинити напір води. Річка в цьому місці невелика. Погляд пана Нєдзєльського поділили теж панове з дирекції, і шлях побіг безпосередньо понад річкою. В цьому місці Дністер робив невеличкий закрут, а його коліно врізувалось гостро в насип. Весняні повені часто підмулювали його, чи виривали в ньому вибоїни. Приходилось скріплювати насип. Великі брили каміння обтяжували його й спадали до річки. Та проти стихії й вони не завжди встоювались.

— … За Австрії вже була така «польніше віртшафт», а тепер… — махнув зневажливо рукою.

Дністрова долина дуже швидко звузилася, гори наблизилися. Не були вони високі, оці бойківські Кичери. У Стрілках шлях покинув Дністер і став бігти вузесенько долиною, понад потоком. Бойківські хати з тесаного дерева, покриті соломою, розкинулись обабіч потока, у підніжжя гір. Ще якийсь час їхні смужки жовтих піль вибігали на збіччя горбів і гір. Швидко й вони стали вриватися десь в половині гір, відкіля зачинався ліс. Де-не-де тільки зеленіла низесенька озимина; поля були жовті й по провесняному пусті. На них працювали люди. Біло одягнені чоловіки в бронзових, і чорних сіряках з власної вовни, ходили за плугами, чи боронами, що їх тягнули малі, бойківські коники. Не було тут поспіху: все відбувалось поволі, статочно, потяжко. Споконвічна дія та ще й здружена з повільною вдачею бойка. Коли поїзд наближувався, люди спинювались, коні здержувались і всі дивились довго на поїзд та йому навздогін. А потім далі скрипіли плуги, скакали борони, а жовтий пил стелився поза ними.

— Бідний той нарід, пісна ця земля і неврожайна. Проте я люблю їх. Я завжди тішився, бачучи їх.

Тепер теж радісне зворушення сповнило його душу. Воно відсунуло кудись у глиб його єства попередні думи. Коли поїзд минув Ясеницю, Старий Пан став збиратися. Мімі він знову поклав до кошика разом із її речами. Одягнувши свою нагортку, закинув на плечі наплечник, в одну руку взяв ціпок, а в другу кошик із собачкою і вийшов на коридор, щоб бути ближче дверей. В тому часі поїзд біг вздовж гостинця і вже в’їхав в долішню частину Розлуча. Тут розкинулись віллі, білів при дорозі великий мурований будинок лещетарського захисту, далі швабські й жидівські огрядні доми. Обабіч підносилися гори, покриті лісом. Гостинець біг далі поміж ними й зникав на закруті, що через нього проскакував високий, мурований залізничий віядукт. Він замикав оцю прегарну писанку, проскакуючи понад потоком і гостинцем. Рейки віддалились на хвилю від дороги й шлях скрутив за Кичеру. Ліс ще спочатку заслонював вид Старому Панові. Та швидко, вихиливши голову з вікна, він побачив корони модеревів, що росли вздовж паркану його городу. Потім виринув з червоної дахівки дах, а далі бронзово розмальовані дерев’яні стіни дімка. Старий Пан усміхнувся з радісним привітом.

— Ми вдома, Мімі — сказав до собачки.

Потяг спинився і наші подорожні зійшли. Зараз же оцей невеличкий поїздок рушив і, сапаючи тяжко, подався довкруги Кичери, щоб вибігти на оцей кам’яний віядукт. Тут терен значно підкосився і поїзд їхав поволі.

ІІ. ДІМОК НА КИЧЕРІ

Старий Пан відчинив фіртку й увійшов на мале подвір’я. Зараз же випустив Мімі з кошика на землю. Сам станув, оперся об паркан і хвилину відпочивав.

— Постарівся я. Засапався, серце мабуть своє відпрацювало; та нічого. Тут у своїй хаті, на своєму господарстві, відпічну. Хоч…

Старий Пан не дуже вірив у свій відпочинок. До цих пір дім стояв порожній, ніхто в ньому не жив, і тепер треба буде вложити багато праці, щоб його приспособити для вживання. Он паркан у багатьох місцях розпадається: кілки попідгнивали. Хата вимагала теж праці і вкладів. А що вже криниця, шопа, сад…

— Але принаймні не нудьгуватиму. За роботою швидше йде час, а працювати на своєму не те, що десь там у бюрі.

Старий Пан ішов вузенькою стежечкою під гору. Його дімок стояв на горбику, що його люди називали Кичера. До половини Кичери тягнулись смужки ґаздівських полів. Потім зачинався паркан Николайчукового обійстя, побудованого на чотирьох смужках полів, закуплених від ґаздів. Повище паркану було знову кілька смужок жовтої землі, а за ними починався ліс. Невеликий, смерековий і сосновий лісок, що маїв вершок Кичери. Праворуч і ліворуч Николайчукового обійстя, узбіччя Кичери спадало лагідно до невеличкої улоговини, покритої мочаром. Він тягнувся, почавши від лісу до стіп Кичери, куди пробігав залізничий насип, що на ньому стояла залізнича станційка. Від станційки до хати Старого Пана було п’ять хвилин ходу.

Обабіч стежечки зеленіла радісно трава, а на ній росло декілька садових деревець. Старий Пан пройшов біля помпи, і дістався на площину подвір’я. Воно було на насипі, що вирівнював рівець горба. На ньому стояв дімок Старого Пана, звернений вікнами вузької стіни до сходу й заходу, а широкими стінами до полудня і півночі. На східній стіні було по два вікна внизу й одне понад ними в мансарді. До півдня і півночі було теж по одному вікну, але між ними була широка осклена веранда й ґанок під дашком від півночі. В цілому хата мала шість кімнат, чотири внизу й дві на горі, кухню, сіни й два стрихи. Така була хата, що до неї ввійшов Старий Пан, відчинивши двері від ґанку довгим, трохи прижарвілим ключем. Ввійшовши до кухні. Старий Пан скинув наплечник, поклав Мімін кошик та, вийнявши в’язку ключів, відчинив двері від кімнати, що лежала до північного сходу.

— Тут житимемо. Мімі, в цій кімнаті.