Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Украинская классика
Показать все книги автора:
 

«Уран», Микола Зарудний

Усе підвладне Часові. Людство давно засвоїло цю істину й, напевне, для того, щоб ніхто не забував про неї, винайшло годинник. Розвиток годинникарської справи був стрімкий, не минуло й кількох століть, як елегантні хронометри прийшли на зміну сонячним і піщаним.

Прилади Часу завойовували світ. Ремінцями й браслетами вони прикувалися до рук, вгніздились у медальйони й персні, вмурувались у вежі ратуш, повисли на стовпах і кронштейнах на вулицях міст і містечок, на вокзалах і пристанях, на базарах і стадіонах, на стінах установ і жител. Одні з них мовчки відлічують секунди й хвилини, інші ж кожну годину, що відійшла у вічність, супроводжують дзвоном і мелодіями популярних пісень.

У Сосонці ще нема вежі з годинником. Її функцію добровільно перебрав на себе старий Данило Вигін — беззмінний сільський сторож. Він не знав, що Час — одна з основних форм існування матерії, і не був знайомий з теорією відносності Ейнштейна. Данило Вигін просто ударами в рейку відлічував вечірні й нічні години, бо вдень йому було ніколи.

Шмат цієї рейки Данило Вигін підібрав колись по війні на залізничній колії, яку зірвали в сорок третьому партизани за Косопіллям, почепив її на стовпі біля контори, і вона нагадувала Данилові про його бойових побратимів, відлунювалася їхньою минулою славою, а не просто байдуже відлічувала час.

І, може, тільки Степка розуміла Данила Вигона і вловлювала безліч відтінків у тому дзвоні. Для неї він був тривожний у довгі осінні ночі і срібний в літні світанки, котився чистою хвилею в квітучих росяних садках і стогнав у хуртовини. Прокидаючись уночі, Степка рахувала Вигонові години, наче кожний удар наближав її до чогось невідомого.

Тепер Степка знала, що час наближав до неї прощання. Прощання з юністю, з селом, із своїм нещасливим коханням.

Мине час, відправлений у небуття дзвоном сталевої рейки, але того дня Степка не забуде ніколи...

*  *  *

— Іде, їй-богу, йде,— виглянув у вікно Василь Васильович Кутень, а потім забігав по хаті, розхлюпуючи з чашки маслянку.— Надеждо! Дмитре, іди зустрічай свою жіночку.

— Хто йде? — спитала Надія.

— Степка.

Дмитро кинувся в сіни. Степка привіталася, спокійно пройшла в їхню з Дмитром кімнату.

— Я хочу забрати свої речі.

— Речі? — насторожився Кутень.

— Свої.

— Не передумала? — ще на щось сподівався Дмитро.

— Ні.

Степка складала в чемодан свої пожитки, Кутень не спускав з неї очей.

— Чого ви? Вашого не візьму.

— Хто зна. Від тебе всього чекати можна. Ославила на весь район! Чого ж тоді чіплялася до нього? — тицьнув пальцем на Дмитра.

— Я не чіплялася... То мені така випала кара.— Степка поклала вовняну кофту, але потім вийняла її з чемодана.— Це ваша, заберіть.

— Тоді й туфлики віддай, — старий Кутень заглянув у чемодан.

— А я їх і не брала.

— Батьку, як тобі не соромно,— втрутився Дмитро.

— Бо то наше. Може, вона і телевізора захоче?

І раптом Степка розсміялася, дзвінко, голосно, на всю хату:

— А знаєте що, громадянине Кутень? Я на вас подам у суд!

— Що? — зблід Кутень.— Хто «громадянин»? Я?

— Відсуджу половину вашого добра.

— Надеж-ж-ждо! — гукнув Кутень. — Серед білого дня грабує! Геть з моєї хати! — Кутня трусила пропасниця.

— Не бійтеся, то я так. Ех ви, хробаки.— Степка зачинила чемодан, звернулася до Дмитра: — Тікай звідси. Пропадеш. Ну, живіть.

Задзвонив телефон. Кутня викликали на завод. Він, натягнувши шапку на самісінькі очі, потупцював ще біля Степки і мовчки вийшов.

Дмитро виглянув на кухню і зачинив двері на клямку. Очі його загорілися, руки тремтіли.

