Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Детская фантастика
Показать все книги автора:
 

«Марк і Цезар у Зеленоводді», Ніка Нікалео

Моїм маленьким чудовиськам,

найдорожчим діткам, Левуньці і Роксі

присвячується…

 

Якщо ти чогось хочеш, то увесь Всесвіт сприятиме тому, щоб бажання твоє збулося.

Пауло Коельо «Алхімік»

Иллюстрация к книге

Могутній сірий океан з велетенською силою жбурляв десятиметрові хвилі на скелястий острів. Вони несамовито кидалися на гостру і тверду поверхню, торкнувшись якої, безсило і мляво сповзали, перетворившись на шипучі пінисті потоки…

— Я обожнюю шторм… Він нагадує мені бажання і пристрасті, що вирують у наших душах… Тільки його пристрасті — конструктивні, завжди видно результат намагань, а у живих істот емоції часто шматують тільки їх же власну душу, — заговорив високий ставний чоловік у темній довгій мантії з капюшоном, коли позаду нього непомітно з'явився ще один у сріблясто-білій мантії.

— О, це не стосується Вас, мій Могутній Володарю! — сказав у відповідь другий.

— Авжеж. Та у цьому є і частка твоїх заслуг, — зверхньо зауважив перший і запитав: — Отже, ти його знайшов?

— Так, мій Володарю.

— Твої нічого не запідозрили? — поцікавився Володар.

— Даруйте, мій пане, але це звучить як образа!

— Ну, добре-добре. Тоді виманюй його відтам якнайшвидше! — наказав голос з-під капюшона.

— Я здійсню це найближчим часом. Нехай Володар не сумнівається, — і чоловік у білій мантії зник так же несподівано, як і з'явився.

— Чого б це я мав сумніватися. Все буде так, як того хочу я! — впевнено сказав Володар, розкрив крила мантії і різко опустив їх. І шторм йому підкорився.

Дивне видовище: негода ущухла за велінням дрібної істоти, яка, наче сльозинка посеред океану, стояла на широкому виступі скелі.

Иллюстрация к книге

Частина І

У горах

 

Дорога

Годинник показував пів на сьому. Марк ліниво повернувся на маленькій пуховій подушці, із насолодою згадуючи про те, що нарешті настало довгоочікуване літо.

— Марку, сину, вставай негайно, а то запізнишся на восьму на потяг! — дзвінко і навіть трохи різко пролунав у кімнаті строгий мамин голос.

Лише тепер він згадав, що сьогодні від'їжджає до бабці на село. А йому так хотілося ще трошки поніжитися у ліжку. Марк знову глянув на циферблат: 6:45. Часу не залишалося на байдики, він рвучко встав, одягнув наготовані звечора шорти і майку і стрімко побіг у ванну. Мама тим часом швиденько зготувала у дорогу канапки і налила у термос щойно заварений зелений чай, адже вдома син вже не встигає поснідати.

Марк вправно стрибнув зі сходів у величезну їдальню. Мама незадоволено зморщила носа — вона дуже не любила, коли він це робив, але не було часу на повчальну бесіду, і вона, вмить опанувавши себе, вичавила:

— Усі твої речі біля вхідних дверей, тримай сумку з канапками. Як сядеш, відразу поснідай, не їдь голодним!

Мамин голос став м'якшим і турботливим, вона міцно обняла Марка і поцілувала. Вони пішли до вхідних дверей.

У цей час звідкись з другого поверху почулася вовтузня, і на сходах, штовхаючи один одного, з'явилися два малюки у білих піжамах. Побачивши у дверях одягнутого і готового до від'їзду старшого брата, радісно і несамовито закричали: «Макусь, Ма-акусь!». Вони задріботіли вниз сходами, міцно обхопили Марка за ноги і пригорнулися. Марк зігнувся і з задоволенням чмокнув кожного у пухкеньку щічку. Мама обійняла усіх трьох, сумно глянувши на старшого сина, і промовила:

— Біжи синку, таксі вже чекає. Вибач татові, що він не зміг тебе сам відвезти, ти ж розумієш. І прошу — будь обережний!

