Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Триллер
Показать все книги автора:
 

«Виконавець», Олексій Волков

Грань між життям та смертю вузька й непевна. Ставши на неї, так важко втримати рівновагу.

Той, кого заганяють туди безжалісно та жорстоко, наче звіра, йдучи по ній, відчуває жах та безвихідь. Почуття його загострені, дїі непередбачувані.

Грань між життям та смертю…

Той, хто стає на неї сам, іноді навіть не здогадується, що рухається краєм цієї прірви. Але незбагненне близьке дихання безодні бентежить його, примушуючи стискатися серце у важкому передчутті.

Ці двоє йдуть краєм прірви назустріч одне одному. Жоден із них не знає про другого. Грань між життям та смертю надто тонка: вони не можуть не зустрітися, а зустрівшись — розминутися.

Курки зведені. Палець торкається спускового гачка. А життя таке крихке, таке тендітне. Так мало треба, щоб воно обірвалося. Холодний морок безодні притягає. Звідти нема вороття. Хто зробить останній крок?

I

Того дня ще до початку зими погода була такою по-зимовому чудовою. Півгодини тому перестав іти лапатий сніг, і небо проясніло. Сонце ось-ось збиралося заховатися за горизонт, проте наостанок щиро сіяло свої промені на ці розкішні сніги, які під вечірньою зорею мінилися усіма барвами. Це було фантастично. Григорій стояв біля вікна і дивився у бінокль, оглядаючи все навкруги. Дивився довго і зацікавлено. Нарешті відірвався і поклав його у футляр.

— Добра штука, — сказав він, ставлячи футляр на стіл. — Скільки дав, шефе, за такий апарат?

— Сто п’ятдесят, — відповів Борис, кинувши папери до столу і засуваючи шухляду.

Я склав папір, який щойно переглядав, і також віддав Борисові. Це була копія рішення обласної ради товариства мисливців про відкриття зимового сезону полювання.

— Можна було би й трохи раніше відкрити, — сказав Борис, ховаючи і цей папір. Унизу загуркотів мотор, до будинку під’їхала машина.

— Ну, ось, — підвівся Григорій, беручи шапку, — ви й у зборі. Бажаю приємно провести час.

— А ти що ж, відколюєшся? — Борис здивовано подивився на нього.

— Так, шефе, — напускаючи на себе серйозний вигляд, відповів Григорій. — Ви тут усі до відкриття сезону з обновками позбиралися. В кого бінокль, в кого рушниця, а в кого, — він покосився на вікно, — навіть машина. Один я серед вас бідний-нещасний затесався. Отож не буду псувати вам компанії.

— Ну, як знаєш, — відповів Борис.

Григорій потиснув нам руки і, хитро усміхнувшись, вийшов з кабінету. Звісно, обновки тут були ні до чого. Просто він мав якісь невідкладні справи — можливо, зустріч із черговою коханкою. Бо був на це мастак.

Так уже склалося, що наша невеличка компанія традиційно на початку сезону їхала відпочити і розважитись на хутір поблизу лісу. Ми не були дуже великими друзями — лише товаришами, людьми, яких єднало спільне захоплення — полювання. І хоча полювали ми, як правило, в різних компаніях, сьогодні, як і завжди, їхали на хутір разом. А традицію цю породив один випадок. Саме в такому складі шість років тому ми полювали в лісі, коли Антоновичу, а так звали господаря хутора, до якого зараз і збиралися, довелося двічі стріляти у вигнаного з сосняку кабана. Цього разу фортуна відвернулася від старого мисливця, який за життя поклав не одного дика.

Обидві кулі влучили в живіт, і переляканий звір дременув лісом, не звертаючи уваги на собак, які мало не сиділи на ньому. Мисливський престиж старого був під загрозою, і, недовго думаючи, попри радикуліт, він погнав по сліду за псами, яким вдалося невдовзі зупинити знесиленого звіра. І, зовсім захекавшись, старий стріляв удруге. Тепер постріли виявилися влучнішими, проте дик являв собою доволі потужний механізм і потребував принаймні ще однієї кулі. Але старий фраєр носив із собою лише два набої в кишені і два в стволах — мовляв, патронташ потрібний тому, хто не вміє стріляти. І тому, коли сікач ще борсався під деревом, смикаючи ногами, йому залишалося тільки дивитися на нього. Та старий вирішив цю проблему інакше, забувши, видно, на старості літ, що лісовий вепр — це не свійська свиня, — і схотів його дорізати. Що з цього вийшло, я добре пам’ятаю — замість кабана нам довелося вісім кілометрів до хутора нести Антоновича, який нерухомо лежав на саморобних ношах і голосно причитав:

— А най би його біда забрала! А най би його нагла кров залляла! А най би його грім забив! — і ще багато прокльонів на адресу злощасного вепра, його матері та своєї сивої, але дурної голови.

