Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Фэнтези
Показать все книги автора: ,
 

«Вовча сить», Сергій Дяченко и др.

Пролог

Висока трава ходила хвилями — важка від соку, темна, густа. Від терпкого трав’яного запаху паморочилося в голові.

Кімі-Польовий вів свій маленький дозор сотні разів витоптаною стежинкою, уздовж кордону, уздовж лінії маячків. Після нічної грози слід особливо пильнувати — і повернутися на заставу із твердим переконаням, що жоден маячок не постраждав.

Кімі повинні були відпустити додому місяць тому. Термін його служби закінчився ще раніше — навесні; Кімі готувався вступити до інженерної школи, що носила ім’я його діда, Арті-Польового. Але вступні іспити скінчилися, а служба продовжувалася, ніхто не збирався демобілізувати Кімин призив, хоча на заставі повнісінько було новачків, невмілих, але старанних, як ось ці двоє, які йшли зараз за Кімі, ніби за поводирем — слід у слід.

Від усіх трьох відгонило дьогтем. Усі троє парилися в просотаних спецрозчином комбінезонах; їдкий сморід повинен був приховати їхній власний запах — на випадок, якщо лінія маячків усе-таки пошкоджена. Щоправда, Кімі знав — просочення допомагає лише в трьох випадках з десяти. Вовки легко пов’язують сморід комбінезонів і запах жертви.

Вовки.

Для тих двох, які йшли за ним слід у слід, це було просто страшним словом. Вовків вони бачили тільки в учебці, віддалік — у підзорну трубу.

Кімі теж ніколи в житті не бачив зблизька справжнього вовка, але три сезони на заставі давали йому право думати про новачків поблажливо, звисока…

Трава ходила ходуном праворуч і ліворуч від стежини. По ліву руку, на відстані трьох вовчих кидків (я тепер довго ще буду міряти відстані вовчими кидками, подумав Кімі), тягся рів, що позначав кордон. І через кожні сто кроків — винахід великого Кіминого діда — відлякуючий маячок, що поставив крапку в споконвічній боротьбі з вовками.

Кімі запросто міг відкосити від призиву. Але мати сказала, що їхня родина на виду. Що онук великого Арті-Польового мусить служити.

Вітер проносився над полем, теплий мирний вітер, і в його подувах зливалися тисячі запахів — і запах пилку, і запах комбінезона, і специфічний запах маячків. Здавалось, верхівками трави можна пливти на човні, тільки вода небезпечна, а зелена стихія не втопить, не зрадить.

Кімі оглянувся на новачків; нижчий із них жадібно роздував ніздрі, а вищий — нагло жував травинку, і, судячи з зеленого соку в куточках рота, — вже не першу. Не положено, хотів сказати Кімі, але промовчав; сьогоднішній ранок навівав винятково мирний настрій. Роса, вітер, запахи трав… А новачків, до того ж, у казармі погано годують…

Туди, де Кімі виріс, зелену траву привозили в брикетах. Сестри не повірять, коли він розповість їм про вируюче соковите…

Кімі здригнувся і сповільнив крок.

Зупинився, намагаючись зрозуміти, що саме його насторожило.

Покоління його предків — давно, сотні років тому — теж завмирали посередині пасовища, не вміючи пояснити собі, що сталося. І за мить, так і не отримавши пояснення, кидалися бігти, і деякі з них залишалися живими…

Зціпивши зуби, Кімі придушив бажання негайно втекти. Жестом звелів новачкам завмерти — і прислухався, звівши до плеча самостріл.

Напевно, новобранці вирішили, що він тренує їх, чи хоче випробувати, чи просто хизується; краєм ока Кімі побачив, що довготелесий не поспішає випустити з рота недожовану травинку. Усі маячки, скільки сягало око, були справними, оберталися флюгерами на вістрях щогл, а отже, виходить, ні заставі, ні дозору нічого не загрожувало…

Ніякі рови, ніякі частоколи, ніякі гармати не втримають вовків так надійно, як оці круглі бляшані лійки, що випускають зрозумілий вовкам сигнал тривоги. Так казав дід. Так пояснювали дітям у школі. Це ж утовкмачували новобранцям в учебці.

