Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Историческая проза
Показать все книги автора:
 

«Чудасій», Ольга Мак

«Слово вже сказано…»

У гроні наших славетних письменників української діаспори ім’я Ольги Мак особливе. Чомусь та, про котру писала чи не вся діяспорна преса, та, яка своїми прекрасними творами завойовувала серця читачів у Бразилії, Америці, Канаді й цілій Європі, та, несхитністю духу, принциповістю і талантом котрої захоплювались її сучасники, побратими по перу, — досі лишається для України невідкритим островом у безмежному морі нашої духовності.

Задля справедливості ми мали б поставити ім’я Ольги Мак у ряду достойників нашої літератури — Івана Багряного, Тодося Осьмачки, Василя Барки, Уласа Самчука, Докії Гуменної. І це далеко не всі, з ким вона пліч-о-пліч невтомно вела чесну борозну української прози…

Народилась майбутня письменниця 20 липня 1913 року в Кам’янець-Подільському, в небагатій родині державного урядовця Нила Семеновича Петрова. Ледве виповнилося Ользі півроку, родина перебралась до Києва і прожила там до 1920 року. Вигнало їх звідти воєнне лихоліття, і вони опинились у мальовничому селі Вільхівчику неподалік залізничної станції Корсунь, де тече красуня Рось. Письменниця згадувала, що саме там, у Вільхівчику, вона відчула себе українкою. Коли ж несподівано й передчасно померли дві її сестри і батько, осиротіла родина знов переїхала до Кам’янця, де Ольга закінчила семилітку.

Шкільна наука давалась дівчині надто легко, знання мовби самі пливли до рук. Вона жартома казала, що читати навчилася ще в сповитку. Єдиною книжкою її дитинства був Шевченків «Кобзар». Нишком від усіх рідних у конторській книзі, що приніс додому дідусь, вона записувала всілякі вигадки, бувальщини, вела щоденники, а найдужче захоплювалася творами на літературні теми. Назавжди запам’ятала той день, коли вчителька перед усім класом похвалила її переказ оповідання Віктора Ґюґо «Маленький Гаврош» і висловила припущення, що колись із неї виросте письменниця. Звідтоді зухвала й манлива мрія цвяшком засіла у юній голові.

Шістнадцятилітнім дівчам Ольга потрапляє у вир самостійного життя. То випало на час колективізації та проголошення ліквідації неписьменності. За її вчителювання в глухому селі життя показало себе безжальним і цинічним учителем (про це вона оповість у пізніших творах «Земля плаче», «Українське село під більшовиками», «Процихи»). Вона побачила село, так би мовити, зсередини. Її чіпке око нанизувало на нитку пам’яті жахливі картини «справжньої колективізації», вимальовувало потворне обличчя голодомору, що сунув Україною, лишаючи за собою пограбовані хати та понівечені долі. Але все це вона опише тільки на еміграції (в нарисах «Столиця голодного жаху», «У великодню ніч» та ін.) Тоді ж Ольга мусила набратися терпіння, щоб отримати посвідку про фізичну працю, без якої не приймали до вузів. А отримавши, вступила — спершу в технікум чужих мов у Кам’янець-Подільському, а потім до Ніжинського педагогічного інституту.

На життєвому шляху Ольги Петрової зустрічається розумна, шляхетна людина — професор мовознавства Вадим Дорошенко, з яким вона пов’язала свою подальшу долю. (Уточнимо: з народження — 1905 — він був Дрочинський, але через свого батька Олександра Дрочинського, що опинився в політичній еміграції, мусив узяти собі прізвище Дорошенка, котрогось із предків по лінії матері). Вони стають добірним подружжям, у кожному з них розвивалася самодостатня особистість і в тій гармонії взаємолюбові та взаємоповаги вони могли б прожити довге щасливе життя. Могли б… якби не пішов у наступ червоний терор.

