Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Приключения: прочее
Показать все книги автора:
 

«Безхатний. Діти степу», Олександр Луговий

Урядування затягнулося до пізного вечора. Іміґранти все прибували з інших пароплавів, інших европейських і американських пароплавних компаній. На лавці опинився крайним молодий, років двацятьох мужчина, трохи гордовитої постави і суворого обличча. Вбраний як і всі іміґранти зо Східньої Европи, з різницею, що не мав чобіт, за те в сірякові. Почулося знов «некст!» і він, схопивши по пакунку в обі руки, попрямцював до стола. Спитавши про його національність, урядник заговорив по українськи. З вимови, однак, пізнати було, що він не українець. Довго не розпитував, бо й про що можна було розпитувати людину, яка полишила рідний край і їде в чужину, за світи, для поліпшення життя? Прибивши печатку на паспорті, урядник з усміхом побажав розживатися у новому краю і іміґрант огородженим проходом пішов до стації Канадійських Національних Залізниць. Поки дійшов — ще два рази його задержали, переглядали річи. Нічого недозволеного іміґрант не мав, тай переглядали так, аби закон виконати.

У стаційному будинку обступили його законниці і жінки з Армії Спасіння. Наперебій підсовували Святе Письмо, Новий Завіт, або христіянський співаник. Вдавати нерозуміючого — іміґрант посоромився. Щоб мати святий спокій, купив Новий Завіт в англійській мові. Іміґрантів надходило все більше і до кожного жінки зверталися з тимиж пропозиціями. Ті знов стискали плечима й відходили. Та жінки не думали програти.

— Чого вони від нас хочуть? — допитувалися іміґранти.

— Не бачите, чого? Книжок хочуть вам продати.

— Так миж по тутешньому читати не вміємо. Що нам з тих книжок за користь? Причепилися, наче перекупки. Скажiть їм щонебудь! — прохали.

— Скажіть самі, або купіть по книжці, то відчепляться, — радив проханий.

— Кобиж то ті гроші! — відозвався високий худорлявий бойко. — У мене всього два доляри зосталося. А тих двацять пять, що у Варшаві взяли, десь у якомусь Винипеґу назад достану.

— В мене тільки чотири доляри — говорить другий подоляк.

— А у мене півдоляра тільки, — скаржиться волиняк, малий, років під трицять чоловічина.

— Хтож вам винен, люди, що ви в карти граєте? Як же ви до Винипеґу тепер дістанетеся? Цеж чотири доби подорожи залізницею, може й більше…

— Невжеж? — ахкають з дива іміґранти. — То Канада аж така велика?…

— Вжеж не така як Польща чи Румунія, що за тиждень пішо можна з кінця в кінець пройти — докидує ще один.

— Велика, люди! — пояснює молодик. — Від Винипеґу до Венкуверу на Тихо-океанському побережжі, ще десь такий самий шмат дороги. Мусите запастися харчами бодай на чотири дні. Хочете, то ходімо купувати, — може незадовго прийдеться всідати до вагонів.

Іміґранти подалися за молодиком вслід. Накупували хліба, ковбас, сардинок, молока й яблок. Розмовляв за всіх він. Розмову почули жінки і знов обступили іміґрантів:

— Ви читаєте по англійськи? — перепитували державною мовою і підсовували кожня свої книжки. — Це свята Біблія. Можете її читати?

— Певно, я можу — по англійськи відповів несподівано заскочений молодик. — Тільки я маю вже одну Біблію в англійській мові…

Жінки не дали йому часу навіть скінчити, раді, що хоч одна людина їх розуміє. Щоб їх якось спекатися, молодик взявся пояснювати про своїх товаришів:

— Я один тільки між цілим тим гуртом говорю по англійськи. Мої товариші жалують, але вони не мають ніякої можливости купувати книжки наразі. Більшість з них є бідаками.

— Звідки ви приїхали? — .жінки почали допитуватися.

— З України — коротко відповідав той.

