Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Украинская классика
Показать все книги автора:
 

«Товариська послуга», Сергій Пилипенко

І

Це було вже давно: коли в кожній кімнаті немилосердо чаділа залізна «буржуйка»[?] і громадяни вільної радянської республіки напихувались «дубовою» кашею — без соли — і сьорбали «чайок» з якогось висушеного овочевого листя — без цукру. Проте життя було напружено-повне, ясно-надійне. Скрута, злигодні минуть, повинні минути, аби працювати, над силу працювати.

І Олесь захлинався у праці, невтомно, самовіддано.

Очі йому завжди горіли борецьким завзяттям, чисте обличчя пашіло здоров'ям і силою, наче не доводилось і йому годуватися неймовірною в інші часи кашею та підфарбованим окропом, наче не валився він мало не щодня на рядняну «розкладушку» десь далеко за північ, запрацювавшись до незможу, забувши іноді зняти важкі чоботи і підкинути дровець у смердючу «буржуйку».

Того холодного, ясного ранку він теж притьмом прокинувсь, як був ще з учора одягнений у чорну шкуратянку[?], від раптового, короткого, але енергійного стуку в двері. Скочив. Ураз струснув рештки молодого, здорового сну. П'ястуком абияк пригладив скудовченого чуба.

— Увійдіть! — до дверей молодо, дзвінко.

На порозі — дівчина в чоловічій кашкетці, з-під якої непокірно висмикуються русяві пасма непокірного волосся.

Кругле, рясно всіяне ластовинням обличчя з кирпатеньким носом, пухкими кровистими губами, м'яким підборіддям. Невеликі очі, кольору вишневої смолки, зорять задирливо-привітно. Чоловічки в них, як бісики, бігають, штрикаються. Вся вона, мов рябеньке курчатко в свому ватяному, салдатського крою, полусвитку, строкатій, короткій спідниці, з намерзлими, червоними з морозу руками.

Якесь обтріпане, скудовчене, а проте, задерикувате — з тих курчаток, що відважно плигають перед засоромленою пикою здоровенного кудлатого пса і примушують його здивовано відступити від маленького нахаби.

— Товаришу, сьогодні свято Тараса Шевченка[?]. Ви мусите в нас на фабриці зробити гарну доповідь. Мене послав культком[?]. Початок о восьмій увечері.

Цокоче швиденько, незаперечливо, наче підвладному наказує. Бісики із вишнево-смолчаних оченят уже встигли обстрибати всеньку кімнату, на мить зупинитися на столі з незакінченим рукописом, зім'ятому ліжку, брудних чоботях, заклопотаному з несподіванки Олесевому обличчі.

— Який культком? Яка фабрика? Мені треба дописувати статтю…

— Я — культком, тобто я голова культкому. На махорочній. Мені треба доповідача на сьогодні. А статтю можете писати взавтра.

— Але, товаришко…

— Я приїду по вас рівно пів на восьму. Скільки показує ваш годинник? Порівняймо.

— В мене немає годинника. Та…

— То будьте ввечері вдома. Я заїду, пам'ятайте. На все краще!

І вже лопочуть її чобітки десь біля вихідних дверей.

— Оце наскочила! І відмовитися не встиг. Пропала стаття! А втім, — однаково десь би занарядили. Все'дно не одкрутишся… Треба, мабуть, допомогти…

І сів був писати. Та якось не витанцьовувалось. В очах миготіла кругленька жіноча фігурка з жвавими рухами, з наказливим голоском:

— «Зробіть гарну доповідь!» Бач, яка прудка — не абияку, а ще й гарну… І ніс бараболькою. Мабуть, із села: торохтить по-українському, як горох із мішка сипле. Так таки гарну доповідь?

Глянув ще раз на рукопис — і відіклав набік. Зажде. Треба справді подумати, як доповідь скомпонувати, щоб не трафаретно вийшло, щоб краще підійти до робітниць, до жіночого серця.

II

Уже звечоріло, як Олесь ізнов почув той самий короткий, енергійний стук у двері.

— Готові? Їдьмо! О, це гаразд! — побачила на столі «Кобзаря» з закладинками на потрібних задля цитування місцях, — краще за самого Тараса ніхто про нього не скаже. Правда, якби він тепер жив — у більшовики пошився б? Панів би лупцював — аж гуло! І що вже він їх ненавидів! А дітей любив…

Дівчина на хвильку наче спотикнулась, по обличчю перебігла легка хмарка, та за мить вона торохтіла невгамовно знов, уже на візнику, що флегматично хльоскав розбиту на всі чотири шкапину.

