Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Биографии и Мемуары
Показать все книги автора:
 

«Карусь і ми», Софія Парфанович

Замість передмови

Чи є багато літературних тем, що тепер, в добу розвиненої техніки, були б цікавіші й принадніші для ширшого читача, як тема про авто? Правда, є ще літаки, підводні човни, ракети, але ними правлять покищо вибранці-спеціялісти, а автами їздять усі. Кожний читач цієї книжки може їздити автом, а якщо ще не їздить, то мріє про це і завтра буде їздити. Бо авто — складова частина побуту людини модерного світу.

Тому це книжка для всіх: дітей, юнацтва і старших віком водіїв чи тих, що їздять на задньому сидженні. Головне ж її призначення — для молоді.

«Карусь і ми» — то, як хочете, повість або збірка оповідань, поєднаних спільним тематичним вузлом — автом. Авторка їздить автом і розповідає, де була, що бачила і які пригоди переживала. Але це ще далеко не все. Вона пише: «Карусь і ми — одна цілість, одно життя машини й людей, що нею користуються і, навіть, люблять її». Авторка передає на сторінках цієї книжки слова людей, що спостерігали її біля її авта: «Вона його любить, як дитину або свого пса чи кота».

І справді, зараз на початку книжки читач помічає, що ставлення авторки до її авта якесь особливе: вона його одуховлює. «Ми хотіли б бачити його живим звіром, що вміє думати», — пише вона. Тому опис Каруся такий похожий на опис живої розумної тварини, майже людини. В нього голова і черево, навіть ноги в гумових чоботах. Він уміє всміхатися, моргати вусом, хвилюватися, він харчується і спить, мов жива істота. Авторка говорить до нього, розповідає, що в неї лежить на серці. Так, буває, добрий господар любить свого коня. Але й так само добрий автор, що знає психіку дітей, змальовує їм часто неживі предмети, наділяючи їх життям і думкою. Чи ж градова хмара не уявлялася Франкові-дитині під оборогом у постаті страшного велетня?

Софія Парфанович — авторка, що написала не один твір про людей, про тварин і про природу. У цій книжці ці всі теми зливаються в одно, але є щось і нове — техніка. В українській літературі для молоді на еміграції вона одна з перших використала технічну тему, даючи їй ширше літературне опрацювання. У цій книжці описано чимало такого, що хвилює, радує або смутить всякого автоводія — молодого чи старшого віком. Але старший водій, хоч не завжди дорівнює меткістю молодому, перевищує його досвідом. Тож вартість цього твору, між іншим, і в тому, що в нім авторка ділиться своїм досвідом з юними читачами, теперішніми чи майбутніми водіями, і при різних нагодах нагадує їм обов’язок бути обережними на дорогах, бути сторожами здоров’я і життя — власного та їхніх співтоваришів мандрівки. Щоправда, не всі пригоди, описані в цій книжці, типові для теперішнього водія на американському континенті. Є водії, що дослівно виросли в авті й тому бояться модерних автострад куди менше, ніж це описала авторка, але все таки — скільки цих «відважних» уже не вернулося з дороги додому…

Авторка — водій-аматор, але, описуючи свої пригоди, має на увазі й іншу мету. Вона правдиво і часто з гумором, не жаліючи й себе самої, описує зустріч людини європейського «Старого Світу» із змоторизованим і змеханізованим життям Нового Світу, Америки. Ця людина борсається між цими обома світами, з яких один близький, сьогоднішній, реальний, а другий далекий, учорашній, сповитий спогадами і мріями. Оце й причина, чому авторка так часто переплітає описи американського життя згадками й порівняннями з минулим життям в Україні. Ці тематичні відхилення зближують уяву і серце молодих читачів з Україною, країною їх предків, і в цьому теж полягає одна з виховних прикмет цієї книжки.

Роман Завадович

Про що йде мова?

Карусь і ми — хто ми такі? Мене дехто знає, але от же Каруся знають тільки ті, що бачили мене з ним. Та й не завжди звертали на нього увагу. Авто, як авто!

Звичайно ми їздили до праці. Мені не під силу було ганятись по далеких людних дорогах. А Карусь не вмів їздити сам. Ех, яке було б добро, якби він умів! Проте ми їздили теж поближче, інколи до свояків, то знову для розваги. Під час поїздок траплялись нам не раз різні пригоди. Одні смішні, другі веселі, треті немилі, а то й страшні. Це тоді, коли ваше авто зіб’ють, як дідову торбу, зсаламашать і споневіряють. Як жалко стає тоді і як боляче! Не лиш йому, але й вам. Бо ви любите своє авто. Ви привикли до нього, а звичка — друга вдача людини, як каже прислів’я.

