Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Современная проза
Показать все книги автора:
 

«Гра на багатьох барабанчиках», Ольга Токарчук

Розплющ очі, ти вже мертвий

С. купила цю книжку, приваблена малюнком на обкладинці: на темному тлі барви засохлої крови були сходи, що вели до якихось невиразних дверей, напівпрочинених; за ними стружка ясного світла, тоненька, гостра, як ніж. Окрім того, впізнала знайомий шрифт назви — жовті, вугласті обриси, — отже, книжка належала до її улюбленої детективної серії. Багато років тому вона почала з Агати Крісті, але потім відчула раптом утому від кришталево прозорої послідовности — убивство, слідство, викриття винуватого. Немов детектив — це конструкція без виходу, щоправда, чиста і стерильна. Її дратували постаті, виткані з паперу, яких використовували як пішаків, розставляли на сцені й посували згідно з головною ідеєю автора. Дивно, що автор — це єдина особа, яка вже від самого початку знає отой замурований сам у собі порядок злочину й кари, а однак, має охоту терпляче тягти оповідь. Це нудно, гадала.

Вона не знала, чого хоче. Не знала, чого шукає на полицях у районній бібліотеці й книгарнях. Якби мала це чітко окреслити, мабуть, звела би очі догори, випнула губи, наче до цмокання, і робила б руками округлі безрадні жести. Шукала правдивіших людей і соковитіших злочинів. Ускладнених мотивів та існування доказів, яких детектив ніколи не візьме до уваги. Ні, їй не йшлося про кров і м'ясо, ні про різанину, ні про кошмари. Цього вона мала достатньо по телебаченню. Вона прагнула чогось нетипового, не до кінця зрозумілої схеми, яка лиш час від часу визирає на поверхню, аби нагадати про себе. Хотіла, однак, також чогось такого, що стосувалося би її, шарпало за руку, не давало спати. Це важко було пояснити бібліотекарці чи продавчині.

— Сама не знаю, — казала, крутячи з ваганням книжку, але врешті брала її.

Читання детективів було приємним з усіх поглядів. Нагадувало прибирання, розкладання в шухляді — крок за кроком хаос замінювася на порядок. Але й порядок часом набридає.

От і приносила з районної бібліотеки цілі торби книжок. Захопливо читала їх у метро і в кухні. Дві, три на тиждень. Брала й детективи менш знаних авторів; серед них бували добрі, бували й зовсім нікудишні. Спробувала детективи, підшиті літературою, які мали друге дно, не завжди зрозуміле; зачепилася за детективи дивні, наче якісь рослини-покручі, посмакувала детективи-головоломки, детективи-поеми; догола роздягала детективи-матрьошки, де кожен новий розділ пропонував ще якісь інші значення, інші історії, начебто не пов’язані з сюжетом; продиралася через детективи-трактати-про, повні ерудованої показухи, алюзій, які вона мала би розуміти, але не розуміла; змагалася з тими, які вдавали, що вони не детективи, а розвідки про пізнання чи моральність. Були серед них злочинні детективи, які на очах читача руйнували засади жанру, робили з них якийсь огидний біфштекс і, що найгірше, — виявляли особу вбивці, поминаючи весь священний ритуал слідства. Або такі, які, насолоджуючись кожним реченням, спихали злочин на дальший план, закохані у власний естетизм, як красунчик перед дзеркалом. Або, наприклад, такі — тут на саму цю думку стискалися зуби від злости й обурення, — які описували злочин із найдрібнішими деталями, залишаючи вбивцю не викритим! Перверсія! У книгарнях з'являлося щораз більше таких детективних дворняжок — якісь техно-детективи, детективи-science fiction, детективи-мелодрами. Вона читала все, принаймні залишалася вірною. Їй не траплялося почати й відкласти. Прочитання першого речення вона трактувала як підписання контракту чи складання обітниці, що витримає до кінця. Звільнення вже не було. Поки викриття вбивці нас не розлучить.