— Ви з якої губерні? Полтавець? Простою мовою говоритимете? У нас, знаєте, окрім «Катерини» та «Наймички», найбільші грамотії нічогісінько українського не читали. Ще «Заповіт» дехто вміє співати. Навчила. А ви співаєте? Полтавці всі співучі. Треба було б ще драмгурток змайструвати, та хіба тепер до вистав? Вся думка — виробництво налагодити. Дядьки вже нам зовсім віри не ймуть. Сіють свій «самотрест» — не треба, кажуть, вашої мархотки. Такий запридух, що овва!.. Овва, — мало язика не втяла на тім вибою! Легше вези, ти, машталіре безокий! Ще з доповідача душу витрусимо на цім бруці гемонськім[?]… Та поганяй-бо мерщій! Вже нерано.

— То ж як: чи поганяти мерщій, чи легше везти? — насмішкувато візник. — Бачите — он місток злодійський. Обережно треба.

Олесь не бував у цій частині міста. Темними мурами тяглися обабіч незнайомі будівлі, довгі паркани. Жадного ліхтаря. Одинокі постаті запізнілих прохожих. Кроки лунко цокотять у морозному повітрі. Здаля неясно бовваніють контури моста через невеличку річку. За нею чорніють низькі перії[?] передмістя. Воно наче приклякло до землі, причаїлось і насторожено ловить тривожні нічні звуки.

— Еге ж лячно? У нас тут, як споночіє, і не виходь. Під цим от містком, бува, ракли[?] чатують. Знаєте: «Дядю, дай субу»? Не знаєте? А ще статті пише! Це так: іде хтось у шубі, а назустріч хлопченя і скиглить: «Дядю, дай субу, бо холодно». — «Пішов, каже, геть!» А хлопчик за рукав: «Та, дядю, дай субу, дя-адю!» — «Та відчепись, паценя!» — «Дя-адю, су-убу… Ой, не бийтесь!» А з-під містка здоровенне раклище суне та до прохожого: «Ти чого дитину зобіджаєш? Сказано — дай шубу! Ану, витряхайсь!» І витряхає… Такий це місток. Ой же й врем'ячко! Коли ми його перебудемо?.. Та чого ви мовчите? От собі оратора винайшла!..

— Та коли б я що сказав? Кажіть ви краще: у вас велика фабрика? Добре працюєте?

— Де там велика! Розбіглися мало не всі. Хто бубликами на базарі торгує, хто по селах барахло на харчі міняє. Яка тепер праця, самі знаєте. На тиждень якихось вісімсот «косих» заробиш, а фунт[?] хліба двісті п'ятдесят коштує. От і маєш на три фунти з гачком за получку, — по половинці тобто на день: їж, не трісни, співай пісні. Ой, тяжко робітництву, а ще погань усяка очі коле, агакає: «ага, краще за царя було, ага!» От вам і політграмота, і що вже я з нею намучилась… А в гуртку у мене аж двадцятеро. Тільки книжок обмаль. У вас, напевно, є зайві? Я завтра заїду, заберу. От братва зрадіє! А Бебель[?] у вас є? Давно хочу Бебеля прочитати, а то всі про нього кажуть, а я ні бебеля не тямлю[?], що воно за один… Та чого ви мовчите? От іще неговіркий. Як же ви доповідатимете, як із вас слова не витягнеш?.. О, стривайте, небавом приїдемо. Он за тим заворотом і наша махорочна.

Над мурованою брамою коливався великий ліхтар, і в його жовтявому світлі полоскалися два злинялі червоні прапори. За брамою чорна паща фабричного двору.

— Тепер цією стежкою до головного корпусу. Та не туди, там калюжа! Поволі, товаришу, тут сходи. Лічіть десять ступенів. От іще хазяї в нас, хоч би яку скипку засвітили! І на свято не дивляться. Сюди, ручправо. Не роздягайтесь, у нас холодно. Хотіли були парове відремонтувати, та ж вугілля — самі знаєте — і для залізниці бракує. Ой врем'ячко!

Кімната фабрзавкому. Прості столи, прості нефарбовані лави. На стіні Ленін мружить око і плякат про вошу і соціялізм[?]. Га, тепер, може, декому й смішно, а знали б, що тая воша лиха наробила! Перемогти її — неабияка революційна подія… Під вошею сірі шинелі фабрзавкомівців, скілька жінок. Гомонять голосно. Радісно дівчину вітають з давно очікуваним гостем. Як бджоли у вулику матку обліпили. А вона до них, ані на мить не вгаваючи:

— Ось вам доповідача привезла. А музики вже всі прийшли? Чому це води для промовця не наготовили? Ви ж воду п'єте, як говорите? Ні? Ну, то й гаразд, а то це якось по-панському, з тою водою, та й карафки в нас немає. Не цебро ж на трибуну перти? Покуштуєте нашої махорочки? Хлопці, частуйте! Та що ви стовбичите, як цар-колокол у Москві?