Я знала хлопця, що привик до своєї піжами так, що ніяк не хотів надягати нову. Доводилось латати, бити одну латку на другу й третю. Є така співанка:

  • Лати на лати бий,
  • Мед-горілку пий!

Вона, щоправда, не зовсім відноситься до Каруся, але лати не раз треба було йому прибивати, їх не шиють, лиш справді прибивають.

Отож, до цієї піжами прибивали латку на латку. Кожна іншого кольору та якости. У такій піжамі Юрко виглядав, як кльовн. Усі сміялись і називали його піжаму цирковою. Уживав її, аж поки війна не розлучила його з улюбленою цирковою піжамою.

Ми їздили, і я привикла до Каруся. Життя з ним було вигідніше й цікавіше, Карусь облегшував його мені. Інколи я почувалася слаба, як муха восени, до кінця бльоку не дійшла б. Сіла в авто, повернула ключа, надавила злегка на акцелератор — віз рушив і побіг по дорогах. Вести його — ніяка фізична праця. То вже тяжче здержувати. Так ми жили й їздили. Аж ось одного дня…

Про Каруся оця книжка. Певно, я там теж є. Карусь не вмів їздити самопас, тож не жив би без людини. Тому частину подій ми переживали разом. Все ж, героєм був Карусь, а не я. Я собі так, поруч нього. І тому ця книжка авто-біографічна, тобто про життя мого авта, Каруся.

Окрім мене, тут ще й інші люди: усі ті хлопці, що були моїми приятелями, що вчили мене їздити й допомагали удержувати Каруся в порядку, ті що разом зі мною вибирались у далеку мандрівку, ті… та що їх тут перелічувати! Прочитаєте — то й познайомитеся з ними. Бо, як без Каруся, так і без них не можна було б написати цієї книжки. Бо Карусь і ми — одна цілість, одне життя машини і людей, що нею користуються і навіть люблять її так, як я свого Каруся.

Кому цікаво читати таку книжку? — запитаєте. В першу чергу — молоді. Від віку, в якому батьки розказують або читають дітям казки та оповідання про справжні пригоди, до… вашого віку, молоді друзі. У вас же теж буде або, може, вже є авто, і не одна пригода трапилась вам на просторих дорогах цього континенту. Шкода, що я не довідалась від вас про ці події та не розказала про них у цій книжці. Але, може, зробите це ви самі? Спробуйте написати таку авто-біографію! Ви знаєте досконало, що і як трапилось з вашим Валіянтом, Біскейном чи Нью-Йоркером. Назви стандартні. Але, може й ви дали своєму автові «ім’я власне», як це зробила я! Тоді напишіть про цю Ластівочку, Синичку чи Шпака.

Поки таке станеться, читайте про мого Каруся.

Будьте ласкаві!

Карусь і ми

Наука їзди

Скільки тих авт на вулицях! Сині, зелені, червоні, бронзові, в кількох кольорах. А якого виробу, яких фабрик! Там і Понтіяки, і Даджі, Шевролети і Форди, і ще і ще більше. До того ж є ще імпортовані, європейські. Кожна фабрика випускає по кілька моделів, ніяк їх розрізнити! Хто може навчитись їх пізнавати? То так, якби вивчати зоологію чи ботаніку, тобто які є звірі й рослини, до якої групи чи ґатунку належать та чим один різниться від одного. Я, що приїхала з країни, де не було стільки авт у той час, коли я там жила, і досі не навчилась їх пізнавати.

А рух який, яка тіснота! І як вони обминають один одного, оці водії, як зручно повертають, як задкують і ставлять воза на постій. І як я боюсь того руху, як боюсь авт! Ні, я хіба ніколи не матиму авта, ніколи не їздитиму!

— А чим же їздитимете? — запитав пан Микола. — Автобусами? То ніколи ніде впору не вспієте і цілий день будете на автобусах!

Я подумала хвилинку й вирішила:

— Підожду, аж випустять такі маленькі гелікоптерики на одну особу. Сідатимуть на даху дому або крізь вікно залітатимуть до хати. Там я натисну ґудзик, гелікоптерик складеться і стане в кутку або ляже під ліжком і наче б його не було…

— Ба, — засміявся пан, — чекайте, аж таке зроблять! А тоді, знаєте, що буде? Буде їх у повітрі стільки, скільки тепер авт на землі, один на одного налітатиме, і люди падатимуть згори, як грушки з дерева. А вам треба їздити до праці і то вже тепер!

Що ж, треба купити авто! Ми й договорились з паном, що підемо. Спершу оглянемо, а далі, може, й купимо.