Їдучи додому в метро, вона прочитала перші сторінки і задоволено ствердила, що розповідь починається цілком добре. Тут було все те, що їй подобалось — докладно і реалістично представлений простір, предмети, описані з любов'ю до деталей, соковите змалювання дійових осіб. Відчула вдячність до автора за згадку про чиюсь лисину чи вим'яті вельветові штани. Завдяки цьому вона вже після кількох абзаців могла бачити все у темних мерехтливих шибах вагона.

Ішлося про те, що в одному невеликому, але гарно розташованому особняку у Фландрії відбувалася зустріч авторів детективів. Власницею маєтку та ініціаторкою цього незвичайного з'їзду була королева жанру, вже дуже стара, майже вісімдесятирічна Ульріка.

С, основуючись на кількох реченнях досить докладного опису, побачила її як худу, суху, мов тріска, старушенцію з кощавими, довгими пальцями. Вона була схожа на Барбару Картленд, може, тому, що подібно до неї написала у своєму житті кільканадцять книжок, які принесли їй славу. Блакитний шовк суконь Ульріки нав'язливо з'явився разом із надміром золотої біжутерії. С. невідомо чому подумала, що хтось такий обов'язково пахне сіном, найбільш нетривким ароматом світу.

Ульріка була фламандкою, особняк одвічно належав її родині, але від часів кривавої бані під Іпром втратив свою привабливість. Земля начебто смерділа трупами.

С. подивилася на свого сусіда, який віз на колінах у кошику маленьке котеня, і подумала, що мусить докладно перевірити, про яку криваву баню йдеться. Чи йдеться про першу війну та іприт? Мабуть, так.

Знаменита Ульріка склала заповіт, що після її смерти особняк у каштановім парку має стати осередком творчої праці, притулком для авторів детективів. Унизу, одразу біля входу, одна зала буде присвячена їй самій — книжкам і життю. Фотографії, стенд із рукописами, колекція видань багатьма мовами. Вона віддасть у розпорядження гостей свою бібліотеку, парк, гарне рено і свою найкращу фламандську кухарку (хай їй живеться довго!). Кімнати на другому поверсі, маленькі й темні, розміщені в тісному коридорі одна біля одної, наче комірки, служитимуть майбутнім поколінням авторів во славу жанру.

С., на жаль, вимушена була перервати якраз у тому місці, коли з вокзалу поблизької Байєнни мали забрати першого з прибулих. Їй сподобалося, що по нього приїхав автомобіль з особняка. Саме оте темно-синє рено. Першим гостем якраз і був той чоловік із лисиною і в потертих вельветових штанах.

С. вибралася з торбами на четвертий поверх і увійшла в свою квартиру. Відчинила вікна, і в кімнату ввірвався слабкий ще й непевний запах весни. Принагідно зауважила кількох малих попелиць на листі кротону, який без особливої шкоди пережив зиму. Потім нагодувала кота, поставила воду на макарони і, чекаючи, поки закипить, присіла на ослінчику в кухні, щоби читати далі.

Чоловік звався Лонгфелло і був відомим англійським автором детективних романів. Стомлений далекою подорожжю, він мріяв тільки про те, щоби перед спільною вечерею лягти трошки подрімати. Однак із цікавістю приглядався до сумних, імлистих пейзажів північної Франції, йому здалося, що вони більше сприяють написанню сентиментальних романів жахів.

— Чи правда, що поблизу є великий британський військовий цвинтар? — запитав він огрядного водія, який перед тим на станції допоміг йому увіпхнути дві великі валізки, а тепер схвильовано притакував, повернувшись усім тілом до пасажира.

Автомобіль небезпечно проїхав правими колесами по узбіччю, і Лонгфелло скрикнув.

Водій попросив вибачення, а потім уже мовчав. Без слова повносив його валізки нагору і показав кімнату.

Коли Лонгфелло дістався до своєї кімнати, закипіла вода на макарони, і С. зайнялася обідом. Відтоді не було й мови про читання; діти повернулися зі школи, повмикали всюди світло, увімкнули телевізор, потім з'явився чоловік С. — скривлений, як завжди, нещасливий. С. мила посуд, а потім витягнула дошку для прасування, і весь вечір збіг їй на цій найнуднішій у світі роботі. До книжки повернулася лише пізно ввечері, коли чоловік уже заснув і тепер жалісно похропував, як маленький хлопчик, якому на плечі звалили цілий світ.