А потім цією ж дорогою ми мусили нести ще й кабана, який виявився вдвічі важчий. Після цього старий охрестив нас своїми «спасителями» і щороку справляв з нами день свого спасіння.

Семен увійшов до кабінету так само голосно, як і над’їхав.

— Борисе, ти що, зовсім дійшов до ручки? — загорлав він ще з порога. — Навіть рушниці в кабінеті не маєш! То на дідька нам такий шеф?

Борис спокійно витяг з кишені ключа і відчинив сейф, у якому стояло дві рушниці.

— Як, — заверещав Семен, — аж дві?! І ти не застрелив дезертира? Ой, я не витримаю! Куди ж ми йдемо? — і Семен схопився за голову.

— А ти чого ж навздогін не кинувся? — відпарирував Борис, зиркнувши у вікно.

— Та яка там погоня? — репетував Семен. — Та він як до молодиці несеться, його і «Мерседесом» не візьмеш, не те, що «Волгою», яка до того ж наполовину заправлена соляркою.

— Нічого, — відповів Борис, — до хутора вона і на самогонці мусить доїхати. Вперед! — і увімкнув сигналізацію.

Навіть якщо Семенова «Волга» й справді була наполовину заправлена соляркою, їхала вона, їй-Богу, непогано. Тихо гудів мотор, шелестіли по снігу шини, в м’яких сидіннях можна було втопитися.

— Ну, як тачка? — спитав Семен, повертаючись назад, де сиділи ми з Борисом. Я підняв догори великий палець, Борис — обидва.

Взагалі Семен своєрідна людина. По-перше, ніякий він не Семен. Всі кажуть до нього — Василь Федорович, і працює він директором молокозаводу. Його прибутки цілком дозволяли йому купити «Волгу», враховуючи ще й наявність багатих родичів за океаном. Проте для колег-мисливців він був Семеном: завдяки пишним чорним вусам, вічній широкій усмішці та гострому язикові, який щедро направо-наліво відпускав незатягані жарти. Він виглядав типовим одеситом. До того ж його прізвище було Семененко.

Антонович зустрів нас як годиться, тримаючись, певно, за звичкою, за свій радикуліт.

— Нарешті згадали про старого, пройдисвіти-спасителі! Я вже думав, що сам зараз вип’ю оту всю горілку, тоді вже точно на полювання не піду. Ну що, Борисе, будемо відкривати чи зайців годувати?

— Будемо, Антоновичу, будемо, — заспокоїв його Борис.

— Ну та й я так собі міркую, що будемо. То сидіть. Зараз я піду торішнього зайця витягну, та й горілка ще десь була… — і старий почовгав до комори. А ми перекинулися кількома словами і замовкли. В шлунках смоктало, і говорити не хотілося. Коли господар запросив до столу, і ми перехилили по кілька чарок за початок полювання, розмова пожвавішала.

— Знаєте, — сказав Семен, — пригадую я один випадок.

Як не дивно, вираз його обличчя залишався цілком серйозним, але ми його добре знали і чекали хохми.

— Були ми ще пацанами і грали у футбола на вигоні, просто біля лісу. Вже вечоріло, десь так година восьма-дев’ята, літо. І раптом ми побачили людську постать у чорному, яка повільно йшла через галявину. Хоча відбувалося все це досить близько, ніхто не бачив її обличчя, не чув її кроків. Вона рухалася повільно, наче пливла. А ми були вкрай перелякані і дивились мов зачаровані. Проте її бачили не всі. Дехто не бачив і не розумів, на що всі дивляться і чому збентежені. Та було не до них. Але щойно темна постать зникла, почалось бурхливе обговорення того, що нам довелося побачити. І ті, що бачили, розповідали іншим. Хто ж не бачив, не вірили, думали, що з них глузують, але жоден не наважувався підійти до галявини. Та був серед нас один такий, хто зовсім скептично поставився до цього всього. Мало того, він поводився зверхньо — щось викрикував, обзивав нас. Потім сказав, що нічого не боїться, а ми всі дурні та боягузи, — і пішов на галявину, матюкаючись і кидаючи патиками по кущах.

