Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Современная проза
Показать все книги автора:
 

«Останні історії», Ольга Токарчук

Частина І

Чистий край

1

Взимку на невеликих бічних дорогах не видно білих ліній. Тільки відсунуті набік кучугури снігу обмальовують дорогу грубим недбалим контуром. Світло автомобіля в’язне в безформному узбіччі, але відкриває півколо рухомої сцени, яка сунеться вперед з надією, що десь із темряви вилущить нарешті свого актора. Довге світло тут не придасться, воно викликає з мороку тільки молочний зимовий туман, який висить над світом.

«Замерзле дихання трупа», — думає жінка, яка веде авто; «дихання трупа», оксиморон, одне слово заперечує інше, але разом набувають дивовижного сенсу. Вже скоро вона доїде до більшого перехрестя, там поверне праворуч, на південь, і біля шосе, напевно, знайде якийсь мотель чи пансіонат. Тут багато пансіонатів, постійно вилітають із темряви написи: «Freie Zimmer», «Кімнати», «Аґротуристика», намальовані на дошках і прибиті до парканів або до дерев на узбіччі. Радіо шемрає, там триває якась лінива дискусія, але жінка її не слухає.

Раптом із туману праворуч виринає якась темна форма, добре помітна на снігу. Жінка обережно пригальмовує і повертає голову в той бік — бачить на узбіччі пса. Лежить у м’якій сніговій заглибині, на боці, з витягнутими перед собою лапами, його голова трохи піднята, так ніби спочиває на подушці. Передня лапа ледь зігнута, пухнастий хвіст розкинутий, як китиця. Здається, що це вуличний пес, подібний на вовка, але трохи менший, чорний з підпалинами, порода «судетська огида», так тут кажуть. Виглядає так, ніби спить, ніби його раптово при дорозі під час прогулянки огорнула нездоланна потреба поспати — тут, тепер, вже — і несила було їй опертися. І він мусив затриматися на бігу, вимостити собі в придорожньому снігу постіль, за метр від коліс розсіяних автомобілів.

Світло вихоплює його на мить, показує таємницю раптового сну і знову занурює в темряву.

Жінка додає швидкості, але даремно, бо дорога починає спускатися; автомобіль пливе нею, ніби за мить має стартувати з великого трампліна, у туманний нічний політ. Це приємне відчуття падіння — серце підноситься, стає легким і невагомим. Жінка примружує очі, насолоджуючись цим відчуттям.

Праворуч із темряви вилітає дороговказ з написом «Бардо — Божкув», розкидаючи благально руки, як нічний настирливий мандрівник, що подорожує автостопом. Він істерично вимагає від подорожніх зробити свій вибір. Вирішуй негайно: ліворуч чи праворуч, пан чи пропав. Негайно.

«Нічого не вийде, мій пане», — думає жінка. Дорога веде прямо, керунок найліпший з можливих і як відомо з казок, — найбезпечніший, лінією найменшого опору, гарантує досягнення мети.

Зараз буде пристойне шосе, чорна і тверда дорога, прошита посередині білою ниткою і посипана сіллю.

Пополудні, коли вона покидала курорт і з’їжджала крутим серпантином донизу, мусила зупинитися перед різким поворотом, слизьким і небезпечним. Асфальт був щедро посолений, щоб розтопився лід. Глухе до клаксонів стадо корів забарикадувало дорогу — корови злизували з неї сіль. Були лагідні й щасливі; опустили м’які замшеві повіки, заховали очі за завісами прекрасних вій. Лизали сіль неспішно і поважно, байдуже. У зимових сталевих сутінках посеред шосе переставали бути тваринами. Здавалося, що це істоти, які роками медитації формували свою байдужість. Якийсь чоловік, напевно, їхній господар, у паніці пробував їх відігнати від солі й метався між ними, молотячи палицею по кістлявих задах, але корови не боялися його криків, може, взагалі їх не чули. Авта вже створили корок, хтось із «хвоста» нетерпляче сигналив, а ще хтось вийшов із авта і, побачивши, що діється, закурив цигарку. «Корови лижуть асфальт», — передавав він заднім. Люди з розумінням приймали цю новину, так, а чому ні. Дивилися одне на одного з легким іронічним усміхом — корови лижуть сіль. Потім протирали шиби, траскали багажниками, телефонували з мобільних телефонів. Це тривало якийсь час, поки тварини протверезіли і ніби засоромлені тією раптовою слабкістю і скрутним становищем на дорозі, підтюпцем рушили кудись донизу, не чекаючи пастуха.

