Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Научная Фантастика
Показать все книги автора:
 

«451° за Фаренгейтом», Рей Бредбері

— Овва! — Сигарета помандрувала з одного куточка рота в другий. — Ми маємо до десятка таких випадків щоночі. За останні роки вони так почастішали, що довелося створити спеціальну машину. Щоправда, нова в ній лише оптична лінза, решта — давно відоме. Тут лікар не потрібен. Два оператори — і через півгодини нема ніяких проблем. Однак нам треба йти, — він подався до дверей. — Щойно одержали ще один радіовиклик. За десять кварталів звідси ще хтось проковтнув коробочку снодійних таблеток. Якщо знов буде потрібно, дзвоніть. А їй зараз потрібен спокій. Ми ввели її тонізуючий засіб. Прокинеться голодна. Бувайте! Люди з гадючими поглядами, з сигаретами в тонких губах, підхопили машини і шланг, ящик з сумною рідиною та темною густою речовиною, що не мала назви, й вийшли з кімнати. Монтег, важко опустившись на стілець, дивився на жінку. Тепер її очі були заплющені; простягши руку, він відчув долонею її теплий подих.

— Мілдред, — спромігся нарешті проказати.

«Нас надто багато, — подумав він. — Нас мільярди, а це надто багато. Ми не знаємо одне одного. Приходять чужинці й чинять насильство. Чужинці виривають твоє серце. Чужинці висмоктують твою кров. Боже мій, хто були ті люди? Я їх не бачив ніколи в житті!»

Минуло півгодини.

Чужа кров текла тепер у жилах цієї жінки і, здавалось, оновила її. Щоки порожевішали, вуста посвіжішали, стали м’якшими, червонішими; вона вже не стискала їх щільно, як досі. Чиясь кров. Якби ж іще чиясь плоть, мозок та пам’ять! Якби ж можна було віддати саму душу в чистку, щоб її там розібрали, випатрали, відпарили, дезінфікували, знов зібрали, а вранці принесли назад. Якби ж…

Він підвівся, розсунув завіси й широко розчахнув вікна, впустивши в кімнату свіже нічне повітря. Була друга година ночі. Невже лише годину тому він зустрів на вулиці Кларіс Маклелен, увійшов до цієї темної кімнати й зачепив ногою кришталеву пляшечку? Минула тільки година, але все змінилось — розтав колишній світ і виник новий, безбарвний.

Через осяяний місячним світлом лужок, з будинку, де жила Кларіс із батьками й дядьком, долинав сміх. Вони вміли сміятися спокійно і щиро. Крім того, цей сміх був природний, сердечний і невимушений, він долинав з будинку, яскраво освітленого цієї пізньої пори, тоді як інші будинки мовчали, занурившись у пітьму. Монтег чув голоси людей, вони щось говорили, запитували, відповідали, сплітаючи і розплітаючи чарівну тканину розмови.

Монтег вийшов через скляні двері, перетнув лужок, навіть не усвідомлюючи, що робить. Він стояв у тіні перед будинком, де точилася розмова, й думав про те, що от зараз він може постукати в двері й прошепотіти: «Впустіть мене. Я мовчатиму. Я хочу лише послухати вашу розмову». Однак він і далі стояв на холоді, лице його нагадувало крижану маску; він прислухався до чоловічого (певне, дядькового) голосу, який неквапливо вів:

— Зрештою, ми живемо в таку пору, коли люди не мають ніякої цінності. Людина — наче паперова серветка: в неї висякуються, зминають, викидають. Ніхто не має свого обличчя. Як можна вболівати за свою футбольну команду, не знаючи ні розкладу ігор, ані прізвищ гравців? До речі, скажи, приміром, якого кольору в них футболки?

Монтег подався назад, до свого дому. Не зачинивши вікна, підійшов до Мілдред, дбайливо вкутав її ковдрою і ліг у свою постіль. Місячне світло торкнулося його обличчя, глибоких зморщок насупленого чола й відбилося в очах, утворюючи в кожному срібне більмо.