Семен замовк, наче розповів усе.

— То чим скінчилося? — не витримав Борис.

— І досі лежить паралізований, — відповів Семен, обводячи нас поглядом, — відняло ноги. І не живе, і не помирає.

Запанувала тиша. Тема виявилася настільки неочікуваною, а розв’язка історії такою несподіваною, що жоден із нас не спромігся щось зауважити. Я не міг второпати, чого це Семен надумав розповісти нам таку дивну історію, не схожу на звичні мисливські байки.

— І ти бачив? — спитав я.

— І я бачив, — спокійно відповів Семен.

На якийсь час запала ніякова мовчанка. Семен спробував розвеселити нас своїми дотепами, але чарівна атмосфера таких посиденьок розвіялася остаточно. Здавалося, кожному хотілося здиміти звідси, і стримувала лише звичайна чемність. Ми без задоволення, задля годиться, переповіли ще зо дві мисливські історії й розповзлися по домівках.

Наскільки гарною була погода незадовго до початку сезону, настільки зіпсувалася вона напередодні відкриття. Несподівано різко потепліло. Перший сніг миттю розтанув, і майже літній рясний дощ змив його залишки. Навколо знову чорніли поля, пожухла трава мляво сіріла балками, і кругом — бридка осіння багнюка. Всюди, але тільки не в лісі. Він перетворився на своєрідний оазис тепла та затишку серед цього царства вітру, дощу та болота. І в день відкриття полювання я знову насолоджувався його неповторним ароматом. Це був запах теплої сирості, пряний лісовий аромат опалого листя, грибів, глиці. Важко описати цей запах. Щоразу заходячи до лісу в таку пору, знову відчуваєш, наскільки чарівним може бути життя, якщо воно не позбавлене таких моментів. І, напевно, тому, дуріючи від насолоди, яку вкотре дарував мені ліс, я проспав першого зайця. Коли я вийшов на схил, порослий дрібними ялинами, вухань, зляканий звуками мого наближення, підхопився з-під крайньої ялинки, і оскільки я витав десь у небесах, виявився для мене несподіваним і встиг уже разів зо два блимнути по-зимовому білим задом поміж ялинками, заким я опам’ятався. У той момент, коли він промайнув втретє, моє око ловило мушку рушниці, і на четвертому проміжку я міг розраховувати на влучний постріл, але вийшло інакше. Місцевість там переходила в низину, і мені довелося побачити лише кінчики його вух. Проте з гарячки я не втримався від пострілу, який на смерть перелякав косоокого, і він ще кілька разів майнув між деревами, але був уже далеко. Я розгублено постояв на місці, подумки ще раз малюючи собі щойно побачене, зітхнув, і, пройшовши до кінця ялинок, заглибився в ліс. Тут росли старі буки, між якими де-не-де зустрічалися купки ліщини. Над землею стелився туман. Дерева росли досить густо, створюючи навіть узимку приємний затінок. І тут я побачив рух. Так буває завжди. Від довгого перебування в лісі в очах починає мерехтіти, і побачити відразу звіра або людину стає майже неможливо. Якщо хтось нерухомо стоятиме біля дерева, ви можете йти просто на нього і не бачити. Мисливець звикає помічати в лісі не звіра, а його рух, чути звук. Але ніяких звуків чути я не міг, оскільки сам рухався, не дуже дбаючи про тишу. Зате якимось боковим зором вловив рух чогось темного. Рушниця сама смикнулася до плеча, та наступної миті я вже опускав її. Менш як за сто кроків стояв великий чорний пес і дивився на мене. Це був звичайнісінький лісовий бродяга. Здалеку впадала у вічі брудна шерсть, яка місцями звалялася і стирчала в різні боки. Скільки таких псів вештається лісами, полями, зграями та поодинці! Деякі з них колись мали свій прихисток та господаря. Деякі народилися вже тут, у лісі, не знаючи людини та свого місця при ній. Але всі вони були по суті дикими звірами, хижаками, хитрими та боягузливими, які нищили навколо все живе, щоб прогодуватися. Найгірше доводилося молоднякові зайців та косуль, який перед ними був практично беззахисним. В особливо голодні роки ці зграї могли нападати і на свійську птицю та худобу. Відомі навіть поодинокі випадки нападів на людей. Шкода від цього дикого племені псів була неабияка. Тому товариство неодноразово проводило облави на них, а від мисливця, який випадково зустрічався в угіддях з цією звіриною, вимагалося лише одне — влучний постріл. Але, хай Борис мені пробачить, я не міг такого зробити. Я не можу застрелити собаку. Не можу — і край. Як і в мого батька, в мене завжди були собаки. І в спогадах мого дитинства, а потім і юності завжди фігурував якийсь мисливський пес, і завжди, скільки я себе пам’ятаю, на мене дивилися віддані собачі очі. Останнього з них, чудову лайку на кличку Буран, чотири місяці тому збило авто. Він помер у мене на руках. Ні, я не міг застрелити собаку. А пес, наче розуміючи це, стояв нерухомо, повернувшись у мій бік. Я закинув рушницю на плече і пішов далі. Та невдовзі, озирнувшись, я знову побачив його — він нікуди не подівся, а був на тій же відстані. Ішов за мною. Від несподіванки я зупинився, зупинився й він. Я крикнув до нього і махнув рукою, сподіваючись відігнати, та пес не зрушив з місця. Напевно, не так давно він був чиїмось і ще пам'ятав про той зв’язок, який повинен бути між ним та людиною, тому і йшов за мною, хоч і не наближався. Мабуть, уже усвідомлював своє нове місце і ту небезпеку, яка могла походити від людини. Покликати його я не наважувався — він міг пристати до мене. Я ступив кілька кроків до нього, підняв із землі сухий патик і, крикнувши, кинув у його бік. Пес трохи відійшов і зупинився. Я повторив свій маневр — результат той самий. Він не хотів від мене відставати. Я плюнув і пішов геть. Полювання було зіпсоване: чорний пес плентався за мною, аж поки я не вийшов із лісу.