Їзда приємна, як посолений асфальт. Авто тепер мчить дуже швидко, власне минає найнижче місце. Жінка бачить пофарбовані блискучою фарбою стовпчики, що виступають з кучугур снігу і тільки за мить розуміє, що вони означають поворот. Ніщо про нього не попереджувало. Не було знака, або його засипав сніг. Вона різко повертає кермо ліворуч, але авто зовсім її не слухає, мчить вперед і на мить — так їй здається — справді відривається від землі. Відчуває його інерційну силу й дивується сама собі, бо завжди думала, що це вона ним керує; а було радше так, що їхні дороги, їхні наміри підпорядковувалися геометричному збігові, коінциденція інтересів спричиняла, що вони їхали в тому самому напрямку і зупинялися на тих самих заправках. Але тепер їхні дороги розходяться — автомобіль, мала срібна хонда, планерує з високого насипу, з писком, задертим догори, збунтована. Радіо саме передає новини. Жінка не бачить, що летить, радше це відчуває. Світло спрямоване в небо, тому нічого не видно. Це триває досить довго, аж починає обридати, що так довго летить, бо ж не було куди. Знає ще, що вдаряється головою об кермо, чує неприємний звук всередині голови, подібний до тріску зуба, якого виривають. Але триває це недовго.

 

Їй вдається легко розщепити паски й вислизнути просто на сніг, але не може встати, падає на коліна. Витирає долонею рота; він повний теплої, густої рідини — думає, що прокусила собі язик при ударі. Авто, сперте на задні колеса, виглядає так, ніби пробувало дотягнутися до гілок дерева і тепер завмерло в безглуздому нападі машини на живу істоту. Його очі безжально освітлюють крону ялинки. Капот відкритий — беззвучний крик злості, а колеса безпорадно крутяться у повітрі, щоразу повільніше. По радіо передають прогноз погоди.

Вона тягнеться всередину авта, і хоч паморочиться в голові, виймає ключа. Гаснуть розжарені очі. Раптово стає темно, тихо і холодно. Їй здається, що десь у тій темряві простягається безмежна гола рівнина, холодний вітер гуляє нею і не існує жодного кущика, жодного дерева, що могло б його зупинити. Відчуває, як його пориви грубо вдаряють їй в обличчя. Вона встає похитуючись і рушає вгору, до дороги.

Туман зникає, темрява стає чистою, морозною, пронизаною далеким світлом зірок. Жінка стоїть біля ледь помітного шосе, дивиться догори і знаходить сузір’я, так, як вчив її батько — спочатку Великий Віз, потім лінією, проведеною через дві крайні зірки ківша — Полярна Зірка й одночасно початок дишла Малого Возу. А на зламі дишла і ківшика чи бачиш біля великої маленьку зірочку, як донька коло тата, чи бачиш? «Так, бачу». «Ти могла би бути воїном, — каже батько, — саме так араби перевіряли чи добрий зір у воїнів».

Вона знаходить Оріона і Кассіопею — геометричний порядок блискучих точок, численні лінії, великі й малі, розташовані в повторювальних простих ритмах і несподівано з них виникають трикутники, багатокутники, хиткі трапеції і ромби… Чи того недостатньо? Чи треба ще пояснювати ті досконалі фігури заплутаними незрозумілими оповідями? Ідучи узбіччям дороги до жовтого млявого світла, знаходить своє улюблене сузір’я — Коса Вероніки, маленький віночок зірок, яка там коса, мишачий хвостик. Здається більш віддаленим від Землі, ніж інші, дитячий паперовий змій, який через неуважність полетів занадто високо.