— Що вони шваргочуть? — у свою чергу питалися іміґранти. — А то тут жіноцтво! Як побачить який гріш, так з рук готові вирвати…

— Певно практичніше, чим в наших краях. Тут все на «бизнесі» побудовано. Скрізь торгують і мужчини і жінки.

Кількох іміґрантів купило Євангелія. Жінки залишили українців у спокою, заатакували натомісць гурт поляків. На мігах і пальцях пояснювали, чого хочуть, скільки та чи інша книжка коштує. До розмови українця з жінками прислухувався якийсь добре убраний панок. Коли ті відійшли, підійшов він:

— З яких країв приїхали? — запитав невиразно. — З Німеччини, Швайцарії?

— Но, сер, — охочо відізвався молодик. — З України.

— Україна? — здивувався панок. — Вперше чую про такий край. Ви українець?

— Так, добродію. Всі ці люди, — показав на гурт коло себе, — це українці.

— Але в якій частині світу ця ваша Україна? В Азії, в Африці?

Мусів молодик пояснити географічне положення України.

Вислухавши, панок весело закивав головою:

О…. Єс, єс, єс! Знаю тепер… Це Малоросія! Знаю, знаю…

Довелося і це англійцеві пояснювати:

Ні, Україна, не Малоросія, — заперечив. — Ми зовемо свій край Україною вже віки. Тільки москвини, чи там росіяни, та поляки, змінили наше імя в Малоросію і Малопольську. Сталося так тому, що ми програли війну за свою національну незалежність.

Вивязалася довга розмова. Підійшло ще кількох канадійців, задавали питання й від себе. Співрозмовники добре себе розуміли. Але англьомовні канадійці не розуміли, чому люди їдуть з російськими, польськими, румунськими, чеськими і міжнародними паспортами, а всі вважають себе українцями. Довелося молодикови пояснювати про поділ України між тих чотирьох держав, про неоднакове розуміння вислову національність у Европі і у англьомовному світі. Зійшла розмова на Версайську угоду. На закінчення, панок сказав:

— Я добре вас зрозумів. Ваш народ програв війну тому, що ваші державні мужі покладали на світ завеликі надії. Не розуміли простої річи, що пануючий нарід не дасть нізащо волі народові підвладному з одного почуття справедливости, без зажертої боротьби.

— Зрозуміли, та запізно — зітхнув іміґрант. — Через те несвоєчасне зрозуміння караємося ми. Мусимо розїздитися світами у пошуках волі і долі…

— Ще своє відобєте! — панок потішив. — Раз такі, як ви молодики, так розбираються у міжнародних справах, то ваша Україна не пропаде, повірте мені. Ви й тут багато для свого народу доброго вдієте, бачу по вас…

— Що вони з тобою говорили? — допитувалися іміґранти по відході англійців.

— До роботи наймали!

— До роботи? — заметушилися всі. — Скільки робітників він потребує? Чи по багато платить? — засипали питаннями. — Це видко багатий панисько, бачили, який вбраний?

— Не будьте дітьми, — молодик говорив сміючися, — я пожартував. Це ніякий пан у нашому розумінні, а певно робітник з міста. У вільний час всі тут вбираються по панськи, чуються панами, вільними людьми. Нас тут до роботи ніхто не візьме. Кожному призначено, де має їхати…

— Добре тобі! — говорили заздрісно іміґранти. — Знаєш по їхньому говорити, скрізь даш собі раду. А ми — ні бе, ні ме…

— Не так то знаю говорити й я, от, пяте через десяте. Ви їдете до своєї рідні, чи односельчан. Пропасти не пропадете, але певно, з початків тяжко буде привикати. Мені буде тяжке життя. Ні рідні, ні знайомих не маю! Та, — додав бадьоро — даватиму сам собі раду…

На пероні загуркотіло. У вікнах замигали освітлені вагони. Провожатий транспорту на кількох калічених мовах викрикнув займати вагони. Іміґранти, штовхаючися й пересварюючись, пошилися на перон. Кожня народність старалася заняти окремий куток. Закинені у далеку чужину всі почувалися рідними Й близькими одне одному хоч пару тижнів тому й не знали може про взаїмне існування.