Поживши якийсь час у Харкові, Дорошенки перебираються до Кривого Рогу, тоді до Ніжина: Вадим іде на викладацьку роботу, Ольга докінчує навчання в інституті, водночас учителює, народжує Вікторію, потім Мирославу. Та ось, як Дорошенко й передчував, чорний ворон репресій постукав і в їхнє вікно. 1938 року Вадима заарештували, а потім випустили. Одначе то вже був сигнал біди. Його заарештовували ще двічі, і за третім разом — безповоротно. Дружина професора перетворилась на дружину «ворога народу» — на кону історії за одним і тим же негласним сценарієм «розігралась» ще одна людська драма. Точніше — нелюдська драма. Ольга осмислить її й опише аж згодом, уже в Бразилії, в своїй першій книжці спогадів про репресії в Ніжині 1937-39 рр. «З часів єжовщини» (1949, 1953, 1954). Ця книга спогадів читається на одному подихові, лишається тільки шкодувати, що вона досі не перевидана (!!) в Україні (лише третину спогадів видрукувала газета ніжинської «Просвіти»),

1941 року, напередодні війни, Видима Дорошенка та ще чотирьох викладачів ніжинського інституту червоні «єжовці» НКВД звинуватили у контрреволюції. Крізь усе життя пронесла Ольга світлий образ батька своїх дочок, знищеного ні за що 31 грудня 1944 року.

Прибита горем, але не зломлена духом, без сумніву й жалю, Ольга разом з дрібними дітьми 1943 року покидає рідні місця. Згодом вона опинилася в австрійському таборі, де й народилась письменниця Ольга Мак. (Щоправда, перші публікації вона підписувала Ольга Гец, — О.Г.). Звідтоді на довгі роки зав’язалася співправця з ульмівськими «Новими днями» та американською «Свободою». Зайшли зміни і в її особистому житті — вона виходить заміж за галичанина Миколу Геца (1910–1993), який походив з Добромиля.

1 вересня 1947 року Геци (Микола, Ольга, Вікторія, Мирослава та однорічний син Миколка) ступили на землю нового поселення — бразилійський берег. Корабель причалив у Ріо де Жанейро. Потягнувся безпросвітній побут і заробляння на кусень хліба тяжкою фізичною працею — чоловіки рубали ліс, жінки садили город і пололи. З початком 1948 родина оселилася в Куритибі, де жило багато українців. Микола Гец був активний у суспільному житті, редагував часопис «Хлібороб». Усі троє дітей покінчали португальські школи і здобули безкоштовну вищу освіту.

У Бразилії Ольга Мак багато писала, власне, саме там були написані майже всі її чільні твори. «Життя в Бразилії я би назвала Робінзонадою, — згадувала вона в одному з інтерв’ю. — В тій милій, соняшній країні я відразу відчула себе вільною людиною. Там нема дискримінації, і люди навіть не знають, що щось таке може існувати. Нас прийняли як рівноправних громадян і дали нам повну волю — жити або… згинути… Було трудно, дуже трудно! Мабуть, і Робінзонові, який не мав дітей і не потребував вивчати чужої мови, не було так трудно, як нам…» Ольга Мак ніколи не шкодувала, що повністю віддавалась тоді літературній праці, а не заповзялася продавати на базарі яйця та банани, щоб розбагатіти. На перших порах вона писала здебільшого на обгортковому папері, у якому приносили з крамниці продукти. Та редакції не зважали на той папір, публікували її твори і заохочували писати ще. Так з’явилися прекрасні романи «Бог Вогню», «Чудасій», «Жаїра», «Проти переконань», «Куди йшла стежка» та сила-силенна нарисів, оповідань, легенд.

У грудні 1970 року Ольга Мак переїздить до Канади, куди вже раніше перебралися її доньки. «Врешті мій корабель прибився до затишної пристані. Навіть не знаю, як я витримала в Бразилії 23 роки», — так прокоментувала вона ту подію. На той час (від 1960 року) вони з Миколою Гецем уже були в розлученні, спільне життя в них не склалося…