— Відчини! — сказала Степка.— Чуєш?!

Тисячі думок билися в Дмитровій голові. Він згадав, як повзав навколішки перед Степкою, благаючи ласки, згадав ті прокляті ночі. Ні, зараз він її не випустить, розтопче її гордість. Кутень схопив Степку, вона вперлася руками в його груди.

— Я кричатиму!

— Кричи! — Кутень кинув її на ліжко, одним порухом руки роздер кофтину і стиснув в якихось нелюдських обіймах.

Степка пручалася, кричала, але Кутень впився своїми холодними слизькими губами в її уста. Степка відчула його довгопалу руку на своєму тілі, зібрала всі свої сили і відштовхнула Кутня, він зсунувся на підлогу. Обличчя його було перекошене від люті. Ще мить — і він кинеться знову на неї.

— Не випущу! — прохрипів Дмитро.

Степка зіскочила з ліжка і схопила ножиці, що лежали на підвіконні.

— Тільки доторкнись! — Штовхнула двері, аж відлетіла клямка, накинула пальто, взяла чемодан. Вибігла з хати.

— А я тобі... я не дам згоди на розлучення! — кричав услід Кутень.— До Платона підеш в полюбовниці... Я знаю!

Аж за Косопіллям зупинилася Степка, їй все здавалося, що Кутень біжить за нею. Оглянулася. Нема. Взяла жменю снігу і жадібно почала їсти. Вечоріло. Синів на полях сніг, низько повзли хмари. Трохи заспокоївшись, Степка повільно брела польовою дорогою. Просигналила машина, Степка звернула на обочину, підняла руку. Двері газика відчинилися, і вона побачила Платона.

— Добрий вечір, сідай, Степко,— Платон вийшов з машини, поклав чемодан і допоміг, їй сісти.— Ти чимось стривожена?

— Ні.

Степка оце вперше побачила Платона після зборів, на яких його обрали головою колгоспу.

— Вітаю тебе, Платоне.

— З чим ?

— Ти ж тепер наше начальство.

— Дякую, Степко. Начальство,— зітхнув Платон.

— Що, тяжко?

— Не питай. Не багато часу минуло від тих зборів, а звикнути ніяк не можу,— признався Гайворон.— Тисячі справ. Віриш, ночами не сплю.

— Я теж... Як Наталка?

— У лікарні. Може, зроблять операцію.

— Коли?

— Не знаю.

— Тяжко вам удвох з Васьком?

— Ми звикли, Степко. А ти ж де була?

— З Кутнями прощалася.

— Що ж тепер будеш робити?

— Якщо приймеш, піду телятницею, а що мені?. — посміхнулася Степка.

— З радістю. А може, в доярки?

— Ні. Буду в школу вечірню ходити, треба мати вільний час. Я хочу за рік і десятий закінчити. Екстерном. Можна?

— Можна, Степко.

Показалася Сосонка.

— Зупини. Я вийду, щоб не бачив ніхто,— попросила Степка.

— Та що ти?

— Не боїшся?

— Не треба, Степко. А що ж тут такого? Ну, підвіз...

— Розмови почнуться, плітки.

— Хай. Ми з тобою ж друзі.

— Друзі,— повторила Степка.— Не будемо ми з тобою друзями, Платоне.

— Чому?

— Так. Ось і приїхали.— Степка відчинила дверцята.— Може, зайдеш?

— Ні, Степко, не можу.

— А кажеш: друзі...

— Іншим разом.

Степка нічого більше не сказала, тільки пильно подивилася на Платона.

Полікарп Чугай був радий, що повернулася його безталанна дочка. Жодним словом не нагадував про її заміжжя, наче нічого й не було. І Степка була дуже вдячна батькові за це. Вона працювала на фермі, вчилася у вечірній школі. Навіть у клубі Степку рідко бачили. Вона почала багато читати. І такий прекрасний світ розкрився перед нею! Олег Динька і Максим Мазур привозили їй книжки з Косопілля. Інколи вечорами приходили Світлана з Софією, Максим і Юхим Сніп. Читали вірші або слухали, як грав Юхим. Уже не було тих безтурботних вечорів з танцями, жартами. Всі розуміли чому: змінилася Степка.