Не заходили ми до продавців дорогих авт — у мене не було стільки грошей, та й не вміла я їздити. От так зайшли до Плімута, до Форда, нарешті й до Шевролета. Хай буде добрий віз, але не такий дорогий! Хай буде Шеві!

Спершу мені сподобався зелений. Але зелених так багато на дорогах! Ні, срібний! Е, та срібні всі Ґрейгавнди, вантажні авта, всякі там Кроґери чи А & Р. Ні, таки всі вантажники, що розвозять харчі, срібні. Мало того, смітярки — та й ті срібні! Ні, пане продавче, дайте мені золотого Бел Ейра!

— Золотого?! Із щирого золота? Таж він коштував би тисячі, мільйони! — засміявся продавець. — Дам вам осяйно-бронзового, дам вам сієрраголд. Але мусите підождати, щоб його на замовлення зробили у фабриці, бо ви хочете в одному кольорі, а ми маємо з білим дахом.

Так ми обговорювали, який має бути віз. Коли продавець казав «вона», я завжди казала «він», і ми сміялися.

Поки він чи вона прийшли з фабрики, я вчилася їздити. В хаті я ходила з книжкою, їла з книжкою і спала з книжкою. Мені здавалося, що, як книжка під подушкою, то я швидше запам’ятаю всі правила вуличного руху. Але й ви так робите, коли вам треба щось вивчити або коли готуєтесь до іспиту.

Але вчитися з книжки — то ще нічого! А вже сісти за керму та виїхати на дорогу між інші авта — страшно, дуже страшно. Дорога наче б з-під авта втікала, і ніяк її не можна зловити. Раз вона втікає направо, то знову наліво, а там з усіх боків вибігають на неї авта — червоні, зелені, білі, сині, різнокольорові. Усі вози дивляться на тебе своїми великими очима, трублять своїми гудками і кожний наче готовий кинутись на тебе та роздавити. А ти, бідний, держишся керми, і тобі здається, що ти серед розбурханого моря і що це твоя єдина дошка рятунку. Держишся твердо, дорога втікає, і тренер кричить:

— Гей ви! Звертайте, швидко звертайте направо! Чого ви хочете: вискочити на хату?! Та вам їздити дитячим візочком, а не автом!

Тренер кричить, дорога втікає, руки не в силі обертати кермою, нога помиляється, замість на газ, натискає на гальму і — віз стає серед дороги…

О-о-о! Вся спітніла, я ледве опам’ятуюсь. Ще добре, що на возі написано: «НАУКА ЇЗДИ», і всі обминають такий віз або заздалегідь здержують своє авто.

— Но, но, — заспокоює вчитель. — Завтра буде краще. Ви тільки мусите вести авто, а не щоб воно вело вас. В кожний момент мусите володіти возом!

Еге, вести, еге володіти! Віз сам утікає, завжди готовий гнатися навпростець. А там світла, повороти, знаки, як от «Стоп» або «В один бік», «Тільки наліво» — та хто ж знає, скільки цих знаків! Уся наука з книжки пропала, пішла в ліс, як то кажуть! Та й ще біда, що є аж дві руки і аж дві ноги, і не знати, котрою що робити, як так налякаєшся. А віз, хай тільки почує, що ним кермує недосвідчений водій, то як кінь сполошиться і поженеться, поженеться!..

Все таки, конче треба вміти їхати!

Конче!

Карусь

Так. Ми купили авто, і воно опинилося біля мого дому.

Який він із себе, оцей Карусь? — запитає кожний, поки стане слухати про його пригоди. Бо й справді, який він удався, оцей мій приятель?

На зріст він не високий, бо й інші його товариші чи свояки невисокі. Зате він подовгастий. Аж смішно: подовгастий приятель! Чи був у вас коли такий? Як ні, то напевно одного дня ви його придбаєте.

Взагалі, він похожий на велику комаху. Може, навіть, на слона. Тільки ж у нього немає хобота. А так, то він огрядненький і бочкуватий, наче й справді слон. Те, що робить його схожим на комаху — то очі. Вони осаджені по боках і такі ж сітчасті, як у комах. Раз вони сяють яскравіше, то знову слабше, залежно від того, чи Карусь перебуває на вулиці міста чи на заміських дорогах.