Хвилювалася від вітру трава. Кімі буквально фізично відчував, як з-під захисного смороду комбінезона витікає назовні його власний запах. Витікає і розпливається над полем.

— Ідемо, — сказав він кутиками губ. — Кругом… марш.

Травинка випала з рота довготелесого; новачки спершу позадкували, потім одночасно розвернулися і припустили стежиною назад. На мить Кімі уявив, як вони повертаються на заставу, перелякані, у спітнілих комбінезонах, і доповідають, що їхній командир злякався власної тіні, і як ще за півгодини повертається Кімі — прагнучи провалитися крізь землю, але все ж чіпляючись за рештки гордості…

Довготелесий вирвався вперед. Нижчий відстав, спіткнувся, закинув за спину самостріл, що заважав на бігу…

Вітер зметнув дві хвилі — праворуч і ліворуч від стежини. Мить — і в небо злетіли сірі тіні.

Довготелесий устиг скрикнути. Нижчий на зріст нічого не встиг — голова його легко відокремилася від тулуба, який продовжував бігти із закинутим за спину самострілом. За хвилину до вуха Кімі долетів тихий хрускіт.

Через секунду на місці Кіминих підлеглих лежали два закривавлені мішки; сірі звірі скоро і, здається, трохи гидливо обдирали з тіл смердючі комбінезони.

Жоден самостріл так і не встиг вистрілити.

Кімі стояв, виставивши перед собою зброю. У повній тиші — стих навіть вітер — поскрипували на щоглах маячки та тріскала розірвана тканина.

«Не страшний нам сірий вовк!» — співав колись дідусь, підкидаючи маленького Кімі до стелі. «Не страшний нам сірий вовк, бо кордон наш на…»

Дідусь умер два роки тому.

Не відводячи очей зі зайнятих своєю справою вовків, Кімі відступив на крок. Губи його трусилися — від образи.

Він так вірив у винахід свого діда.

Дід зрадив його. Вовки повинні боятися маячків; ЦІ — не бояться.

Вони височіли перед ним — сірі туші маячили над верхівками трави. Кімі здавалося, що під черевом найвищого вовка він міг би пройти, не пригинаючись; круглі мускулисті лапи малювали в пам’яті дерев’яні палі, на яких стояв будинок Кіминої бабусі. Вовки жерли його товаришів, вони, здається, зовсім не помічали Кімі; він зробив ще один крок назад, і тоді звір, який був найближче, підняв морду.

У нього були уважні, зовсім не злі очі. Ти куди, говорив докірливий погляд. Зачекай, ми ще не закінчили…

Кімі завмер; вовк повернувся до трапези. Вітер носив над полем запахи пилку і крові; Кімі відступив ще на крок — і знову зустрівся з очима вовка.

Древній страх, первісний жах жертви перед обличчям голодного хижака нахлинув — і образливо легко вимив із тренованого тіла навички воїна. Кімі жбурнув у вовка самостріл і кинувся геть.

Йому здавалося, що він іде. Що він ще продовжує бігти — навіть коли важкі лапи подружньому лягли йому на плечі, а на горлі зімкнулися…

Частина перша

*  *  *

— Тільки цього ще не вистачало, — сказав крізь зуби Дим-Луговий і відступив у підворіття.

Повз нього протупала, пхаючись ліктями, викрикуючи темпераментні заклики, тхнучи пилом і потом, юрба шанувальників Діви Донни — протопала, як заведено, на концерт. То там, то сям підстрибували вилинялі кепки з однаковим зображенням гарненької усміхненої істоти:

— Не будь байдужим! Не будь бай-ду-жим! Не стій осторонь! Це стосується і тебе! Це стосу…

Дим зачекав, поки юрба сховається за рогом, і тільки тоді відхилився від прохолодної вибіленої стінки.

