Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Современная проза
Показать все книги автора:
 

«Правік та інші часи», Ольга Токарчук

Час Правіка

Правік — це місце, що лежить посеред усесвіту.

Коли пройти Правіком з півночі на південь швидкою ходою, це забере годину. Й так само зі сходу на захід. А якби комусь заманулось оглянути Правік неквапом, зумисно й прискіпливо придивляючись до всього, — це забрало б цілий день. З ранку до вечора.

На півночі кордоном Правіка є дорога з Ташува до Кельц, жвава й небезпечна, позаяк породжує неспокій. Кордоном цим опікується архангел Рафаїл.

На півдні межу визначає містечко Єшкотлє з костьолом, притулком для немічних і низькими кам’яничками довкола заболоченого ринку. Містечко грізне, адже породжує прагнення володіти й бути власником… З боку містечка Правік стереже архангел Гавриїл.

З півдня на північ, від Єшкотля до Кельцької дороги тягнеться Гостинець, і Правік лежить по обидва його боки.

Західний кордон Правіка творять заплавні луки, трохи лісу і палац. Біля палацу — табун коней, з яких один коштує стільки, скільки весь Правік. Коні належать дідичу, а луки — парафіяльному ксьондзові. Небезпеку західного кордону створює загроза пихи. Кордон той стереже архангел Михаїл.

На сході кордоном Правіка є річка Бялка, яка відмежовує його землі від земель Ташува. Трохи далі Бялка завертає до млина, а кордон біжить далі толоками, поміж кущами вільхи. Небезпека цієї сторони — дурість, котра береться з бажання помудрувати. Тут кордон стереже архангел Уриїл.

У центрі Правіка Бог насипав гірку, на яку щоліта злітаються хмари хрущів. Тому люди назвали це підвищення Хрущевою Гіркою. Бо справою Бога є творити, а людей — називати.

З північного заходу на південь тече річка Чарна, зливається вона з Бялкою під млином. Чарна — глибока і темна. Біжить лісом, і ліс віддзеркалюється в ній своїм зарослим обличчям. По Чарній пливе корабликами сухе листя, а в її вирах змагаються за життя необачні комахи. Чарна воює з корінням дерев, підмиває ліс. Часом на її темній поверхні утворюються вири, бо річка вміє бути гнівною й нестримною. Вона розливається на луки ксьондза щороку, пізньої весни, і вилежує там на сонці. Дозволяє множитись тисячам жаб. Усе літо з нею воює ксьондз, але зрештою вона ласкаво дає відвести себе до свого річища наприкінці липня.

Бялка неглибока і жвава. Розливається широко пісками й не має нічого, що можна було б приховати. Вона прозора й чистим ясним дном віддзеркалює сонце. Нагадує велику блискучу ящірку. Шастає між тополями й робить зухвалі закрути. Її бешкетництво важко передбачити. Якогось року може зробити острівець з кількома вільхами, а згодом на десятиліття відступити далеко від узлісся. Бялка тече гаями, луками й толоками. Блищить піском і золотом.

Під млином обидві річки єднаються. Спочатку течуть поряд, нерішучі, збентежені довгосподіваною близькістю, та згодом зливаються і губляться одна в одній. Річка, котра випливає з цього тигля біля млина, вже не є ані Бялкою, ані Чарною, зате вона потужна й без зусиль крутить колесо млина, що перемелює зерно на борошно.

Правік лежить по обидва боки цих річок та отої третьої, що твориться з їхнього взаємного пожадання. Річка, яка постала з поєднання під млином Чарної та Бялки, називається Ріка й плине вона далі спокійна і звершена.

Час Женовефи

Влітку чотирнадцятого року за Міхалом приїхали верхи двоє царських солдатів у світлих строях. Міхал бачив, як вони наближаються з боку Єшкотля. Спекотне повітря несло їхній сміх. Міхал стояв на порозі хати в свиті, запорошеній борошном, і чекав, хоч знав, що їм треба.

— Ти кто? — запитали вони.

— Меня зовут Міхаіл Юзефовіч Нєбєскій, — відповів Міхал, як то належало відповідати.

— Ну, вот для тебя сюрпріз.

Вони простягли йому повістку, й він відніс її жінці. Та цілий день плакала й збирала Міхала на війну. Від плачу так заслабла, так обважніла, що не могла переступити хатній поріг, аби бодай поглядом провести чоловіка до мосту.

