Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Классическая проза
Показать все книги автора:
 

«Тарас Бульба», Микола Гоголь

Бульба, який не згорів

Український переклад здійснено за першотвором, який побачив світ 1835 року у збірці Миколи Гоголя «Миргород». Ця перша редакція повісті невідома нашому читацькому загалу…

 

Більшість українських читачів навіть не підозрюють, що вони ніколи не читали справжнього «Тараса Бульбу». Річ у тім, що цей шедевр Миколи Гоголя вперше побачив світ 1835 року в його збірці «Миргород», але, як ми знаємо, не кожен шедевр задовольняє офіційну критику. Занадто українською видалася ця повість великоросам-бєлінським, і вони почали домагатися, аби Гоголь її спотворив на їхній копил. А саме — «усіліл общєрускій ідейний смисл». І ось 1842 року в другому томі його «Сочинений» раптом з'явився новий варіант «Тараса Бульби». Твір побільшав на три розділи, деякі його фрагменти, зокрема батальні сцени, набули ширшої деталізації, зазнала змін і кінцівка повісті. Та водночас серед тих доповнень з'явилися свавільні вкраплення «общєруского ідейного смисла», які, пам'ятаю, зачіпали за живе навіть мою ще школярську гордість. Ну, не міг я зрозуміти, чому це наші козаки помирають за «рускую землю», а щирий козарлюга Бульба, згоряючи в лядськім вогні, пророкує: «Уже и теперь чуют дальние и близкие народи: подымается из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!»

Таких чужорідних наголошень у першотворі не було. Але імперська критика, втішно потираючи долоньками — «Ай да Гоголь, ай да сукин сын!», канонізувала саме цей варіант і занесла його до реєстру класичної російської літератури. Ось так і мандрує від видання до видання (вже понад півтора сторіччя!) глашатай московського самодержавства Тарас Бульба, який поклав свою буйну голову за «рускую землю». Ось таким і сьогодні його вивчають у нашій школі.

Ще два роки тому справжнього «Бульби» в Україні не можна було знайти вдень зі свічкою, і, щоб видати його, нарешті, в перекладі нашою мовою, оригінал довелося розшукувати в Санкт-Петербурзі. Знайшли, переклали і видали. І що? Ніхто, навіть жоден із тих чудних патріотів, що вважають Гоголя українським письменником, ані писнув. Мудріші ревнителі «общєруского ідейного смисла» також затямили, що найліпша антиреклама — мовчання, але в декого нерви здали. Один москаль-чарівник вирішив наїхати в «Книжнику-ревю» на переклад і перечепився через таку мелодійну фразу, як «Степ дедалі гарнішав», бо тут, мовляв, тлумач обтинає гоголівське речення «Степь, чем далее, тем становилась прекраснее». Не знає сірома, що наше лаконічне «дедалі» чудово замінює їхнє «чєм-тєм», «такі-какі», і будь-який український переклад з російської завжди є стислішим, ніж оригінал.

Але хто зовсім не зміг стримати своїх емоцій, то це наш любий дипломат Віктор Черномирдін. У журналі «Стиль и дом» російський посол на запитання про секрети дипломатії раптом вибухнув тирадою: «К примеру, попробует молодой человек, учащийся почитать недавно изданный здесь, в Украине, перевод повести «Тарас Бульба» на украинский язык. И что он прочтет? В этом «переводе» выброшенны все упоминания Руси… И он будет думать, что так Гоголь написал. А Николай Васильєвич этого не писал. Не мог писать! Вот такие «дипломатические» переводи — это уже подлость».

Та залишмо на сумлінні Віктора Степановича те, що міг чи не міг Микола Васильович, а разом з тим пробачимо йому і «підлість» перекладача. Посол же хотів як краще… Головне, що Гоголь не спалив свого першого «Тараса Бульбу», як це він зробив, приміром, із другим томом «Мертвих душ». У першому варіанті повісті він навіть самого Бульбу не спалив у лядськім вогні. Але то вже інша розмова. Ліпше читаймо. Читаймо, поки новий Бульба-Депардьє не заспівав нам «калінку-малінку» в черговій екранізації гоголівського шедевру. Адже таке вже було в американському фільмі.

Василь Шкляр

I

— Ану повернися, синку, цур тобі, який ти чудний! Що це на вас за попівські підрясники? І це всі отак ходять в тій академії?

Такими словами зустрів старий Бульба двох своїх синів, які після навчання в київській бурсі повернулися додому.

Вони щойно злізли з коней. Це були два дужих парубки, які, однак, сторожко поглядали спідлоба, як недавні семінаристи. На їхніх обличчях, що пашіли здоров'ям, висіявся перший, ще не голений пух. Вони геть розгубилися від такої зустрічі з батьком і, потупивши очі, стояли мов у воду опущені.

