Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Биографии и Мемуары
Показать все книги автора: ,
 

«Голокост у Золочеві», Шломо Маєр и др.

Збірник матеріалів про геноцид єврейського населення міста на основі книги Шломо Маєра «Загибель Золочева» (1947)

Передмова

професора Роальда Гоффмана, лауреата Нобелівської премії з хімії

Дорогі друзі, українці та ізраїльтяни,

Чудово привітати вас саме так, оскільки ви зустрічаєтеся у Львові та Золочеві, щоб поглянути на вашу та мою спільну історію. Звичайно, я тут з вами, адже моє життя нерозривно пов'язано з землею, по якій ви щодня ходите та з вчинками добрих людей, завдяки яким я залишився живий.

Я народився у Золочеві, до речі, той будинок все ще стоїть. Мій батько закінчив Львівську Політехніку. Ось він на світлині. Це, напевно, його перша робота в якості інженера, він керував процесом укладання першої бруківки на вулиці Золочева, яку ви впізнаєте.

 

Иллюстрация к книге

Розмірковую над тим, що коли я народився, ні Ізраїлю, ні України не було як держави. А втім, були народи, наші народи — були українці і були євреї. Багато хто з них жив на одній землі сотні років — старі могили на єврейському цвинтарі у Золочеві датуються 16 століттям; як би я хотів, щоб ті надгробні плити збереглися.

Хоча дві наші громади були етнічно окремими і кожна мала власні звичаї, вони жили у відносній гармонії одна з одною. Сполучною ланкою була торгівля на місцевому рівні. Один мій дід керував невеликою галантереєю, інший був зайнятий у деревообробній справі. Нехай в XXI столітті відновиться зв’язок між Ізраїлем та Україною через торгівлю та економіку.

В ті часи, навіть коли громади співіснували досить добре, існувало напруження, а подекуди і розбрат. Побутували стереотипи, були люди, які роз’єднували громади. Церкви старої України та Польщі мали б відповісти за те, що впродовж століть насаджували антисемітизм. Сьогодні важко уявити, наскільки антихристиянським було таке ставлення.

У ХХ столітті церкви, здебільшого, чинили краще. Вам усім відомі вчинки, що варті наслідування, зокрема, діяння братів Шептицьких, які у час випробування людської душі показали себе святими і добрими чоловіками.

Україна, зрештою, стала вільною та незалежною державою, багаторелігійною країною. Такий же шлях подолав і Ізраїль, знову втіливши батьківщину для євреїв після двох тисяч років вигнання. Обидві країни благословлені діаспорами — громадами людей, які мають етнічну єдність з рідною державою, але прийняли рішення жити на іншій території. Я думаю про чималі спільноти українських емігрантів у США та Канаді, я думаю про численних євреїв у США, Франції та Аргентині. Ми, українці та євреї, не будемо повноцінними націями без цих наших громад в інших країнах.

Одна з причин, з якої ви тут зібралися, згадати страшний період — часи Голокосту.

На жаль, саме тоді протягом певного часу історичні обставини підштовхували багатьох українців співпрацювати з нацистськими загарбниками. Німці наполегливо налаштовували місцеве населення проти єврейських побратимів, коли тим так потрібна була їх допомога. Важливо пам’ятати, що насправді сталося в ті дні, щоб пережити це в серці і прагнути до кращого майбутнього.

Необхідні зусилля всіх нас, щоб так тримати в пам’яті ці трагічні події.

Нашим українським братам і сестрам буде необхідна сила, адже, на жаль, сумні історичні факти свідчать про те, що багато героїчних діячів українського націоналізму у Другій Світовій війні брали участь у вбивствах нацистами беззахисного єврейського населення. І євреям доведеться усвідомити біль, який радянський (не єврейський) НКВС завдав українській громаді, вбивши так багато українців.

Світ не суто чорний і білий, він має і сірі відтінки. Те, що ніколи не мало статися — вбивство євреїв у Золочеві у ті страшні дні, в перший тиждень липня 1941 року, повторилося і в інших областях України. Менш ніж за десять днів до цього у Золочеві було вбито багато українців. Ці трагічні події заслуговують на вшанування загальною скорботою.