— Ну і ви ж цар-пушка, я вам скажу, — не витримав Олесь.

— От і не влучили, бо вона не стріляє… Що, проковтнули?.. Ну, ходім на трибуну. Дівчата, гасіть світло, щоб дурно не витрачати. А на сцені запаліть. Так. Завісу! Виходьте. От іще неповороткий! І де я такого взяла на свою голову?

III

Трибуна — не трибуна: довгі столи один до одного зсунуті. Замість лав на табуретках дошки під людською вагою вгинаються.

У вікнах половини шибок немає. Дірки затулені жовтою диктою[?]. Під стелею, наче ребра велетенського страховища, опукляться чорними дугами товсті бантини[?] і уходять десь далеко вглиб майстерні, густо набитої людом.

Сотні напружених очей ураз наелектризували Олеся. Молодим чулим голосом він почав викладати знайому тему. Говорив про тяжкі кріпацькі роки, про маленьку Оксану, що її безталанну долю не забув поет до самісінької смерти, про злощасних покриток, про сліпу, що спалила панський двір, про княжну Рєпніну, що була обласкала талановитого мистця та стояла для нього надто високо, про Лукерю, з якою так і не довелося Тарасові звити родинного кубелечка, про високу могилу над Дніпровою кручею…

Говорив і бачив, як співчутливо потакують йому літні робітниці, як смутніють дівочі обличчя, як погрозливо беруться зморшками чола робітників. Знайомі картини, знайоме лихо…

…«І заповідав він нам боротися з панством, прорік, що машина пожре престоли і трони, що зійдуться люди раді та веселі і пустелю опанують веселії села. І ми гуртом оживимо нашу пустелю, збудуємо веселії села, велетенські міста!»

— От спасибі! Ну й спасибі! Зворушили нашу фабрику. Чуєте, як плещуть? А в нас же врем'ячко, бодай не казати. Лихі всі — й слухати нікого не хочуть. Хліба, кажуть, дай, а словами дурнів годуй… Так то ж про Тараса: він таки рідний. Рідний і в гніві своїм, і в забобонах… Ви чого ото й словечка не сказали, що він долю покриток оплакує, скиглить, а батькам, котрі тих покриток із хати женуть — ані мурмур, ні найменшого докору, ніби так це й годиться? Була б у Тараса дочка та з ким-будь догулялась, надісь — так само під тини післав, а потім жалісного віршика написав би — от, мовляв, «лиха її доля, боже мій милий!». Кріпкий був старий на селянські звичаї… Та що там про нього нашим фабричним говорити — от спробували б колись про пайки та зарплату! Що вже я намучилась, лишенько… Та ви ж не уходьте. Куди ото поночі та ще через наші лихославні містки? Мене вже колись хотіли були роздягти, так у кишені повно махорки. Я їм межи очі — та навтьоки. Сміха! От врем'ячко, бодай про нього ніколи не згадувати… Кого найбільше шкода — дітей безпритульних. Гинуть, як квіти на морозі. А скільки на злодійську путь виходить! А вони ж, мовляють, квіти життя. Задля них тільки й працювати. Адже нам яке щастя? В борні за їх, чи ж не правда? Інакшого щастя немає…

Обличчя дівчини знов спохмурніло, мов туманом повилось. Бісики згасли, куточки губ по-дитячому звисли, скривились.

Ледве помітно зідхнула, труснула різко головою, наче відганяючи налазливу муху, випросталась і знов жваво перепитала Олеся:

— Чи ж таки додому? Та яка там стаття: завтра, сказано вже, напишете. Не горить-бо з нею. Та про нас не забудьте до газети подати: так, мовляв, і так — махорочники теж Тараса справляли. Я б і сама, як завжди, стругнула, та кожного дня до міста чвалати ніяк та ніколи. Що вже я намучилась — біда! Не йдіть, тут десь на ночівлю примістимо. Тим часом на танки подивитесь. Що? Головполітосвіта[?] проти «танцюлек»? Дурна наша Головполітосвіта, ось що! Для чого клюби існують — нудитися? В нас і своя музика є. От іще великого барабана мені червоноармійці обіцяли… Поїду в неділю до штабу, притарабаню. А від нас махорочки трохи на подарунок. Червоноармієць — він же голий і босий. Його жаліти треба… А ви танцюєте? Вальса? Ні, полька жвавіша. Вальс — то для малахольних паній[?]. А нам — польки. Гей, хлопці, дайош «кокетку»!