З Ольгою Мак ми познайомилися (спершу листовно), коли разом з Дмитром Чередниченком упорядковували читанки для початкової школи і нашукували тексти діаспорних письменників. Уже з першого листа (від 23 вересня 1992) було видно, як вона ставиться до свого покликання. Перечитую ті (близько п’ятидесяти) натхненні, талановиті листи і ніби чую її голос — у ньому постійно бринить тривога за Україну. Свідчення цьому — два її унікальні послання, писані перед поїздкою в Україну: «До редакції Кам’янець-Подільського Вісника» від 10 листопада 1992 року та «До Асоціації дослідників голоду-геноциду 1932-33 рр в Україні» від 22 квітня 1993 року. То — листи-нариси, листи-документи. З картини пам’яті тих літ складається ціла мозаїка болю, невимовного терпіння, страждань, неймовірних трагедій, що спустошували людські душі до невпізнання. Тут теж очевидне вміння письменниці в одному й тому ж кадрі документально передати водночас і усміх, і сльозу.

Повість «Каміння під косою» присвячена пам’яті мільйонів мучеників у сорокову річницю голодової трагедії на Україні. У долі дитбудинківського хлопця Андрія, якого до Харкова пригнав голод, прочитується доля тисяч українських дітей, що якимось дивом зуміли зберегти в умовах страшної дійсності душевне добро й моральні чесноти. Досі «Камінню під косою» пощастило найбільше — в Україні повість перевидано тричі.

У вересні 1993 року в супроводі доньки Вікторії вісімдесятилітня Ольга Мак приїхала в Україну. То були мандри, насичені зустрічами зі студентами та викладачами вузів у Києві, Ніжині та Кам’янець-Подільському. Вона відвідала Канів, Львів, у Карашині та Вільхівчику вклонилася могилам батька й сестер. Крім того, у Ніжині впізнала той будинок і ту кімнату, де народилась Мирослава. У Національній спілці письменників відбувся її творчий вечір, де вона читала етюд про останні години життя Тараса Шевченка «Суджена», а в Чернівцях вона виступила на науковій конференції на увічнення пам’яті жертв голодомору в Україні 1932-33 рр. з доповіддю «Голод з перспективи шестидесяти років». Ще їй хотілося навідатись у Кривий Ріг, де народилась Вікторія, та не встигла. Загалом, попри втому і безкінечну їзду, мандрівку вона вважала успішною.

Повернувшись до Канади, Ольга Мак взялася за ще один життєпис під умовною назвою «Зиґзаґами життя», де почала описувати свої враження від зустрічей та знайомств на Україні. Завжди нетерпляче вона чекала листів і переживала за те, що в нас діється. «Біда і скрута для мене не новина. Знаю, по чому лікоть кваші. Але тоді була молодість і була надія на краще. А в старості чи в каліцтві опинитися серед безпросвітної нужди — страшно. І байдужість до виснажених віком, до скривджених недугою — це такий злочин з боку можновладців, на який нема вибачення», — писала вона.

Згодом у її листах з’являється більше нарікань на здоров’я. Вона бадьорилась, трималась духом, але вже розуміла, до чого йшлося. Переборюючи муки фізичні, вона й далі не стояла осторонь там, де її слово мало щось важити, де сумління вимагало боронити правду. Однак її сили поволі танули. Довелося лягати в лікарню. І там, у нерівному двобої з недугою вона дивувала медперсонал силою духу та, здавалося б, незнищенним почуттям гумору.

Померла Ольга Мак о першій годині ранку 18 січня 1998 року. Поховали її 22 січня на українському цвинтарі «Київ», що міститься в Овквілі біля Торонто, де лежать вояки УПА, де зовсім поруч біля неї спочиває її літературний побратим Улас Самчук і багато-багато інших достойних людей.

І от повість (власне, роман) «Чудасій», видана 52 роки тому, нарешті повертається в Україну цією публікацією. Я мріяла про це з тих пір, як заходилася вивчати творчість Ольги Мак. Ще відтоді, як у нас із нею зав’язалося жваве листування. Саме тоді я збагнула, яка Ольга Мак була вимоглива й прискіплива до себе. Скажімо, на мій захват від повісті «Чудасій» вона відповіла: «Щодо «Чудасія», Ви зуміли без безпосередніх компліментів полоскотати мою амбіцію, хоч я на похвали якась цілком байдужа. Читачам вона сподобалась, і я можу з чистою совістю сказати, що викликала найбільший шум на діяспорному ринку. Але я особисто цим твором невдоволена. Не примирила мене ані друга нагорода на літературному конкурсі, ані дуже прихильна критика дуже авторитетних критиків, ані усні й писемні гратуляції. Повість була писана поспіхом, в більшості навіть без чернетки…» (лист від 30 грудня 1992 року).