 

 

Від комах чи слонів він різниться ще й тим, що в нього є ще одна пара очей спереду і одна пара очей ззаду. Подумати: очі ззаду! Бачили ви коли у когось очі ззаду? Та ще й червоні! Вони світять уночі та охороняють Каруся від зудару з кимсь іншим, хоч би і з автом. Оте друге переднє світло значно менше від головного. Воно внизу, по боках головного, його сила менша, і воно світиться під час постою авта. Можна його вживати теж під час їзди по ясно освітлених вулицях. Треба сюди зарахувати ще мале біле світельце, що освітлює заднє число машини. Що це за таке число, — запитаєте знову, — заднє число? Є таке! Карусь, як кожне авто, має передню і задню табличку з реєстраційним числом. У нас біля нього стоять теж букви, звичайно дві. Так от: ТУ-285. Таке число дали йому панове поліціянти, коли дозволили йому виїхати на дорогу.

Голова в нього широка, але мала, носюра здоровенний, по боках очі, і то дві пари, як сказано. Спереду поміж очима рот. Звичайно він стулений. Але, буває, що Карусеві треба напитися. Може, навіть, заболить йому щось, хоч зубів він не має. Але, от, мигдалики чи щось похоже на них… Тоді він розкриває широко свого рота і виглядає, наче акула-людожер. Щойно напившись, закриває рота. По обох боках рота — вуса. Вусища такі довгі, що сягають аж поза вуха. Вони сиві, кольору ніклю, хоч Карусь не такий уже старий. Але він такий удався. Відколи пам’ятаю, вус у нього сталево- чи ніклево-сивий.

За очима здоровенні вуха, наче у слона. Якби не те, що вони приросли до голови й тулуба, то позвисали б, і Карусь справді був би схожий на слона. А так вони становлять передню частину віка мотору. В одному розділі довідаємось, як то Карусеві відірвали вухо і як він виглядав.

Шиї Карусь не має. Такий він уже вдався. Зрештою, товстуни мають завжди дуже коротку шию. Зараз за головою починається бочілка їхнього тіла. Так і в нас: ось груди, хоч у авта ця частина тіла так не називається. Для нас ясно, що це груди, бо в них найважніші і до життя необхідні органи. Серця і легень Карусь не має, зате має мотор, збірник на олію, збірник на воду, тобто холодильник, і всю іншу машинерію. Без неї він не міг би жити та й працювати — їздити. Там теж є циліндри, хлипаки і все, чого хочете. Дуже вже важна частина тіла!

Черево в нього огрядне. Воно може за одним разом проковтнути аж шестеро людей! Посідають вони вигідно на сидженнях, замкнуть двері та й дивляться крізь скляні боки черева. А один з них — то водій! Він держиться руками за керму, може тому, що боїться випасти з авта.

Збоку біля керми скринька з приладдям, милівник — е, та що вам описувати подробиці, коли кожне авто має те саме! А от, чого Карусь не має: радія і запальнички. Радія не має тому, що я боялась би і вести авто і рівночасно слухати радіопередачі. Я старомодний водій і не смію морочити собі голови ані «ґов, ґов», ані кримінальними історіями. Навіщо мені хвилюватись або заслухатись і спричинити нещасливий випадок? Щождо запальнички, то вона не потрібна. Я не курю, ні мої приятелі не курять, а Карусь не любить диму з цигарок. Він навіть нерадо зустрів би водія з цигаркою в руці. Бо його, як і мене, повчали, що вести авто — то праця, яка вимагає найбільшої уваги водія.

Задня частина спини у Каруся має окреме віко. Це багажник. Там ми возимо всяку-всячину, мало не цілу хату: польове ліжко, складаний столик і стілець, постіль, баньки, горщики, старі черевики, купальник… Там таки є все потрібне, коли їхати на Діброву. От, чого там раз забракло: важеля. І тоді ми мали клопіт. Правда, є теж запасне колесо. Варт дати провірити, чи воно добре, бо, ануж ми змінили діряве, взяли добре, а пошкоджене поклали в багажник і забули дати направити? Не дай Боже!

Ще дечим Карусь схожий на комаху або й на слона: він має хвіст! Щоправда, я його не бачила, зате бачила задню вихлипну руру, американці кажуть: хвостову. З неї трохи неприємно тхне. Туди Карусь випускає гази, як кожен слон. Не знаю, чи комахи бувають теж такі нечемні. Але, раз є все те, що має бути під хвостом, то й хвіст, самозрозуміло, мусить бути.

Там є теж отвір, крізь який подають клізму з бензини. Вона об’ємиста, може виносити навіть дванадцять ґальонів. Цей отвір теж належить до хвостової частини Карусевого тіла. Так от, усе в порядку! Не згадала я гальм, акцелератора та багато дечого — так це тому, що інші авта мають усе це теж.