Коли зупинявся я — зупинявся й він. Щойно я робив перший крок — і він починав рухатись. І тільки на полі нарешті відстав від мене, залишившись чорною плямою на тлі темної смуги лісу. А полем іти було нестерпно — кілограми болота липли до чобіт, і навіть трава по краях байраків ставала брудною, слизькою, неприємною. Мокрий вітер залазив під одяг. Такий довгожданний перший день звівся нанівець. Залишалося тільки повернутись додому.

II

Минав час. Календар на стіні показував, що зима вже почалася, проте надворі її не відчувалося. Стояла тепла осінь. Час від часу йшов дощ, який не давав просохнути багнюці. Бувало, надовго здіймався холодний вітер. Цю погоду аж ніяк не можна назвати мисливською. Та хіба міг я висидіти неділю вдома, усвідомлюючи, що марную один-єдиний день тижня, відведений для полювання. Хіба ж міг я спокійно лежати на канапі перед телевізором, знаючи, що в шафі дарма стоїть нова рушниця, в яку я був просто-таки закоханий? Ні, звичайно, не міг. І тому, тільки-но починало сіріти, я вже хлюпав болотом, прямуючи від хутора до лісу, й гадав, поталанить мені сьогодні чи ні. А мисливське щастя не квапилося усміхатися, і коли я, завмираючи, підходив до місць, які вважав улюбленими зайчачими, то несподівано знову побачив його. Той самий чорний пес ішов за мною, трохи осторонь. Я не бачив, коли він з’явився, а помітив, випадково озирнувшись, — так, він ішов за мною. Вилаявшись уголос, я зупинився. Від минулого полювання про пса не лишилося навіть згадки, і ось він сам прийшов нагадати про себе. Як і тоді, він сидів кроків за вісімдесят і дивився в мій бік. Та варто було мені повернутися й піти — пес теж рушав. Це вже дратувало. Я закричав і кинув патиком, та пес навіть не повернув голови. Розуміючи, що сам винний у своїх проблемах, я розвернувся і швидко пішов схилом, потім побіг і за якийсь час озирнувся — він не відставав. Якби хто побачив — з мене би просто поглузували. Будь-який інший мисливець не пошкодував би набою для цього бродяги, що було б цілком законно. А я не міг насмілитися. Неможливо було пояснити, чому він причепився до мене. Навіть з такої далекої відстані мені здавалося, що я бачу, як крізь його зваляну шерсть проступають ребра. Я знав, що роблю дурницю, проте витяг з кишені, розгорнув і поклав на землю шматок хліба з м`ясом, а тоді пішов геть, спостерігаючи за псом, який і далі, не міняючи відстані, рухався за мною. Ось він біля самої їжі. Я зупинився. Зупинився і пес. Так і сидів біля того дерева, де я поклав хліб, не звертаючи на нього ніякої уваги. Це було більш ніж дивно. Я ступив кілька кроків. Пес підвівся і пішов за мною, потім знову сів. Це був якийсь незвичайний пес, напевно, хворий. А може, сліпий? Але тоді він почув би хліб. І чому він уже вдруге цілий день вештається за мною? Мені урвався терпець. Я переклав у стволи набої з картеччю і націлився в