Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Биографии и Мемуары
Показать все книги автора:
 

«Холодна Гора», Олександр Вайсберг

Тут я роблю виняток для незначної кількості заарештованих закордонних агентів і для Ніколаєва, котрий уже був розстріляний, і можу з цілковитою відповідальністю й чистим сумлінням стверджувати, що всі в’язні, які пройшли через машину НКВС із середини 1936 і до 1 грудня 1938 року, незважаючи на те, визнали вони свої провини чи ні, були юридично, морально й політично невинуватими.

Були вони подвійно невинуватими. Жоден із них не займався шпигунством, жоден не продавав свою країну німцям чи японцям, жоден із них не планував і не здійснював актів саботажу. Але, можливо, вони були винні в розумінні радянської політичної поліції, не будучи винними в злочинах, у яких їх звинувачували? Можливо, вони дійсно змовлялися не проти радянської влади, як такої, а проти лідерів партійного режиму? Або хотіли підпільними методами підготувати повалення сталінської тиранії в партії? Можна припустити, що секретна поліція диктатора викрила їхні таємні задуми й тоді оголосила їх контрреволюціонерами, саботажниками та агентами іноземних держав з метою позбавати симпатії народу, яка завжди була на боці ворогів тиранії? Нічого подібного. Заарештовані не були ворогами соціалістичної революції, навпаки, вони були її поборниками й переважна більшість їх не була навіть противником диктатора. Дуже мало хто з них дійсно був в опозиції, але навіть і вони давно капітулювали й припинили всяку нелегальну діяльність. Переважна ж більшість арештованих не лише ніколи не була в жодній опозиції до диктатора, а навіть симпатизувала йому. Багато хто з них був переконаним сталіністом і сам свого часу активно боровся з опозиціонерами різних мастей. Заарештовані за своїми політичними переконаннями зовсім не відрізнялись від мільйонів тих, кому пощастило уникнути арешту.

Арешти здійснювались випадково. В глибині своєї душі дехто з арештованих справді затаїв антидиктаторські настрої. Ці їхні настрої збігалися з настроями величезної кількості простого народу.

Але вони ніколи не дозволяли собі ті настрої висловлювати вголос, добре усвідомлюючи, які наслідки це матиме для них та їхніх родин.

Якщо ж ці ретельно приховувані почуття могли слугувати достатньою підставою для арештів, то в такому разі або 8 мільйонів заарештованих слід вважати забагато, або 152 мільйони замало. Після подій 1932 і 1933 років свідомість народу постала проти диктатора. Селяни не могли вибачити йому голодних років і смерті від голоду мільйонів своїх братів. Робітники та інтелігенція в містах не могли змиритися з придушенням свобод. Та всі ці почуття були задавлені. Голодні роки минули, економіка поступово набирала обертів. Люди сподівались, що успіхи в економіці сприятимуть поверненню втрачених свобод.

Народ потроху забував лихоліття й чекав на кращі часи. У серпні 1936 року цей процес господарського та духовного воскресіння народу було брутально перервано раптовою публікацією звинувачень проти Зінов’єва, Каменєва та їхніх «спільників». Почалася нова ера в розвитку Радянського Союзу, ера «великих чисток».

Навіть сьогодні, коли сплинуло стільки років, громадська думка Заходу не збагнула, про що йшлося. Європейська та американська преса стежила за процесами з великою увагою. Люди, які сприймали процес за чисту монету й вірили зізнанням звинувачуваних, ставили перед собою питання: «Як сталося, що ціла стара більшовицька гвардія революції майже вся без винятку стала на бік ворога та, згідно з їхніми власними зізнаннями, готувала страшні злочини проти своєї країни, своїх соратників і виступала проти своїх власних ідей, за утвердження яких йшла на тортури. І все це заради реставрації капіталізму, проти якого вона боролася все життя»? Ті ж, хто не вірив офіційнім повідомленням і жодному слову зізнання, також поставали перед загадкою: «Навіщо звинувачувані зізналися в злочинах, яких не скоювали»? Але увага всіх без винятку була звернена до показових процесів над колишніми лідерами партійної опозиції.