Охоронець, який весь цей час стояв поруч, підняв з підлоги здоровенну сумку, яку всі у сім'ї жартома називали Малюком. Марк закинув на спину наплічник зі сніданком і вийшов з будинку.

— Розумію, — байдуже відповів Марк і додав: — Побачимося у серпні, па-па!

— Маркусь, у бабці на тебе чекає сюрприз! — навздогін гукнула мама, зачинила двері й полегшено зітхнула.

Марк оглянув вулицю: ані душі. Усі ще спали. Ще б пак, неділя — вихідний день. Але у сусідньому будинку вже повільно підіймалися гаражні ворота. Напевно, сім'я Лозіцьких виїжджала, як і щотижня влітку, у ліс за ягодами, які їм особливо потрібні не були. Лозіцькі не належали до верстви бідних людей, як, зрештою, усі у їх районі.

Ярослав Лозіцький — невисокого зросту, кремезний чоловічок з вузькими хитрими очима і пронизливим поглядом. Його голомоза голова, що непомітно переходила у шию, робила його схожим на черепаху із кругленьким черевцем на коротеньких кривих ніжках. Особливо кумедно він виглядав поруч зі своєю дружиною, високою, худорлявою, дуже гарною, але неприємною блондинкою, яка була набагато від нього молодша. У них ріс син, одноліток Марка, який був просто зменшеною копією свого батька.

— А, Марк! — із джипа, що виїхав з подвір'я, виглянув пан Лозіцький.

— Доброго ранку, — чемно привітався Марк, зачиняючи за собою бокову хвіртку.

— До бабці? Твій тато вчора казав, що у тебе сьогодні потяг.

— Так, справді, — відповів Марк і швидко пішов до таксі, щоб не продовжувати розмову.

— Бачу, ти поспішаєш. Ну, бувай! — він жартома віддав йому честь.

— До побачення, пане Лозіцький! — сідаючи у машину, тихо відповів Марк.

Водій хутенько завантажив Малюка, якого приніс охоронець, і зауважив:

— Доведеться порушувати, інакше не встигнемо!

Марк промовчав. Мама завжди викликала це таксі, коли дуже поспішала, і водій добре знав, що отримає хороші чайові за швидкий сервіс, але про всяк випадок набивав собі ціну.

Від'їжджаючи, Марк оглянувся на подвір'я сусідів. З будинку у псевдовікторіанському стилі вибіг син пана Лозіцького і вийшла його біловолоса дружина з пакунком у руках. Марк відвернувся. Він їх не любив. Дуже вже улесливі і неприємні були люди. Пан Лозіцький входив до ради директорів банку, де Марків тато був головою. Тому він, як міг, старався бути завжди поруч батька, постійно запрошував їх сім'ю у гості, на відпочинок. Батько вважав це проявом шанобливої уваги, яку приймав. А мама взяла та й потоваришувала з нестерпною пані Лозіцькою, як тільки було добудовано поруч їх будинок. Вони разом ходили у всілякі салони, солярії, де повно-повнісінько таких самих надутих і самовдоволених дам, як їх сусідка. «Солярій-серпентарій» — придумав риму Марк. Він ще більше зненавидів їх сімейку, тому що мама, яка і так приділяла йому мало уваги, після знайомства з Лозіцькою ніби взагалі забула про його існування. На додаток ще й їх син настирливо набивався Маркові у друзі. Він попросився сидіти за однією з ним партою у ліцеї, куди пан Лозіцький перевів синочка після переїзду у новий будинок. Останніх півроку життя здавалися Маркові нестерпними. «Хоч на канікулах від них перепочину», — подумав він, залишаючи позаду престижний мікрорайон з особняками…

 

Одночасно десь далеко-далеко… Старий гном із дуже блідою, аж сірою шкірою втупився скляним поглядом у велику ефірну сферу-глобус, що оберталася навколо своєї осі посеред просторого овального кабінету. Подекуди на макеті планети, по краю материка, чорніли плями.