Діва Донна була знахідкою сезону, симпатичною і небезталанною панянкою, лише вигляд якої провокував у Дим-Лугового напади роздратування. Йому було страшно й огидно зізнаватися собі, що над усе на світі йому хочеться зараз плюнути і рушити слідом за юрбою — щоб стояти на площі, відчуваючи чийсь подих у потилицю, слухати музику і купатися в тому почутті спокою і безпеки, яке ніде, крім тісної компанії одноплемінників, не з’являється. Замість цього Дима зараз очікує важка розмова, а потім не менш безрадісний вечір і безсонна ніч…

На афішній тумбі, поруч із усміхненим портретом Діви Донни, жовтів прямокутний листок вуличної газети. Поодинокі перехожі пробігали очима погано продруковані рядки: вирізано вісім застав, розорено п’ять селищ, загинули приблизно кілька сотень людей, в основному мирні жителі… Перехожі йшли собі далі: ймовірно, тепер кордон зміцнять. Може, на якийсь час подорожчають овочі.

Щоб усвідомити реальний стан речей, не треба володіти секретною інформацією. Варто просто прочитати зведення — уважно! — і пригадати скромні шкільні знання з географії. Зараз Дим навіть радів, що ніхто з його співвітчизників не спромігся додати два і два, бо краще слухати Діву Донну на площі, ніж метатися містом в паніці…

Кордону більше не існувало. Зеленими степами суцільною хвилею йшли звірі; звичайно, до столиці вони дістануться не завтра і не післязавтра, а може, й зовсім не доберуться, їм вистачить поживи й на лугах… Але за два дні в місто замість караванів із продовольством повалять перелякані біженці, стратегічних запасів зерна вистачить ненадовго, і отоді почнеться найцікавіше.

Дим підняв голову, відповідаючи на чийсь погляд.

Ціла компанія дітвори, в основному дівчисьок, причаїлася на плоскому даху будинку навпроти, серед зелених стебел маленького верхнього городу. Дим змусив себе усміхнутися; малят його усмішка чомусь злякала. Компанія переглянулась і зникла, ніби крізь дах провалилась, тільки стебла загойдалися.

*  *  *

«Лідер був першим серед рівних; Лідер першим запитав себе, звідкіля взялися його одноплемінники і навіщо вони існують. Лідер не знайшов відповіді й пішов за нею до Хазяїв; ті відповіли на першу половину запитання, але не змогли відповісти на другу. Тоді Лідер зрозумів, що Хазяї теж недосвідчені; тоді Лідер зрозумів, що йому і його отарі самим доведеться шукати відповідь…»

(«Сказання про Лідера»)

*  *  *

— …Не варто так переживати. Нічого особливого не сталося; визнай, Димку, — за останні десятиліття ми стали занадто високої думки про себе. Ми розплодилися, ми вчимо наших дітей медицині й інженерній справі, тоді як пристосування, складніші за корбу для колодязя, потрібні нам, пробач, як п’яте колесо до воза… А роль лікарів-санітарів у нашому світі завжди виконували сам знаєш хто.

Хазяїн будинку босоніж снував кімнатою, і його жорсткі ступні постукували об вологе дерево — вологе, тому що Дим застав старого за прибиранням. Будинок був величезний — на сто чоловік; власник жорстких п’ят організував собі відносне усамітнення за допомогою двох полотняних ширм. Зараз за ширмами ганяли, розважаючись, залишені без нагляду діти.

Хазяїн упустив ганчірку в дерев’яне цебро, сполоснув руки під рукомийником, витер об густу вовну на грудях — кучеряву, сніжно-білу, сиву вовну:

— Одному розумнику спала на думку ідея цих самих маячків, а десяток інших розумників зуміло реалізувати цю ідею… Що з того? Погодься, Диме, це лише поворот долі, такий собі фінт, яким вона примудрилася нас перехитрити. За ці п’ятдесят років ми зледащіли і подуріли, а вовки — навпаки. Серед вовків вижили найсильніші, а серед нас — як Бог дав… От я, наприклад, старий козел, — хазяїн усміхнувся. — Проте, кінець світу відміняється, Диме. Навпаки — усе повернеться на круги своя. Ми будемо як і раніше радіти життю, хіба що життя це стане трішечки коротше… Зрештою виграють не ті, хто втече від вовків у пустелю і здохне там від голоду, а ті, хто втече на контрольовані вовками території — і розгулюватиме там під сонцем. Не вічно, звичайно, але цілком достатньо часу… І зовсім не мало, тому що після першого прориву вовки ще довго будуть ситі. Ось так, Димку; а якщо ти прийшов для того, щоб розпитати мене про рови, отрути, самостріли і всіляку іншу нісенітницю — ти прийшов не за адресою.