Та хай там що, а «Чудасія» читали (звісно, в діаспорі), про нього писали, о. Методій Ничка зробив у Бразилії переклад німецькою. Саме «Чудасія», як зазначає довідник «Ukrainians in North America», було подано до списку кандидатів на Нобелівську премію в галузі літератури 1958 року (тоді нагороду отримав Борис Пастернак). «Чудасієві» ж закидали неприпустимий для такої високої нагороди гріх — наявність критики нації (тут, звісно, російської). Мовляв, критикуйте собі режим і владу, але, боронь, Боже, не націю. Ольга Мак завжди відстоювала своє право критикувати в кожній нації (у своїй також!) гнилу, руйнівну сторону, а яничарство з особливою силою. Наскільки «Чудасій» потрібен нам сьогодні, зрозуміє кожен, хто прочитає цей прекрасний твір і сприйме за дороговказ твердження головного героя Олекси-чудасія: «Слово вже сказано… Тепер треба лиш діяти!»

м. Київ

Галина КИРПА

Чудасій

Альоша Ухо був популярною особою в нашому місті ще від тих часів, коли наймався по дворах рубати дрова. Майже кожного дня зранку можна було зустріти цього парубійку, одягненого в куці штани, у вузький і короткий плащ, підперезаний грубим шкіряним поясом, за яким стирчала блискуча сокира з гарно витесаним топорищем, його наймали охоче, бо хлопець вславився тим, що виконував свою роботу справно й добросовісно, так що навіть найбільш сукуваті колоди, чи розкарячені тверді пеньки піддавалися його впертим рукам і перетворювалися в акуратні, пропорційні полінця.

Приходячи до роботи, він ніколи не вітався, лиш відразу діловито питав:

— Ну, де ті ваші дрова?

А коли кінчав рубання, дбайливо сортував і укладав поліна, підбирав тріски, замітав двір і тоді кликав господаря, чи господиню.

— Ось тут, — пояснював, — маєте тріски на розпал. Тут — сухіші дрова, розумієте? А он ті я поскладав у зруби, щоб ще підсохли, бо вони сирі. Цими будете палити пізніше. А тепер давайте гроші!

Коли йому платили більше, ніж було умовлено, він не приймав:

— Платіть мені те, що належиться. Решту заберіть. Не потребую нічиєї ласки, знаєте?

Зате, коли працедавці виявлялися скупими й несовісними, Альоша починав сваритися та лаятися і не виходив з двору так довго, поки не одержував належного.

Перший раз я побачив Альошу зблизька, ще в 1923-му році, коли прийшов до своєї тітки. Вона саме винесла ключі від дровітні й спитала хлопця:

— Тебе, здається, звуть Альошею?

— А вам не все одно? — невдоволено відтяв Альоша.

— Та певно, що ні, чудасій ти такий, — усміхнулася тітка, цілком не ображена грубою відповіддю. — Мушу ж я знати, як тебе кликати.

— Зовсім не мусите, — потиснув плечима Альоша, скидаючи свій куций плащ. — Я от також не знаю вашого імени й не питаюся, чи ви називаєтеся Гапка, чи якась там Венера Мілоська. Хіба не все одно, для кого дрова рубати?

Я вже хотів було втрутитися в розмову й провчити невихованого хлопця, але тітка смикнула мене за рукав і повела до хати.

— Лиши його, сину, — шептала мені тихенько. — Бог з ним!

— Але ж він грубіян!