Лонгфелло попросив принести до кімнати чаю, а потім розпакував свої речі і докладно оглянув кімнату. Та була обставлена з якоюсь північною суворістю — велике подвійне ліжко, стіл для роботи і гарна стара шафа. Вікно виходило на парк, освітлений зараз, на смерканні, фіолетовим світлом. Помаранчово світило пожовкле вже листя каштанів. Він незадоволено ствердив, що його кімната не має лазнички і туди треба ходити в кінець довгого коридору. До чаю подали масляні тістечка, охайно викладені на порцеляновій тарілочці.

С. хвильку повагалася, встала і рушила потемки до кухні. Звичайно ж, масляних тістечок у буфеті не знайшла. Їй, однак, вистачило і кількох вивітрілих паличок. Лонгфелло в цей час марив про скляночку віскі, але вирішив не сходити вниз аж до вечері.

Другою особою, яка приїхала того вечора до палацика, була Анна-Марі дю Лак. Попри закоцюблі до кісток руки, вона вправно скерувала свій відкритий автомобіль на під'їзд. С. наразі дізналася про неї небагато. У книжках дю Лак детективами завжди були жінки і своєю проникливістю перевищували колег-чоловіків. Анна-Марі курила люльку і ніколи не скидала химерного накриття голови. Часом це був простий фетровий шолом, часом незвичайне плетиво з рафії та пташиного пір’я. З-під нього стирчали прямі пасма сивого волосся. Вона начебто була однією з найінтеліґентніших жінок у країні. Персонажі в її книжках провадили блискучі діалоги. Як єдина жінка серед запрошених гостей вона дістала кімнату з лазничкою.

Уявляючи собі ту жіночу, світлу кімнату з кремовими шпалерами, С. заснула. Останнім образом, який ще побачила, були довгі пальці француженки, що відкручували бронзові крани у вигляді риб'ячих морд.

Уранці не вдалося прочитати жодної сторінки. Вона їхала на роботу в метро у такій тісняві, що їй стало погано. Натовп ніс її до виходу просто у світлий весняний дощ. Вона бігла блискучим головним перехрестям міста на службу і думала лише про те, що мусить сьогодні зробити. Від бігу мокрою слизькою вулицею розхитався каблук, і тепер вона мусила уважно ступати, щоби той не відпав зовсім. А потім — шелест паперів, безнадійне прикручування калориферів, біль у голові, яка висихала в шорсткому повітрі, наче качан кукурудзи. Презентація нової програми кредитів. Відклеювання від спітнілого тіла білої віскозної блузки. Їй пригадалася холодна блакить шовків Ульріки, і вона засумувала за Фландрією. Ні, сьогодні їй не почитати спокійно, бо йдуть з чоловіком на вечерю у новий дім знайомих. Під час перерви на ланч, коли всі зійшли до бару або мовчки по кутках їли свої канапки, С. витягнула із сумочки книжку, закрилася в жіночому туалеті й почала читати.