За поворотом ялинник, що ріс з обох боків, закінчується, і жінка бачить вогні якогось передмістя; спочатку поодинокі плями густішають, потім творять бронзову заграву, пронизану димарями, стрункими ажурними спорудами.

Коли входить поміж перші будівлі — довгі й низькі склади, що тягнуться з обох боків дороги, гуртівні з нечитабельними вивісками, під’їзними платформами і широкими брамами — розуміє, що тут дуже тихо, ніби це середина ночі й що не обігнав її жоден автомобіль.

Ось бічна вулиця, яка тягнеться поміж будівлями і повертає до лісу.

Пильнують її високі ліхтарі, котрі, на відміну від усіх інших, фіолетово світять. Вулиця безсніжна і чиста. Далі стоїть освітлений будинок. Повертає туди не вагаючись, і далі думає про Косу Вероніки, що властиво вона не знає, ким була та Вероніка і чому її коса опинилася на небі. Потім, коли фіолетові ліхтарі кидають на неї своє синє світло, чує, як під освітленим будинком гавкає пес. І йде туди.

 

Будинок не подібний на сільський — виглядає радше, як покинута, загублена на периферії невелика вілла, двоповерхова, вузька, оточена верандами і прибудовами. Може, у планах забудови мав тут колись постати ряд таких будинків, селище для заможних, але щось завадило реалізувати цей задум — залишився один будинок, самотній, відсунутий аж під пагорб і ліс; за його інакшістю таємно спостерігають віддалені будинки, які важко розрізнити, карликові й убогі, спрощені форми гаражів, бараків, майстерень чи чого там ще. Між ними біжить залізнична колія — вона переходить її двічі, поки ступає на подвір’я — але колію, мабуть, не використовують, сніг змінив її мету і напрямок. Наявність рівнобіжних залізних ліній під снігом виявляють тільки стрілки та поодинокі семафори, які стирчать, як одноплечі скульптури, встановлені, щоб вітати гостей.

У будинку горить тьмяне світло, саме таке, якого вона не любить і яке завжди викликає у неї незрозумілий смуток. Лампочки мають найбільше сорок ват і висять високо під стелею. Світло для самогубців.

Звідкись біля неї з’являється пес, великий, білий, з кількома чорними латками на хребті — це, певно, він перед тим гавкав, але тепер мовчить, звично й уважно обнюхує її і зітхаючи веде до дверей. Жінка заходить у темні сіни, пес дряпається до внутрішніх дверей, коли вона рукою намацує вимикача.

— Уже повертаєшся? Ти ж щойно вийшов, — чути докірливий жіночий голос.

Світло падає на підлогу тонкою смугою, торкається ніг гості.

— Ох, — шепоче переляканий голос. — Хто тут? — Жінка пробує втиснутися у щілину світла.

— Вибачте, я заблукала, загубилася. Потрапила в аварію, їхала дорогою на Клодзко і несподівано впала в рів, ударилася. Я думала, що добре буде, коли знайду когось…

— Прошу ввійти, бо холодно.

Це була велика кухня зі столом посередині та білим великим креденсом під стіною. З-за столу неохоче встає старий чоловік у смугастій камізельці, вбраній на піжаму. Перед ним стоїть маленька худорлява жінка у блискучому вилинялому халаті. Гостя хаотично пояснює ще раз: залишила авто, впала у рів, їхала в бік Клодзка, прекрасна ніч, а в кінці говорить про Косу Вероніки. Дивляться на неї дивним поглядом — не може відчитати того виразу: смуток? спокій? втома?

Маленька жінка стоїть перед нею, як касирка, зараз дасть їй вхідний квиток, її дрібне обличчя червоніє від подиху морозу, який увірвався сюди крізь відчинені двері, або навпаки від тепла, що б’є від розжареної до червоного кухонної бляхи. Потім вона виймає з кишені гігієнічну хустинку.