Коли картоплі відцвіли, а на місці квіту зав’язались маленькі зелені кульки, Женовефа пересвідчилася, що вагітна. Рахувала на пальцях місяці й дорахувалася до кінця лютого. Це мало статись якраз тоді. Тепер вона журилася, що не встигла сказати про це Міхалові. Може, живіт, що ріс день у день, був якимось знаком, що Міхал повернеться, мусить повернутися. Женовефа сама порядкувала у млині — так, як це робив Міхал. Наглядала за робітниками і виписувала квитанції селянам, що привозили молоти зерно. Прислухалася до шуму води, яка рухала млинові жорна, шестерні та приводи. Борошно осідало на волоссі та повіках мірошничихи, тож коли вона ставала увечері біля дзеркала, то бачила в ньому стару жінку. Стара жінка потім роздягалася перед дзеркалом і приглядалась до живота. Лягала в ліжко, однак, незважаючи на подушки й вовняні шкарпетки, мерзла. Оскільки ж у сон, як у воду, входиться завжди ногами, довго не могла заснути. Тож мала багато часу на молитви. Починала від «Отче наш», потім «Аве, Маріє», а наостанок лишала свою улюблену сонну молитву до янгола-охоронця. Просила його опікуватися Міхалом, бо, може, на війні він потребує більше, ніж одного янгола-охоронця. Відтак ці молитви переходили в картини війни — прості й убогі, бо Женовефа не знала іншого світу, ніж Правік, ані інших воєн, окрім суботніх бійок на ринку, коли п’яні чоловіки поверталися від Шльоми. Тоді вони шарпали один одного за поли свит, качались по землі і борсались у болоті, зашмаровані, брудні, гідні жалю. Тому Женовефа уявляла собі війну битвою просто посеред болота, калюж і сміття, битвою, в якій усе вирішується одразу, одним махом. Тому було їй дивно, що війна триває так довго.

Часом, вибираючись до містечка, Женовефа прислухалася до розмов людей.

— Цар дужчий за кайзера, — казали одні.

Дехто твердив:

— Війна закінчиться до Різдва Христового.

Але не закінчилась вона ні цього Різдва, ні жодного з чотирьох наступних.

Перед самими святами Женовефа знову вибралася на закупи до Єшкотля. Переходячи мостом, побачила дебелу дівчину, що йшла берегом. Була вона бідно зодягнута й боса. Її ноги сміливо ступали в сніг і зоставляли по собі глибокі дрібні сліди. Женовефа здригнулась, глянула на дівчину згори й знайшла для неї в сумочці копійку. Дівчина підвела погляд, і їхні очі зустрілись. Монета впала в сніг. Дівчина посміхнулась, але не було в цій посмішці ані вдячности, ані симпатії. З’явилися білі великі зуби, блиснули зелені очі.

— Це тобі, — сказала Женовефа.

Дівчина присіла й зманіжено витягла пальцем зі снігу монету, а потім відвернулась і, не мовивши й слова, пішла собі далі.

Єшкотлє справляло враження, ніби в нього забрано кольори — все було чорним, білим та сірим. На ринку купками стояли дядьки й гомоніли про війну. Міста зруйновані, багато міщан лишилося на вулиці. Люди тікають від куль. Брат розшукує брата. Невідомо, хто гірший — москаль чи німець. Німці труять газом, який пече очі. Навесні буде голод. Війна — це перше лихо, але не останнє.

Женовефа оминула конячий кізяк, який розтопив сніг перед крамницею Шенберта. На фанері, прибитій до дверей, було написано:

КРАМНИЦЯШенберт і Сп.має у продажу лишепершокласного ґатункуМило господарчеСиньку для білизниКрохмаль пшеничний і рисовийОлію, свічки, сірникиКомашину отруту

Від слів «комашина отрута» Женовефі враз стало зле. Подумала про той газ, що його пускають німці, що пече очі. Невже й таргани відчувають те саме, коли посипати їх отрутою Шенберта? Їй довелося кілька разів глибоко вдихнути, щоб не знудило.

— Що бажаєте, пані? — співучим голосом спитала вагітна молода жінка, в якої живіт був ще більшим… Вона поглянула на Женовефин живіт і усміхнулась.

Женовефа попросила гасу, сірників, мила і нову рисову щітку. Провела пальцем по цупкій щетині.

— Треба прибратися до свят. Помити підлоги, попрати фіранки, потрусити сажу в печі.

— У нас теж зараз празники. Освячення храму. Пані з Правіка, еге ж? З млина? То я вас знаю.

— Тепер і я вас знатиму. На коли вам випадає?

— На лютий.

— І в мене на лютий.

Крамариха почала складати на шинквас бруски сірого мила.