Українці заняли одну частину вагону; другу заняли душ з десяток обох полів з Радянщини, далі у куті кількох жінок а Литви, Латвії й Естонії. Надійшов паротяг і покотилися вагони через ліса й гори у далеку Західню Канаду.

Діялося це ранньої весни першого року застрашаючого поширення безробіття на американському континенті…

ІІ

Поїзд на малих стаціях не ставав. Іміґранти куняли, поспиравшися на спинки сіджень. Дехто зладив з крісел імпровізоване ліжко й вигідно на ньому розлігся. Жінки й дівчата збилися в купу й правили свої жіночі справи. Перебалакували впівголосу мужчини… Іміґрант, писарчук з вигляду, ледви встигши вилізти з пароплаву, вже клопотався женячкою з канадійською дівчиною:

— Я, — говорив чванькувато, — думаю таки зараз оженитися!… Найду таку, щоб була красуня, порядна, ну, тай грошей щоб хоч тисяч десяток мала!

— Ого! — Небагато хочеш! — насміхалися сусіди.

— А щож ви думали? — надто поважно розводився писарчук. — Я «школи» скінчив! Та й на вигляд, бачите, не перший ліпший з краю… До мене дівчата все липли.

Направду, то писарчук виглядав нужденно. Малий на зріст, довгоносий, з занадто малими очицями і завеликим ротом, довготелесний, чим нагадував ящура. Відтопирені великі вуха рухалися, коли їв. Довгі не в міру руки з короткими грубими пальцями. Але думок про свою персону був аж надто високих, всю подорож примилювався до жіноцтва. Іміґранти явно з нього насміхалися. Насмішок він либонь не розумів. На його поважні міркування нагоджувалися такіж самі поважні дівчата. Тільки писарчук ані вухом не вів. Вклепався був в одну естонку і дістав гарбуза, мовляв «не для пса ковбаса».

Іміґранти говорили, пересварювалися. Тільки один наш молодик сидів від усіх окремо. Мовчазний і непривітний вдивлювався крізь вікно у нічну пітьму. Чи бачив що там? Він вглубився сам у себе, у своє попередне життя. Девятьлітньою дитиною, він одного страшного дня зістався сиротою. Зовсім ще молодих батьків знищили вороги. Розграбили майно, спалили обійстя. Батька — у війні за волю України, — добито ворогами пораненого; матір — за те, що була жінкою свого чоловіка. Це сталося тоді, коли Україна на всі сторони відбивалася від захланних ворогів-сусідів. Проголосила свою суверенність і тим самим викликала їх кровю й залізом залити край, жорстоко й свавільно розправлятися з тими, що чужій зверхности посміли опертися.

Залишився самий, без жадних засобів до життя. Серед чужих людей давав сам собі раду. Гірко приходилося. Та хлопець підріс, самотужки дечому підовчився. Надумав виїхати в Новий Світ, за океан, бо бачив, що йому, — синові ворогом замордованих; — не буде життя. Найшлися щирі люди допомогли йому матеріяльно. Тепер він переміг всі перешкоди й добився сюди. На щастя, чи нещастя? Чорною заслоною закрита від людини її будучність!

У Данцігу познайомився з молоденькою дівчиною; вона їхала до батька в Квебек. Симпатизували одне одному, всю подорож держалися разом. Одної ночи, пятої доби плавби по океані, піднявся гураган, заходила небезпека — вони прирекли собі не розлучатися, що з ними не сталосяб. Обом сумно й водночас смішно ставало, як плакало й вимолювалося клячучи кількох жінок і чоловіків, що всю подорож займалися пиятикою й розпустою. А з ними їхали їхні діти, та й самі вони їхали до своїх чоловіків. Та… «Як трівога, то до Бога», — така вже людська натура. На щастя гураган не нашкодив багато: тільки залога мусіла вистояти на своїх постах всю ніч.