Виникає питання, чи Карусь — він, чи вона. Сама назва ніби показує, що це хлопець. Та справа не така вже проста! Коли на нього гляне американець, напевно скаже: вона. Наприклад, скаже: «Єдина річ, якої вона потребує — це зміна олії». Або, коли ви спинитесь на газоліновій станції і до вас вийде молодий чоловік у замазаному мастилами одязі, то запитає: «Чи я маю її наповнити?»

Вона! Аж сміх збирає! Таж віз, то він! Ну, але в кожного народу свої звички і прикмети мови. Для нас Карусь залишається хлопцем.

Так, здебільшого ви познайомилися з важними частинами Карусевого тіла. А тепер, як вимагає наука зоології, приступаємо до опису ніг та зовнішнього вигляду.

Ноги в Каруся куці. Їх навіть називають колесами, а не ногами. На них завжди гумові чоботи. Це тому, що він мусить ходити по різних дорогах, лізти в болото, у воду чи й у сніг. Тож не здіймає своїх «ґумаків». Можна говорити і про шкіру, коли, на вашу думку, Карусь має в собі щось із тварини, а може й людини. Коли ж, по-вашому, він з роду комах чи радше похожий на одну з них, то це її панцер. Але він машина, хоч ми хотіли б бачити його живим звіром, що вміє думати. Отож, як машина, він помальований на яснобронзово. Застібається оцей одяг на металеві ґудзики й застібки. Замок теж такий у нього. Дуже гарно підходить сріблистий металь до бронзового. Такий колір називається «золото Сієрри». Сієрра — то гори на заході нашої країни. Довжелезне пасмо, що біжить уздовж побережжя Пацифіку. У цих горах колись добували золото. Відтіля назва Карусевого одягу. Вона дуже припала мені до вподоби. Побачивши його, я сказала:

— То добре, дуже добре! Одного дня ми поїдемо в гори Сієрра й подивимось, чи й тепер там добувають з річок золото. Потім поїдемо до Голівуду, далі на пустиню Невади, де пісок яскравіє в сонці. Відтіля їхатимемо здовж гір аж до Мехіко. Бо й там гори називаються Сієрра.

Карусь усміхнувся скляними очима і наче б моргнув вусом. Знак, що хоче їхати в гори Сієрра.

Тепер питання: відкіля взялась назва «Карусь»? Чи то з англійського «кар»?

Наші люди кажуть часто: «кара». Але то не кара. На ділі, авто має бути помічником людини, а не Божою карою для неї. Так і було з Карусем. Він возив мене до праці і був моїм найближчим другом. Щождо назви, то послухайте в черговому розділі, відкіля вона в нього взялася.

Колись давно

У нас, на бойках — це така гірська країна в Україні — стояв на горбку невеличкий дімок, низький, покритий червоною черепицею. Тут назвали б такий дімок, може, «бонґало». Але то був скромний дімок, звичайно ж, без ґаражу. Бо й кому ґараж був би придався там, на горі? До дімка вела вузька стежечка, по якій навіть не міг би проїхати звичайний віз, а де вже там авто! Зрештою, кому там снилось авто в ту пору?

Жив у тому дімку мій батько. Поселився там на старі роки. Ми, діти, приїздили до нього в гості. Не раз удвох з батьком сиділи ми на лавочці й милувались величним видом на довколишні гори. З села, що лежало під горбком, долітали різні звуки: мукали корови, іржали коні, квакало й кудкудакало домашнє птаство. Тарахкотіли колесами вози по камінню на сільській доріжці. З піль долітали пісні. Надвечір, коли гнали худобу з пасовиська, гра на сопілці стелилась по вечірніх росах і в перервах лунала пісня:

  • Коню карий, коню любий,
  • Заграй підо мною,
  • Як тя любка не поїла,
  • То я тя напою.

То були короткі бойківські співанки. Найчастіше про кохання, а там і про господарство. Але так часто співалось про коника і майже завжди у зв’язку з коханням:

  • Конику карейкий,
  • Грива ти білейка,
  • Завези ня, занеси ня,
  • Де моя милейка.

По польових стежках вистукували коні підкованими копитами, і пил стелився за стадом, що йшло з пасовиська.

— Я, тату, хотіла б мати коника. Такого любого, як в отій співанці. Я їздила б у гори, мандрувала б на ньому у наш бойківський світ.

Батько сміявся і називав це забаганкою.

— Яцьку, — говорив батько до сільського хлопця, — навчи її їздити верхи! Бачиш, забажалось їй коня. Та чи твій Карий спокійний? Щоб часом не було біди!

Яцько запевняв, що кінь — як дитина, добрий і послушний, і що панночці нічого боятися. Прип’яв Карого до яблуньки, підсадив мене, і ось я на коні!