Олесь і незчувся, як викомирював щось неподібне ногами в колі махорочників і махорочниць. Перед його очима мерехтіли розстібнуті коміри кожушанок, червоні, білі, сині, вишивані й невишивані хустки дівчат, ухасті заячі капелюхи, баранячі шапки й військові кашкети хлопців. У вухах лящало брязкотіння мідяних талерів, гострі вигуки клярнетів, глухе бубоніння басів. На ноги йому наступали чиїсь важкі чоботи, він когось штовхав плечем, боками, стукався кряжем.

А перед самісіньким обличчям Олесевим лиснів у дрібних крапельках кирпатенький ніс, грали бісики, купаючись у вишневій смолці, і сяли вогкі, рівні, білі зуби — єдине, що було гарне в моторної дівчини. Вона танцювала з непідробленим захопленням, уся віддавалась немудрому танкові і пругким тілом тиснулася до свого партнера.

— Ой же гарно! Ану ще! Та міцніше руку держіть, кавалере! Не бійтесь, не зомлію.

Робітничий баль гудів, крутився дзиґою. Забута тяжка праця, нерадісні, скрутні злигодні. Замість понурих постатів, суворих облич — великий, дитячий немов, натовп, безтурботний, наївно-радісний.

У холодному повітрі просторої залі майстерні пара від розігрітих людських тіл білими клубами зливалася з цигарковим димом. Скілька гасових лямп — куди там тоді до електрики! — тьмяно мигтіли в задушливому повітрі й кидали на підлогу химерні тіні. Гамір, тупіт десятків ніг, заливчатий щирий регіт, кашель застужених горлянок… Ой, цей кашель! Він тільки й перешкоджав Олесеві доповідати, він хрипкими хвилями раз у раз заразливо здіймався по всій залі й нагадував про сире, холодне життя, латанину на плечах, недоїдання, хороби…

Закашлялася, зрештою, і прудконога Олесева дама.

— От напасть! Це від махорки. У нас тих сухітних, сухітних. Та ще черевики їсти просять… Що поробиш?.. Ну, ходім, спочинемо. А ви, хлопці, козака! Вдарте, щоб лихо сміялось та буржуї лякались. Дівчата! А котра лебідкою попливе? Ану, утніть! Та гей-бо, ще опинаються!

Бадьорий, дражливий мотив звихорив залю. Посеред тісного кола глядачів наввипередки вихвачувались одна по одній пари, вихваляючись хитрими викрутасами, несподіваними вивертами, підганяючи себе й заражаючи авдиторію гейкотом та ухотом. Музика вчащала, танцюристи дріботіли, обличчя глядачів сяли щирим задоволенням, радісним захопленням. Ще б пак — відколи душу не відводили!

Олесь із дівчиною ледве протовпились через кав'яр людських тіл. До спітнілого лоба прилипло волосся. Груди тяжко дихали. Ще один погляд на робітничу юрбу.

— Ну, тепер і без мене обійдуться. Закрутилось!

Ходім до мене, абощо, тим часом. Тут у нижньому поверсі, біля контори живу. Ви ж, мабуть, і виголодались? Буфети по клюбах ще хто й зна коли будуть.

Тепер хіба насіння даси. Тільки й багатства. Ой же й врем'ячко! Ну, десять ступенів, пам'ятаєте?

IV

Маленька комірчина, куди завела Олеся його напасниця, здивувала нашого бранця безмірно. Він аж ніяк не сподівався знайти тут такий затишний куточок, не міг припустити, що його хлопцеподібна власниця виявить стільки жіночого смаку, вміння з нічого зробити чистеньке, чепурненьке кубельце. І він знов пригадав перше вражіння: таке собі курчатко, оця кирпатенька дівчина. А зняла вона свого полусвитка та брудну кашкетку — і зовсім на пташенятко скинулась. Кругленьке собі, рябеньке, і ноженятами дріботить, порається та бідкається:

— Оце присогласила! А чим же я вас годуватиму? Хіба бараболю їстимете. З олією, добре?

Чистила картоплю, мила її, розпалювала пічку, аж задиркуватий носик зовсім у щоках ховався, а губи смішно складалися в рожеву рурку, наче маленька дитина тягнеться когось цмокнути.