— Прошу, сідайте, — каже, — у вас кров на губах.

Делікатно витирає їй кров короткими впевненими рухами.

— З вами все гаразд? Нап’єтеся чаю? — питає.

— Так, звичайно, охоче. Чаю. Чого-небудь.

Чоловік помагає їй зняти куртку, старанно складає її шалика.

— Чи щось з вами не так? Щось болить?

Ті прості запитання здаються їй складними і недоречними. Робить глибокий вдих, але він замість слів переходить у плач.

— Я вдарилася, мій автомобіль провалився у сніг. Я вибралася з нього і прийшла сюди. Певно, нічого мені не сталося, не помітно, щоб було щось не так, правда? Все рухається, о, прошу, подивіться, — усміхається і рухає руками й ногами, як паяцик.

Маленька жінка ставить перед нею склянку в оздобленій металевій підставці. Сідають за столом навпроти неї.

— Це така погода. Втрачаєш орієнтацію, — каже чоловік і дивиться на вікно, в якому відбивається лампа-сороківка під кулястим білим абажуром, примарний місяць.

— Зима ніяк не закінчиться.

— Завтра прийде внук, огляне вас. Маємо кімнати нагорі, переночуйте в нас, сьогодні вже запізно що-небудь робити. Треба тільки ввімкнути електричний п’єцик, — каже маленька жінка, дивлячись на чоловіка.

Він накидає на плечі грубого светра на застібці й мовчки виходить. За якийсь час його кроки чути нагорі. Скляна лампа під стелею легко погойдується.

Маленька жінка кладе обидві руки на стіл і каже несподівано весело:

— Скажу вам одразу: я маю проблеми з пам’яттю, тому у важливих справах прошу звертатися до нього, — показує підборіддям на стелю. — Я добре пам’ятаю, що сталося давно, наприклад, під час війни, чи коли ми сюди приїхали, пам’ятаю навіть, скільки коштував хліб відразу після визволення. Знаєш, дитино, скільки? Ні, звичайно, а я знаю, двадцять грошів. Але зате погано пригадую собі, що було вчора. То не є та хвороба на «а», ну знаєш, всі її мають. Я просто стара.

— Добре, пам’ятатиму.

Старенька витягає з креденса розпочату пляшку горілки і вливає трохи до склянки з чаєм.

— Це пані зігріє, прошу випити.

Потім каже:

— Я — Ольга, а він, — показує очима нагору, — Стефан.

Вона ковтає гарячий чай і хоче відповісти; вже розкриває рота, але усвідомлює, що в її голові повно холодного густого туману. Показує на себе пальцем, спрямовує його в саму середину грудей, відчуває його дотик. Знає, що треба сконцентруватися, а тоді, напевно, пригадає. Думки клубочаться відразу під поверхнею, неспокійні пуголовки. Це, безперечно, від удару, тому вона почувається так дивно, ніби спить і ходить, як сновида, певно, має струс мозку, і від того думки змішалися і розлетілися, як фігурки з льоду. Знає, що тепер усе пригадає, тільки мусить зосередитися. Старенька уважно дивиться на неї, чекає. Але вона змучена, збирає думки, та, дякувати Богові, щось відволікає увагу Ольги від того непромовленого запитання, бо вона встає і йде в куток кімнати. Там стоїть пласка дерев’яна скриня, вистелена бурим коцом, на якому лежить чорна кудлата істота. Пес. Його довга шерсть нагадує шнурки, вовняні мотузки, сплутані патли, особливо на голові й ззаду. Він тяжко дихає, постогнує. Разом з Ольгою вони схиляються над тією сплутаною чорнотою. Неприємний кислий запах вдаряє їй в обличчя. Пес ніби відчуває їхню присутність — розплющує око і кидає на них короткий погляд. Той погляд — непроникний, чорний, глибокий, як колодязь, на дні якого можна побачити поверхню підземної води.