Дим торкнув пальцем важку прикрасу над квадратним віконцем. Прикраса відповіла низьким мелодійним дзенькотом — це металева крапля, що вільно висіла у повітрі, вдарилася об круглий узорчатий обід.

— Я хотів запитати, — повільно почав Дим, — хотів запитати, чому перестали працювати маячки.

— Дурниці… Ти хотів запитати, чим вовки харчувалися всі ці роки, коли їхня природна їжа раптом стала недоступною… По-перше, навіть у найспокійніші часи на заставах було повно нещасних випадків. То блискавкою щоглу зіб’є, то вітром знесе, то просто молодий дурник зіб’ється зі шляху і вийде на неконтрольовану маячками територію… Вибач.

Дим помовчав.

Ні, не варто вибачатися. Він звик. Він напам’ять знає статистику цих випадкових жертв. Без випадковостей на кордоні не можна, отже, без жертв — теж. Набравши пригорщу вугілля, треба бути готовим до опіку; нехай пропалиться рукавичка, щоб рука залишилася цілою. Ви — наші прикордонники, ви — рукавичка Цивілізації…

Він зробив над собою зусилля. Знову торкнув пальцем прикрасу з жовтого металу:

— Я хотів запитати, чому перестали працювати…

— …А по-друге, думаю, вовки своїх теж жерли. І поступово зжерли всіх, хто надто вже боявся маячків. А ті, хто не боявся — незначний спочатку відсоток! — розплодилися і прийшли до нас. Салату хочеш?

І старий поставив перед Димом кошик, по вінця заповнений вологими зеленими листками.

Дим заперечливо похитав головою. Його співрозмовник смачно захрумтів зеленню; Дим терпляче дивився, як він їсть.

— Що кажуть у Високому Домі? — запитав старий, не перестаючи жувати.

— Мобілізація. Всі на боротьбу з вовками. Поновлять частоколи навколо селищ, нароблять нових самострілів…

Старий фиркнув. Дістав з кошика новий пучок листків:

— Боротися з вовками — абсолютне безглузд-дя! Ну, замкнуться за частоколом. Ну, досидять до голодних спазмів, ну, вийдуть у поле зі смолоскипами. Ну, підпалять кілька разів степ… Уся річ у тім, що ми природні жертви для вовків, ми повноправні учасники цього харчового ланцюжка, а проти природи не попреш… Ти коли-небудь стояв перед вовком? Я — стояв… Не дивно, що хлопець, натренований попадати в мішень десять разів з десяти, побачивши вовка, обов’язково промахнеться. Чи кине смолоскип… Це над нами. Це в крові.

Дим мовчав.

— Але не все так погано, — сказав старий, не перестаючи рухати щелепами. — Вовки не вбивають просто так — тільки, щоб поїсти. А з’їсти усіх у них просто фізично не вийде — шлунок-то не гумовий… І от, здавалося б, живи в злагоді з природою, гуляй спокійно і не думай про майбутнє — рано чи пізно, а вмирати таки доведеться… Але ні. Цивілізація в небезпеці, давайте зробимо ще самострілів, — старий фиркнув знову, з рота в нього вилетіло кілька маленьких зелених клаптиків.

— Якби наші предки так міркували — ніколи б не додумалися до маячків, — сказав Дим, струшуючи з рукава недожований салатний лист.

— А толку? — старий анітрохи не зніяковів і ні на секунду не перестав жувати. — А що вартують вони тепер, ці маячки, сказати — чи сам розумієш?