— А тепер, що вдіє він тут, нічого не вміючи? Ручної праці по людях навчився, та бо тут треба вміти керувати машинами, косарками, жниварками, тракторним плугом… І в. важкій задумі хилиться голова на груди, сумні думки заполонюють мозок. Мигтять проблиски надії, віри в себе, але швидко зникають, як швидко повстали в голові.

Наче задрімав. Похопився від делікатного дотику чиєїсь руки до чола. Коло нього стояла дівчина, його знайома.

— Про що так важко задумався, Остапе? — сідаючи коло нього спитала потиху.

А, це ти, Надя! — стрепенувся. — Є про що думати! Їду не знаю до кого, й не знаю за чим.

— Навіщож допускати в голову такі чорні думки. Приїдеш на місце, обдивишся, все добре буде! — потішувала ласкаво, наче сестра, пригладжуючи його розбурхану чуприну.

По короткій мовчанці додала втішно:

Не знаю, я здається на добру думку натрапила: Знаєш? Зіставайся разом зо мною!

— Тай що буде? З якої рації я маю ставати у твого батька нахлібником? А по друге, — я маю призначення десь не то в Саскачеван, не то в Альберту. Це десь на другому кінці Канади.

— Чогож так далеко забиватися? Поживеш пару днів, а там роботу у місті скорше знайдеш. Зоставайся! — прохала, ласкаво заглянувши йому у вічі.

— Подумаю, може і справді добре буде! — сказав він нерішучо.

— Я знала, що ти не відмовиш мені, — втішилася дівчина.

І замовкла, раптово притулившися до нього. — Не знаю, — по хвилі заговорила — чому то так? Щеж трьох неділь нема, як я тебе вперше побачила, а обходжуся наче з братом, чи найщирішим приятелем. Мені здається, що я вже багато літ знаю тебе. Ще від коли себе памятаю. Знаєш, — я росла між чужими людьми, не знала ласки батька-матері… Багато думала, мріяла…

— Не знаю, чим це все пояснити. Відчуваю і я те саме супроти тебе. Може тому, що й я зостався малим сиротою.

І знов замовкли, задумалися. Згодом Остап ніяково заговорив:

Чи ти не розсердишся, як я задам тобі не зовсім делікатне питання?

— Питай! Відповім щиро! — по діточому, трохи також змішано сказала дівчина.

— Скільки тобі літ?

— Уже сімнацятий кінчиться. А чому ти питаєш?

— Ов! Небагато! — Остап мимохіть усміхнувся. — Ти саме тепер переживаєш час розвою дівчини-дитини у дівчину- жінку…

Надія ще більше змішалася. Остап розпитував далі: — Чи ти вже розумієш, що таке симпатія до хлопця, у що вона обертається?

Дівчина стиснула плечима:

— Мені здається, що так… Я багато читала, думала, приглядалася до інших. А може й милюся.

— Бачиш, — заговорив він повагом. — Молодим, таким зеленим, як ми, часто здається, що вони всіх люблять. Хлопці дівчат, а дівчата хлопців! От, наприклад, чи не здається тобі, що ти тепер когось любиш?

— Я… Я не знаю! — дівчина прошептала спаленівши. — Не знаю, що то таке зо мною? Може це й любов! Моя перша любов!

— Перша й остання, дитино. Правдиво любиться тільки раз у житті, власне, коли любиться у перше. І перша любов не забувається до смерти, хочаб доля розлучила залюблених…

— Ти так говориш, начеб сам набув он-які досвіди!

— Досвіду не маю. Не мав часу ні нагоди залюблюватися. Ріс і дбав за себе самий. Було щось подібне на любов, коли я мав сім чи вісім літ.

— Ото! Ти таким малим вже залюблювався? — зовсім осміліла Надія.

— Егеж! І та моя улюблена була замужною жінкою— розсміявся Остап. — До того років на двацять від мене старшою!

— І чим же закінчилося?