— Ні, він просто чудасій, але хлопчина золотого серця. Це мені його позавчора Круцкевичева порекомендувала… Уяви собі, що в них у родині семеро осіб, а працює лишень батько — каліка на ногу та ось цей наймолодший хлопець. Батько секретарює в «Комбеді»[?], а цей рубає дрова. Та ще мають власний дім, садочок, пару вуликів і городець. З того живуть. Дві найстарші сестри, вже старі й страх погані панни, совісти не мають: цілий день вилежуються, читаючи романи й очікуючи женихів. Два підстарші брати-студенти також не заробляють. А цей бідний хлопчина цілий день дрова рубає, а вечорами й досвітками ще й у садку працює, і город обробляє, і пасіки пильнує…

Балакуча тітка ще довго оповідала про родину Ухів і про Альошу зокрема. З її слів я довідався, що Альоша є жертвою і всі свої дивацтва завдячує саме ненормальній матері. Стара Ухова була родом з глибини Росії і походила з якоїсь шляхетської родини. Хоч мала чоловіка доброго й роботящого, ніколи не переставала клясти й нарікати, що вийшла заміж за «безмозклого хахла». За той час, відколи поселилася на Зеленій вулиці, пересварилася навіть з найдальшими сусідами й уже з двадцять років ні до кого не обізвалася ні словом, за винятком тих випадків, коли знову починала сварку. Ухова сварилася скрізь і завжди: на базарі, у крамницях, на вулицях, у чергах, у міській управі при плаченні податків, а навіть у церкві. Де б тільки не з’являлася Ухова — неодмінно скрізь виникала сварка. Чоловіка й синів вона тероризувала, а найбільше діставалося Альоші, якого, як казала Ухова, «ніякий чорт не просив на світ з’являтися». Тільки доньки, вдавшись у маму, ніколи не здавали перед нею позицій, лаяли її останніми словами на цілу вулицю, і тому, видно, Ухова їх не тільки респектувала, а навіть і по-своєму любила.

— А що вже за нехлюя та нетіпаха та Ухова, — продовжувала тітка. — Господи! Ти ніколи її не бачив? Шкода. Варто зайти на Зелену вулицю й подивитися… Бідний цей хлопець! Як тільки приходить з роботи додому, то вже на порозі мати йому кишені вивертає й усі гроші забирає до копійки. А він ще й учиться! Увечері ходить до школи. Кажуть, що дуже здібний і хоче неодмінно бути інженером. Боже, Боже, що це за світ тепер настав, що дитина з інтелігентної родини мусить заробляти рубанням дров!

Після того я часто бачив Альошу, але ніколи з ним не говорив і взагалі ближче ним не цікавився. Знав тільки, що всі його називають «Альоша-чудасій», або просто «чудасій». І то не «чудак», і не «дивак», а чомусь неодмінно «чудасій». І, чи то вже від звички, чи то дійсно тому, що це слово мало особливий відтінок значення, тільки «чудасій» з Альошею зіллялися в одне нерозлучне поняття, і справді, здавалося, годі знайти якесь інше окреслення, яке б влучніше характеризувало цього незвичайного хлопця.

Уже навіть не пам’ятаю, як і звідки довідався я мимоходом, що Альоша скінчив школу робфаку й вступив до індустріального інституту. Отже, таки досягнув свого! Та й вигляд його поступово змінився. І так уже через п’ять років, я звик бачити Альошу в сірому убранні, завжди свіжому й старанно випрасованому, в білосніжних сорочках з твердо накрохмаленими комірцями й у краватках доброго тону.

А все ж і при тому він відрізнявся від решти людей. Кремезний, добре збудований, з круглою, як кавун, головою, він кидався в очі вже здалека тим, що мав якісь смішні, стирчачі, як капустяні листки, вуха. При його округлому обличчі, високому, опуклому чолі й ледь-ледь помітно скісних очах, дивний контраст становив собою також ніс, тоненький, довгий і загострений на кінці. Колір обличчя, очей і рівного волосся були ніби однакові, золотисто-смагляві, і тому зливалися всі разом в якусь невиразну пляму. Тільки зуби, дрібні, рівні й густі, конкуруючи білістю з Альошиними сорочками, відразу звертали на себе увагу. Він ніколи не ходив у товаристві, не ступав, а нервово підстрибував, трохи горбився і мав неприємну звичку оглядатися і довго та уперто дивитися вслід людям, що видавалися йому цікавими. Нікому не кланявся, але дивився в знайомі обличчя таким прилипливим і настирливим поглядом, що, хоч-не-хоч, йому треба було вклонитися.