Вечеря була о восьмій. Були вже всі — Ульріка в блакитному, з неправдоподібно довгим мундштуком для цигарок, сива, виблискувала золотом. Впевнена в собі, владна, іронічна й гостра, як бритва. У кількох реченнях, присвячених її описові, десь між рядками крилася підозра на якусь жорстокість. Але, можливо, С. тільки так здавалося. Лонгфелло ще трохи заспаний, розгублений, ані старий, ані молодий — як усі англійці, — у вельветовому піджаку з нашитими на ліктях шкіряними латками. Анна-Марі, шпарка (ах, як С. любила це визначення, «шпарка», хоч не дуже добре знала, що воно точно означає), худорлява й гнучка, у довгій плісированій білій спідниці й білому пуловері, чуло віталася з господинею, наче донька з матір'ю чи, радше, може, онучка з бабусею? Її сліпуча усмішка, яка без найменшої збентежености відкривала деталі ротової порожнини, немовби говорила: «Дивіться, мені нічого приховувати!» І ще — пан Фрухт: невеличкий, несиметричний, з вайлуватими рухами. Дивлячись на нього, мимоволі шукаєш слідів якогось витонченого каліцтва і — властиво — розчаровано стверджуєш, що з ним усе гаразд. І нарешті — аякже! — темношкірий молодий американець, стрункий і пристойний. Було сказано, що короткозорий Лонгфелло мало не взяв його за лакея. Цей Лу Якийсьтам (англійські прізвища завжди важко давалися С., яка не дуже добре знала іноземні мови) був новим знайомим Ульріки. Вона твердила, що він пише найкращі в Америці детективи і що перед ним велике майбутнє. Принагідно переказала його найновіший роман «Божі дерева»: старенька бабуся на кріслі з коліщатками, найстарша в роді, з продуманою спритністю вбиває небажаних спадкоємців за допомогою соку конвалій, який вливає до пообіднього чаю. Молодик задоволено усміхався, слухаючи компліменти. Подали закуски із запечених на решітці овочів, а до них вино, марка якого, звичайно, нічого С. не говорила. Старша пані задавала тон у розмові. Виглядало, що вона усіх їх тримає в кулаці, як жмут серветок.

Ну, й була також із ними за столом мовчазна панна Шацкі — компаньйонка Ульріки, її секретарка, покоївка і, безсумнівно, її хлопчик для биття. Це була жінка за сорок, пухкенька і наче присипана попелом — виваляне в пилюці тістечко. Великий мережаний комірець відвертав увагу від її материнського, занепокоєного обличчя. Коли до неї зверталися, вона червоніла, рум'янилася, наче тістечко, поблискувала рожевим, червоним, як галяретка з малин, але за мить знову в'янула. Ульріка була з нею більш ніж шорсткою.

Вертаючись у метро і весь час пам’ятаючи про каблук, С. довідалася про гру у Вбивцю. Її трохи здивувало, що замість вести ґречну розмову про мету приїзду, про майбутнє детективного роману у світі чи, наприклад, про недобросовісність видавців і надто повільну реакцію агентів, вони просто порозсідалися на канапах у вітальні і почали грати. Ясно, що йшлося про те, аби читач мав змогу придивитися до них уважніше. Вже повинна зав’язуватись інтриґа. Вже повинні з’явитися перші делікатні й неоднозначні вказівки. С. почала тепер читати дуже уважно. Якби мала обидві руки вільні, то із задоволенням би їх потерла — ось, починається. Але не мала. Лівою тримала книжку, а правою притримувала сітку із закупками. Куточком ока зауважила, що на сусіднє сидіння всівся чоловік у шкірянці з доберманом на короткому повідці. Собака подивився на неї неприязно.

Гра полягала в тому, що всі мали заплющити очі, а в цей час Ведучий, ходячи довкола, визначав дотиком пальця Вбивцю. Потім Вбивця показував очима Жертву, що, звичайно, міг бачити тільки Ведучий. Ведучий голосно називав її ім'я. Тепер усі розплющували очі, і починалася головна частина гри, тобто Слідство. Вони повинні були встановити, хто Вбивця. Якщо помилялися, Вбивця убивав ще раз. Якщо вгадували, Ведучий вибирав нового Вбивцю.

Спершу С. не цілком зрозуміла правил, і усе — правду кажучи — видалося їй досить дивним. Але незабаром збагнула задум оповідача: йшлося про те, щоби читач отримав відповідну інформацію про персонажів і відносини між ними. Вона прийняла ці правила за добру монету. Нехай грають.

Першою жертвою був Фрухт, ведучою, звичайно ж, Ульріка.

— Розплющ очі, Фрухт, — сказала вона. — Ти вже мертвий.

Фрухт, схоже, був неприємно здивований тим, що саме його убили першим. Він вип'яв губи й потягнув добрячий ковток коньяку.

— Ну, починаймо, — підганяла їх господиня. — У кого міг бути мотив, щоби вбити пана Фрухта?

— Може, не будемо казати «вбити», — стямився раптом Лу. — Може, казатимемо «елімінувати», «усунути», не знаю, як ще. «Вбити» недобре звучить. Мабуть, ніхто, хто вбиває, не думає, що він «вбиває», ви ж добре це знаєте. До того ж, я не хочу бути «убитим».