«Зник вже десятий сектор… Необхідно вжити термінових заходів. Отже, його повернення треба пришвидшити… — думав гном. — Тільки от Хранителька буде проти такого поспіху. Але я мушу щось вигадати!» — старий встав зі свого розкішного різьбленого крісла, і куля зникла.

 

Марк зайшов у вагон. Людей було мало, і він одразу зайняв місце біля вікна, сумки поклав поруч на сидіння. У животі неприємно бурчало, але їсти канапки і пити огидний зелений чай теж не хотілося. Марк став тупо дивитися на пейзажі за вікном, що швидко змінювалися…

Минув ще один навчальний рік, і Марк став значно старшим. Він, як і щоліта, знову їхав на канікули у Діру. Боже, і хто придумав таку ганебну назву для села?! Найгірше, що це справді була діра: за 300 кілометрів від міста, у глухому закутку серед гір, та й хат там було всього двадцять чи тридцять. Марк ходив там рибалити з місцевими хлопцями, збирав у лісі ягоди і гриби, засмагав і купався у річці. Бабуся догоджала йому домашнім печивом, булочками і пончиками і у всьому йому потурала.

Бабуся… Вона була такою близькою і рідною Маркові, що якби вона була хлопцем, він сказав би про неї, що вона — його найкращий друг. Вона знала усі його таємниці і мрії, усі побоювання і страхи. Хоча у селі бабусю не дуже любили, і Маркові навіть здавалося, що побоювалися, та він не розумів чому.

Усі Маркові однокласники їздили з батьками відпочивати за кордон, у південні країни і глузували з нього, що той увесь час проводить на селі. Просто його батько вважав, що дітей не варто розбещувати, а надто — закордонними подорожами. І хоч Марк навчався у престижному ліцеї, але йому там було не дуже комфортно. Ні-ні, у нього були друзі, але він у їх компанії часто почувався неповноцінним. І, як це не дивно, усвідомлював чому: причиною був дуже суворий вітчим, якого Марк називав батьком. У нього були свої діти, рожевощокі, біленькі й кучеряві, як янголятка, трирічні Аліска і Пупсик, яких він обожнював і невпинно пестив, бо «вони ще зовсім маленькі». Марк їх теж дуже любив: такі малюсінькі, милі чоловічки, які завжди ніжно обіймали і жаліли його, коли батько черговий раз за щось виховував Марка. Мама ніколи не втручалася і ставала на бік вітчима, вона казала: «Тато бажає тобі добра, сину! А ти ще багато чого не розумієш, тож будь слухняним і вдячним». І ніколи-ніколи його не жаліла, а Марку так хотілося її ласки і тепла…

Рідного батька Марк ніколи не бачив і нічого про нього не знав. Коли він був зовсім маленьким, йому розповідали, що тато десь далеко працює і скоро приїде. А коли він підріс, мама дуже злилася на запитання про батька і щоразу відбувалася відмовками: «Давай не будемо про це говорити! У тебе є батько, який тебе виховує!»

Тільки бабця Дана розуміла Марка. Але від цієї Діри його нудило. Нічого нового, захопливого чи дивовижного восени у школі він не розповість, тому що цього просто не існує на селі. Ну, обірваний чужий сад-город, бійка між хлопчаками, страшні історії ввечері на сіножаті — це все було весело, але якось старомодно і нецікаво. А однокласники й слухати б не схотіли ці пусті теревені на противагу їх «пригодницьким романам» про морські круїзи, віндсерфінг, яхти і ще бозна-що, про що Марк не смів і мріяти. Борони Боже, він їм не заздрив! Однак почувався під час їх розповідей трохи неповноцінним.