Впала перша краплина дощу. Кларіс. Ще краплина. Мілдред. Ще одна. Дядько. Ще одна. Сьогоднішнє полум’я. Одна. Кларіс. Друга. Мілдред. Третя. Дядько. Четверта. Полум’я. Одна. Кларіс. Друга. Кларіс. Одна, друга, третя, четверта, п’ята. Кларіс. Мілдред, дядько, полум’я, снодійні таблетки, люди — паперові серветки, нема своїх облич, висякайся, зімни, кинь. Одна, друга, третя, одна, друга, третя! Дощ. Гроза. Дядьків сміх. Грім падає з неба. Світ вивергає зливу. Полум’я бухкає вулканом. Усе кружляє, мчить бурхливим потоком, водяним ревучим смерчем назустріч ранку.

— Нічого більше не знаю, — промовив Монтег, поклавши в рот снодійну таблетку. Вона повільно розтала на язику.

 

Вранці о дев’ятій Мілдред уже не було в ліжку.

Монтег квапливо встав, — серце шалено калатало, — пробіг через передпокій і зупинився на порозі кухні.

Грінки вистрибували із срібного тостера, павуча металева лапа підхоплювала їх і кидала в розтоплене масло.

Мілдред дивилась, як грінки падають до її тарілки. В її вухах щільно сиділи електронні бджоли й без угаву дзижчали. Нараз вона підвела голову, побачила Монтега й кивнула йому.

— Як ти себе почуваєш? — запитав він. За десять років користування радіовтулками «черепашка» Мілдред навчилася читати по губах. Вона знов кивнула, вклала свіжу скибку хліба в тостер. Той клацнув.

Монтег сів.

— Ніяк не втямлю, чого це мені так хочеться їсти, — сказала дружина.

— Ти…

— Я страшенно голодна.

— Учора ввечері… — знову почав він.

— Я погано спала. Жахливо почуваю себе, — мовила вона. — Господи, як хочеться їсти! Ніяк не збагну, чому…

Вона неуважно дивилася на його губи.

— Що було вчора?

— Хіба ти не пам’ятаєш?

— А що? Була пиятика, чи що? Я ніби з похмілля. Боже, яка я голодна! А хто в нас був?

— Кілька чоловік, — відповів він.

— Так я й думала. — Мілдред прожувала грінку. — Болить шлунок, а їсти хочеться страшенно. Сподіваюсь, я вчора не наробила дурниць?

— Ні, — тихо відповів Монтег.

Тостер простяг йому павучою лапою просякнуту маслом грінку. Він вдячно взяв її.

— У тебе теж поганенький вигляд, — зауважила дружина.

 

У другій половині дня йшов дощ, весь світ ніби затягло тьмяно-сірою запоною. Монтег стояв у передпокої, пришпилюючи до куртки значок, на якому палала жовтогаряча саламандра, а потім довго й замислено дивився на вентиляційну решітку. Його дружина, одірвавшись од п’єси, яку читала в телевізорній кімнаті, зиркнула на нього.

— Чи ти ба! — мовила вона. — Чоловік думає!

— Так, — відказав Монтег. — Я хотів поговорити з тобою. — Він помовчав. — Учора ти випила всі таблетки з цієї пляшечки.

— Не може бути, — здивовано відповіла вона.

— Пляшечка порожня.

— Та не могла я цього зробити! Навіщо? — повторила дружина.

— Може, ти проковтнула дві, а потім забула і взяла ще дві, знов забула й прийняла ще дві, а вже тоді, одурманена, ковтала одну за одною, аж поки проковтнула тридцять чи сорок — усі, скільки їх було в пляшечці.

— Дурниці! Навіщо це мені робити?

— Не знаю. Вона помітно чекала, поки він піде.

— Не зробила б я цього, — повторила. — Ніколи б не зробила.

— Нехай буде по-твоєму, — відповів Монтег.

— Хай буде. — Вона знов узялася читати сценарій.

— Що сьогодні по телебаченню? — стомлено спитав він.

Цього разу Мілдред навіть не підвела голови.

— П’єса з розгортанням на всі чотири стінні екрани. Починається через десять хвилин. Сьогодні вранці я одержала поштою свою роль. Я дещо їм запропонувала, це повинно мати успіх у глядача. П’єсу писали, опускаючи одну роль. Зовсім нова ідея! Цю роль господарки дому виконую я. Коли треба подати репліку, якої немає в п’єсі, всі дивляться на мене з трьох стін, і я промовляю цю репліку. Ось, наприклад, чоловік каже: «Що ти про це думаєш, Гелен?» — і дивиться на мене, а я нібито сиджу отут, у центрі сцени, бачиш? І відповідаю… Стривай, що ж я відповідаю? — Вона почала водити пальцем по рядках п’єси. — Ага, я відповідаю: «По-моєму, це чудово!» І п’єса йде далі, поки він скаже: «Ти згодна з цим, Гелен?» Тоді знов я кажу: «Авжеж, згодна!» Хіба не цікаво, Гаю?

Він стояв у передпокої, дивлячись на неї.

— Справді, цікаво, — повторила вона.

— Про що п’єса?

— Я ж тобі казала. Там три дійові особи — Боб, Рут і Гелен.

— Еге ж!

— Це справді надзвичайно цікаво. Буде ще цікавіше, коли матимемо четверту телевізорну стіну. Як ти вважаєш, чи довго нам доведеться заощаджувати, аби замість звичайної стіни поставити телевізорну? Це коштує лише дві тисячі доларів.

— Третина того, що я заробляю за рік.

— Усього-на-всього дві тисячі, — повторила вона. — Ти міг би інколи й про мене потурбуватись. Якби ми поставили четверту телевізорну стіну, ця кімната була б уже не тільки наша — тут оселились би різні незвичайні люди. Можна відмовитись від чогось іншого.

— Ми й так багато від чого відмовились, щоб виплатити за третю стіну. Лише два місяці тому її поставили, якщо ти пам’ятаєш.

— Лише два місяці тому! — Якусь мить вона дивилась на Монтега, тоді промовила: — Ну, до побачення, любий.

— До побачення. — Він пішов був, та раптом зупинивсь і озирнувся. — П’єса щасливо закінчується?

— Я ще не дочитала до кінця.

Він підійшов, прочитав останню сторінку, кивнув, згорнув п’єсу, віддав її дружині й вийшов з дому на мокру від дощу вулицю.

 

Дощ ущухав. Дівчина йшла серединою тротуару, підвівши голову, — на її обличчя падали окремі краплини. Побачивши Монтега, вона посміхнулась.

— Здрастуйте!

Він привітався, а тоді спитав:

— Ну, що-небудь ще надумали?

— Аякже, адже я божевільна. Так добре, коли дощить… Я люблю гуляти під дощем.

— Не думаю, щоб мені це сподобалося.

— А може, й сподобалося б, якби спробували.

— Ніколи не пробував. Вона облизнула губи.

— Дощ навіть на смак приємний.

— І чого це вам кортить усе спробувати на смак хоч раз? — запитав він.

— Буває, що й не раз. — Вона глянула на щось, затиснуте в руці.

— Що там у вас? — поцікавився Монтег.

— Кульбаба. Певне, остання. Я й не сподівалася знайти кульбабу такої пізньої осені. Є така прикмета — потерти нею під підборіддям, чули? Дивіться. — Вона, всміхаючись, доторкнулася підборіддям до квітки.

— Навіщо це?

— Коли залишиться слід, — значить, я закохана. Є слід?

Монтегові нічого не лишалось, як подивитися на її підборіддя.

— Ну що? — запитала дівчина.

— Жовте.

— Чудово! А тепер перевіримо на вас.

— Зі мною нічого не вийде.

— Побачимо.

Не встиг він і ворухнутись, як дівчина тицьнула йому кульбабу в підборіддя. Монтег мимохіть відсахнувся, а вона засміялася.

— Стійте тихо!

Подивившись на його підборіддя, Кларіс насупилась.

— Ну що? — запитав Монтег.

— Як вам не соромно! — вигукнула вона. — Ви ні в кого не закохані!

— Ні, закоханий.

— Але ж цього не видно.

— Я дуже закоханий! — Він намагався викликати в уяві чиє-небудь обличчя, але марно. — Закоханий!

— О, будь ласка, не дивіться на мене так.

— Це все ваша кульбаба, — мовив він. — Весь пилок перейшов на ваше підборіддя, тож мені не лишилося нічого.

— Так-так, звичайно. Я вас засмутила, еге ж? Бачу, що засмутила… Даруйте, я не хотіла, справді, не хотіла… — Вона легенько торкнулась його ліктя.

— Ні, ні, — поквапливо відповів він. — Усе гаразд.

— Мені треба йти. Скажіть, що прощаєте мені. Я б не хотіла, щоб ви на мене сердилися.

— Та не серджусь я. Хіба що трохи прикро.

— Я йду до свого психіатра. Мене примушують до нього ходити. От і доводиться вигадувати для нього всякі дурниці. Не знаю, якої він про мене думки, але каже, що я справжня цибулина! Мовляв, треба мене облуплювати шар за шаром.

— Мені теж здається, що вам потрібен психіатр, — сказав Монтег.

— Ні, ви так не думаєте. Він зітхнув, а тоді промовив:

— Еге ж, не думаю.

— Психіатр хоче знати, чом це я блукаю в лісі, дивлюся на птахів і ловлю метеликів. Колись я покажу вам свою колекцію.

— Гаразд.

— Вони хочуть знати, як я проводжу свій час. Кажу їм: іноді просто сиджу й думаю. Але не кажу, про що. А іноді кажу, що люблю закинути голову, як оце зараз, і ловити дощові краплини язиком. Вони смачні. Ви хоч раз пробували?

— Ні, я…

— Ви пробачили мені, так?

— Так. — Він замислився. — Так, пробачив. Сам не знаю чому. Ви якась дивна: на вас ображаєшся і легко вибачаєш. То, кажете, вам сімнадцять?

— Так, через місяць виповниться.

— Дивно. Як дивно. Моїй дружині тридцять, але ви з вигляду часом набагато старша. Не можу позбутися цього відчуття.

— Ви теж якийсь дивний, пане Монтег. Іноді я навіть забуваю, що ви пожежник. Скажіть, можна вас знову розсердити?

— Гаразд, давайте!

— Як це почалось? Як ви потрапили туди? Як вибрали цю роботу, і саме її? Ви не схожий на інших пожежників. Я бачила декотрих, я знаю. Коли я базікаю, ви дивитесь на мене. Коли я вчора сказала щось про місяць, ви глянули на нього. Ті, інші, ніколи б так не зробили. Інші просто пішли б, не слухаючи мене. А то й пристрахали б. Люди тепер не мають часу одне для одного. Мало хто так добре ставиться до мене, як ви. Тому мені й дивно, що ви пожежник — це якось не личить вам.

Йому здалося, ніби він роздвоївся: одна його половина була гаряча, друга — холодна, одна — ніжна, друга — жорстока, одна — тремтлива, друга — незворушна, ці половини намагалися знищити одна одну.

— Вам, либонь, уже час іти, — мовив він. Дівчина побігла, а Монтег, залишившись під дощем, довго не рушав з місця. Тоді повільно пішов і раптом, відкинувши голову, підставив під дощ обличчя і відкрив рота…

 

Механічний пес ніби спав і водночас не спав; ніби він був живий і водночас мертвий у своїй буді, що стиха гуділа, ледь помітно здригалась і м’яко світилась у темному закутку. Місячне світло з нічного неба проникало крізь велике вікно і, падаючи на тремтливого механічного звіра, вигравало на його латунних, мідних і сталевих частинах. Світло відбивалося в шматочках рубінового скла, мерехтіло на тонких, мов капіляри, чутливих нейлонових волосинах у ніздрях чудовиська, що ледь помітно тремтіло на своїх восьми павучих, підбитих гумою лапах.

Монтег ковзнув по мідній жердині вниз і вийшов подивитися на місто — вже випогодилося, хмари розсіялись. Він запалив сигарету і, повернувшись, нахилився й зазирнув до буди. Механічний пес скидався на велетенську бджолу, що повернулась до свого вулика з поля, де нектар квітів насичений отрутою, яка викликає безумство і кошмари. Тіло пса всотало цей густий, пряний трунок, і тепер звір спав, намагаючись сном подолати згубну отруту.

— Привіт, — прошепотів Монтег, як завжди зачудовано дивлячись на мертвого і водночас живого звіра.

 

По ночах, коли ставало нудно (а таке бувало щоночі), пожежники ковзали вниз по мідних жердинах, настроювали механізм нюхової системи пса на певний запах і впускали до нього в підвал пацюків, курчат чи кошенят, яких однаково треба було втопити, а потім билися об заклад, кого пес ухопить першим. Через кілька секунд гра закінчувалася — пацюк, кошеня чи курча, не встигши подолати й половини відстані, потрапляли до м’яких лап звіра, а чотиридюймова порожниста сталева голка, висунувшись, наче жало, з його морди, впорскувала жертві чималу порцію морфію чи прокаїну. Жертву кидали в сміттєспалювальну піч, і забава починалася знову.

Під час цих розваг Монтег звичайно залишався нагорі. Колись, два роки тому, він побився об заклад з одним із найдосвідченіших гравців — і програв тижневу платню. Він і досі пам’ятає несамовитий гнів Мілдред: її лице взялося червоними плямами, а на лобі набрякли жили. Тепер по ночах він лежав на ліжку обличчям до стіни, прислухаючись до вибухів реготу внизу, до дрібного — наче хтось швидко бив по клавіші рояля — цокоту пацючих кігтів по підлозі, до попискування мишей, до похмурої, зрадливої тиші, коли пес безшумно, мов метелик на світло, вистрибував з буди, жалив голкою й повертався назад, щоб відразу ж стихнути, наче вимкнули струм.

Монтег доторкнувся до морди пса. Пес загарчав. Монтег відсахнувся.

Пес підвівся і глянув на нього — раптом ожили його очі, в них засвітилися зелено-сині неонові вогники. Знову почулося гарчання — дивний звук, що дратував вухо, суміш електричного дзижчання, шипіння масла на сковороді й металевого скреготу, ніби почали рухатися коліщата механізму, який скрипів від іржі та старечої підозріливості.

— Тихше, тихше, — прошепотів Монтег; серце його шалено калатало в грудях.

Він побачив, як у пса з морди вистромилася на дюйм голка, щезла, знову вистромилася, знову щезла. Гарчання, ніби закипаючи, стало голосніше, пес утупився в Монтега.

Монтег позадкував. Пес ступнув з буди. Монтег ухопився за жердину. Відповівши на доторк, жердина ковзнула вгору, безшумно пронісши людину крізь отвір у стелі. Монтег вийшов на тьмяно освітлений майданчик горішнього поверху. Його лихоманило, обличчя в нього було бліде, аж зелене. Пес опустився внизу на свої вісім неправдоподібних павучих лап і знову загудів; його багатогранні очі-кристали згасли.

Монтег стояв поблизу люка, намагаючись опанувати себе. Позад нього, в кутку, за столом, освітленим лампою під зеленим абажуром, четверо чоловіків грали в карти. Вони поглянули на Монтега, але ніхто нічого не сказав. Лише один, у капелюсі брандмейстера з зображенням фенікса, нарешті гукнув через усю кімнату, тримаючи карти в сухорлявій руці:

— Що скоїлося, Монтег?

— Він мене не любить.

— Хто, пес? — Брандмейстер вивчав свої карти. — Облиште. Він не може любити чи не любити… Він просто «функціонує». Це ніби в задачі з балістики. Для нього розраховано траєкторію, він іде по ній. Сам знаходить мішень, сам повертається назад і вимикається. Мідний дріт, акумулятори, електрика — і все.

Монтег судомно вдихнув повітря.

— Його можна настроїти на будь-яку сполуку — стільки-то амінокислот, стільки-то фосфору, стільки-то жирів і лугу. Чи не так?

— Ну, це всім відомо.

— Хімічний склад і процентне співвідношення кожного з нас зареєстровані в загальній картотеці там, унизу. Хіба не міг хто-небудь настроїти «пам’ять» механічного пса, нехай частково, на якусь сполуку, ну, хоча б на амінокислоти? Цього досить, щоб зробити те, що він зробив щойно, — він реагував на мене.

— Дурниці, — кинув брандмейстер.

— Він роздратований, але не розлючений. Хтось настроїв його пам’ять проти мене, саме настільки, щоб він гарчав, коли я доторкаюся до нього.

— Та хто б це міг бути? — здивувався брандмейстер. — Хіба в вас тут є вороги, Гаю?

— Нібито нема.

— Завтра механіки перевірять пса.

— Він не вперше гарчить на мене, — сказав Монтег. — Минулого місяця — двічі.

— Все буде гаразд, не хвилюйтеся.

Але Монтег не рушав з місця — він думав про вентиляційну решітку в передпокої свого дому й про те, що було сховане за нею. А що, коли хто-небудь із пожежників довідався про це й «розповів» механічному псові?..

Брандмейстер, підійшовши до люка, запитливо глянув на Монтега.

— Я намагаюсь уявити, — сказав Монтег, — про що пес думає ночами? Чи справді він оживає, коли кидається на когось? Від цього мені стає моторошно.

— Він думає лише про те, що ми від нього вимагаємо.

— Шкода, — тихо проказав Монтег, — бо ми в нього вкладаємо тільки одне — переслідувати, хапати, вбивати. Сором нам, що ми не вміємо навчити його нічого іншого!

Брандмейстер Бітті зневажливо пирхнув.

— Дурниці! Механічний пес — взірець того, що може створити людський геній, чудова рушниця, яка сама знаходить ціль і влучає без промаху.

— Саме тому я й не хотів би бути наступною жертвою, — сказав Монтег.

— У чому річ? У вас нечисте сумління? Монтег зиркнув на Бітті.

Той стояв, пильно дивлячись на нього, потім губи в брандмейстєра здригнулися в усмішці і він зайшовся тихим, майже безгучним сміхом.

 

Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім днів.

І щодня, виходячи з дому, він знав, що Кларіс десь поблизу. Одного разу він бачив, як вона трусила горіхове дерево, другого разу вона сиділа на лужку й в’язала синій светр, разів зо три чи з чотири він знаходив на своєму ґанку букет осінніх квітів, пригорщу каштанів у маленькій торбинці, кілька опалих листків, дбайливо пришпилених до аркуша білого паперу і прикріплених кнопками до вхідних дверей. Щодня Кларіс проводжала його до повороту. Один день був дощовий, другий — погожий, наступного дня дув сильний вітер, потім був лагідний, теплий день, а після того настав жаркий день, ніби вернулося спекотне літо, обличчя в Кларіс до полудня вже трохи засмагло.

— Чому мені здається, — запитав якось Монтег, коли вони підходили до метро, — ніби я знаю вас дуже давно?

— Бо ви мені подобаєтесь, — відповіла вона, — а мені від вас нічого не треба. І тому, що ми розуміємо одне одного.

— Коли я з вами, мені здається, що я дуже старий і годжуся вам в батьки.

— Тоді скажіть, чому в вас немає дочки, такої як я, якщо ви так любите дітей.

— Не знаю.

— Ви жартуєте!

— Я хотів сказати… — Він затнувся і похитав головою. — Ну, моя дружина… бачте, вона ніколи не хотіла мати дітей.

Дівчина перестала всміхатися.

— Пробачте. Мені справді здавалося, ніби ви глузуєте з мене. Ото дурна!

— Ні, ні, — заперечив Монтег. — Дуже добре, що ви запитали. Мене давно вже ніхто про це не питав… Добре, що запитали.

— Поговорімо про щось інше. Ви нюхали коли-небудь опале листя? Знаєте, чим воно пахне? Корицею! Ось понюхайте.

— Еге ж, справді схоже на корицю.

Вона дивилася на нього променистими темними очима.

— Як вас усе дивує!

— Просто я ніколи не мав досить часу, щоб…

— А ви дивились на рекламні щити, про які я казала?

— Так. Звісно, — він мимохіть весело засміявся.

— Ви тепер набагато краще смієтесь.

— Справді?

— Так, невимушеніше.

Він відчув себе якось вільніше і зручніше.

— Чом ви не в школі? День при дні блукаєте…