Щоб скорбота не так краяла серце, відроджую в пам’яті сміливі прояви доброти у ті страшні часи. Згадую родину Дюків, які переховували в с. Унів мою матір, дядьків, тітку і мене в 1943-44 роках, згадую священиків Української Греко-Католицької Церкви, які рятували єврейський дітей та молодих людей.

Навіть якщо в Україні залишилося дуже мало євреїв, історії про те, як добрі люди рятували їх сестер і братів є важливими. Можливо вони навіть більш важливі для українських нащадків, ніж для єврейських.

Адже ці історії живлять душу. Чому? Ми читаємо занадто багато свідчень людської жорстокості стосовно інших. Легко бути порядним та добрим, коли життю нічого не загрожує. Історії про те, як виживали у воєнний час, як люди рятували інших, про скоринку хліба та ковток води, який передавали, зустрівши конвой по дорозі — всі вони важливі, адже виступають зразком того, як всі люди мають себе поводити.

Вони дають нам надію на те, що якби перед нами колись став такий вибір, ми б вчинили так само, як ті відважні люди. Давайте молитися за те, щоб їхня сила сповнила нас.

Иллюстрация к книге

Проф. Роальд Гоффман, Корнельський університет (США),

17 червня 2018 р.

Замість передмови — від упорядника цього збірника

Ця ініціатива народилася у єврея і німця, коли ми з колегою-істориком д-ром Ніколасом Дрейером загорілися ідеєю провести 3-го липня 2018 року меморіальний захід на честь євреїв Золочева, які загинули у вогні Голокосту.

Жоден з нас не мав раніше ніякого відношення до цього міста на Львівщині. Але ми обидва не змогли пройти повз того, що про вбитих тут євреїв або не знають, або мовчать, або не хочуть знати, чи намагаються применшити число жертв.

Різні релігії по-різному описують пекло. На мій погляд, пекло було в Золочеві в 1941–1944 роках. Це була частина рукотворного пекла, яке одні люди створили для інших людей — в масштабах всієї України і всієї Європи.

На тихих і зелених вулицях Золочева і в його околицях за три роки нацистської окупації були вбиті кулями, гранатами, сокирами і лопатами, замучені голодом і жахливими знущаннями, пограбовані, отруєні газом в підземних сховищах, зариті живими в землю, відправлені в газові камери табору смерті Белжець більш 14.000 євреїв Золочева та прилеглого району.

Основа цієї збірки — книга-хроніка Шломо (Шлойме) Маєра, дивом уцілілого в Золочеві. Шломо надрукував на ідиші, але латинськими буквами історію геноциду своєї громади, перебуваючи в таборі для переміщених осіб в Німеччині в 1947 році. Для книги він збирав інформацію і від інших, що вижили. Потім Шломо Маєр емігрував до США.

Це видання — переклад на українську мову з англійського перекладу. Це не строге наукове дослідження, але літопис хроніста. Це крик людини, яка своєю книгою створила пам'ятник загиблим землякам.

Головна вина в Голокості безумовно лежить на німецькому нацизмі Третього Райху. Але, читаючи книгу Маєра «Загибель Золочева», можна побачити, наскільки автор критично описує дії тієї частини місцевих українців, яка стала на шлях колаборації з гітлерівцями і брала участь в різних формах знищення і пограбування своїх єврейських сусідів.

Чому я вважаю, що Шломо Маєр має право на таку різкість оцінок? Та тому, що в своїй книзі він так само жорстко пише про страшні факти єврейської колаборації, зради, спраги наживи на вмираючих побратимах, яку проявляли окремі представники єврейської громади Золочева в умовах цього пекла.

Мета цієї збірки — дати сучасним людям інформацію про Голокост. Все, що ми можемо сьогодні — це говорити правду про злодіяння, пам'ятати про жахи і залишатися людьми навіть в найстрашніших обставинах.

Хай буде благословенна пам'ять всіх жертв Голокосту і всіх Праведників Народів Світу, які рятували євреїв, ризикуючи своїм життям.