Насправді він дуже любив літніми вечорами збиратися з хлопцями на сіножаті. Вони розпалювали вогнище біля зрубу, край лісу, сідали біля найближчої копиці, смажили у полум'ї гриби, яблука, пекли картоплю і розповідали загадкові історії… Марк завжди із захопленням слухав. Йому нічого було розповідати: у місті не було таких віддалених і безлюдних місць, як поблизу Діри, про які ходили химерні легенди. Напівреальні, навіть казкові, вони завжди були цікавими, але й смішили його. А хлопці, напевно, не розуміючи його сарказму, перелякано і з якоюсь пересторогою спостерігали за його невідповідною реакцією. Але Марк не зважав на це і любив товариство наївних розбишак, тому що вони не були такими пихатими, як його багаті однокласники. Марк добре вчився і точно знав, що таких надприродних істот і явищ, про яких розповідали хлопці, не існує, а примари, упирі й усілякі там мавки — вигадки прадавніх культур. Коли Марк був меншим, він, звичайно, вірив у всі оці фантазії і залюбки їх слухав. Однак тепер, коли він питав бабусю про якесь явище, що запало йому в душу, вона тільки посміхалася.

Він пригадав, як минулого року сусід Янко розповідав історію про те, як взимку на річці, яку з країв скувала крига, рано-вранці, якраз в день Святої вечері на Різдво, одна жінка з села знайшла карлика у чудернацькому літньому вбранні, який, непритомний, лежав на краю криги. Він мав маленькі гострі вуха, занадто довгий ніс і пальці, і весь вже посинів. Вона перелякалася, кинула ялинку, що її зрубала у лісі, й побігла у село гукнути чоловіків на допомогу. Та коли прибігли люди, то там уже нікого не було, окрім невиразного сліду на снігу.

Наступного ранку після розповідей Янка Марк запитав бабусю про зимові події. Бабця уважно вислухала його від початку до кінця, її завжди усміхнене обличчя посерйознішало, вона якийсь час мовчала, а потім зауважила, що про втоплених завжди верзуть якісь нісенітниці.

— Станція Гірське! — крізь густе марево спогадів долинуло до Марка. Йому час виходити. Він підняв Малюка і взяв наплічник.

Від Гірського до Діри всього три кілометри, але з такою торбою Марк навряд чи дійшов би пішки. Та на щастя, кожного року дід Максим зі своєю кобилою Мартою проїжджав повз станцію, коли приходив поїзд, і Марк, вмощуючись на духмяному сіні, доїжджав до бабусиної хати. Ось і сьогодні він вийшов на перон і побачив білу гриву Марти. Він підійшов до діда Максима.

— А, це знову ти, Марку, — як завжди, не оглядаючись і не повертаючись до нього, сказав дід. — Ну, що ж, здоров був, хлопче, сідай! Підвезу і цього разу, — тепер він повернувся обличчям до Марка і простяг йому руку.

Марк привітався і окинув поглядом діда: ті ж глибокі блакитні очі, сиве волосся і довгі вуса, густі скуйовджені брови. «Якось він змінився, — зауважив про себе Марк. — Не те, щоб постарів, а якось змінився». Це було щось незрозуміле і дивне, і Марк не знайшов цьому пояснення.

— Як здоров'я, діду? — поцікавився він.

— Не зле, не зле, — кахикнув, усміхаючись, дід. — Ну, не те, що раніше, але, дякувати Богу, ще живий.

Бабуся давно познайомила їх, Марк уже й не пам'ятав коли, але те, що вона наказувала бути ввічливим і не ставити купу зайвих запитань, затямив добре.

Марк закинув торби на воза і застрибнув сам.

— Ну, вісьта, пішла! — гукнув дід Максим Марті.

Дорогою їм зустрічалися селяни, які випасали своїх корів і коней на ще не випалених сонцем травах.

Починало припікати, Марк приліг на колючу солому, підклавши під голову наплічника. Перед ним розкинулася протилежна гора з долиною біля підніжжя. Надзвичайно колоритний краєвид: поміж зелених садків то тут, то там червоніла черепиця хат; від одного будинку до іншого, де не заступали дерева, тягнулась жовта дорога, ніби нитка з нанизаними коралями-хатками. Внизу стрімко бігла ріка, що витікала з Чорного провалля поблизу бабусиного села.

