Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Историческая проза
Показать все книги автора:
 

«В кігтях двоголового орла», Олександр Луговий

ІСТОРИЧНА ПОВІСТЬ-ХРОНІКА 3 ЧАСІВ ВІЙНИ 1914–1917 р.р.

Перша Частина

І дасть вам Утішителя, Духа Правди, котрого світ не може приняти, бо не видить Його, ані не знає Його.

Правдиво, правдиво кажу вам, плакати й ридати будете ви, світ же веселитися, та смуток ваш на радість обернеться.

Більшої любови ніхто не має, як Той, що душу свою положив за друзів своїх. (Іоан 14:16–17, 15:13, 16:20).

Початок другого десятьліття наших часів зазначився надзвичайними явищами у природі і старі люди віщували з того великі нещастя.

Зявилася комета, на небі бачили якісь таємничі знаки, місяць часто сходив немов облитий кровю, а на останку, після рокової тринацятки, вся Европа бачила повне затьміння сонця.

На Україні по обох боках російсько-австрійського кордону впродовж кількох років був небувалий урожай…

Завважуючи нарушення порядку у природі, люди ждали тогож і в житті. Столітні діди, сумно похитуючи головами, говорили переконуючо:

— Не споживе людство того хліба спокійно… Небесні знаміння віщують війну…

Селяни слухали річей досвідчених життям старців і собі повторяли занепокоєно:

— Кажуть — війна буде…

А по містах інтелігенція читала і перечитувала неясні звідомлення хитрих політиків, завважувала поступінне посування на захід російських полків і дивізій і, боязко оглядаючись, перешіптувалась таємничо:

«Навєрно война будет»…

Очі міста і села мимоволі зверталися на захід, звідкіль найскоріше можна було спідіватись небезпеки. Розбурхана уява міського шумовиння далекі гуркоти грому приймала за гуркіт австрійських гармат…

Але ніщо не нарушувало повсякденного спокою. Захід мовчав. Трівожне вижидання міст замінила погоня за наживою, пиятика, розпуста… Багачі з кодлом потяглися до Рівієри, Монте-Карло, Парижа, витрачувати видушені з бідноти гроші, їхні прибічники псували папір по незчислимих установах, а заспокоєне село віддавалося споконвічним клопотам про завтрішній день. Все увійшло у свою колію, сміялося над даремною трівогою — одні лиш сивоволосі старці не піддавалися загальним ілюзіям…

— Ця тишина перед великою бурею — казали. — Небесні знаміння ніколи не минуться дарма!.. Ось побачите!..

І знову трівога опановувала слухачів. Та лиш на короткий час… Чим далі пророцтвам старих переставали вірити й селяни, а там і сміятись почали. А ті сумно все ще перестерігали:

— Смійтесь, смійтесь, колись плакати будете… Спомянете наші слова!..

Так надійшла косовиця. Вже в перших днях липня стала відома Сараєвська подія і знову занепокоїла селянські голови. Всі напружено ждали вибуху і коли прийшов той час, загал зустрів цю вістку спокійно, як щось таке, що неминучо мало статись… Грізна політична ситуація розрядилася першими вибухами грому в Сербії, чим день захоплювала все ширші обрії і внедовзі вся Европа опинилася у кровавому огні.

I

Найвеселішими місяцями для селян на Україні безумовно є липень і серпень — місяці збору урожаю. Воно і не диво. Весною селянин непевний плодів своєї праці; оре, сіє, а в голові рояться думки-молитви щоб посухи не було, щоб град не вибив, знов же щоб і надмірні дощі не пошкодили. Та так не покидають думки людини через ціле літо. За те якаж радість у жнива! Вийде у поле, а там наскільки зір охопить, золотом переливаються широкі лани жита, пшениці, наче молоко біліє гречка, синіє, мов чудової роботи килим, цвітучий лен… Буде що їсти, та й на видатки стане. Аби тільки здоровля та поміг Бог зібрати… І всі, від малого до великого, працюють в полі. По селах замирає життя. Лиш де-не-де у селі вигляне зза воріт старенька бабуся, та й тій вкучно. І вона радо пішла би в поле, так щож?.. Мусить же й у дома хтось сторожем зістатись.