Дим мовчав. Під вікнами посилювався галас — шанувальники Діви Донни поверталися з концерту. Удари бубна і ритмічне гудіння дудок перемежовувалися речівками: «Якщо з нами не гуляєш — дарма час ти витрачаєш. Якщо з нами не співаєш — нащо в світі проживаєш…»

— Ми залишаємося отарою, — гидливо повідомив старий.

— Ми ріка, — повільно сказав Дим. — Ріка тече руслом, не прислухаючись до писку окремих краплинок… По-моєму, це правильно.

Старий хіхікнув:

— Дивні слова… Чи думав я, беручи на поруки антигромадського шмаркача, якого збиралися вигнати світ за очі за провокуючу поведінку… Чи думав я, що через двадцять із хвостиком років цей шмаркач стане пишномовно висловлюватись на захист рідної отари…

Дим знизав плечима. Утретє легенько торкнувся до дзвінкої дрібнички.

— Бачу, — сказав старий зненацька холодно і жорстко. — Ось справжнє питання, з яким ти прийшов. І ти правильно його порушуєш, і це робить честь твоїй кмітливості.

— Це справжня річ, — сказав Дим, розглядаючи мідні візерунки на круглій прикрасі.

— Це дзвіночок, — повідомив старий з дивним виразом. — Дзвіночок. Так, це справжня річ. Це ЇХНЯ річ.

— Скажи, — Дим зважився, і голос у нього відразу сів. — Ти знаєш когось, хто зустрічався… хто ходив на ЇХНЮ територію — і повернувся?

Старий помовчав. Облизав губи:

— У Високому Домі знають, що ти пішов до мене?

— Мене ніхто не підсилав, — сказав Дим тихо. — Я прийшов тому, що мені так захотілося.

— Тобі захотілося жити, — дратівливо сказав старий. — Жити — і не змінюватися… Заради цього ти готовий просити допомоги в Хазяїв, — голос його крижанів. — Вовки… чесні, вовки — просто хочуть їсти, як і ми… Якби шпинат, що ми жеремо, умів говорити — він би теж заблагав…

— Ти знаєш когось, хто ходив на ЇХНЮ територію і повернувся? — терпляче повторив Дим.

— Що може бути гірше, ніж жити, як тварини? — гаркнув старий, і дитяча метушня за ширмами перетворилася на гробову тишу. — Сказати тобі, що може бути гірше?

Він замовк. Витримав паузу, вп’явшись у Дима круглими карими очима з-під рунистих брів.

— Гірше, — сказав майже пошепки, — гірше, Димко, — жити, як домашні тварини. Пам’ятай.

Обоє подивилися на дзвіночок, що німо гойдався над вікном.

— Кожен вибирає для себе, — сказав старий сухо. — Ти молодець уже тому, що першим зрозумів — колишнє життя скінчилося, настають зміни. У Високому домі, думаю, це зрозуміють не скоро… Яке щастя, що я давно вже не маю відношення до Високого дому!.. Так. Спершу будуть загальний героїзм і мобілізація, потім паніка і плутанина, голод і холодна зима… А ти розумний, Димку.

Дим промовчав.

— Селище Свояки, — сказав старий одними губами. — Для початку знайди там відставного старосту… його звати Сот-Озерний-другий. І на правах чиновника зі столиці поцікався трупом, що вони виловили в річці шість років тому, восени… Дурень би запитав, при чому тут якийсь труп. Ти мовчиш… Добре. Візьми салату. Солодкий салат…

Дим поклав до рота широкий лист із бахромою по краях.

Абсолютно без смаку. Як брикетна трава.

*  *  *

— …Жерти брикетну траву віддалік від вовчих зубів, чи хрумкати свіжішу, але під самим кордоном! А в них такого вибору немає — у них, у столиці, й харч солодкий, і до вовків три дні добиратися…

Жінка на ґанку нарешті замовкла. Віддихалася; ще раз із презирством заглянула в розгорнуте посвідчення Дим-Лугового:

— Начальство… Ще рік тому зашугані були: будь-якому шмаркачу з міста теплу ванну готували… А тепер — на пенсії він! На утриманні в селища! В управу йди, старосту запитай, розкажуть тобі…

Дим мовчав. Чекав, поки тітка заспокоїться сама собою; вона заспокоювалась потроху, неохоче. Нарешті, зморщивши ніс, лайнулася ледь чутно і сховалася в будинку; а через довгу хвилину на ґанку з’явився сивуватий, перістий якийсь, маленький і щуплий Сот-Озерний-другий.