— Нічим! То була рідна сестра моєї матері. Я тоді чомусь думав, що жінки ніколи не їдять. Бачив, як їсть моя мама, — ну, але, то була моя мама. Як побачив, що тітка моя також їсть, так всю любов наче рукою зняло…

— Химерний був з тебе хлопець! — розсміялася дівчина.

— Не те, щоб химерний… Якийсь такий… Ну, те, що кажуть люди, не від світу цього, чи як тобі пояснити. Пізніше настали революції, війни, я втратив батьків, жив у голоді, у поневірці. Так і досі без любови обходився. Не знаю. як то у нас тепер буде?

— Овва! — сміло озвалася вона. — А ти звідки знаєш, що я власне до тебе відчуваю прихильність? Я тобі того не говорила!

Не говорила, так поступовання твоє говорить. Колиб до кого іншого, так трималасяб його товариства, не мене грішного. Знов же, перед першим-ліпшим ніяка найбільша щира й чистодуша дівчина не буде звіряти своїх таємниць.

— Е! Як тебе любити? Може знов вийде так, як з твоєю тіткою?

— Ні, справді! Ти мені дуже навіть подобаєшся! Ну, а мені вже не сім літ, а двацятка! Знаю, що говорю! Е, що там! Остап відрухово обняв Надію. — Любов у теорії не тривка! І міцно притулив дівчину до себе. Вона ще більш змішалася.

— Невже ти справді мене любиш? — питала соромливо. — Здається, наче свою душу! — відповідав хлопець захоплено.

— Ох, Остапе! Ти будеш для мене всім! Любим братчиком і судженим коханим — зашептала дівчина. З діточою смілістю обхопила його за шию. Огнем обляло тепло її тіла. Не усвідомлюючи, що робить, обняв дівчину. Все міцніше тулив до себе й шептав:

— Люблю… Люблю, зірко моя. Дівчатко моє…

Несвідомо для обох їх голови все зближувалися. Інстинктовно уста віднайшли уста і злилися. Надія похопилася перша:

— Ох, щож ми робимо. Може люди бачать — зашептала.

— Люди сплять, любчику. Не бійся — шопотом заспокоював він, не відпускаючи її від себе. І знов пристрасно став цілувати.

Податливість дівчини, її довіря до нього збудили почуття ніжности й пошани до неї. Схаменувся. Посадив коло себе, своїм плечем міцно її пригорнувши…

— Майбутність буде наша, зірко! — шептав їй у вухо.

— Наша, любий! Мій суджений — відгомоном його слів летіло від неї.

Стриманість Остапа дівчині подобалася. Подобалася може тому, що обоє вони були чистими й невинними, наче малі діти.

Хоча й пішли за зовом першої пристрасти, то легко стрималися перед невідомими ще їм почуваннями взаємного фізичного володіння одного другим. Надія знала від старших дівчат, як обходяться з ними їх коханки. Використає дівочий недосвід і лишає. Сам добивається взаємности від другої, пятої й десятої. Що цим плюгавиться подружне майбутне співжиття — коханків не обходить. Модерні медики пишуть, що полова повздержливість шкодить, пропагують якісь подружа «на пробу». І замісць боротися з розгнузданістю молоді самі, з матеріяльних мотивів, пособляють поширенню розгнузданости… і з нею звязаних поганих хворіб. Опісля з важними мінами знавців беруться ті хвороби лікувати, ну й добре на тому заробляють. Але світові авторитети медичних наук писали й пишуть навпаки: повздержливість нікому ще не пошкодила, бо мати-природа розумно все побудувала і надмір енергії у обох полів без болю ліквідує. За те на кожному кроці попадаються молодики бліді, виснажені, пережиті, полисівши, з темними, наче попідбиваними підковами під очима. Це природа клеймить тавром розпустних. А прийде час, такі молоді подружаться, — звичайно не з своїми коханими чи коханками, — і занапащують себе Й другу людину, плюгавлять подружні відносини. Пів біди ще, коли обоє поберуться рівні — з чиїмись попередними припадковими чоловіками чи жінками, — тоді не мають бодай права ні відваги закидувати одне одному попередне розпустне життя. Але подружні недомагання обоє лікують на стороні, добре, коли бодай з одною чи з одним.