З Платоном зустрічалася щодня. Хоч як рано прийшла б на ферму Степка, завжди заставала там Гайворона.

— Ти що — і ночуєш тут, Платоне?

— Треба, Степко.

Оце «треба» стало суттю всього життя Гайворона. Не було зоотехніка, і він сам складав раціони, стежив за правильною відгодівлею худоби, читав лекції ланковим і бригадирам, їздив у район по запасні частини для тракторів, а ночами сидів над конспектами — готувався до державних іспитів у академії.

Від Наталки надходили короткі одноманітні листи. В останньому повідомляла, що її перевели до клініки професора Крещенка — він і робитиме операцію... Але коли це ще буде?

Платон схуд, змарнів, але ніхто не бачив його знервованим або сердитим. Безліч буденних турбот допомагали йому забути і про самотність, і про невлаштованість особистого життя. Тільки при зустрічах зі Степкою Платон відчував, як у глибинах його душі відроджувалося щось напівзабуте, тривожне й безмірно дороге.

Степка чекала весни. Хотілося в поля, на луки, під сонце. Але над Сосонкою ще шуміли заметілі, випадали глибокі сніги, засипаючи дороги, по яких мала прийти весна. І Степка жила чеканням: щось мало статися таке, що порушить звичний плин її життя. Але що? Що може трапитися тут, у закиданій снігами Сосонці?

Степка сидить у теплому телятнику на купі торішнього сіна, покусує гірку стеблину полину. Жують жвачку телята. Під стелею жевріє лампочка, похитуються на стінах дивовижні тіні. Ще мине рік. Повиростають телята, народяться інші, а вона чапітиме тут, чогось чекаючи. Все через Наталку. Якби не вона, то щасливішої від Степки не було б жодної жінки в світі. Забрала її кохання, вирвала з грудей, і від цього не стала й сама щасливою. Лежить десь зараз у лікарні, може, в передсмертних судомах, і нічого їй уже не треба. А Степка жива.

  • Ой чорна я, чорна, як тая чорниця,
  • Хай мені уступить дорогу злая розлучниця...

Пригадуються слова пісні, і Степка бачить себе в чорній хустці в натовпі незнайомих людей: несуть у труні Наталку...

Степка проклинає себе за ці чорні думки. Невже вона бажає смерті Наталці? Ні, ні! Наталочко, пробач, передай мені всі свої муки, хай краще я помру. Клянусь тобі, що забуду його, вирву з серця.

Відчинилися двері, хтось довго обмітає сніг з чобіт. Платон. Зараз вона йому скаже, що ненавидить його, вижене звідси, очиститься перед Наталкою. Хай лиш він підійде, будь ти проклятий.

— Доброго ранку, Степко.

Ну, скажи, кинь йому в лице слова своєї зневаги, вижени. Нема цих слів, щезли, не народившись.

— Здрастуй, Платоне,— тихо прошептала.

— Як у тебе справи?

— Нічого.

— Ти молодець, Степко. По відгодівлі у тебе найкращі показники в районі.

— Я про це ж тільки й думаю,— гірко посміхнулась.— Мені в житті не треба більше нічого... Аби тільки бички набирали вагу. Ще ось вимпела вчора від правління і парторганізації вручив Підігрітий... Так весело було! Він пішов, а я, наче дурна, стою з цим вимпелом серед телят.

— У нас нічим більше тебе відзначити. Премію дамо.

— А я не за премію роблю... Ти хоч снідав сьогодні?

— Ще встигну.

Степка розв'язала вузлик, постелила біленьку пілочку, виклала сало, хліб, смажену печінку, пиріжки.

— Давай поснідаємо, Платоне,— легенько доторкнулася до його руки.

— Ну, частуй, Степко.

Маленький бичок, вибрикуючи, підбіг до них і зупинився, широко розставивши ноги. Повільно хитав головою то в один, то в інший бік і не міг второпати, чого це його добра доглядачка не звертає ніякої уваги на нього: бичок звик, що як тільки він підбігав до Степки, то вона брала теплими руками його симпатичну мордочку (бичок знав, що він симпатичний) і ніжно гладила, примовляючи якісь ласкаві слова.

— Чого, дурненький, дивишся? — почув бичок, але не зрозумів, до кого були звернені ці слова: чи до нього, чи до цього чоловіка, що сидів поруч.