Від ночі до ночі працюють селяни не відчуваючи ні спеки ні втоми. Пізно ввечері вертають домів — змучені здавалосяб? Де там! Таких пісень, таких веселих жартів, як у жнива, не почуєте у селі ніколи. Співаючи працюють цілий день і зо співом йдуть домів… Не відчувають ні гризоти, ні турбот питомих так званій інтелігентній верстві людства. Не бажають, вони ні багацтва, ні грошей чи ситого, вигідного життя, — не бажають і витребеньок сучасної культури. Вміють вдоволитися малим, а потребують лиш змоги спокійно жити й працювати, як їм діди-прадіди заповідали. Найбагатші люди світу не дорівняють під цим зглядом селянству, — бо ні один з них не задоволений своїми багацтвами, кожний з них повен заздрости, ненавидить подібних собі, робиться слугою, рабом своїх багацтв, замісць ними розпоряджати; кожного з них культурний і гуманний ХХ вік немилосердно штовхає на шлях стопроцентової наживи, обснованої на злиднях і крові міліонів людських істот.

Варто покинути Бог знає які вигоди в місті, аби перебути час жнив у селі, полежати на запашному сіні, от так собі, без ніякої думки, вдивлятись у блакитну височінь, впоюватись красою краєвидів. На селі не те, що в місті. В місті доброму чоловікові і повернутись немає де, а височезні будівлі пригноблюють дух людини наче тюремна камера… В селі ж куди задумав, туди й подався у безмежний простір… На великих лише дорогах простір обмежують «культурні» верстовики.

Село О… у Східній Україні належало до тих благодатних закутин російської імперії, де тяжка рука начальства рідко давала себе відчувати. Положене далеко від міста і залізної дороги, село жило спокійним, патріярхальним життям. Все начальство складалося зо своїхже селян, навіть поліційний урядник; а вже ж відомо, як то буває у селі — той сват, той брат, а той, знов, по службі товариш — тож і кривди від начальства селяни не бачили. Поміщик, як на диво, був дуже людяний й совісний і поміж ним і селянами царювали обопільна пошана і довіря. Незгоду в громадському житті, вносив часами піп-москаль, але селяни не звертали уваги на його заходи; коли і терпіли попа, то лиш як неминуче зло, з яким годі боротися. «Казєт» селяни не одержували — от «Раду», де хто виписував, або просили у дідича старих чисел, тож і не зразу дізнавались, що діється в світі. У самі вже жнива рознеслася вістка про вбивство австрійського престолонаслідника. Може, якщоб не жнива, селяни і обговорювалиб цю подію, до чого вона доведе, але намучившись за день думали про відпочинок, а не про якусь «політику». «Нехай роблять, що хочуть, аби лише нас не чіпали» — думали селяни не передчуваючи лиха. А лихо не спало. Через: тиждень знову пішли балачки, що «австріяк» хоче йти війною на серба, але «наш» цар не дозволяє. Австріяк мусить слухати нашого царя, бо він між всіми царями найміцніший… І тут пригадувалися віщування війни старими людьми. Коли поважні, вже в літах, селяни спокійно ждали тої війни, як неминучої біди — молодь ремстувала:

— Ми їм повоюєм!.. — казали похмуро, — І дітям своїм закажуть.

Старші успокоювали молодиків:

— Гріх так казати. Адже начальство від Бога поставлене. А цар — помазанник Божій. Чули, як піп у церкві каже, що на небі Бог, а цар на землі…

— Лихий його мазав, а не Бог, — огризалися молодики. — Не мав би Бог другої роботи, лише царів мазати, а вони війни провадили б. Чи ж Богу приємне вбивство людей? Та ж в святих заповідях стоїть: не вбивай… Вам можна говорити, на війну ви не підете. Та, зрештою, не так ті царі, як царенята. І Бога тут вмішувати нема чого.

Старі не находили відповіді й ображено відзивалися: — 3 вами не зговоришся. Розумні стали дуже… Тим то Бог і добра не дає людям…

— Чиж ми Бога зневажаємо, чи що? — перечили молоді. — А ви, коли гріху боїтесь, то не викликуйте грішних розмов.

Такі суперечки, відбувалися кожного свята чи неділі. У будні тяжка праця займала ввесь час і панував позірний спокій… Та одного вечора нарешті сталося те, давно сподіване, лихо. Від хати до хати проходили десятники, стукали у вікно, а коли хто відзивався з хати — кидали ляконічно:

— До волості!..

І так під кожною хатою. Дядьки хоч і здогадувалися причини так наглої сходки, та всеж хотіли б впевнитись у правді своїх здогадів, — розпитатися, чого потрібно начальству, тільки десятники швидко проходили далі. Коли хто звертався з запитами, виминаючо відповідали:

— Там дізнаєтесь. Не маємо часу балакати…

Селяни сходилися по кількох, невдоволено нарікаючи на пізну пору:

— Лихо їх забрало б з тими сходками… Чоловік мав би, відпочити, то йди, вистоюй там… Все щось нове видумують. Чи підемо, куме? — питається сусід сусіда.