— Адже це тільки слова, — кинув упівголоса Лонгфелло. — Більше почуття гумору, колего.

Решта також проігнорувала зауваження Лу, а в дужках було написано, що Анна-Марі подумала про нього: «невротик».

— Пана Фрухта вбив Джон, Джон Лонгфелло, бо той має кращу від нього кімнату. Ближче до лазнички, — голосно сказала Анна-Марі.

Лонгфелло в ролі підозрюваного зберігав зразковий кам’яний вираз обличчя, а Ульріка усміхнулася.

— Для початку добре, але я би воліла мати якісь переконливіші мотиви.

— Заздрість, — невпевнено кинула панна Шацкі й одразу зробилася червона.

— Чи я можу боронитися? — запитав Лонгфелло.

Ульріка притакнула.

— Боронися, звичайно. У цьому все й полягає. Боронися, навіть якщо ти винен, заводь нас на манівці, затирай сліди. Інакше буде нудно.

— Я не думаю, що мотив заздрости можна сприймати серйозно, — почав англієць. — Чого би я міг заздрити панові Фрухту, окрім лазнички? У Франції детективи ніколи не матимуть такого значення і пошани, як у моїй країні. Це напряму стосується пошани до авторів. Я написав двадцять чотири книжки, маю певне становище, мої книжки перекладені багатьма мовами, кажуть, що я класик детективу…

Фрухт перервав на півслові.

— Я не пишу детективів. Я пишу романи, вдаюся до гри, граюся мовою, розраховую на ерудицію читачів, достосовую мітологічні мотиви. Я використовую можливості цього жанру, щоб вести літературну гру з читачем. Це не просто детективи, такі як… — тут він схаменувся і втупився у дно чарки.

Ульріка закликала його до порядку.

— Жертва мовчить. Такі правила.

На жаль, у цей момент С. мусила перервати, аби вийти на своїй станції. Ідучи додому, вона мала охоту читати дорогою, але розуміла, що з розхитаним каблуком це було би небезпечно. Їй сподобалася ця гра. Якщо в неї грати серйозно, то могла би бути чимось на зразок групової психотерапії. Вона подумала, що могла би якось запропонувати її своїй родині. Її чоловік обмінювався з ними, може, п'ятьма словами на день, старший син майже не бував удома, а донька замикалася в кімнаті й слухала понуру, брязкітливу музику. Навіть кіт просиджував цілими днями на балконі, вдивляючись із якоюсь звірячою меланхолією в сусідні дев’ятиповерхівки. Хто з них убив би кота?

На обід вона зробила швидку лазанью з пакета і випрасувала собі вихідну сукню. Потім якийсь час тривав пошук улюбленої сорочки її чоловіка. Та виявилася брудною, була засунута за калорифер у лазничці.

— Я читаю цікаву книжку, — сказала йому в таксі, але він уже зав'язав розмову з водієм про переваги газового двигуна над бензиновим.

Новий дім знайомих виявився таким гарним, що їй аж стало сумно. Господиня провела кімнатами, які ще пахли свіжою фарбою і деревом, показала обидві лазнички. Ота більша мала величезну двоособову ванну, і С. раптом захотілося викупатись у чомусь такому. Налити собі пінистої рідини для купання і лежати так цілі вечори, читаючи. Келих шампанського на гладенькому, кахляному краєчку ванни. Господар дому гордо розпалив новенький камін. На якусь хвильку задиміло, але відразу відчинили вікна в сад, і увірвалася свіжа хвиля весняного повітря, що пахло землею. С. допомагала господині носити салати й укладати в кошичку хліб. Чоловіки стояли на терасі, курили, розводячись про різні дахові покриття.

Після кількох пляшок вина вони сиділи з розрум’яненими обличчями біля каміна й пліткували про всіх відсутніх знайомих. С. спало на думку, що зараз можна би зіграти у Вбивцю. Запропонувала їм і пояснила правила гри. Вони неохоче погодились. Спочатку то вона мала бути Ведучою і штрикнула в спину господаря, визначивши його у цей спосіб на роль убивці. Він негайно ж убив свою дружину. Гра не вдалася, бо одразу всі згідно викрили правду.