Помилувавшись пейзажем, який не побачиш поблизу мегаполіса, Марк сів біля діда Максима. Той усміхнувся очима і нічого не сказав.

Навколо здіймалися височенні гори, вкриті густим темно-зеленим лісом. Вершини їх були такі високі, що ховалися аж у пухнастих хмаринках. Марта голосно форкала, але вперто тягла свій віз кам'янистою сільською дорогою вгору. Марк найбільше любив цей відрізок шляху: дорога з одного боку обвивала гору, а з другого була пошматована проваллям так, ніби хтось різким невправним рухом розколов гори посередині, і звідти потекла прозора і холодна кров Землі. Ці заховані серед скель і лісових хащів бескиди відкривалися людському оку тільки тут, на висоті понад тисячу метрів. Щоразу як Марк, бешкетуючи з хлопцями, видирався на цю розколену навпіл вершину, його охоплювало неймовірно глибоке бажання стрибнути з неї і, як птах, полетіти над горами, лісами… над цілим світом. Хлопці з цікавістю дивилися на нього, коли він завмирав над холодним проваллям із заплющеними очима і розкритими, як крила, руками. А він у той момент марив, що летить, ширяє над землею, як уві сні: здіймається високо в небо, наче сокіл, і лине крізь перепони, як крізь водоспад…

— Ну, ось і Діра, — втомлено промовив дід Максим.

І тут Марк зрозумів, що у дідові було не так, як раніше: він був виснажений. Його очі не блищали і не іскрилися, плечі були опущені, він наче згорбився, а руки, поморщені, жилаві і чорні від сонця, мляво тримали повід.

Дорога тут роздвоювалася і одним рукавом звивалася вздовж краю гори, а другим тікала в село аж до бабусиної хати, яка стояла найвище і завершувала великим квітником гірське поселення. Дід звернув.

У неділю усі селяни ходили у сусіднє село до церкви, і Марк не здивувався, що нікого знайомого дорогою не зустрів.

Вони наближалися до бабусиної хати. Серед рясно квітучих троянд, що росли і окремими кущами, і спадали з високих плетених арок, бігла стежка, якою назустріч Маркові йшла висока, ще не зовсім стара і не дуже схожа на селянку, усміхнена жінка. Волосся її було акуратно сколене на потилиці великим гарним гребінцем, одяг був чистий і випрасуваний так, ніби щойно із пральні, та й уся вона була, наче фея літа: геть сиве густе волосся, засмагла шкіра; темно-блакитне плаття і голубий фартух, сині капці. За бабусею бігла стара вівчарка, сіро-руда Найда і… о, Боже! Неслося мале цуценя, яке, побачивши віз, злісно і дзвінко загавкало. Так от про який сюрприз говорила мама!

— Доброго вам ранку, вельмишановна пані! — шанобливо промовив і вклонився дід Максим.

Марк жваво зіскочив з воза і миттю опинився біля цуценятка.

— Ба, це — хто?! Звідки він узявся? Ба?

— Добридень, Максиме! Марку, а ти здається забув подякувати дідові, — усміхаючись, сказала бабця.

— Дякую вам дуже! До побачення! — Марк повернувся за сумками, які його вірний візник уже встиг поставити на землю.

— Нема за що, хлопче! Веселих тобі канікул! — відповів, уже від'їжджаючи, дід Максим.

— Ба, як його звати? Який він гарненький: вуха стирчать, як локатори, а очі, наче чорні ґудзики… А лапки які у нього, глянь, точнісінько як у лева! — не міг заспокоїтися онук.

Марк гладив і гладив малого задирливого песика, який, облизуючи йому обличчя, встигав ще й гавкати.

— Я знала, що ти зрадієш, Марчику, але ж і привітатися треба, ми ж не бачилися замалим цілий рік! — тепло промовила бабуся і прийняла в обійми свого онука.

Вона погладила його по шовковистому русявому волоссі. Потім взяла за руки, відступила на крок і задоволено мугикнула.