Як буржуазна, так і пролетарська преса поринули у вир криміногенних питань, що виникали у зв’язку з московськими процесами. Ніхто не зробив спроби зазирнути за фасад цих гучних процесів, ніхто не проаналізував того, що діється з радянським суспільством. Слідом за процесом Зінов’єва й Каменєва в січні 1937 року розпочався процес П’ятакова та Радека, а роком пізніше — Бухаріна. Кожному з цих великих процесів передували масові арешти, масовими арештами ці процеси й завершувалися. Арештовані належали до найрізноманітніших прошарків радянського суспільства.

Процеси розпочалися арештами колишніх учасників опозиції.

Прибічники Троцького, Зінов’єва та Бухаріна були першими. Услід пішли ті, хто належав до інших політичних партій: меншовики, соціал-революціонери, октябристи, кадети, вірменські дашнаки, грузинські націоналісти, трудовики, анархісти, українські боротьбісти та єврейські бундівці. Ці люди на момент арешту не належали до жодних політичних угруповань згаданих партій і не пропагували ніяких ідей. Вони просто колись, у той чи інший час, іноді задовго до революції, були членами тих партій або симпатизували їм. Багато хто з них брав участь у революції та громадянській війні на боці більшовиків, потім влився до лав комуністичної партії й брав активну участь у справі будівництва соціалізму. Тепер їх звинувачували в гріхах молодості, за те, що перед революцією проводили боротьбу проти царату під гаслами соціал-революціонерів, а не більшовиків, або за те, що, будучи молодими робітниками чи гімназистами під час революції 1905 року, роздавали на фабриках і в казармах листівки, підписані анархістами чи меншовиками. Вибір революційної групи в ті часи боротьби проти царизму був справою чистого випадку, а не свідомої дії. Хтось приєднався до меншовиків лише через те, що його університетський приятель був меншовиком. Другий вступив до партії соціал-революціонерів, бо іншої в його районі не існувало. Третій пристав до більшовиків, бо страйк на його фабриці організували саме вони. Всіх їх об’єднувала спільна ненависть до царизму, всі вони боролися за волю народу й краще життя. У ці дні молоді робітники й студенти були революціонерами в загальному сенсі цього слова без поділу на різні політичні течії. Вони боролися пліч-о-пліч разом із більшовиками, вони йшли до в’язниць разом із більшовиками, їх конвоювали до Сибіру разом із більшовиками. Пізніше, в часи революції, вони полишили свої попередні ідеї й сприйняли керівництво партії більшовиків, партії, яка краще за всіх була організована для боротьби за перемогу соціалізму. Під час громадянської війни вони воювали на всіх фронтах, в голодні роки підтягали свої паски, а в період побудови соціалізму самовіддано працювали над виконанням п’ятирічних планів. А тепер, майже після тридцяти років, протягом яких вони посивіли на службі революції, були змушені йти до в’язниць. Щоправда, цього разу до в’язниць більшовиків — своїх товаришів по боротьбі.

Вони розмістилися по своїх камерах і тяжко замислились. Пригадали своїх небагатьох старих товаришів, які потрапили до в’язниць одразу ж після 1917 року, бо відмовились визнати диктатуру. Однак, то були люди, які добровільно зголосилися на долю в’язнів. Двері до їхніх камер роками залишалися широко відчиненими. Варто їм було відмовитися від своїх переконань, і перед ними не тільки відчинились би двері на волю, але й відкрилася б дорога до високих державних посад. Але вони відмовлялися підтримувати політику правлячої партії. Вони боролися за волю всього народу, і коли, нарешті, прийшла революція, відмовилися пожертвувати бодай частиною цієї свободи заради прокладання шляху для приходу влади робітничого класу й соціалістичного перетворення суспільства. Вони сіли до в’язниць революції, як до цього сиділи у в’язницях царату. Найвищим арбітром для них була не світова історія, що завжди визнає правоту переможців, а власне сумління, яке забороняло їм іти на будь-які компроміси. Ці люди не мали нічого спільного з в’язнями 1937 року, які знов і знов капітулювали перед правлячою групою в партії, слухняно погоджуючись з усіма викривленнями лінії партії та присягаючи на вірність вождеві, якщо навіть у глибині серця не схвалювали його політику. Вони плювали на своїх товаришів, які потрапили в немилість, якщо того жадала від них партія, — і все те їм не допомогло. Вони втратили свою волю лише через те, що 30 років тому не належали до невеликої групи більшовиків, а входили до інших революційних угруповань.