— Чи ви не замислювались, чому ми, дурні, народжуємо, коли тут навколо війна?

— Певно, Бог…

— Бог, Бог… Це добрий бухгалтер і пильнує колонок «винен» і «має». Мусить бути баланс. Що стратиться — це і народиться… А ви, напевно, з сином, така гарна.

Женовефа підняла кошик.

— Хочу дівчинку, бо чоловік на війні, а хлопця без батька важко виховати.

Шенбертиха вийшла з-за шинквасу і провела Женовефу до дверей.

— Нам усім потрібні дівчата. Якби всі нараз почали народжувати дівчат, то на світі був би спокій.

Обидві розсміялися.

Час Місиного янгола

 

Янгол бачив Місине народження зовсім інакше, аніж повитуха Куцмерка. Янголи взагалі все бачать інакше. Вони сприймають усе не через фізичні форми, в які світ постійно втілюється і які сам нищить, а через їхні значення й душу.

Янгол, призначений Місі Богом, бачив вистраждане та занепаде тіло, що тріпотить у бутті, наче шматина, — це було тіло Женовефи, яка народила Місю. А Місю янгол бачив як свіжий, світлий і порожній простір, у якому за мить з’явиться очманіла, напівпритомна душа. Коли дитина розплющила очі, янгол-охоронець подякував Всевишньому. Потім погляд янгола і погляд людини зустрілись уперше, і янгол затремтів так, як може тремтіти лише безтілесний янгол.

Він приймав Місю в цей світ з-за спини повитухи: очищав їй простір для життя, показував її іншим янголам і Всевишньому, а його безшелесні губи шепотіли: «Дивіться, дивіться, ось вона — моя душенька». Переповнювала його справді янгольська чулість, любовне спочування — це єдине, що живить янголів. Творець-бо не дав їм ні інстинктів, ні емоцій, ні потреб. Якби вони їх отримали, то не були б істотами небесними. Єдиний інстинкт, який мають янголи, це інстинкт прихильности. Єдине почуття янголів: нескінченна, важка, наче склепіння неба, лагідна прихильність.

Зараз янгол бачив Куцмерку, яка обмивала дитину теплою водою й витирала м’якою пелюшкою. Потім заглянув у почервонілі від перейм Женовефині очі.

Він приглядався до всього, як до текучої води. Не обходило воно його само по собі, не викликало цікавости, позаяк знав, звідки й куди воно плине, знав його початок і кінець. Янгол бачив безліч подій схожих і не схожих поміж собою, близьких і віддалених у часі, виникали вони одна з одної, та були між собою цілковито незалежними. Але це теж не мало для нього жодного значення.

 

Події для янголів є чимось на кшталт сну чи фільму без початку й кінця. Янголи не вміють себе в них заангажувати, вони їм ні до чого. Людину навчає світ, навчають події, вона вчиться знань про світ і про саму себе, відображується в подіях, окреслює свої межі, можливості, наділяє себе назвами. Янгол не мусить черпати щось іззовні, однак він пізнає все через самого себе, містить у собі всі знання про світ і про себе — таким створив його Бог.

Янгол не має такого розуму, який має людина, не робить висновків, не розмірковує. Не мислить логічно. Декому він видався б дурним. Однак янгол від початку носить у собі плід з Дерева мудрости, чисте знання, котре може збагатити єдине просте передчуття. Це розум, позбавлений мислення, а разом із ним — помилка й острах, що йде за ними, це розум без упереджень, які виникають з помилкового сприйняття. Проте, як і всі інші речі, створені Богом, янголи змінні. Це пояснює, чому так часто не було Місиного янгола тоді, коли вона його потребувала.

Місин янгол, коли його не було, відводив погляд од земного світу й дивився на інших янголів та на інші світи, вищі та нижчі, приписані кожній речі на світі, кожній тварині та рослині. Він бачив величезну драбину буття, незвичну будівлю й Вісім Світів, що містяться в ній, і бачив Всевишнього, вплутаного в творення. Либонь, помилявся б той, хто подумав би, що Місин янгол споглядав Господній образ. Янгол бачив більше, аніж людина, проте не все.

Коли повертався думками з інших світів, янголові важко було зосередити свою увагу на Місиному світі, який, подібно світові інших людей та тварин, був темний і сповнений страждань, немов каламутний, зарослий ряскою став.

Час Колоски

Тією босоногою дівчиною, якій Женовефа кинула була копійку, виявилась Колоска.