 

Вона заточується на сходах. Її підтримують. Ведуть до холодної напівпорожньої кімнати. Там стоїть низька приземкувата шафа, а на ній — порцелянове погруддя дівчинки зі світлим волоссям, перев’язаним блакитною стрічкою; є також залізне ліжко і знищене крісло з лози, колись біле, тепер строкате. Шматочки фарби лежать на підлозі — меблева лупа. Під вікном на розкладених газетах лежать яблука, вони тільки трохи поморщені, хоч вже кінець лютого. Повітря — гладке й вологе, як їхня шкірка. Електричний калорифер помалу його освоює.

Старенькі ще щось говорять, відчиняючи шафу (у ній повно старих, слизьких, голих ковдр), затягуючи фіранки, переставляючи глечика, поправляючи обрус на столику. Вже їх не слухає. Поволі, обережно лягає на ліжко, ніби це вона — цінна порцелянова фігурка, яку треба зберігати тільки у клоччі, і тільки лежачи у горизонтальному стані. Маленька жінка з рушником і зіпраною байковою нічною сорочкою ще на хвильку повертається.

— Лазничка внизу, — шепоче і розчиняється у темряві, щоб потім знову шепотіти, шарудіти і скрипіти, перемовлятися з чоловіком якимись обірваними фразами, пересуваючи якісь забуті крісла, клацаючи вимикачами, повертаючи у дверях ключі.

 

Вона лежить горілиць, заплющує очі. Повинна тепер прийняти снодійне. Повинна закрити вуха корками з воску, лягти на бік і чекати, подіють таблетки, з яких у вологу тишу проросте сон. Але не має таблеток, не має затичок до вух. Кладе долоню на груди, перевіряє, як звичайно, чи б’ється серце. Її тіло твердне, опирається тискові долоні. «Тверде, як дерево», — чує і бачить сама себе, як збігає зі схилу, тринадцятирічна, у ситцевій сукенці в маки, яку потім, коли вона вже знищилася, мама дерла на ганчірки витирати порох, і як зустрічається з іншими дівчатками — їхні імена ніяк не пригадуються, Вожена? Ядзя? — у руїнах біля ріки.

Хтось її того навчив, але невідомо хто, певно, це було дуже давно. Потім старші дівчатка вчили молодших. І це завжди вдавалося.

Треба стати в коло, клякнути на землю і мовчати так довго, поки стане це байдужим і природним, так довго, що вже не захочеться говорити. Потім кожна з них показує на пальцях якесь число. Рахують. Та, на яку випало, лягає в коло і заплющує очі.

Тоді торкаються до неї кінчиками пальців, спочатку самими пучками, потім щоразу сильніше і повторюють: «Тверде, як дошка, холодне, як лід, легке, як пір’я». І знову спочатку, поки на тілі опиняться цілі долоні. І притискають розпростерте тіло до землі, промовляючи і промовляючи, постійно те саме: «як дошка, як лід, як пір’я», а потім, раптово — це відбувається само собою — знають, що треба це сказати саме тепер:

  • Легке, як пір’я,
  • Тверде, як поліно,
  • До гробу несемо
  • Тебе, королівно.
  • Тверде, як поліно,
  • Покірне, безсиле,
  • Ховаєм тебе
  • У холодну могилу.
  • Тверде, як дошка,
  • Легке, як пір’їна,
  • Тепер твоя хата —
  • Ця яма, ця глина.

На кінчиках дівчачих вказівних пальців підносять нерухоме, завмерле, смертельно здивоване тіло догори, без зусиль, ніби це порожнє стебло, фігура, вирізана з пемзи, форма з пінопласту.

Ні, ні, краще ніколи не опинитися у цьому колі, краще торкатися, а не щоб торкалися до тебе, ліпше чарувати, ніж дозволити закляттю оволодіти тобою. Краще бути живим, ніж померлим, хоч би й не насправді. А що було б, якби одного разу якась із них не вийшла з трансу і залишилася такою штивною і відсутньою, із заплющеними очима, ні жива ні мертва. Коли б не вернулася з тієї подорожі й стала для інших предметом, таким самим, як зламана гілка, як камінь у струмку. Але кожна повертається. Сидить і кліпає очима, віддалена.