нього. Пес був худий, а втім, його широкі груди закривали не тільки мушку рушниці, а й усю прицільну планку. Він сидів нерухомо і був чудовою мішенню. Я навів зброю на його голову, тоді — на груди. Пес не рухався і не хотів використати того шансу, який я йому давав. Палець торкнувся спускового гачка, я затамував подих. І все ж таки відстань була великою. Я міг схибити, поранити його, і тоді ліс потонув би в собачому вереску, а мені б довелося бігти ближче і добивати його другим пострілом і, можливо, перед цим зустрітися з ним поглядом. А може, він устиг би втекти і потім, заховавшись десь у хащі, довго помирав би від цієї рани. Словом, я опустив рушницю і пішов додому, проклинаючи своє чуйне серце. І знову пес залишився на узліссі. А я йшов і думав, чи варто мені з моїми дивацтвами йти сюди знову…

Наступної неділі мій настрій мало відрізнявся від погоди. На душі було прикро. Вперше не хотілося йти на полювання. Зникало найменше бажання, коли я думав про той ліс та чорного пса. Лазити полями в таку погоду було безглуздо, а йти в інше місце я не хотів. Це — мій ліс, мій улюблений ліс. Я полював у ньому завжди. Мені не подобалися ніякі інші місця, і ось тепер якась напівжива істота, не даючи спокою, вперто виживала мене звідти. Я — людина настрою, а він у мене виявився геть зіпсованим такою дурницею. Тому довелося просидіти вдома ще одну паскудну неділю. А за два дні настала зима і завалила все навколо білим пухнастим снігом. Кудись зник вітер, щоранку притискав мороз, а вдень відпускав. Тепер уже поля були чудовими угіддями для зимового полювання. Майже щовечора падав сніг, а зранку на ньому, наче на чистому аркуші паперу, з’являлися різноманітні сліди-записи! А увечері знову наповзали хмари, і сліди припорошувало, залишаючи ледь помітні нерівності, по яких ніхто нічого не зміг би прочитати.

Якось увечері задзвонив телефон. Це був Григорій.

— Здоров, старий! Як поживаєш?

— Нічого, нормально, — відповів я.

— Скільки зайців убив? — відразу запитав він.

— Нуль цілих нуль десятих.

— То зливай воду, вже й не застрелиш. Кидай усе. Шукай-но добру пляшку горілки та зо три кулі, про всяк випадок, і йдемо на велике полювання.

Безумовно, йшлося про те, щоби забити дика, чия смажена печінка не могла залишити байдужим жодного мисливця.

— А хто йде? — запитав я.

— Значить так: я, ти, Борис, Семен, Ігор Давидюк з небожем і старий, звичайно, якщо з печі злізе.

Компанія збиралася досить приємна, і треба було готуватися.

— І куди ж, на хутір?

— Авжеж, — відповів Григорій, — ми з Борисом уже їздили туди, дивилися. Козячих слідів повно, і кабани є. Якесь стадо крутиться — голів вісім. Льоха та поросята кілограмів по шістдесят, те, що треба. А один кнуряка вештається — сліди, ну як тарілки! Кілограмів під триста, не менше. Отож будеш ставати на номер — шукай одразу дерево, на яке втікатимеш.