Колоска з’явилась у Правікові в липні чи в серпні. Люди дали їй це ім’я, бо вона збирала на полі полишені після жнив колоски й пекла їх собі на вогні. Згодом, восени, крала картоплю, а коли в листопаді поля спустошувались, переходила в шинок. Вряди-годи хтось частував її горілкою, часом вона діставала окраєць хліба з салом. Люди, однак, неохоче дають щось в обмін на ніщо, задарма, надто в шинку, тож Колоска почала курвитись. Захмеліла та розігріта горілкою, виходила з чоловіками у двір і віддавалась їм за шмат ковбаси. А так як вона була єдиною молодою і такою легко доступною жінкою в околиці, то чоловіки крутились навколо неї, наче пси.

Колоска була велика й дебела. Мала ясне волосся та світлу шкіру, яку не могло здолати сонце. Завжди нахабно дивилася просто в очі, навіть ксьондзу. Очі мала зелені, а одне з них трішки тікало вбік. Чоловіки, котрі брали Колоску в кущах, потім завжди почувались ніяково. Вони застібали штани й поверталися з почервонілими обличчями в задуху шинку. Колоска ніколи не хотіла лягти по-божому, казала:

— Чому я маю лежати під тобою? Я тобі рівня.

Вона воліла спертись до дерева чи до дерев’яної стіни шинку, закидаючи свою спідницю на спину. Її дупа світилася в темряві, наче місяць.

Ось так Колоска вчилась жити.

Є два різновиди науки: ззовні та зсередини. Цей перший визнаний за найкращий чи навіть єдиний. Тому люди вчаться посередництвом далеких подорожей, оглядин, читання, університетів, лекцій — вчаться завдяки тому, що стається поза ними. Людина — істота дурна, тож мусить учитися. Наклеює на себе знання, збирає їх, неначе бджола, й має цих знань щоразу більше, використовуючи та зберігаючи їх. Але те, що всередині і що є «дурним» та потребує науки, не змінюється. Й Колоска вчилась через засвоювання ззовні досередини.

Знання, якими людина лише обростає, нічого в ній не змінюють або змінюють виключно позірно, ззовні, так само, як одна одежина — іншу. Проте той, хто вчиться через усотування в себе, проходить постійні зміни, адже втілює в собі те, чого вчиться.

Тож Колоска, вбираючи в себе смердючих, брудних хлопів з Правіка та його околиць, ставала ними, була спита так само, як і вони, так само, як і вони, налякана війною, так само, як і вони, збуджена. Мало того, приймаючи їх у себе по кущах за шинком, Колоска приймала в себе їхніх дружин і дітей, їхні дерев’яні задушні та смердючі хати навколо Хрущевої Гірки. Почасти приймала в себе все село, і кожен біль у селі, і кожну надію.

Такі були університети Колоски. Її дипломом став живіт, що дедалі більшав.

Про долю Колоски дізналася дідичка Попельська й наказала привести її до палацу. Поглянула на той великий живіт.

— Ось-ось народиш. Як думаєш жити далі? Я навчу тебе шити і готувати їжу. Навіть матимеш змогу працювати в пральні. Ну, а якщо все складеться добре, зможеш залишити дитину собі.

Однак коли дідичка побачила її ворожий і нахабний погляд, який зухвало мандрував картинами, меблями й шпалерами, то завагалася. Коли ж цей погляд перейшов на невинні обличчя її синів та доньки, вона змінила тон.

— Наш обов’язок допомагати ближнім своїм у нужді їхній. Та ближні повинні просити допомоги. Я саме займаюся такою допомогою: утримую притулок в Єшкотлі. Туди можеш віддати дитину, там чисто і напрочуд мило.

Слово «притулок» привернуло Колосчину увагу. Вона подивилась на дідичку. Пані Попельська відчула себе певніше.

— Я роздаю одяг і їжу перед новим урожаєм. Люди тут тебе не хочуть. Ти створюєш безлад і руйнуєш звичаї. Погано поводишся. Мусиш піти звідси.

— А хіба мені не вільно бути там, де хочу?

— Це все — моє, це мої землі і ліси.

Колоска широко посміхнулася всіма своїми білими зубами.

— Все твоє? Ти бідна, худа суко…

Лице дідички Попельської закам’яніло.

— Вийди, — спокійно сказала вона.

Колоска відвернулась, і стало чутно, як її босі ноги шльопають по паркетній підлозі.

— Ти, курво! — крикнула на неї Франьова, прибиральниця в палаці, чоловік якої влітку божеволів через Колоску, і вдарила її в обличчя.