— Як Наталка? — запитала.

— Так, як і раніше. Я розмовляв з професором. Як тільки вони удосконалять свій апарат — підручне серце,— зроблять операцію.

— Передай їй від мене привіт,— спокутувала свій гріх.— Я дуже хочу, щоб вона одужала.

— Спасибі.

Потім бичок бачив, як чоловік встав, посміхнувся доглядачці і щось сказав. Доглядачка теж посміхалася йому. Бичкові здалося, що вона зараз теж візьме теплими руками голову цього чоловіка, погладить його і скаже якісь ласкаві слова. Але цього не сталося. Чоловік вийшов з телятника, а доглядачка чогось підійшла до стовпа, прихилилась і мовчала...

«Дивні ці істоти — люди»,— певно, думав бичок, дивлячись, як здригаються плечі його доброї доглядачки.

*  *  *

Зеленіли буйними пшеницями Видубецькі гори. Вкрилася ніжним листом Сосонка, і над селом пролітали журавлині ключі. Тут на луках, за Русавкою, Степці обладнали телячий табір. Юхим з Максимом, за порадою Платона, притягнули сюди на причепі старого тракторного вагончика, і Степка була задоволена своїм житлом. Увечері, загнавши телят в обору, вона сідлала Гнідка і їхала в село до школи, а після занять знову поверталася до свого ТТ, як охрестили хлопці телячий табір.

Полікарп Чугай змурував біля вагончика невеличку пічку, і Степка варила собі на ній їсти. У Степки не було вже підпасичів, бо всі луки розбили на квадрати, обгородили дротом, і тепер телят не треба було пильнувати. Степці подобалося це самітне життя. Ніхто її не тривожив, і вона посилено готувалася до іспитів на атестат зрілості. Вечорами розкладала багаття, вмикала радіоприймач і слухала музику.

Минали дні, схожі один на одного, як близнюки, повільно забирали з собою в небуття тривожне Степчине чекання чогось незвичайного. Але передчуття не зрадило Степку. Якось уранці біля вагончика зупинився Платонів газик, і вона побачила Бориса Авер'яновича Лебедя.

— Упізнали?

Степка згадала кінорежисера, що був у неї на весіллі.

— Так. Здрастуйте...

— Мене звуть Борисом Авер'яновичем,— нагадав Лебідь.

— За годину я заїду,— сказав Платон, сідаючи в машину.

Степка зрозуміла, що він не хотів бути присутнім при їх розмові.

— Радий вас бачити,— розглядав Степку режисер.— Ви така ж чарівна. Що ж, Степанидо Полікарпівно, перейдемо до справи.

— Прошу, але я не знаю, про що ви говорите.

— Ми ж з вами домовлялися. Невже забули?.

— Про кіно? Щоб зніматися? — спливла у пам'яті їх перша розмова.

— Так. Ми трохи затрималися зі сценарієм, але восени я хотів би розпочати зйомки,— сказав Лебідь, не зводячи очей зі Степки: вивчав.

— Це так несподівано, і я не знаю, чи зможу...

— Ви зможете,— переконано відповів на Степчині сумніви.

— Я привіз вам сценарій, ви його прочитаєте, а за місяць я вас викличу на студію. Я хочу, щоб ви деякий час відвідували заняття з акторської майстерності, адже вам це буде корисно. З вами працюватимуть найкращі майстри.

— За місяць? Але я маю складати іспити на атестат зрілості.— Степка ще не вірила, що її запрошують на студію, що треба буде залишити Сосонку.

— У крайньому випадку я вас чекатиму в липні. До того часу я завершу режисерську розробку... Прошу, поверніться в профіль,— безцеремонно, як здалося Степці, Лебідь повернув її обличчя, а потім почав фотографувати.

Це тривало довго. Лебідь знімав її і верхи на коні, примушував сміятись, плакати. На диво, Степка все це робила легко і невимушено.

— Чудово! Прекрасно! — повторював Лебідь.— Ви — самородок. Я вперше в житті зустрічаю такий матеріал. Сподіваюсь, що й сценарій вам сподобається... Ви себе впізнаєте. Галина — ваша роль.

Під'їхав Гайворон.