— А вже ж, почуємо, що там і як…

— Почуємо… — невдоволено каже перший. — А завтра спати будемо, чи що? Хліб у полі висипається. І чого їх приперло робити сходку у ночі?..

— То певно мобілізація, куме… — здогадується сусід.

— Мобілізація, кажеш… То хіба ж уже війна?..

— А вже ж не що.'..

Балакаючи дядьки поспішали до волосного майдану. Там вже було повно людей. Сходилися чоловіки, жінки, Й підростки, цікаві впевнитись причин так пізньої сходки. Вештався поміж селянами й піп, прислухуючись розмовам.

Як тільки селяни завважували попа — голосна розмова вривалася. Піп підходив і з неукритою радістю проголошував:

— Значить, братци, воєвать будем! Пойдьом біть нємцев!..

І ждав, який вплив окажуть його слова. Селяни обурювалися явною радістю попа, та ремствувати голосно не сміли. Пошепки передавали один другому:

— Чуєш, куме, війна….

— Еге-ж, еге… Війна, бодай їй трясця…

— Може то неправда, мало що люди видумують— сумнівався третій.

— Холєра їх напала б, отих головачів! — заклинав якийсь молодик у гурті.

— Тихо, піп суне — пошепки перестерігав інший.

Піп мовчки протискався у гурт, а за ним летіли сердиті похмурі погляди соток очей…

Вийшло нарешті до громади й волостне начальство. Старшина непевним голосом заповів прочитання маніфесту. Писар почав читати: — Божою Милістю, Ми, Микола II, імператор і самодержець всеросійський, цар польський і великий князь фінляндський і прочая, і прочая, і прочая… Аж вмішався тут піп:

— ганяти шапки, що за безобразіє! — гостро, викрикнув він. — Господін урядник! — звернувся до поліцая, — ето ваша обязанность слєдіть, чтоби імені государя— імператора отдавалось должноє почтеніє! Что же ви?!..

— Правда, вибачте, батюшка, — якось нерадо сказав поліцай. — Прошу громаду зняти шапки…

Зібрані послушно виповнили жадання й читання продовжувалось: — Божою Милістю… оголошуєм всім нашим вірнопідданим. — Що оголошував цар вірнопідданим — селяни до ладу не розуміли. Писалося у маніфесті про братів-сербів і напастливу Австрію і такі інші, для селян цілком байдужні річи. На останку писар прочитав те, що розвіяло мов дим селянську байдужність — проголошення загальної мобілізації. В мізках селян заворушилися пекучі думки, що ось, починається війна і треба зіставити не зібраний хліб та йти до «воїнського присутствія», звідкіль їх пішлють вбивати таких же самих, відорваних силою від родин і праці, селян і робітників, лиш що з другого боку дурної межі, званої кордоном. Громада заворушилась… Коли старші віком несвідомо повторювали розповсюджені байки про оборону віри православної, престола, батьківщини та боговгодности війни — молодь проклинала потиху тих, що війну видумують і свойого «білого, право— славного царя», журилася тужливо ріднею…

— Чи всі зрозуміли прочитане? — скінчивши, спитав писар.

— Та щож тут не розуміти? — озвалося кілька голосі,в.

— Отже, — заговорив війт — всі воєннозобовязані, до 42 років життя, збірайтеся у дорогу, щоб бути рано на розподілюючому пункті у повіті. — Він хотів ще щось додати, але на рундук вискочив невгамований піп з промовою:

— Православниє! — загорланив патетично. — Наступіл вєлікій час освобождєнія славян із нємєцкаго іга. Хіщними волками напалі нємци на єдіновєрную нам Сєрбію і там льйоться уже славянская кров. Русскій народ не допустіт гібелі своїх братьєв і он виступаєт на їх оборону. Австрійскіє полчища перешлі уже сєрбскую граніцу, неся унічтоженіє і смерть для наших братьєв, но христолюбивоє россійскоє воїнство поможет многострадальним сєрбам у нєравной борьбє. Проклятий враг хочет оторвать от російской імперії і наш малорусский край, засєліть нашу зємлю нємцамі, а нас стєрєть с ліца землі, ілі превратіть в своїх рабов. Наш священний долг — стать мужественно на защіту вєри православной, государя і отєчества… Твердо помніте, что ви обороняєте свою зємлю, свої сємєйства от кровожаднаго врага. Помніте, что вас ждут нєтєрпєліво угнєтьонниє народи Австрії. Я буду моліть Бога о ніспосланії побєди славному нашему оружію. Ідіте с Богом на святоє дєло! За Богом молітва, а за царем служба нє пропадают! Ура-а-а!…

Промова войовничого попа не оказала бажаного впливу на зібраних. Два-три голоси затягнули було і собі «ура», але не маючи піддержки соромливо урвалися. Хтось з пітьми відповів на попове «ура» голосним «дурак».