 

З повагою,

Шимон Бріман, історик і журналіст (Хайфа, Ізраїль).

Шломо Маєр

Загибель міста Золочів

Присвячується вцілілій частині єврейської громади міста Золочів

В пам’ять про закатованих мешканців Золочева

Сердечно дякую моєму брату Еліягу Маєру,

фотографу Гершу Грінзайду

та іншим євреям міста Золочів, які взяли участь у цьому проекті.

Передмова

Невелике місто Золочів розташовано на сході Польщі (зараз це територія Західної України), між містами Львів і Тернопіль.

Єврейська громада Золочева була однією з найстаріших на Галичині. Згодом у Золочеві облаштували жваве суспільне життя. Було організовано школи з викладанням на їдиші та івриті, бібліотеки, театральні студії та інші суспільні установи, які забезпечували культурне життя єврейського суспільства. У цьому місті розпочинали свою роботу культурні діячі, як-от поети, що писали на їдиші. Серед них Мойше-Лейб Гальперн, Шміль Яаков Імбер (Shmil Yaacov Imber), Сруль Ашендорф (Srul Ashendorf), Нохим Бомзе (Nochim Bomze), Герш Фенстер (Hersh Fenster), Ар’є Шренцель (Arieh Shrenzel) та інші.

Вторгнення Німеччини поклало край розвитку єврейської громади Золочева.

Близько 14 000 євреїв знайшли свою смерть у Золочеві в епоху Гітлера. Жодного з них не було поховано відповідно до єврейських звичаїв.

Пам’ять про закатованих живе глибоко в серцях євреїв Золочева, яким вдалося вижити, серед них члени родини, друзі, знайомі. Небагатьом з них у майбутньому випаде можливість відвідати Золочів. Тому ж з них, хто зможе це зробити, буде важко знайти хоча б які-небудь матеріальні свідчення існування у місті єврейської громади. На могилах немає надгробних каменів, а ті, що є, розкидані по всьому місту і їх важко відшукати. Єдине, що залишилося, це спогади про єврейську громаду Золочева. Щоб ці спогади з плином часу не втратилися, я взяв на себе відповідальність викласти їх на папері у вигляді цієї невеликої книги.

Це невелика за обсягом робота. Я виділив тільки найважливіші аспекти, дати, числа та історії. Згадані мною події описують катування 14 000 євреїв у місті Золочів. Серед тих, хто зазнали тортур, були релігійні судді-даяни Елленберг (Ellenberg) та Шапіра (Shapira), Хаїм Йоел Горн (Chaiim Yoel Horn), Шломо Маітес (Shlomo Maites), Довид Львов (Dovid Lvov), Кранц Вайнтрауб (Kranze Weintraub), Герш Табак (Hersh Tabak), Беріш Розен (Berish Rosen) та інші.

Я сподіваюся, що ця коротка історія потрапить до кожного єврея з міста Золочів та буде уособлювати загублені могили.

1. З чого все почалося

У єврейської громади Золочева труднощі розпочалися 15 вересня 1939 року.

Польська армія зазнала нищівної поразки. Кожної години німецька армія просувалася все ближче до міста. Євреїв охопила паніка. Молодь використовувала всі можливості, щоб дістатися до східного кордону, з вірою в те, що там вони будуть у безпеці, поза загрозою гітлеризму. Враховуючи страх перед німцями та довіру до росіян, було багато втікачів.

На щастя, цього разу їх страх не здійснився. На підставі спеціальної угоди Росія приєднала східну Польщу, і єврейське населення дещо зітхнуло з полегшенням.

Радянський уряд врятував євреїв від Гітлера. Незважаючи на те, що новий радянський режим не дуже припав їм до смаку, вони ставилися до цього нового уряду з повагою, оскільки він врятував їх від гітлерівського режиму.

Таке становище тривало майже два роки. Між Німеччиною та Росією спалахнула війна. Єврейське населення знову опинилося у небезпеці. Проте цього разу вони були спокійнішими, ніж у 1939 році, оскільки тоді вони були менш впевненими у військовій силі Польщі. Зараз же вони були впевнені у силі і бойовій готовності Росії. На жаль, в перші дні стало очевидним, що «щось» пішло не так.