— Ми про все домовилися зі Степанидою Полікарпівною,— зустрів його Лебідь.— Я щасливий, Платоне Андрійовичу! Які таланти є в народних глибинах! Мав рацію, тисячу разів мав рацію великий Довженко, коли знімав у своїх фільмах ті самородки!

— Ти погодилася зніматись? — запитав Платон.

— Так, так,— замість Степки відповів Лебідь.— Усе вирішено. Ми не зобидимо вашу Степку. У неї — велике майбутнє. Це злочин тримати її тут. На неї чекає слава.

— Ніхто не знає, де його чекає слава,— промовив Платон.

— Сподіваюся, що ви не чинитимете Степці перешкод?

— Звичайно, що ні. Затримувати не будемо. Це її воля. Поїхали? — запросив Гайворон режисера.

— Коли прочитаєте сценарій, неодмінно напишіть мені,— наказував Лебідь Степці,— складете іспити — одразу ж приїздіть у Приморське на кіностудію, ось вам адреса, надішлете телеграму, і ми вас зустрінемо. Чекаємо, Степко!

Степка не могла збагнути всього, що сталося. Вона буде актрисою! Великою актрисою. Поїде із Сосонки, залишивши тут усю свою печаль. Вона почне нове життя. Цікаве, незвичне. Вона не злякається його.

Степка розкрила сценарій. «Чарівниця»,— прочитала назву. Зайшла у вагончик, защепнула навіщось двері й поринула в читання.

Вона прочитала сценарій, раз і вдруге, як цікаву оповідь про життя сільської дівчини Галини Шамрай. Степка не розуміла, що означали в сценарії «напливи», «затемнення», «крупні плани» і «панорами», але Галина їй дуже сподобалася. Степці здалося, що вона знає цю дівчину. А може, це її, Степчине, життя?

*  *  *

Степка збиралася в дорогу. Школу закінчила. Режисер настійно вимагав, щоб вона приїхала в Приморське. Степка розпрощалася з друзями, влаштувавши скромну вечерю. Запрошувала Платона, але він не прийшов — жнива, день і ніч біля комбайнів та на току.

Склала речі в чемодан. Вранці на поїзд. Вийшла з хати, стояла біля перелазу: може, прийде попрощатись, адже знає, що вона від'їжджає. Нікого, тільки одна за одною пролітають у хмарах пилюки машини з хлібом. Степка пройшла повз Платонову хату. Темно. Пішла до контори.

— Хіба він всидить зараз у конторі? — махнув долонею Данило Вигін.— Тут приїжджав один уповноважений, то три дні зустрітися не міг. Хліба ж у нас зародили які! Треба лад усьому дати.

Степка не йшла додому — летіла, тулячись до парканів, коли проїжджали машини, щоб не помітив її Гайворон. Тепер вона не хотіла бачити його. Почуття злості і образи прийшли на зміну чеканню останньої зустрічі. Вона жадала побачити сум в його очах, хотіла почути, що він не забув її, що він не переживе цієї розлуки. Але він навіть не прийшов.

Батька вдома не було, пішов на ніч вантажити машини. Степка зайшла у свою кімнатку і, не роздягаючись, впала на постіль. Сліз не було, тільки тяжкий біль лежав каменем на грудях. Проїхала машина, здається, зупинилась. Степка кинулась до вікна. Ні.

Взавтра він її вже не застане, не побачить. А якби сказав хоч слово, вона залишилася б. Не треба їй ніяких кіностудій, не треба слави, хай би лиш покликав. Знову машина.

«Я ненавиджу тебе,— летіли кудись в поля Степчині прокльони.— Я віддала тобі свою любов, а ти мені вічну кару. Хочу, щоб не мав ти спокою. Буду приходити до тебе в снах, стану прірвою між тобою і Наталкою, і ти її не переступиш ніколи... Стану прір... стану... не забудеш... Наталка... Вітряк...»

Плутаються Степчині думки, і вона засинає, наче провалюється на той світ.

Платон загальмував біля самих воріт, підійшов до причілкового вікна. Темно. Тихо. Постукати? Ні. А якщо ждала? Коли ж вона їде? Поїзд на Приморське о сьомій ранку.

Удосвіта прийшов батько.

— Уже зібралась, доню?

— Давай, тату, поснідаємо вдвох.