Проте лише декілька перших тижнів після арешту подібні питання турбували їх, поки не приєднались до них їхні давні більшовицькі приятелі. Навесні 1937 року постановою Центрального комітету партії було закрито клуб старих більшовиків, і то був сигнал до започаткування масових арештів старих партійців. Хто був у партії давно, мусив колись необачно кинути нерозважливе слово, яке — свого часу, напевно, невинне — зараз стало фатальним. ДПУ мало дуже добру пам’ять. Якщо щось і було непоміченим, то тисячі таємних і явних агентів дбали про те, щоб ніщо не залишилось забутим.

Але ці давні єретичні висловлювання, або дії, не були причиною арештів, ба, лише приводом. Старі революціонери, чи то меншовики, чи соціал-революціонери, чи навіть правдиві більшовики боролися проти царизму за свободу. Вони любили свободу тоді та, мабуть, любили її всім серцем і зараз, а саме цього й боявся диктатор.

Новий режим деспотизму не потребував людей, котрі колись боролись за свободу. Він волів позбутися їх.

Ця ліквідація політично свідомої частини народів радянського суспільства була лише прелюдією до фантастично безглуздих процесів, які важко збагнути, неможливо описати і в які важко повірити на Заході. Сотні тисяч старих революціонерів і старих членів більшовицької партії були заарештовані. Ці арешти потрясли самі основи радянського суспільного життя. Але прості люди вірили, що йдеться лише про конфлікт у лавах правлячої партії. В другій половині 1937 року характер арештів змінився. Їх масштаби неймовірно зросли, й вони поширювались на тих, хто ніколи не був ні в якій політичній партії. Удень і вночі чорні ворони ДПУ снували вулицями радянських міст і сіл, вириваючи незліченні жертви з помешкань, заводів, університетів, лабораторій, фабрик, бараків, залізниць, військових частин і державних установ. Арештовані належали до найрізноманітніших верств суспільства. В камерах зустрічались робітники й селяни, урядовці й службовці, артисти й офіцери. Апарат Народного комісаріату важкої промисловості було репресовано на рівні з апаратами Наркоматів землеробства, оборони та освіти.

Країна була поділена на п’ятдесят республік і автономних областей з їхніми окремими урядами й мала близько п’ятисот наркоматів. Після урагану серед керівників живими залишилось лише декілька десятків чоловік. Жодна велика фабрика не вберегла свого директора або головного інженера. Нові люди займали їхні місця лише для того, щоб самим бути через декілька місяців заарештованими.

Арешт маршала Тухачевського та восьми провідних генералів відчинив двері в’язниць для офіцерського корпусу Червоної армії.

Через ці двері пішли тисячі. Командири всіх військових округів — стратегічних одиниць Радянської армії — змінили свої командні пункти на тюремні камери. Їхні наступники приєдналися до них кількома тижнями пізніше, не встигнувши навіть як слід освоїтись на новій посаді. Упродовж кількох місяців в окремих військових округах змінилося до п’яти командуючих. Врешті, забракло генералів, аби укомплектувати вакансії. Ці місця займали полковники, яких, у свою чергу, заміщали майори. Згодом полками стали командувати лейтенанти.

Спустошення в керівних радянських, партійних та господарських органах було повним. На чолі Комуністичної партії Радянського Союзу стоїть Центральний Комітет, що на той час складався з 71 члена та 61 кандидата. Ці люди пройшли випробування вогнем революції.

Обрано їх із сотень тисяч членів партії. Кожен день їхнього життя був старанно досліджений контрольними органами партії та ДПУ й понад три чверті їх було заарештовано як шпигунів. Політбюро партії, яке складалося з десяти членів і п’яти кандидатів, являло собою вузьку еліту. Це особистий штат диктатора, справжній уряд країни.

І принаймні п’ятеро з цих людей стали жертвами ДПУ.

Апарат Комінтерну формально користувався правами партійної екстериторіальності. Згідно зі статутом, виконавчий комітет Комінтерну стояв понад будь-якими радянськими партійними органами.

Кожен комуніст як у Радянському Союзі, так і в капіталістичних країнах мав підпорядковуватись його наказам, у тому числі й ДПУ, яке суціль складалося з комуністів. Насправді ж ДПУ й вухом не вело на постанови та рішення Комінтерну й також чистило його апарат. Навіть старі революціонери, добре відомі робітничому рухові цілого світу, такі як, наприклад, Бела Кун, були заарештовані як зрадники та ліквідовані як шпигуни.