— Добре, — відповів я, — матиму на увазі. А пса часом ви там не бачили?

— Якого пса? — не зрозумів Григорій.

— Ну, здоровезний такий, чорний, обірваний, — пояснив я, чомусь хвилюючись в очікуванні відповіді.

— Ні, не бачили, — відповів Григорій, — а що таке?

— Та я вже два тижні бачу, як він там тиняється.

— То чого ж дивишся? — не зрозумів він.

— Та не підходить ближче, — збрехав я, — крутиться недалеко, а на постріл не наближується.

— Ні, — сказав Григорій, — не бачили. Цілий день лазили, і навіть слідів собачих не було.

— Ну, гаразд. То о пів на сьому, як завжди, у нашій резиденції?

— Так, — відповів він, — готуйся. Як не вепра, то отого пса обов’язково викуримо.

«Напевно, так і буде», — подумав я.

III

Ранок був такий, наче Борис замовив його в області разом із ліцензією. Кращої погоди годі й сподіватися. Панувала тиша. Далеко на схилі виднівся хутір. Сонце тільки збиралося з’явитися, а сніг уже іскрився, мінився мільйонами діамантів, аж очі боліли. І лише коли ми увійшли до лісу, відразу стало легше. Підігріта розповідями невгамовного Григорія, наша компанія була настроєна рішуче. Ще раз перевіряли всю амуніцію, в стволи закладали набої, споряджені кулями, собаки скавучали і рвалися з повідків у передчутті забави, тільки старий рипів валянками по снігу, тримаючись за поперек, та щось буркотів собі під ніс. Але все це мене не дуже хвилювало. Той злощасний пес чомусь не йшов із голови. Сьогодні, безперечно, він мав прекрасні шанси направитися в кращий світ, адже життя на цьому, думав я, навряд чи могло приносити йому якесь задоволення. І все ж, стоячи на номері, я впіймав себе на тому, що мені дуже шкода бідолахи. Я чекав, що ось-ось почую з якогось боку постріл і короткий собачий зойк, після чого зможу вже спокійно ходити сюди по зайців й узагалі забуду про нього. А якщо його виженуть просто на мене? Як тоді я поясню, чому не вистрілив? І я вирішив будь-що убити цього бродягу — хай йому грець, щоби тільки про нього думати. Цієї миті в загінці подали голос обидві наші лайки. Їхнє надсадне гавкання свідчило, що там, безумовно, здійнялося стадо кабанів. Хай там як, я відразу забув про пса і стиснув рушницю, автоматично перевіряючи запобіжник. А гавкіт наближався і водночас чувся десь збоку. Отже, кабани мали вийти на іншого стрільця. Спливали секунди, хвилини, а пострілу так і не було. Звуки гону уже віддалялися. В кущах навпроти хруснуло сухе гілля, і звідти вискочив захеканий Борис. Це був кінець загінки, і я вийшов з-за свого дерева.

— Що за чортівня? — лаявся Борис. — Куди ж вони пішли? Чому ніхто не стріляв?

Ми побігли краєм гущавини. Вздовж цієї лінії мали стояти стрільці. Моїм сусідом був Семен — ось і він. Далі Григорій, а далі… Далі під деревом сидів той самий Василько — Давидюків небіж, який уперше потрапив на таке полювання. Вигляд у нього був украй збентежений. Він озирався на всі боки і боявся подивитися комусь у вічі.

Над ним стояв Давидюк, який щойно вийшов із загінки, і розмахував руками. А за двадцять кроків від них по неторканому снігу тягнувся ланцюжок слідів. Та що слідів! Це були ті самі «тарілки», котрі вдесяте вже, напевно, розписував Григорій. Борис тільки почухав потилицю. Все можна було легко уявити — як та центнерів зо три (а в цьому ніхто не сумнівався) звірюка, тікаючи від псів, сунула просто на пацана, який, безперечно, бачив, і бачив уперше, ту настовбурчену на загривку чорну щетину, ікла, чув його дихання і якого, напевно, від цього видовища просто правець ухопив. Він і зараз сидів і очманіло лупав очима, поступово усвідомлюючи, що втнув таке, за що не похвалять.