— А бодай ти сказився, довго-гривий, то й тобі потрібна війна?…

— Обороняти землю — каже… Нехай боронять ті, що тисячі десятин мають, а селянських трьох десятин ні— який ворог не відбере… Німці і без війни заполонили нашу землю, що повернутся немає де… як не поляк, то німець. Нехай забирають, може панам урветься трохи… Грім би тебе побив з твоїми царями й царенятами…

Багато таких «вірнопідданчих» побажань висловлювалося цареві й його помічникам.

— Не кажіть так, щоб не почули… Піп зараз дасть знати ісправнику… — перестерігали гарячих більше розважні.

Оподалік якийсь грамотій переконував селян, що цар війни не хоче, але його міністри змушують:

— … Цар каже, що Росія до війни неприготована, а Сухомлінів йому відповів: — припасів стане і на пять літ війни, припаси, каже, псуються, то шкода, бо коштують силу гроша.

Дядьки згідливо похитували головами, а, вухом ловили причитання і плач жіноцтва. Ті,в сльозах розходилися по селу готувати необхідне своїм близьким у далеку, невідому дорогу. Вслід за ними розходилися сумно й чоловіки. На майдані зісталося лиш кілька молодиків недавно звільнених з війська.

— Щож, хлопці, ходімо й ми збіратись, — звернувся один, син бідної вдови Кузьменчихи.

— Ще поспіємо!… — озвалися з гурту.

— Які в нас можуть бути збори? Сів на віз та й гайда до різні… — сумно сказав другий. — Мені не хочеться і до хати заходити…

— Таж треба попращатися з ріднею. У тебе ж жінка, діти — вставив син волостного старшини, Петро.

— Пращатися…. — тремтючим голосом відповідав той. — Бодай так легко було тим верховодам на своїх дітей дивитись, як мені тепер легко… Хліб не зібраний, жінка слаба, хата не скінчена, а ти кидай все та йди у безвість… На чию опіку я зіставлю дітей? Погинуть без батька… Еех!… навоюю я їм!… — раптом закінчив злісно.

— Там покажеться, як будемо воювати… Годі охкати, та зітхати, цим біди не усунемо. Подумаймо ліпше, якби то нам у війську не розлучатись — цеж війна! Зналиб бодай один за одного і в разі чого подалиб вістку рідні — сказав Петро.

3 гурту заперечили:

— Де то можливо? Всіх нас не призначать у одну частину… Піхотинець кіннотчику не товариш…

— Та бодай призначилиб по родам зброї. Спробувати можна, — настоював Петро. — Ходім до Паволоцького, попросимо вставитись за нас у воїнського начальника, може якраз вдасться штука… Єй-Богу, ходім!…

— То хібаж не всі. Пішлемо кількох, що то він скаже. Може і справді буде добре — озвалися з гурту. — Так хтож піде? — запитали.

— Я піду — згодився Кузьменко.

— Та й я можу піти… — сказав Петро.

— Мені також треба піти, — заговорив той, що слабу жінку мав. — Попрошу Паволоцької помагати моїй малечі…

Делегати пішли до дідича, а решта розійшлася домів. По селі носився гамір, заглушуваний вибухами голосних причитань, завивання псів, в хлівах озивалася стрівожена незвичайним галасом худоба. В скорому часі поодинці почали зїздитися мобілізовані. За кожним йшла вся його рідня: матері несли на руках немовлят, більші діти дріботіли, цупко держачись матірннх свиток — поспішали за ними. На майдані хтось постарався розложити вогонь і, при світлі ватри, зібрані здавались якимись привидами.

3 пітьми виринали все нові й нові постаті, сновигали в освітленому крузі і зникали під напливом другої юрби.

Все змішалося… Мужчини, жінки, діти пхалися кудись, ні на що не зважаючи.