І Остап і Надія росли сиротами. Може тому зберігли чистоту. Він дуже високо ставив подружні взаємини. Постановив не вязатися з такими, що не моглиб стати його дружиною але й не хотів мати чиюсь припадкову жінку за свою. Відчував, що такої не зможе шанувати, ні їй довіряти. Не цінив людей за матеріяльні здобутки, ні за зовнішність. Дуже мале значіння придавав грошам. У людей гроші ставали все паном над ними, у нього слугою. Правда, слугою фальшивим, неслухняним, та всеж тільки слугою.

Надія росла самітно. Батько в далекому Новому Світі, мати померла внаслідок воєнної хуртовини. Малою, — пасучи людські корови, — самотужки навчилася читати. Нею, всіми поштуркуваною, зацікавився старий бездітний учитель в селі. Помагав їй книжками, картав не раз її хлібодавців, що намагалися попалити книжки, а її гнали до непосильної для дитини праці. Потому перебрав до себе на виховання. Учитель загинув у опікунчій тюрмі, та дівчині вже йшов шістьнадцятий рік; могла сама собі давати раду. Освітою могла рівнятися з ученицями середних шкіл, хоч освіта її не була систематичною. Галузі, що її цікавили — знала добре, знала історію, літературу, географію, фізику. Але не знала таблички множення. Розумна від природи дівчина високо ставила обовязки подружного життя, й гідність дівчини, майбутньої жінки-матері. Не знати, як би склалося її життя під опікунчою владою, — на щастя поміг батько, виславши з Канади їй на подорож. Зустрінувши Остапа, розпізнавши його характер, — не зчулася, коли його полюбила. Все прийшло так несподівано! Не тямила вона, коли обняла його, почала цілувати. Готова була віддатись йому, виконати всі його бажання. Та він чесний і шляхотний. Не схотів використовувати її. Значить справді любить її й шанує…

Зіркою її назвав… І вона заслужить те імя… — думалося дівчині.

Сиділи тісно притулившися одне до одного, сперши голову об голову. Він, суворий, гордий, доходив до вершка розцвіту мужеських сил, а вона ніжна і гарна, з незовсім ще розвиненими формами жіночої краси, наче пупянка рослини напередодні розвинення в чарівну запашну квітку. Забули увесь світ поза собою самими і своїми мріями…

ІІІ

В вагоні еміґранти хропіли й свистали на всі носові заставки. Остап очунявся.

— Гм… Зовсім не романтично, Зірко! — звернувся до дівчини.

— Що таке? — спитала та немов пробуджуючися.

— Не чуєш, яка храповіцька оркестра? А ми під ту музику про любов мріємо! — засміявся. — Для любовних мрій потрібно ясного місяця, гейби коло млинове, як то у пісні, співу соловейка, лісу, або хоч конопель… Якось не по людському у нас…

— Ой, ти, безсоромний! — Надія затулила рукою йому уста. — Не можна так говорити!…

— Чогож ми малиб одне одного соромитися? Нас ніхто не чує! Як би люди так соромились, то й не булоб їх на світі! — резонував. І далі: — Колиж ми поберемося, Зірко!

— Коли хочеш. Я думаю, попрацюємо обоє через літо, заощадимо трохи гроша, а в осені поберемося.

— Гм, — скривився він. — Довго ждати!

— Чогож довго? Кілька місяців тільки!

— Того, що я тебе люблю. Зїв би здається всю з любови!

— Ой, аж страшно! Зажди, любчику, — дівчина погрозила пальцем. — Тепер кажеш, зїв би всю. А колись, як поберемося, за один мій волос у страві будеш кривитися!

— Розживемося трохи, а тоді…

— А тоді що? — перебила.

— Заведемо гарну обстанову в нашій хаті. Тебе вберу, наче княжну, посаджу в крісло, положу голову на твої коліна й тобі у вічі буду дивитися! — снував Остап мрії.