Радянське цивільне населення залишило місто. Радянська влада зберігала таємницю аж до останнього моменту. Населенню наказали зберігати спокій і не створювати паніку. Навіть для радянської влади не було таємницею, що тільки-но німці ввійдуть до міста, євреї опиняться у небезпеці, адже інша частина населення з нетерпінням чекала на звільнення від більшовизму. Ніхто не вважав за потрібне евакуювати або хоча б попередити євреїв про те, що має статися.

Коли 25 червня група активістів вирішила покинути місто, їх повернули назад перш ніж вони змогли дістатися Тернополя.

Впевненість радянських військ вселила у населення віру, що це був стратегічний хід, і через короткий проміжок часу німців виженуть. Тому євреї вирішили залишитися у місті і витримати цей критичний період. За цю помилку довелося заплатити високу ціну.

30 червня остання частина радянської військової сили залишила місто. Німецька авіація бомбила місто всю ніч. Вся вулиця Львівська була охоплена полум’ям.

Німці жодним чином не зважали на мораль. Бомби скидували на всі будинки, незалежно від того, військова мішень це чи ні. У місті не було ворожої сили, але бомби продовжували сипатися дощем. Близько 40 євреїв втратили своє життя під час цього бомбардування.

О 4 ранку 1 липня перші німецькі мотоциклісти ввірвалися у місто. На ринковій площі залишався автомобіль із пораненими російськими солдатами. Німці облили цей автомобіль бензином та підпалили його разом з російськими окупантами. Це був перший випадок, яким німці продемонстрували себе населенню Золочева.

Всі до єдиного молоді СС-івці оскаженіло кинулися до єврейських будинків.

Вони ґвалтували єврейських дівчат, вбивали вагітних жінок та розграбовували власність євреїв.

Першою жертвою став міський дурник, якого всі називали ім’ям «Йопак» («Jopak»). Він не розумів, що його можуть вбити ні за що і що необхідно знайти укриття. Його вразила перша німецька куля. На вулиці Львівській за зачиненими дверима стояла жінка з дитиною на руках. Дитина плакала. Проходячи повз, це помітив німець. Він застрелив матір і дитину. Гарна вагітна жінка, не розуміючи серйозності ситуації, спробувала звернутися до цього німця. У відповідь він вибухнув диким реготом і вбив жінку пострілом у живіт.

У той день багато євреїв поплатилися життям за свою наївність. Ніхто ще не був у змозі збагнути, до якої межі здатні дійти німці. Один єврей стояв за вікном, інший − за дверима, ще один наважився піти на пошуки води.

У цей перший день багато місцевих жителів українців підтримали німецьких окупантів. Бідні та багаті, інтелігенція, робітники і селяни перейшли у розпорядження до «переможців». Вони довго чекали на цю можливість. Це те, що їм було потрібно. Таким чином вони могли реалізувати свої інстинкти до вбивств і крадіжок.

За присутності німців вони відчули себе вільніше щодо поводження з євреями. Відчуваючи підтримку інтелігенції, озброєні палицями, зброєю та з мішками, селяни з навколишніх селищ напали на єврейські будинки. Вони грабували все, що потрапляло під руку: ювелірні вироби, одяг, взуття, білизну, залізні вироби − все, що мало хоча б мінімальну ціну.

Ті, хто прийшли ззовні і не знали, де живуть євреї, отримували допомогу від місцевих українських сусідів. Вони знали про все і у більшості випадків відігравали роль ватажків.

Більш шляхетні українці намагалися продемонструвати «нейтралітет» на території, де жили самі, але несамовито «відігрувалися» в інших частинах міста. Євреї не намагалися захистити себе чи свою власність. Вони були готові віддати все, щоб урятувати своє життя.

Однак це було даремно. Вбивці ходили групами. Одна група відходила, інша приходила. Все, що берегли протягом поколінь, у них забрали за один підлий наскок.