Радянське культурне життя було тимчасово паралізоване, і воно вже ніколи повністю не поновилось і не вирвалося з-під влади ДПУ. Контрольні органи пильно стежили за наявністю «троцькістської контрабанди» в кожній новій літературній чи науковій публікації. Якесь випадкове висловлювання могло стати фатальним для автора. Багато радянських письменників поповнили концентраційні табори. Інші, боячись репресій, припинили свою творчість. Ще інші у виборі своєї тематики тікали в далеке минуле, уникаючи щонайменших натяків на сучасність. Звичайно, були й повністю безпринципні письменники, які виконували «соціальне замовлення», тобто писали те, чого вимагала від них правляча верхівка. Вони знов і знов змінювали свої переконання, проклинали сьогодні те, що вчора було для них святим, та й то лише для того, щоб назавтра знову відмовитись від сьогоднішніх переконань. Писати під диктовку стало для них звичним, але звело нанівець цінність їхніх творів. З’являлись книжки, що не були вже продуктом художньої творчості, а лише коментарями до чергової постанови партійного з’їзду. Прості люди перестали їх читати.

Навіть природничі науки тяжко страждали від диктату НКВС.

Терор паралізував усяку творчість. У часи перших п’ятирічок радянський уряд не шкодував ні грошей, ні енергії на створення великої мережі наукових закладів. Наука була викоханою дитиною радянського суспільства. Але «чистка» зробила свою справу й тут. Багато найталановитіших учених були заарештовані, а їхні колеги, котрі лишилися на свободі, були настільки залякані, що припинили будь-яку роботу над актуальними дослідженнями, зайнявшись рутинними, але безпечними для життя питаннями.

Арешт П’ятакова був сигналом для початку «чистки» радянської індустрії, а арешт заступника Наркома шляхів сполучення Ліфшиця зіграв ту саму роль на транспорті. Спеціальний підрозділ ДПУ взяв під свою опіку залізницю та інші види транспорту й за короткий час повністю дезорганізував реконструкцію, розпочату Л.М. Кагановичем. Сам Каганович, народний комісар, не знайшов у собі відваги захистити своїх працівників та службовців від ДПУ, подібно до того, як його колега по Комісаріату оборони маршал Ворошилов не зміг уберегти своїх офіцерів.

У ході підготовки процесу проти Бухаріна й членів правої опозиції до лап ДПУ потрапили й селяни. Мільйони їх заповнили в’язниці. З селянським фаталізмом вони негайно підписували все, чого вимагали від них слідчі й рушали в переповнених вагонах до концентраційних таборів далекої Півночі. Вони не робили жодної спроби посперечатися зі своєю долею, не цікавились навіть, за що їх знедолено, бо, власне, були призвичаєні до того, що хтось десь вирішує їхню долю. Мало хто з них висловлював обурення. Були то селяни нової формації, продукт соціалістичних перетворень на селі, колгоспні активісти. Решта сприймала все, що з ними сталося, так само, як би вони сприймали землетрус або повінь, тобто як здійснення «волі Божої», і мало цікавилися причинами.

 

Жертви «чистки» були серед усіх народів Союзу, але національні меншини були особливо упослідженими. В усіх великих містах Союзу жили невеликі групи, які мали своїх одноплеменців у інших республіках і навіть за кордоном. Німці мали свою республіку на Волзі, вірмени — свою на Південному Кавказі, узбеки — в Центральній Азії. Батьківщини груп латвійців, литовців, фінів, греків, болгар, поляків, персів та китайців знаходилися поза Радянським Союзом. Групи цих людей століттями жили розсіяними по російській території й не піддалися асиміляції. Доки вони жили разом у аграрних колоніях, подібно німцям у південній Україні, то трималися своїх національних традицій і способу життя. Ленінська національна політика не тільки дала можливість усім пригніченим народам царської Росії самовизначитися на теренах їхньої осілості, але й забезпечила культурну автономію малим групам, розсіяним серед інших народів. Це дало їм не тільки власні школи, клуби, національні театри, де вони слухали вистави їхньою рідною мовою, але й також рівність перед законом. У перші роки після революції не хто інший як Сталін був Народним комісаром у справах національностей і під ленінським керівництвом здійснював цю розумну і далекоглядну політику, що поклала край національним утискам та об’єднала народи в їхній боротьбі проти царизму. І ось тепер усі ці національні меншини були ліквідовані за наказом Сталіна. Всі чоловіки були заарештовані, жінки вислані з європейської Росії до азіатської, а дітей часто здавали до дитячих будинків ДПУ. В такому провінційному місті, як Харків, жило близько 600 вірмен. І ось одного осіннього дня 1937 року було арештовано понад 300 чоловік, а чотирма тижнями пізніше — решта. Були то, в основному, чистильники взуття, шевці та дрібні крамарі. Довгий час не могли вони зрозуміти, з якої причини опинилися у в’язницях НКВС. За вірменами рушили латиші й німці, за ними пішли греки й болгари, які жили в південній Україні, — найкращі городники країни. Потім прийшла черга поляків і литовців, фінів і естонців, азербайджанців і персів, узбеків і китайців та багатьох інших маловідомих етнічних груп. Складається враження, що ДПУ у своїх акціях ставило собі за мету расову чистку російських міст.