— Добре, Степко.

На столі — біла скатертина, найкраща.

— Сідай, тату.

— Ти ж мені напиши, яка там жизня твоя буде, Степко.

— Добре, тату.

— А більше нічого й не прошу. Ти — розумна в мене. Дивись, Степко... коли щось не так, то вертайся,— тяжко говорити Полікарпові.

Поснідавши, Чугай узяв у прискринку гроші, подав Степці.

— Ось тут двісті карбованців... візьми, дочко, більше нема.

— Що ти, тату, у мене є сто двадцять, а там зароблю,— відмовлялася Степка.

— Ні, візьми. Не знаю, що ти там у кіні заробиш, а так мені на душі спокійніше буде.

Степка обняла батька, поцілувала:

— Не гнівайся, що я у тебе така...

— Ти в мене найкраща, горличко моя.— Чугай легенько доторкнувся до Степчиного лиця своєю шкарубкою рукою і широко відчинив двері.— Що ж, лети, моя дитино, та не забувай рідного гнізда... Машини на Косопілля ходять, підвезуть хлопці.

— Прощавай, тату!

Степка швидко йшла принишклими вулицями села. Сонце ще не зійшло, веселе птаство заливалося в садках. Біля Русавки Степка скинула туфлі й побрела чистою холодною водою. Прощай, Русавко. Далі пішла стежкою, що дерлася по крутому березі в поля. На горі зупинилась, востаннє глянула на рідне село, потім рішуче взяла чемодан і попростувала до вітряка, який з же зачепив своїми крильми промені сонця, що сходило з-за Видубецьких гір.

«Васько + Леся = любов»,— прочитала Степка на почорнілих дверях вітряка зовсім не арифметичне рівняння. Інші написи також підтверджували, що вітрякові довіряли свої таємниці закохані.

«Я теж була тут щаслива». Степка підняла якогось дротика і старанно вишкребла на крилі: «Степка + Платон = любов». Засміялась зі своєї витівки і почала крутити крила, вони не дуже охоче повертались, але все ж їй удалося трохи підняти над землею і своє арифметичне рівняння.

І раптом Степка побачила, що за вітряком стоїть машина. Гайворон! Обережно підійшла. Він спав просто на землі, підстеливши свого піджака. Рівно здіймалися його груди. Обличчя неголене, в глибоких зморшках на переніссі й на чолі — пил, в русявому чубі — кілька житніх стеблинок. Рот міцно стулений, чорними тінями синців підведені очі. Руки широко розкинуті, наче Платон щойно звідкись прилетів і впав на цю землю перепочити.

Якщо довго дивитися на нього, то він неодмінно прокинеться. І Степка дивилась. Їй було так шкода його, стомленого, припорошеного пилом, немов забутого всіма у цьому полі.

Кілька разів вона хотіла доторкнутись до Платона, але їй жаль було будити його. Скільки він уже недоспав ночей! Степка низько-низько схилилася над Платоном. Ні, нема у неї злості до нього. Нічого нема, окрім жагучого кохання.

— Єдиний ти мій. Радість і горе моє.— Степка провела губами по його щоках.

Платон розплющив очі.

— Ти, Степко? — немов не вірив сам собі.

— Я...

— Якби ти не прийшла, я міг би не побачити тебе. Проспав би,— винувато дивився на Степку.

— Я тебе вчора чекала цілий вечір.

— Мостовий приїжджав, а потім комбайн Максимів зламався, а потім... приїхав, але ти вже спала.

— Приїжджав?! — засяяла Степка.— Правда? Ти хотів мене бачити, так?

— Так.

— Ні, ти скажи, що хотів мене бачити, що не міг не прийти, що я... для тебе... «Що я говорю йому?» — думає Степка і змовкає.

— Я хотів з тобою попрощатися, Степко.

— Ну, прощаймося! — звелась на ноги.

— Я відвезу тебе на станцію.

— Така честь...

— Мені все одно треба на базу. Пальне все вийшло...

— Пальне... А так ти не відвіз би мене?

— Пробач, Степко, я не хотів, просто вирвалося оце трикляте пальне, воно вже сидить у моїх печінках.

— Колись ти носив мене на руках... Пам'ятаєш?

— Не треба, Степко.