Нераз уже бачило село подібні сцени за час довголітньої неволі. Так колись з жінками й дітьми збиралися до втечі перед монгольськими ордами. — Так само, під покровом ночі, кинувши на ворожу поталу дорібок, збирались селяни шукати вільних, безпанських земель. Так збирались очайдухи в далеку Січ Запорізьку, присягаючи страшну пімсту жорстоким польським магнатам. Так було в часі Згону, гайдамацьких повстань, — так втікали нераз у світ за очі й від братньої руки «христолюбивого право— славного, воїнства». Сцени не нові…

Мужчини тягалися похнюпивши голови, інші розважали плачучих жінок, дехто посміхався, сміхом, мабуть бажаючи закрити журбу й духовий неспокій перед невідомим майбутнім… На одному возі парубок заспокоює плачучу матір:

— Та годі вам, мамо… Люди дивляться. Я ж не вмираю ще, а ви так побиваєтесь…

— Нехай дивляться, синочку — здержуючи ридання говорить мати. А далі знову заводить:

— На ко-о-о-го ж ти мене зіставляєш?.. Хто ж мене, мій синочку похова-а-а-є… Боже Ти мій, Боже-е?…

Збоку старої стоїть молодиця й також хлипає.

— Твого Грицька ще не беруть, чого ж тобі плакати? — питаються молодиці з сусіднього воза.

— Ой, голубоньки, старої шкода… Вона ж зістається сама…

На іншому возі двоє діточок упадають коло батька: — Не їдь, тату. Нащо тобі здалася та війна?.. Ми не хочемо, щоб ти їхав від нас — плачучи говорять. — У нас взимі хліба не буде…

— Вас цар буде кормити… — гірко відповідає батько.

— Не хочемо царевого хліба. Нехай він своїх дітей кормить. Хіба ж тобі нас не шкода?

— Не шкода?!.. Еех, діти, діти!.. — надірваним голосом скрикує… Тут же стоїть молода ще мати й розпучливо дивиться на дітей. На обличчі великі каплі сліз виблискують при світлі немов дорогоцінні перли. Уста нечутно щось шепочуть — може гарячу молитву за бідних і покривджених, а може проклін цареві.

Немов у насмішку на дальших возах затягнули пісню:

  • Царь наш бєлий, православний
  • Витязь сердцем і душой…

— Тихо будьте, поспієте ще з піснями! Ач, як зраділи! Побачимо, як на фронті будете співати… Подуріли, чи що?… Скарай вас Матінко Божа… — з усіх сторін полетіли крики.

Пісня затихла, але звідтіля озвався ображений голос ломаною московщиною:

— А вам что мєшаєт, деревенщина необразованная? Нє нравітса, так нє слухайтє… Хамьйо, нікоторой тєбє колітури нє імєєт… Баб жалко оставіть, чтолі? На войнє покраще найдьом… Тьфу! — ваша мать…

— Хто 'це? — питалися 'здивовані мобілізовані.

— А хтож би? Терешко Очкурів, блатник київський, Десь вже випустили з тюрми, так у село приволікся. Ще з компанією, Печеного Іван та Антін Лахудра… — відповіли інші.

— А то показати б їм київську «колітуру».

— Не варто займатися з паскудами, нехай їх лихо трапить без нас… Не знаєш міських жуликів?…

Пригноблені тяжкою 'сценою прощання мобілізовані закричали на передні вози 'вирушати. Звідтам, відповіли невдоволено:

— Та ж ще мабуть нема тих, що до Паволоцького пішли. Куди хапатися — горить, чи що? Поспієте на той світ…

— Ті здогонять! У старшини коні добрі… Рушай!..

Валка рушила. Відїзджаючи поквапливо прощалися з ріднею, виривалися з обіймів і бігом здоганяли свої вози. Оставші розпучливо здержували їх, щоб ще хоч подивитись ближче на дорогих їм людей, бігли за возами благаючи заждати ще хоч хвильку, хапали на руки плачучих дітей, заставляли їх благати батьків вернутись… Але валка рушила чвалом. Вже за селом звільнила біг і до оставших долетіли слова сумно-тужливої пісні:

  • Поїхав козак у чужину далеку
  • На вірнім своїм коні воронім…
  • Рідних своїх він навіки покинув
  • І вже не поверне у батьківський дім.

Пісню стало чути все тихше. Вже розвиднювалось. Жінки вийшли за село. Вглядалися в ту сторону, куди поїхали їхні сини, чоловіки і брати з несамовитою надією, що ось, станеться чудо і на обрію покажеться повертаюча валка… Склавши побожно руки, молили Божого милосердя зглянутись на їхні сльози, явити чудо. Але небо мовчало, не чуло людських благань.

Сходило сонце, птаство купалося в свіжій височині весело витаючи погідний день, а в душах осиротілих селянок загніздився тяжкий сум і безнадійність. В сльозах розходилися по селі. Стара Кузьмиха сказала:

— Нехай наші сльози впадуть на голови тих, що дітей наших у різню посилають…

II