Дим помахав у повітрі посвідченням. Сот-Озерний короткозоро зіщулився, хрипко зітхнув:

— Уже рік як у відставці я, любий Диму-Луговий. Селище наше тихе, усі, вважайте, близькі родичі, хлопці до армії йдуть охоче…

Він запнувся. Очі в нього були теж карі, теж круглі, в обрамленні блідо-червоних повік.

— Щодо тієї справи? — запитав нерішуче.

Дим кивнув.

— На город підемо, — сказав Сот-Озерний, приймаючи, очевидно, про себе якесь важливе рішення. — А то в будинку — на головах сидять, діти, онуки…

Погоджуючись, Дим ще раз кивнув.

Спробу частування він відкинув одразу, але Сот-Озерний і не наполягав; незручно влаштувавшись за вритим у землю столом, колупався у зубах зірваною дорогою гілочкою:

— Земля тут така… По п’ять разів на день поливати доводиться. Але від брикетного з душі верне — хочеться хоч трішки, але свого, соковитого, живого… Онуки маленькі ще…

Дим покивав, погоджуючись; під його поглядом Сот запнувся. Тужливо зітхнув:

— Щодо тієї справи… Матеріали ви піднімали?

Дим напівприкрив очі:

— Тіло без ознак насильницької смерті, ймовірно, нещасний випадок. Хтось зірвався з обриву в ріку і потонув. Особа не була встановлена… спочатку. Так?

— Так, — Сот-Озерний кивнув. — Спочатку… А потім його знайшли. Брати приїхали і впізнали. Вони ж і забрали його… Ліс-Лановий, з тих Ланових, що на півдні… Ім’я є в матеріалах справи. Ліс-Лановий.

У вологому бадиллі скрекотали цвіркуни. На краю поля жовтіли, безсило загрожуючи палючому сонцю, умираючі від спеки колючки.

— Його ніхто не вбивав, — сказав, начебто виправдовуючись, Сот-Озерний. — Ніяких слідів насильницької смерті…

Дим кивнув:

— Я не шукаю його вбивцю. Мене цікавлять подробиці, яких немає в матеріалах справи.

Сот-Озерний насупився. Зайорзав на твердій лаві:

— Але чому ви думаєте…

— Я знаю, — відрізав Дим. — Вас ніхто ні в чому не звинуватить. Зрозуміло, якщо я почую все, що мені потрібно.

Повіки колишнього старости почервоніли ще сильніше, карі очі сховалися глибоко під брови; кілька хвилин паузу заповнювали пісні цвіркунів.

— Чиновник із міста, що проводив розслідування цієї справи, — сказав Сот-Озерний, — заборонив мені будь-кому давати пояснення…

— Це він дав мені наводку. Мені можете сказати.

Цвіркуни.

— Він був… — почав староста і запнувся. — Цей… був…

— Що? — тихо запитав Дим.

— Він був… стрижений, — вимовив Сот-Озерний. — Я спочатку не зрозумів, що це… Мої хлопці вирішили, що це якась шкірна хвороба… Я нічого їм не сказав. А той чиновник, з міста… зрозумів, що я здогадався. Він… його дуже злякало… не те, що я зрозумів, ні, а сам цей… огидно, ви розумієте. Я не боюся мертвих… А цей…

— А брати? — швидко запитав Дим. — Брати, коли його забирали, помітили, що щось негаразд?

Сот-Озерний проковтнув слину. Похитав важкою головою:

— Ми ж його в мішку просмоленому… у льоді тримали. Братам показали… обличчя. І все. Потім запаяли… Адже він довго в річці плавав… Так і відправили…

— Це все?

Сот-Озерний зусиллям волі змусив себе заткнутися. Мовчки кивнув.

*  *  *