Це було потішно, тому решта вибухали сміхом і так це закінчувалося. Потім «дівчинка з кола» останньою поверталася до села з незрозумілим відчуттям, що її використали, зовсім, як випадкового глядача, якого гіпнотизер витягає на сцену і каже йому робити непристойні речі. Вона зволікала, ще набурмосена, але поки всі разом доходили до села, вже все було гаразд, все забувалося. Але на ній ніколи не закінчувалася лічилка, а тому, вона не знала, як то лежати всередині та втрачати вагу. Уявляла це собі, як сон. І що сон — це рідко саме темне ніщо, в якому, звичайно, відбуваються різні речі. Неймовірні справи стають реальними, час скаче і перекидається. Отже, маєш тоді таке знання, яке до нічого не надається, непотрібне. Може, тіло з кола, яке дозволяє себе підняти на кількох дівчачих пальцях, поводиться цілком нормально і нічого не заперечує. Воно, як дихання трупа: неможливе, але сенсовне. Відчуває знову його тягар на пальцях, тягар, який насміхається сам із себе, бо це є тягар і легкість одночасно.

 

Вранці вона прокидається миттєво, раптово — розплющує очі й бачить сіре світло, яке розмиває зморшки і тріщинки на стелі та творить однорідну перлову поверхню. Напевно, ще дуже рано.

Чує, як траснули двері та як важко заводиться дизель. Двигун довго хрипить, потім глухне. І так кілька разів, нарешті заводиться — вона полегшено зітхає, звук двигуна поступово віддаляється.

Завжди після пробудження вона слухає, як б’ється серце, чи все гаразд, чи б’ється воно взагалі та як б’ється. Торкається тіла, — чи воно якимось дивом не розсипалося за ніч, але тепер їй так добре нерухомо лежати горілиць, що вона навіть не піднімає руки, щоб покласти її на груди. Вигляд одноманітної поверхні стелі приносить їй полегшу; руки ще сплять, складені на шорсткому накрохмаленому простирадлі. Вона пригадує.

Називається Іда Мажец. П’ятдесят чотири роки. Прописана: Варшава, вулиця Адама Плуга, 89, кв. 21. Ідентифікаційний номер 50012926704. Слава Богу.

Двері легенько скриплять, і вона чує дрібні, як цокання годинника, кроки. Не розплющує очей і відчуває на обличчі тепле дихання. Знає, що це той білий пес. Напевно, дивиться на неї, дихаючи їй у щоку. Вона не реагує, і пес тихо відходить. Вона ще трохи лежить і поволі усвідомлює собі, де вона є. Зауважує, що спала в колготах і блузці, а спідниця лежить на підлозі. Вигляд спідниці зі сірої грубої вовни, дорогої, косо кроєної, модної спідниці, яка виструнчує, викликає якийсь неприємний спогад, якась думка лізе їй до голови, а вона захищається від неї і ховається.

 

Перед будинком сидять її батьки. Батько змотує клубки вовни, не дивлячись на неї. Мама молода, нагадує Маю, вона ніби Мая, доросла, чужа, завжди відсутня. «Ніколи не з’являєшся у нас, ми вже майже забули про тебе», — каже мама з докором. Потім ображена встає і заходить до будинку. Вона йде за нею, дивиться на її плечі, але їй здається, що мама намагається від неї втекти. Починає кружляти кімнатами, які несподівано перетворюються на безконечну, багато разів повторювану анфіладу. Тоді її огортає страх, бо раптово пригадує, що перед будинком залишила Маю, свою маленьку донечку. Хоче повернутися, вийти з того лабіринту, але не знає як. Усе стає блакитним.

2

Чує скрип дверей і шепіт, а потім тихе дорікання псові: «Не заходь сюди, йди вниз». Хтось обережно підходить до її ліжка і сідає на нього скраю. Нема виходу, мусить розплющити очі.