Наступного дня, в середу 2 липня, у приміщенні Українського казино відбулася зустріч лідерів української національної інтелігенції. На цій зустрічі був організований комітет з 30 осіб, серед його учасників були підприємці Антоняк (Antoniak), Мудрий (Mudry), Алишкевич (Alyszkewicz), Дзвонік (Dzwonnik), адвокати Ваньо (Wanio), Йойко (Jojko), доктор Гілевіч (Gilewicz), вчителі Симчишин (Symczyszyn), Соболева, дружина та дочка Ваньо, а також вибрані голосуванням Левицький (Lewicki), Кравчук (Krawczuk), священики Микетин (Mykietyn), Гупаловський (Hupalowski), Павлишин (Pawlyszyn).

Комітет одностайно вирішив, що однією з перших робочих місій є організація і проведення антиєврейського погрому. Цей погром повинен був стати політичною акцією з боку українських націоналістів, і тому він мав бути масовим як за своїм характером, так і за результатом. Таким чином, погром необхідно було здійснити на законних підставах. Відповідну «законну підставу» було з легкістю знайдено, щоб погром був би прийнятий серед українських мас.

Українські націоналісти з початку війни організували саботаж проти органів російської влади. Росіяни відповіли масовими арештами і розстрілами всіх українців. Людей карали у міській в'язниці, яка в той час знаходилася у фортеці, там же українців і ховали.

Український комітет виголосив заяву, згідно з якою відповідальність за вбивство українських націоналістів покладалася на євреїв Золочева. Ця брехня швидко розповсюдилася і підготувала ґрунт для погрому. У своїй заяві комітет закликав усіх помститися євреям за здійснене ними «несправедливе» кровопролиття. На додачу до заяви збиралися зустрічі, на яких члени комітету виголошували промови. Дочка адвоката Ваньо відіграла значну роль у подіях того дня.

Німці були задоволені українською ініціативою, схвалили їх план та пообіцяли значну підтримку в цьому напрямку. Було вирішено провести погром 3 липня 1941 року.

2. Погром

Це сталося у четвер. Євреї Золочева, які витримали перші два дні, сподівалися, що все налагодиться і ситуація стане більш стабільною. Вони сиділи вдома, сподіваючись, що неприємності припиняться. Ніхто або мало хто мав уявлення про те, що було у ворога в голові.

Того дня о сьомій годині ранку, українці з жовтими і блакитними смугами на рукавах, озброєні від голови до п’ят, вдерлися до єврейських домівок. Євреїв виганяли зі своїх будинків, одних − спокійно, до інших поставилися з жорстокістю. Непрохані гості кричали, що євреї повинні йти працювати.

Враховуючи те, що євреї завжди були готові йти на роботу, вони добровільно покинули свої будинки. Всім наказали взяти з собою робочі інструменти. Це певною мірою їх заспокоїло, і люди довірливо пішли.

Однак ця довіра розсіялася тільки-то вони покинули свої будинки. Натовпи скажених людей безцільно тинялися вулицями. Вони оточили євреїв і привели їх до фортеці (Замку), яку вбивці обрали місцем збору. Рішення комітету потрапило у родючий ґрунт: натовпи людей прийшли навіть з околиць.

Звичайно, кожен з тих людей мав з собою мішок, оскільки основна мета полягала у пограбуванні. І старі і молоді разом брали участь у цьому «священному» занятті.

Десятирічні нахаби налітали на літніх євреїв і били їх. Дорослі християни вчиняли наругу над невинними дітьми і при цьому глузували над їхнім тяжким становищем. Вбивці були особливо задоволені, коли їм до рук потрапляли літні євреї чи вагітні жінки. Якщо вони наштовхувалися на літніх чи хворих людей, поки ті молилися, то злочинці гнали бідолах, навіть коли ті були покриті талітом, а на руках було покладено тфілін.

Євреїв били всім, що потрапить під руку: палицями, предметами із заліза, лопатами. Будь-який безневинний робочий інструмент ставав у їх руках знаряддям смерті. Багатьох із затриманих євреїв навіть не довели до фортеці, місця збору. Їх просто вбили по дорозі. Якщо хворі та слабкі вмирали швидко, то більш міцні люди перш ніж померти зазнавали нестерпних тортур та болю.

Смерть забирала їх повільно.