— Це дурна гра, — сказав її чоловік. — Заграймо в амбасадора.

— Чому ми повинні у щось грати, — запротестувала господиня. — Ми так рідко бачимося, шкода часу на ігри.

Тому відкоркували ще пляшку вина і з келихами в руках оглядали свіжопосаджені рододендрони та форцизії.

Додому повернулися після дванадцятої. С. узяла до ліжка книжку, але зареєструвала тільки, що письменники грали далі. Цього разу жертвою була панна Шацкі, а Лу підозрював Лонгфелло. Що то з помсти.

Це було би надто просто, подумала С., але в неї паморочилася голова, тому відіслала книжку на підлогу біля ліжка і заснула.

Прокинулася вона з неприємним усвідомленням того, що проспала на роботу, і полегшено пригадала, що сьогодні субота. Сонце впадало ясною смугою і безжально показувало усі плями на сірому паласі спальні. Треба би колись його випрати, подумала вона сонно. Ідучи запарити каву, побачила кота, який непорушно сидів на балконі. Двері були зачинені. Вона швиденько впустила його до кімнати — він увійшов повільно, без сліду емоцій із приводу ночі, проведеної на холоді. Як її діти могли забути про кота? Не можна покластися навіть на власних дітей. Вона зробила дві кави і віднесла їх у ліжко. Чоловікові поставила горнятко з його боку — щонайбільше вистигне. Сперлася на подушки і, попиваючи маленькими ковточками гарячу каву, почала читати. Саме так могла би провести всю решту життя — не виходячи з ліжка і читаючи детективи.

Товариство у книжці грало далі. Ведучим був Фрухт, убили Лу. С. пробувала стежити за прихованими мотиваціями. Вона була певна, що оповідач підсуває тут якісь сліди, але не дуже могла зорієнтуватися, які. Чи слід сприймати цю гру серйозно? Якщо її так докладно описують, вона повинна мати якесь значення для всього сюжету. Що за дивна книжка, подумала С. зі зростаючим нетерпінням.

Виявилося, що Лу вбила Ульріка (це відкрив оповідач). Тамті не здогадались, і Ульріка залишилася непокараною. Вони зійшлися на Лонгфелло (тобто думали так само, як я, зауважила С. і зраділа власній здогадливості). Мабуть, нікому не спало на думку, що Ульріка могла би вбити свого молодого улюбленця з Америки. І все ж.

С. була трохи здивована. У книжці-бо почався новий день, і нічого не діялося. У Агати Крісті вже був би труп, а тут господиня маєтку запросила усіх на прогулянку, оглядали рабатки осінніх кремових троянд, гуляли алеями, збираючи досконалі світлисті каштани. Після ланчу був вільний час. Фрухт читав. Анна-Марі поїхала машиною до Байєнни по цигарки. Англієць пішов на самотню прогулянку на військовий цвинтар. Ульріка спала. Панна Шацкі працювала з кореспонденцією. Лу — що робив Лу? Поїхав кудись на велосипеді. Зустрілися лише за чаєм і знову почали грати у Вбивцю.

Зваживши на весь досвід С. із детективами, саме тут, приблизно на третині книжки, після знайомства з персонажами, повинен статися злочин. Може, буде після вечері, подумала. Вона читала тепер дуже уважно, свідома того, що кожна деталь може бути важливою. Кожне найменше речення, кожен натяк. Але й після вечері вони знову грали. Вдруге вбили Лу, проте обличчя його залишалося незворушним, що б він собі не думав. За вегетативними ознаками (почервоніння) швидко викрили, що убивцею є панна Шацкі. Зрештою, виглядало, що їй зовсім не залежить на тім, аби залишитись невикритою. Потім убили Анну-Марі, яка негайно заявила, що це змова проти жінок. С. помітила, що в усіх цих можливих варіантах Ведучий — Вбивця — Жертва у ролі жертви не виступала Ульріка. Її оминали, наче вважали неввічливим убивати, навіть у грі, господиню і знамениту письменницю.