— Турок! — кричав Давидюк. — Я ж казав, що ти турок! Я тебе навіщо вчив? Я тобі казав чи не казав, що в свиню треба стріляти? А ти думав, що вона сама задере ратиці догори? Ти ж татарин! То це я мушу язик на плечі — ганяти по лісі свиней, щоби ти дивився, як вони бігають? — і Давидюк спересердя додав ще декілька міцних слівець.

Попри своє офіційне повноліття, Василько мало не плакав. У нього аж губи затремтіли.

— Замовкни, Ігоре, — сказав Борис, — нічого дивного. Вперше побачити такого дика за кілька кроків — будь-кому мову відбере. Нема чого кричати. Іди звідси, трохи погуляй, заспокойся сам, по-перше.

Але Давидюк і далі кружляв, жестикулюючи та щось вигукуючи.

— Нічого, — сказав Григорій, — не соромся. Рано чи пізно таке трапляється з кожним мисливцем.

— І зі мною було, — додав Семен, — я, правда, до того ж ще й у штани наклав, але стидався виказати. Так до вечора і носив.

Пролунав регіт.

— Я тобі так скажу, хлопче, — Антонович підійшов і подав Василькові рушницю, — добре, що ти його не застрелив. Ти б його й так не їв. То старий кнур! Його будеш чотири години варити, а перед тим добу в оцті мочити й однак їсти не зможеш. Я тобі кажу так, як воно є. О!

І на цьому дипломатичному «о!» все було закінчено. Давидюк нарешті заспокоївся. Василь категорично відмовився стояти на номері й ходив тільки в загінку. Ми встигли вже трохи перекусити і робили обклад у невеликому сосняку, коли знову запрацювали собаки. Цього разу я також стояв на номері. Гавкіт наближався. І ось викотились два кабани і, не дуже кваплячись, попрямували просто на мене. Собаки були ще досить далеко. Кабани рухалися косо до лінії стрільців, і, щоб дістатися до мене, мали б минути Григорія, який стояв кроків за сімдесят від мого місця. «Зараз він стрілятиме», — подумав я. І пролунав постріл. Передній кабан запоров рилом у сніг, але, борсанувшись кілька разів, підхопився і, підкидаючи задом, незграбними стрибками дременув далі. Вдарив другий постріл, проте дик ніяк на нього не зреагував і за якусь мить, здіймаючи буруни снігу, був переді мною. Все відбувалося дуже швидко. Прикинувши, що до нього кроків сорок і в голову можна не влучити, я вицілив передню лопатку і одну за одною випустив дві кулі. Дик послизнувся, проте не впав і завернув знову до сосняку, але рухи його сповільнилися, і я встиг, замінивши один патрон, ще раз вистрілити. А наступної миті звідти, де вперше з’явилися кабани, вирвалися лайки і за кілька секунд, подолавши відстань, знову вскочили в гущавину. Гавкоту чути не було. Від азарту та щойно пережитого навіть руки тремтіли. Хіба ж може мисливець відбути таке спокійно? Бігти за пораненим диком було проти всіх правил. Залишалося тільки чекати. І, щойно почувши свист, ми наввипередки погналися, з задоволенням розминаючи ноги. Вепр лежав кроків за сто від краю сосняку. Собаки крутилися навколо. Поруч стояв Борис, і чути було, як крізь хащі продираються інші. Кабан лежав на боці. Всі постріли, за винятком мого останнього, виявилися влучними. Три кулі поцілили в грудну клітку і одна — в шию. Ми з Григорієм потиснули одне одному руки. А Семен уже сипав дотепами, щось про кабанячу печінку.

— Ну, що, — сказав Борис, — автори за роботу, а ми ще встигнемо взяти другий сосняк.

Це означало, що ми з Григорієм повинні були поратися біля дика, а інші тим часом полюватимуть на косулю, адже була ще одна ліцензія. Я зітхнув і витяг з піхов ножа.

Працювалося швидко, оскільки настрій був чудовий. За якусь годину ми зняли шкіру і вже розбирали тушу, вишукуючи свої кулі та сперечаючись, чий постріл був вирішальним. Але суперечка була суто символічна: ми були сьогодні вдалими стрільцями і однаково заслужили трофей.