— Ну, ти і виріс, дитино, став справжнім мужчиною! Тепер ти вже зможеш потурбуватися про малого песика, який, коли виросте, стане тобі справжнім вірним другом. Я його ще ніяк не називала, гадала, що ти це зробиш краще. За день-два ти зрозумієш, якого імені він вартий. А зараз ходімо обідати.

Марк, взявши торби, пішов із малим до хати, а бабця Дана з Найдою вернулася до хвіртки, щоб поглядом провести діда Максима.

Старий вернувся через село до дороги, оглянувся назад… У Дірі все на мить завмерло, а він тим часом звернув у найближчі лісові хащі. Ніхто, крім бабусі, не зауважив, що віз не поїхав вниз дорогою, а повернув на тупиковий шлях. Вона залишилася дуже вдоволеною, почухала собаку за вухом і теж пішла до хати.

Бабусин дім був старий і зовсім маленький порівняно з будинком, у якому жив її онук. У ньому завжди пахло пліснявою, навіть у літню спеку. Хатина мала всього дві невеличкі кімнатки, кухню, комору і ґанок. Одна кімната, так би мовити, належала Маркові. Вона була дуже просто і нецікаво умебльована, що не дуже йому дошкуляло, бо він там був лише сезонним квартирантом. У бабусиній кімнаті теж не було нічого такого, що могло б притягнути погляд, окрім пучків різних сухих трав і рослин, які висіли над старою порепаною пічкою.

Бабця Дана і Марк, пообідавши, пробалакали аж до вечора. Марк розповідав про навчання, про маму і малих, про недільні розваги і навіть про неприємне сусідство Лозіцьких. Особливо Марк скаржився на маму, що вона стала ще менше, ніж раніше, приділяти йому увагу.

Бабуся уважно слухала, похитуючи головою, втішала ображеного Марка, обіцяючи йому, що напевно скоро все зміниться і він почуватиметься щасливішим.

Так добіг кінця день.

Цезар

Наступного ранку Марк пробудився у чудовому настрої. І хоч було ще дуже рано і в долині розстилалася бавовняна мряка, він не міг більше спокійно лежати, бо пальці на його ногах і лизав, і кусав песик, якому страшенно хотілося гратися.

Марк схопив його обома руками і міцно притиснув до себе, песик невдоволено загарчав, втративши точку опори, але тут же почав весело облизувати Марку обличчя. Марк розсміявся: яке це щастя, що у нього тепер є свій песик! Він мріяв про нього усе життя — як буде з ним гуляти, як навчить його різним командам, як вони разом ходитимуть на річку… От тільки навряд чи батьки дозволять Маркові взяти його у місто. «Але ж вівчарка — чудовий охоронець, недарма ж на кордоні тримають собак лише цієї породи», — переконував себе Марк. Він потягнувся у ліжку і встав. Підійшов до дверей бабусиної кімнати, у яку можна було потрапити через його «апартаменти», і заглянув усередину. Цуценя негайно забігло крізь прочинені двері.

Там нікого не було. Постіль на високому дерев'яному ліжку була гарно застелена, а подушка підбита, поставлена на бік поверх покривала і вкрита маленькою вишитою серветкою. Ліворуч на старовинній дубовій скрині, на рушничку (теж вишитому), стояли старі фотографії Марка і мами. Пахло пліснявою.

Марк увійшов. Він хотів забрати песика, але той, бавлячись, утік під бабусину шафу. Довелося його тягнути звідти за хвоста, якого Марк встиг ухопити. Малий гарчав, крутив задом і, піднявши голову, випадково зачепив скрипучі двері гардеробу. По кімнаті розійшовся різкий запах, і Марк побачив дивну картину. У шафі були зовсім не речі. На полицях абияк стояли і лежали зіпсуті продукти: запліснявілі і засохлі хлібини, ковбаси і сири, різнокольорові прострочені упаковки… Одним словом, якийсь смердючий склад.

Фе! Яка гидота! Марк відвернувся і скривився від цього аромату. А цуценя, не гаючи часу, стягнуло собі скоцюрблену ковбасу і швиденько поволокло її кудись з кімнати.