Тим часом Олесь іще раз здивовано перебіг очима все, що було в кімнаті: мережану фіранку на єдиному маленькому вікні, скілька путящих малюнків на вибілених, із синькою під блакить стінах, а серед них, на чільному місці, чепурно облямовану репродукцію чиєїсь старовинної гравюри: на лісовій галявині грає в піжмурки дітвора. Скісне проміння сонця, пробиваючись через лапате листя дерев, падає ясними плямами на зелену траву, зайчиками грає на рум'яних обличчях дитячої зграйки. Трава ясно вквітчана різнобарвними рослинами — і, наче великі квіти, на ній діти зі своїми яблуневими, сміхотливими личками, в легких ясно-кольорових убраннячках. А під ліщиновим кущем, з краю галявини, сидить із вишиванням на колінах жінка-доглядачка і ласкаво-привітно поглядає на веселий гурт.

Маленький столик під вікном білів газетою, посмуженою де-не-де червоними підкресленнями. Над ним різьбляна поличка з книгами, акуратно загорненими в кольоровий папір. Над дверима і по лутках аж додолу знижувались легкими згортками довгі вишивані рушники, удаючи з себе своєрідну гардину. Все це в м'яких фарбах, гармонійно підібраних одна до одної, на всьому видна була ретельна хазяйчина рука, заботяща, уважна.

Зачудовання гостя не мало меж. Звідки взялася ця баришенська, ніби якоїсь курсистки з заможних хуторянок у довоєнні часи, кімнатка — тут, поряд брудної, облупленої фабричної контори, тепер, коли бентежна сувора доба призвичаїла не зважати на обстанову, презирливо ставитися до життьових вигод, коли гребувати цими вигодами мало не вважається за якийсь особливий «шик», геройство — і там, де це дійсно невідхильне неприродне, і там, де воно, виставлене ніби у противагу «міщанству» — само являється чванькуватим міщанством, дурною пихою некультурних бруднаків.

І це житло тої дівчини, що взяла його за барки таким нежіночим, майже брутальним способом, що порядкувала там на святі, як червоноармійський старшина на муштрі, що ходить у мужській кашкетці і парубочому полусвитку!

Ба ні! Тепер у хатньому убранні, в простенькій білій блюзці, що м'яко обіймала її кругленьку постать, вона здалася Олесеві майже принадною, симпатичною жіночкою, якоюсь зовсім іншою, ніж та, що була за порогом цеї кімнати!

Вона помітила його зачудований погляд і теж якимось зміненим, ніби вибачливим тоном мовила стиха:

— Тут у мене нікого й ніколи не буває. Ви — це випадково й винятково. Я ж — сама, одна-однісінька.

І бісики десь поховались у жвавих оченятах. На нерівному, низькому лобі проклалась зморшка. Все лице якось посіріло, стало підкреслено-некрасиве, жалісне, трохи смішне — і Олесь знов ізгадав первісне порівняння. Тільки зараз це було якесь мокре курчатко, що зібгалося десь у криївці від холодного дощу, наїжачило пір'ячко, підобгало лапки і труситься від негоди.

Дівчина глибоко зідхнула і тихо запитала Олеся:

— А ви самітний? Ні дітей, ні жінки? А шкода: ви ж такий… здоров'ям наллятий. Це тепер зрідка. Виснажились усі, як після довгої хороби. Ходять, аж сустави неначе риплять, ось-ось тріснуть.

Вона допитливим зором облапала струнку постать свого гостя, його ставні плечі, дужі ноги.

Олесеві аж ніяково стало від цих цінувальних оглядин. Мов худобу на ярмарку купує, ще й боїться, щоб не одурили. Але воднораз почутив себе дійсно молодим і здоровим — аж тісно здалося в цій малюській цюпці[?], аж стало в ній усе ніби лялькове, а власниця цієї мініятюрної келійки — теж маленькою, ображеною чимсь дівчинкою, що її хочеться приголубити, втішити.

Вона примостилась, підібгавши ноги, в куточку ліжка, якось знітилась уся, присмирніла і притишеним, мрійним голосом мовила, дивлячись кудись далеко-далеко, повз Олесеву голову, повз Гравюру з дитячим гуртом.

— Діти — це ж таке щастя… Як можна без дітей?

І змовкла. Охопила круглі коліна руками і похитувалась, наче тихо колисала дитину. На лобі перебігали легкі хмарки думок.

Уста ясніли мрійною усмішкою.

Зненацька до Олеся благально:

— Слухайте, — зробіть мені цю товариську послугу!

Олесь відразу не збагнув. Дівчина повторила переконливо: