Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Юмористическая проза
Показать все книги автора:
 

«Маєток Брінклі», Пелем Вудгаус

— 1 -

— Дживсе, — сказав я, — можна мені говорити відверто?

— Авжеж, сер.

— Те, що я маю тобі сказати, може тебе образити.

— Не образить, сер.

— Гаразд…

Ні, стоп. Зачекайте хвилиночку. Щось я надто захопився.

Не знаю, чи буває таке з вами, але я кожного разу, коли маю щось розповісти, завжди стикаюся з тією самою проблемою: з чого почати? Краще не помилятися в цьому, бо один хибний крок — і вам кінець. Тобто, якщо ви на початку забагато валяєте дурня, намагаючись, як то кажуть, задати атмосферу та все таке інше, ви не зможете захопити слухачів, і вони вас не слухатимуть.

Але з іншого боку, варто вам стартувати раптово, наче обварена кішка — і ваші слухачі спантеличені. Їхні брови здіймаються, вони не можуть зрозуміти, про що ви їм кажете.

І розпочавши свою розповідь про складні справи Ґассі Фінк-Ноттла, Меделін Бассет, моєї кузини Анджели, моєї тітки Делії, мого дядька Томаса, Таппі Ґлоссопа та кухаря Анатоля уривком діалогу я, схоже, вскочив у ту другу халепу.

Доведеться мені трохи сповільнитися. І, беручи все до уваги, зважуючи на те та на інше, напевно, можна сказати, що зародження цих подій, якщо події взагалі можуть зароджуватися, відбулося під час мого візиту до Канн. Якби я не поїхав у Канни, я б не познайомився там із Бассет, не купив би той білий піджак, Анджела не зіткнулася б з акулою, а тітка Делія не грала б у бакара[?].

Так, безперечно, саме Канни були point d'appui[?].

Отже, починаємо. Дозвольте мені перелічити факти.

Я поїхав у Канни (без Дживса, бо він натякнув, що не хотів би пропустити перегони в Аскоті) десь на початку червня. Зі мною подорожували моя тітка Делія та її донька Анджела. Таппі Ґлоссоп, наречений Анджели, теж мав поїхати з нами, але останньої миті не зміг вирватись. Дядько Том, чоловік тітки Делії, залишився вдома, бо не може терпіти Південну Францію ні за яку ціну.

Отже, ви усвідомили картину: тітка Делія, кузина Анджела та я на початку червня поїхали в Канни.

Поки що все досить зрозуміло, так?

Ми пробули в Каннах близько двох місяців і якщо не зважати на те, що тітка Делія мало не програла в бакара останню сорочку, а Анджелу під час катання на водній дошці мало не проковтнула акула, ми всі провели цей час досить приємно.

Двадцять п'ятого липня я — засмаглий і стрункий — супроводжував тітку та її доньку назад до Лондона. О сьомій вечора двадцять шостого липня ми прибули до вокзалу Вікторія. А приблизно о сьомій двадцять ми роз'їхалися, бо всім нам не терпілося: їм — сісти в автомобіль тітки Делії та поїхати до Брінклі Корт, її маєтку у Вустерширі, де через день або два вони мали приймати Таппі; а мені — дістатися до моєї квартири, кинути багаж, трохи вимитися та вдягти вечірній костюм, готуючись відправитися до «Трутнів» і там повечеряти.

І саме коли я був у квартирі та витирався після миття, яке було мені дуже потрібне після подорожі, Дживс під час нашої з ним розмови — надолужування пропущеного — раптом згадав Ґассі Фінк-Ноттла.

Якщо я пам'ятаю правильно, діалог наш був приблизно такий:

Я: Ну що, Дживсе, ми знову разом?

Дживс: Так, сер.

Я: Тобто, я знову вдома.

Дживс: Саме так, сер.

Я: Таке враження, ніби з мого від'їзду минула ціла вічність.

Дживс: Так, сер.

Я: Добре було на перегонах?

Дживс: Дуже непогано, сер.

Я: Виграв що-небудь?

Дживс: Так, сер, досить непогану суму, дякую.

Я: Добре. Що ж, Дживсе, які новини на Ріальто?[?] Поки мене не було, хто-небудь телефонував, приходив, абощо?

Дживс: Неодноразово приходив Містер Фінк-Ноттл, сер.

Я витріщив на нього очі. Взагалі-то, не буде великим перебільшенням сказати, що я роззявив рот.

— Містер Фінк-Ноттл?

— Так, сер.

— Ти маєш на увазі містера Фінк-Ноттла?

— Так, сер.

— Але ж містер Фінк-Ноттл живе не в Лондоні.

— Ні, сер.

— Я в шоці.

І я скажу вам, що мене шокувало. Мені було надзвичайно важко сприйняти його заяву як правду. Бо, бачите, цей Фінк-Ноттл був одним з тих диваків, що на них натрапляєш час від часу на своєму життєвому шляху, які ненавидять Лондон. Рік за роком, вкрившись мохом, він жив у віддаленому селищі в Лінкольнширі, ніколи звідти не виїжджаючи, навіть заради матчу між Ітоном і Герроу. А коли я одного разу спитав його, чи не знаходить він, що в нього трохи забагато вільного часу, він відповів, що ні, бо в його саду є ставок, в якому він досліджує життя тритонів.

Я не міг навіть уявити, що могло змусити цього хлопця приїхати до столиці. Я міг би побитися об заклад, що ніщо не зможе витягти його з того селища, якщо тільки не вичерпається запас тритонів.

— Ти впевнений?

— Так, сер.

— Ти не переплутав прізвище? Фінк-Ноттл?

— Так, сер.

— Це ж треба яка дивина! Він уже, либонь, п'ять років до Лондона не приїздив. Він не приховує, що це місто його дратує. Досі він сидів у своєму селищі наче приклеєний до тих тритонів.

— Сер?

— Тритони, Дживсе. У пана Фінк-Ноттла сильний тритоновий комплекс. Ти, напевно, чув про тритонів. Це такі маленькі, схожі на ящірок істоти, що носяться у ставках.

— Так, сер. Водяні члени родини Salamandridae, які входять до роду Molge.

— Саме вони. Ґассі завжди був до них небайдужий. Він тримав їх у школі.

— Як я розумію, сер, юні джентльмени часто так роблять.

— Він тримав їх у своїй кімнаті у такій собі скляній споруді; здається, від неї смерділо. Напевно, навіть тоді можна було передбачити, чим усе це скінчиться, але ж ти знаєш, якими бувають хлопчики. Неуважні, безтурботні, зайняті власними справами; цій дивній рисі характеру Ґассі ми майже не приділяли уваги. Можливо, ми коли-не-коли обмінювалися зауваженнями щодо цього, мовляв, якими різними бувають люди, але не більше. Тож можеш вгадати наслідки. Проблема посилилася.

— Невже, сер?

— Точно кажу, Дживсе. Ця пристрасть зростала в ньому. Тритони заволоділи ним. Ставши дорослим, він поїхав у глушину за містом і віддав своє життя цим тупим творінням. Напевно, колись він казав собі, що може займатися ними або не займатися, а потім — вже надто пізно — виявив, що вже не може без них жити.

— Так часто буває, сер.

— Отож-бо, Дживсе. У будь-якому разі, впродовж останніх п'яти років він жив там у себе в Лінкольнширі закоренілим самітником, раз на два дні наливав у акваріуми свіжу воду та відмовлявся будь-кого бачити. Ось чому я так здивувався, коли ти сказав мені, що він раптом сплив на поверхню. Я досі не можу в це повірити. Мені легше повірити, що це якась помилка, і що той, хто сюди приходив — якийсь інший Фінк-Ноттл. Той хлопець, якого я знаю, носить окуляри в роговій оправі, а обличчя в нього наче риб'яче. Це схоже на того, кого бачив ти?

— На тому джентльмені, що приходив до квартири, були окуляри з роговою оправою, сер.

— І він був схожий на рибу?

— Можливо, в його зовнішності було щось риб'яче.

— Тоді, напевно, це має бути Ґассі. Але що в біса привело його до Лондона?

— Я маю можливість пояснити, сер. Містер Фінк-Ноттл повідомив мені причини свого візиту до столиці. Він приїхав сюди через дівчину.

— Дівчину?

— Так, сер.

— Хочеш сказати, він закохався?

— Так, сер.

— Отакої! Я приголомшений. Я дуже приголомшений, Дживсе.

І це була щира правда. Тобто, жарти жартами, але ж є межа.

Але потім мої думки звернулися до іншого аспекту цієї дивної справи. Навіть припустивши, що Ґассі Фінк-Ноттл усупереч усьому міг закохатися, навіщо йому так настирливо приходити до моєї квартири? Так, звісно, це був один з тих випадків, коли не завадить допомога друга, але я не бачив причин, чому він вибрав саме мене.

Не можна сказати, що ми з ним були дуже близькі. Тобто, впродовж певного часу ми з ним багато бачилися, але протягом останніх двох років я навіть жодної листівки від нього не отримав.

Я поділився цим з Дживсом:

— Дивно, що він прийшов до мене. Втім, якщо прийшов, то прийшов. З цим я не сперечатимусь. Напевно, для цього страждальця було великим розчаруванням дізнатися, що мене немає вдома.

— Ні, сер. Містер Фінк-Ноттл вас не шукав.

— Зберись-но з думками, Дживсе! Ти щойно казав мені, що саме цим він і займався, до того ж неодноразово.

— Він приходив сюди до мене, сер.

— До тебе? Я не знав, що ви з ним знайомі.

— Я не мав задоволення бути з ними знайомим до того, як він прийшов сюди, сер. Але, як виявилося, містер Сіпперлі, з яким містер Фінк-Ноттл навчався в університеті, рекомендував йому довірити мені свої проблеми.

Таємниця розвіялася. Я все зрозумів. Як ви, я сподіваюсь, знаєте, у Дживса серед обізнаних людей уже давно склалася репутація доброго радника, тож перше, що роблять люди з мого невеличкого кола знайомств, потрапивши в якусь халепу — йдуть зі своїми проблемами до нього. А коли він урятував А, А прислав до нього В. А потім, коли він розібрався з В, В прислав С. І так далі, якщо ви мене розумієте, і так далі.

Саме так і зростають консалтингові бізнеси на кшталт Дживсового. Старий Сіппі, як мені відомо, був глибоко вражений зусиллями мого слуги під час його спроб заручитися з Елізабет Мун, тож зовсім не дивно, що він рекомендував Ґассі звернутися до Дживса. Це вже, можна сказати, стало звичним.

— То ти йому в чомусь допомагаєш?

— Так, сер.

— Тепер мені ясно. Тепер зрозуміло. І яка саме в Ґассі біда?

— Досить дивно, сер, але така сама, яка була в містера Сіпперлі, коли я мав можливість допомогти йому. Ви, звісно, пам'ятаєте, яка була ситуація в містера Сіпперлі. Відчуваючи сильну приязнь до міс Мун, він страждав від хронічної нерішучості, яка не дозволяла йому говорити.

Я кивнув:

— Пам'ятаю. Так, я пригадую справу Сіпперлі. Він не міг зробити останній крок. Типовий випадок раптового страху, так? Пригадую, ти ще казав, що він віддав… як там було?.. віддав щось чомусь. Там нібито ще кіт був?

— «Віддав «хотів би» під контроль «не смію»», сер.

— Саме так. А про кота?

— «Як кіт у тім прислів'ї»[?].

— Точно. Мене вражає, як ти все це вигадуєш? То з Ґассі, кажеш, трапилося те саме?

— Так, сер. Кожного разу, коли він береться зробити пропозицію, його сміливість зраджує йому.

— Але ж якщо він хоче, щоб ця жінка стала його дружиною, він має це сказати, так? Адже інакше буде неввічливо.

— Саме так, сер.

Я замислився.

— Що ж, напевно, цього неможливо було уникнути, Дживсе. Я ніколи не думав, що цей Фінк-Ноттл коли-небудь стане жертвою промислу божого, але якщо це трапилося, то не дивно, що його справи кепські.

— Так, сер.

— Подивись-но лише на те, як він жив.

— Так, сер.

— Він, напевно, вже багато років з дівчатами не розмовляв. Це добрий урок для нас, Дживсе: не зачинятися в заміських будинках, втупивши очі у скляні банки. Як можна бути домінантним чоловіком, якщо таким займаєшся? На цьому світі треба вибирати між двома дорогами. Або зачиняєшся в заміському будинку та витріщаєшся на банки, або маєш попит серед осіб іншої статі. Але не те й інше водночас.

— Так, сер.

Я знову замислився. Як я вже казав, ми з Ґассі мало спілкувалися, але я все одно турбувався про це рибиня, як і про всіх своїх приятелів, близьких чи далеких, яким випало наступити на підкинуту життям бананову шкірку. І в мене було враження, що він зараз саме посковзнувся.

Я повернувся подумки до останнього разу, коли бачив його. Це було приблизно два роки тому. Я завітав до його дому під час автомобільної подорожі, і тоді він повністю позбавив мене апетиту, взявши з собою до обіднього столу двох зелених істот з лапками, сюсюкаючи до них, як молода мати, та зрештою впустивши одну з них у салат. Мушу визнати, що цей образ, знову спливаючи перед моїми очима, не залишає мені багато сподівань щодо здатності бідолашного тупиці до залицяння. Особливо якщо дівчина, до якої він такий небайдужий, одна з цих сучасних шибениць — холодних, з помадою на губах, з уїдливим поглядом — а це було цілком можливо.

— Скажи-но мені, Дживсе, — запитав я, бажаючи знати найгірше, — а яка ця дівчина, про яку йде мова?

— Я ще не знайомий з цією панною, сер. Містер Фінк-Ноттл дуже високої думки про її привабливість.

— То вона йому подобається?

— Так, сер.

— А він не казав, як її звати? Можливо, я її знаю.

— Її звати міс Бассет, пане. Міс Меделін Бассет.

— Що?

— Так, сер.

Мене це надзвичайно заінтригувало.

— Отакої, Дживсе! Це ж треба. Який малий цей світ!

— Ви знайомі з цією молодою леді, сер?

— Я добре її знаю. Ти мене дуже заспокоїв, Дживсе. Тепер ця пропозиція починає здаватися значно ймовірнішою.

— Невже, сер?

— Точно кажу. Визнаю, що поки ти не надав мені цю інформацію, я мав глибокі сумніви щодо шансів бідолашного Ґассі збудити хоч у якийсь дівиці бажання прогулятися з ним до вівтаря. Погодься, він не кожній буде до смаку.

— У ваших словах може бути певна рація, сер.

— Клеопатрі він би не сподобався.

— Можливо, сер.

— І сумніваюсь, що в нього могло щось скластися з Талулою Бенкхед[?].

— Ні, сер.

— Але коли ти сказав, що об'єктом його приязні є міс Бассет… Дживсе, надія почала жевріти. Він саме такий хлопець, в якого Меделін Бассет залюбки вчепиться.

Я мушу пояснити, що ця Бассет була разом з нами в Каннах і між нею та Анджелою зайнялася одна з тих іскрометних дружб, яка буває між дівчатами. Я досить часто її бачив. Взагалі-то, коли мій настрій не був найкращим, мені здавалося, що я й кроку не можу ступити, не натрапивши на цю жінку.

А особливо мені дошкуляло те, що чим більше ми з нею зустрічалися, тим менше я мав, що їй сказати. Ви ж знаєте, як це буває з деякими дівчинами. Вони з вас наче всі нутрощі виймають. Я маю на увазі, що є в їхніх особистостях щось таке, що паралізує ваші голосові зв'язки та перетворює вміст вашого мозку на цвітну капусту. Саме так усе було між цією Бассет і мною; настільки, що були випадки, коли можна було спостерігати, як Бертрам Вустер кілька хвилин поспіль смикає свою краватку, соває ногами та поводиться біля неї як повний бовдур. Тож ви можете здогадатися, що коли вона поїхала на два тижні раніше за нас, то на Бертрамову думку це було анітрохи не зарано.

Мушу сказати, що не її краса змушувала мене німіти. Вона була досить привабливою дівчиною, блондинкою з великими очима, але не з тих, від кого перехоплює подих.

Ні, причиною занепаду моїх здібностей досить жваво базікати з представницями протилежної статі було її ставлення до світу. Я не хочу нікого скривдити, тож не казатиму, що вона дійсно писала вірші, але її розмови, як на мою думку, не могли не збудити сильні підозри. Тобто, я хочу сказати, коли дівчина раптом, не сіло не впало питає вас, чи не буває у вас почуття, що зорі — це Божий віночок, мимохіть почнеш замислюватися.

Тож з точки зору злиття моєї та її душ не було анічогісінько. Але у випадку Ґассі все було абсолютно інакше. Те, що мене паралізувало (тобто, те, що ця дівчина була переповнена ідеалами, сентиментальністю та іншим), якщо мова йшла про нього, було досить доречним.

Ґассі завжди був одним з тих млосних мрійників — бо інакше він не зміг би жити за містом заради самих лише тритонів — тож я не бачив причин, чому б йому та Бассет, коли він якось зніме з себе цей тягар палких слів, не пасувати один одному, як шинка до яєчні.

— Вона саме те, що йому потрібно, — сказав я.

— Я дуже радий це чути, сер.

— А він — саме те, що потрібно їй. Отже, це добра справа, і йому треба чинити усіляку допомогу. Роби все, на що ти здатний, Дживсе.

— Добре, сер, — відповів чесний малий. — Я приділю час цій справі негайно ж.

Отже, як ви, безсумнівно, погодитесь, до цієї миті домінувала, так би мовити, ідеальна гармонія. Дружня балачка між роботодавцем і найманцем, все просто чудово. Але в цей момент, на жаль, відбулася неприємна зміна. Атмосфера раптово стала іншою, почали збиратися грозові хмари, і не встигли ми збагнути, що відбувається, аж прогуркотів грім. Таке трапилося в домі Вустера вже не вперше.

Першим передвісником напруження для мене став змушений незадоволений кашель, що пролунав десь біля килима. Я мушу пояснити, що впродовж тієї розмови, що відбувалася між нами, я витерся та ліниво одягався: то шкарпетку натягну, то туфлі; жилет, сорочка, краватка; а Дживс тим часом нахилився та розбирав мій багаж.

Але тепер він випростався, тримаючи в руках білу річ. Лише побачивши її, я зрозумів, що починається чергова наша домашня криза, ще одне прикре зіткнення двох сильних чоловіків, і що Бертрамові, якщо він тільки не згадає своїх войовничих предків і не постоїть за свої права, зараз нав'яжуть чужу волю.

Не знаю, чи були ви цього літа в Каннах, але якщо були, то маєте пам'ятати, що будь-хто, хто мав хоч якісь претензії на те, щоб бути душею вечірки, мав звичку з'являтися на гулянках у Казино у звичайних штанях від вечірнього костюму, але доповнених білим приталеним коротким піджаком з латунними ґудзиками. І з тієї самої хвилини, як я на вокзалі в Каннах сів у Синій Потяг[?], я час від часу думав про те, як на мій піджак відреагує Дживс. Бо, розумієте, щодо вечірніх костюмів Дживс — вузьколобий консерватор. Колись у мене вже були з ним проблеми через сорочку з манишкою. І хоча ці короткі піджаки, як я вже казав, були в моді (tout ce qu'il y a de chic) на Лазурному березі, я ніколи не забував (навіть походжаючи в квапливо придбаному такому піджаку по казино Палм Біч), що після мого повернення можуть бути певні проблеми.

Я готувався стояти на своєму.

— Так, Дживсе? — запитав я.

І хоча мій голос був люб’язний, якщо б хтось дивився на мене зблизька, то помітив би сталевий блиск у моїх очах. Ніхто так не поважає інтелект Дживса, як я, але цій його манері диктувати руці, що його годує, треба було, на мою думку, дати відсіч. Цей піджак був досить дорогий моєму серцю, і я мав намір битися за нього із завзяттям свого великого предка у битві під Азенкуром[?].

— Так, Дживсе? — запитав я. — Тобі щось спало на думку?

— Боюсь, що залишаючи Канни ви, сер, ненавмисно взяли з собою піджак іншого джентльмена.

Я трохи додав своєму голосу сталевості.

— Ні, Дживсе, — спокійно сказав я, — цей предмет одягу належить мені. Я придбав його там.

— Ви вдягалися в нього, сер?

— Кожного вечора.

— Але ж ви не маєте на думці надягати його в Англії, сер?

Я зрозумів, що ми дійшли до суті справи.

— Збираюся, Дживсе.

— Але ж, сер…

— Ти щось сказав, Дживсе?

— Він зовсім непідхожий, сер.

— Я з тобою не згоден, Дживсе. Я передбачаю, що на цей піджак очікує великий успіх. Я маю намір з'явитися в ньому на публіці завтра, на вечірці на честь дня народження Понґо Твістелтона, і я впевнено очікую, що він там зробить фурор. Ніяких заперечень, Дживсе. Ніяких обговорень. Хоч які б фантастичні аргументи ти не мав, я носитиму цей піджак.

— Добре, сер.

Він продовжив розпаковувати речі. Я більше нічого не сказав щодо цього. Я отримав перемогу, а ми, Вустери, не зловтішаємося над переможеними. Тож завершивши займатися своїм туалетом я щиро попрощався з Дживсом і, маючи щедрий настрій, запропонував йому відпочити, поки мене не буде вдома — сходити на кінофільм, абощо. Наче маслинова гілка, якщо ви мене розумієте.

Але його, схоже моя пропозиція не зацікавила.

— Дякую, сер, я залишуся вдома.

Я пильно подивився на нього:

— Це такий прояв незадоволення, Дживсе?

— Ні, сер, я мушу залишатися тут. Містер Фінк-Ноттл повідомив, що відвідає мене цього вечора.

— О, Ґассі має завітати? Що ж, передавай йому від мене вітання.

— Добре, сер.

— І запропонуй віскі з содовою, абощо.

— Добре, сер.

— Бувай, Дживсе!

Я пішов до «Трутнів».

У «Трутнях» я натрапив на Понґо Твістелтона, і він так багато розповідав про своє свято, яке мало завтра відбутися, і про яке до мене листами вже надходили схвальні повідомлення, що додому я повернувся майже об одинадцятій.

І ледве я відчинив двері, як почув з вітальні голоси, а ледве зайшовши до вітальні, я дізнався, що то були голоси Дживса та, як мені спершу здалося, Диявола.

Оглянувши його уважніше, я збагнув, що то був Ґассі Фінк-Ноттл, одягнений Мефістофелем.

— 2 -

— Здоров був, Ґассі! — сказав я.

З моїх манер цього не було помітно, але почувався я спантеличеним. Видовище, що було переді мною, могло спантеличити будь-кого. Тобто, той Фінкл-Ноттл, якого я пам'ятав, був сором'язливим, зіщуленим тюхтієм, від якого можна було чекати, що він затремтить як осикове листя, якщо його запросять хоча б на суботнє зібрання у вікарія. І тим не менш ось він був, якщо вірити моїм органам чуття, готовий брати участь у маскараді — у формі дозвілля, яка відома тим, що випробовує досвід найкрутіших.

І він зібрався йти на цей маскарад не в костюмі П'єро, як це роблять добропорядні англійці, а в костюмі Мефістофеля, який окрім червоного трико включав, мушу зауважити, ще й досить страхітливу фальшиву борідку.

Погодьтеся, дивно це. Втім, не можна виявляти свої почуття. Я не виказав ніякого вульгарного подиву, а натомість, як я вже сказав, привітався з чемною байдужістю.

З-проміж тієї гидоти на його обличчі з'явилася посмішка — сором'язлива, як мені здалося.