Усі ці люди мали стати «шпигунами», як того хотіло ДПУ. Німці, поляки й латиші шпигували на користь Гітлера. Китайці, корейці й монголи на користь Японії. Вірмени, ассірійці та перси віддавали перевагу британській «Інтелідженс сервіс». Тут ДПУ дотримувалося своїх порядків. Мої китайські співкамерники — бідні пральники — гірко скаржилися на вчинену їм НКВС національну кривду, за задумом якої вони мали бути «шпигунами» Японії — одвічного ворога їхньої вітчизни. Вірмени в кабінетах слідчих без будь-якого протесту «зараховувались» на службу до британської розвідки.

До в’язниць рушили мільйони простих людей з міст і сіл. Людей, які ніколи не мали нічого спільного з політикою і які завжди були лояльними до будь-якої влади, аби тільки вона їх не дуже утискувала. Ці люди рідко брали участь у масових рухах і робили це лише на крутих віражах історії. У звичайні ж часи працювали, народжували дітей та порались на своїх городах. Вони голодували, коли голодував край, втішалися, якщо справи в державі йшли на краще.

Зараз же вони втратили всяку орієнтацію. Не відали, звідки взялося лихо, що відірвало їх від домівок, не розуміли, куди їх несе. В камерах вони благально дивилися в очі інтелігенції й, здавалось, питали:

«До чого воно йдеться? Що ви зробили з нашою країною?» — й не отримували ніякої відповіді на свої мовчазні питання. Ті, від кого вони чекали відповіді, самі мучилися тими самими питаннями, знов і знов прокручуючи їх у своїй голові та дискутуючи між собою.

Який у тому всьому політичний сенс? Навіщо диктатор арештовує своїх людей? Не лише байдужих, яких влада мала за ворогів, не лише слабких, котрі завжди чекають поліпшення політичного курсу, але й своїх беззастережних і фанатичних прибічників. Навіщо ДПУ примушує зізнаватись у злочинах, у які само не вірить? Коли прийде, нарешті, кінець цьому шаленству?

Останньою організацією, підданою чистці, був апарат ДПУ.

Слідчих посадили до їхніх власних камер, де вони раніше тримали своїх жертв. В’язні часто зустрічалися зі своїми слідчими, і тоді старі питання поставали знов. Але чекісти самі не знали, що вони творили й для чого. Вони так само, як і їхні жертви, від початку й до кінця не розуміли того, що діялося. Тільки набагато пізніше, коли все дійшло до свого логічного кінця, найпроникливіші з в’язнів змогли, оцінивши загальні обсяги того, що сталося, та проаналізувавши незліченні випадки, в яких індивідуальність не мала ніякого значення, розкрити мотиви, якими керувався диктатор, розпочавши велику чистку.

Я прожив із цими людьми три роки. Три роки провів із ними у в’язницях ДПУ в Харкові, Києві та Москві. Понад десять разів міняв камери, в яких довелося сидіти. Перед моїми очима пройшли покоління в’язнів. Вони з’являлися й зникали. Я залишався. Уважно стежив за небаченим процесом, що розвивався довкола, запам’ятовував факти, маючи вже тоді на меті розповісти про все бачене й чуте зовнішньому світові. Я мав розмови з сотнями в’язнів, цікавився їхніми справами, класифікував їх і шукав пояснень. Я ніколи не втрачав надії на те, що одного дня знову стану вільним.