Коли Колоска, хитаючись, ішла грубим щебенем, услід їй свистали теслі на даху. Тоді вона задерла спідницю і показала їм голий зад.

За парком вона зупинилась і якусь мить думала: куди піти?

Праворуч було Єшкотлє, ліворуч — ліс. Поманив її ліс. Тільки-но ввійшовши між дерева, вона відчула, що все тут пахне інакше: дужче, виразніше. Йшла до покинутої садиби потойбік річки, на Видимачу, де інколи ночувала. Садиба перебула якусь вогняну облогу й тепер обростала лісом. Набряклі від вагітности та спеки ноги не відчували цупких шишок. Під рукою Колоски зринав тупий біль. Її починав охоплювати панічний страх. «Помру, зараз помру, бо тут мені ніхто не допоможе», — думала вона налякана, заходячи в Чарну. Холодна вода обмивала ноги та низ живота. Побачила зайця, який одразу ж сховався в папороті. Позаздрила йому. Побачила рибину, що снувала між корінням дерева. Позаздрила їй. Побачила ящірку, котра заповзала під камінь. І їй теж позаздрила. Знову відчула біль, цього разу сильніший «Помру, — подумала вона, — зараз візьму та й помру. Почну народжувати, і ніхто мені не допоможе». Хотіла лягти в папороті на тому березі, де прохолодно й темно, але брела й брела далі. Біль повернувся втретє, і Колоска вже знала, що їй лишилось обмаль часу.

Розвалений дім на Видимачу мав чотири стіни і шмат даху. Всередині горопудилися руїни, порослі кропивою. Тхнуло вільгістю. Стінами мандрували слимаки. Колоска рвала велике листя лопухів і вистелила собі місце. Перейми накочувалися щораз нестерпнішими хвилями. Коли через мить біль став пекельним, Колоска зрозуміла, що мусить зробити щось, аби випхати його з себе, викинути на кропиву та листя лопухів. Вона напружила щоки й почала тужитись. «Біль вийде тим самим шляхом, яким увійшов», — подумала Колоска й сіла на землю. Задерла спідницю. Не побачила чогось надзвичайного: живіт і ноги. Тіло було напружене й замкнене в собі. Колоска спробувала заглянути туди, в себе, та перешкоджав живіт. Отож руками, що тремтіли від болю, намагалась намацати те місце, яким має вийти з неї дитина. Відчувала пучками набряклу поцьку, жорстке волосся, але її промежина не відчувала дотику пальців. Колоска торкала себе, наче щось чуже, наче річ.

Біль зростав і каламутив свідомість. Думки рвалися, мов зотліле шмаття. Слова й поняття розпадались, їх убирала земля. Набубнявіле тіло перейняло над нею всю владу. А позаяк воно живе образами, то залили вони напівпритомний Колосчин розум.

Колосці здавалося, ніби це вона народжує в костьолі, на холодній кахляній підлозі, перед самим вівтарем. Чула заспокійливе гудіння органа. Потім їй здавалося, що вона є тим органом, має в собі безліч звуків і коли б захотіла, то змогла б усіх їх зараз видобути з себе. Відчула себе могутньою й всесильною. Та одразу ж оцю всесильність зруйнувала муха, звичайне гудіння великої синьої мухи перед очима. Біль вдарив Колоску з новою силою. «Помру, помру», — стогнала вона. — Не помру, не помру», — стогнала за мить. Піт зліплював повіки, й щеміли очі. Вона почала схлипувати. Підперлася руками й почала розпачливо тужитися. Після цих зусиль відчула полегшу. Щось хлюпнуло та вискочило з неї. Колоска була вся відкрита. Вона впала на листя лопуха і шукала серед нього дитину, але там нічого не було, лише тепла вода. Отож зібралася з силами й знову почала тужитись. Вона заплющувала очі й тужилась. Удихала й тужилась. Плакала і дивилася вгору. Між трухлявими дошками стелі бачила безхмарне небо. Й там побачила своє дитя. Воно непевно підвелося й стало на ноги. Колоска подивилася на нього так, як не дивився ще ніхто й ніколи: з величезною, невимовною любов’ю. Це був хлопчик. Він підняв із землі гілку, і гілка перетворилася на вужика. Колоска була щаслива. Вона лягла на листя й провалилась у якийсь темний колодязь. Повернулися думки й спокійно, граційно плинули її розумом. «Отже, тут є колодязь. Отже, в колодязі є вода. Замешкаю в колодязі, бо в ньому прохолодно й волого. В колодязях граються діти, а слимакам повертається зір і дозріває зерно. Матиму чим годувати дитину. Де дитина?»