— Стривайте, стривайте, дітки! — провадив далі Тарас, повертаючи їх і так і сяк. — А які ж довгі свити[?] на вас! Оце-то свитки! Ну й ну! Таких ще й світ не бачив! Ану ж бо побіжіть обидва, а я подивлюся, чи не зариєте носом у землю?

— Не смійся, не смійся, батьку! — озвався нарешті старший із них.

— Ти диви, який пишний[?]! А чого ж мені не сміятися?

— А того! Хоч ти мені й батько, а як глузуватимеш, то, їй-Богу, боки намну!

— Ах ти, сякий-такий сину! Оце так на батька? — сказав Тарас Бульба і від здивування аж заточився.

— А хоч би й батько, то що? Зневаги нікому не подарую.

— Як же ти хочеш зі мною битися? Хіба що навкулачки?

— Та вже як завгодно.

— Ну, тоді давай навкулачки! — сказав Бульба, засукавши рукави.

І батько із сином, замість привітань після довгої розлуки, почали частувати один одного стусанами.

— Оце вже геть здурів старий! — бідкалася їхня бліда, худорлява і щиросерда мати, що стояла в порозі і ще не встигла навіть обняти своїх рідних дітей. — їй-Богу, здурів! Діти приїхали додому, більше року не бачили їх, а він отаке вигадав — битися навкулачки!

— Та він добре б'ється! — сказав Бульба, переводячи подих. — Їй-Бо', непогано!.. Таке, що краще б і не починали, — відсапувався він і помалу приходив до тями. — Славний буде козак! Ну, здоровий був, синку! Почоломкаємося! — І батько із сином розцілувалися. — Добре, синку! Отак духопель усякого, як мене Дубасив; нікому попуску не давай! Та все'дно на тобі чудернацька вдягачка. А що це за мотузок теліпається? А ти, бовдуре, чого стоїш і руки опустив? — звернувся він уже до молодшого. — Чом же і ти, сучий сину, не лупцюєш мене?

— Ще чого вигадай! — сказала мати, обіймаючи тим часом молодшого. — І треба ж до такого Додуматися! Де це бачено, щоб дитя та рідного її батька било? Та й хіба зараз до того? Дитина щойно з дороги, проїхала таку далеч, зморилася, — цій дитині було вже двадцять із гаком і сажень зросту, — йому б тепер швидше спочити та попоїсти, а він приневолює битися!

— Е, та ти, видно, мазунчик! — сказав Бульба. — Не слухай, синку, матері, вона — жінка, вона нічого не знає. Вам ці мазання ні до чого, ваші пестощі — чисте поле та добрий кінь. Оце ваші пестощі! А бачите ось цю шаблю? Оце ваша мати! А то все пусте, чим замакітрюють ваші голови: і академія, і всі ті книжки, букварі, філоcофія, все це казна-що, начхати на нього!.. — Бульба тут доточив таке виразне слівце, що ліпше його пропустити. — Я вас на тому ж тижні спроваджу на Запорожжя. Отам ваша школа, отам тільки ви й наберетеся розуму!

— І всього лишень тиждень вони побудуть удома? — жалібно, зі слізьми на очах перепитала старенька мати. — І погуляти їм, бідним, не вдасться, ні в хаті посидіти, і я не встигну на них надивитися!

— Годі, жінко, годі тобі! Козак не на те, щоб сидіти під спідницею. Іди мерщій та неси все, що маємо, до столу. Тільки не треба маківників, медяників та всіляких пундиків[?], а тягни нам цілого барана на стіл. Та горілки, горілки чимбільше! І не тої, що з родзинками та витребеньками всякими, а чистої, справжньої, такої, щоб сичала, як біс!

Бульба повів своїх синів у світлицю, з якої полохливо вибігло дві дебелі дівки в червоних намистах, — вони тікали, забачивши паничів, бо ті не любили ні з ким довго панькатися. Світлиця була прибрана за тогочасними смаками, а часи ті сягають XVI сторіччя, коли ще тільки-но починали зароджуватися думки про унію. Скрізь було чисто, побілено. Вся стіна була обвішана шаблями та рушницями. Вікна в світлиці були невеличкі, з круглими матовими шибками, які тепер можна побачити хіба що в старовинних церквах. На трикутних полицях, що гніздилися по кутках кімнати, стояли глечики, сині й зелені сулії, баклажки, срібні кубки, позолочені чарки венеційської, турецької і черкеської роботи, які потрапили до Бульбиної світлиці різними шляхами, через треті й четверті руки, що було цілком природно для тих відважних часів. Попід стінами — дерев'яні лави, серед кімнати — величезний стіл, а далі широка, розмальована півнями піч, що роз'їхалася на півхати, як гладезна перекупка, — все це було до болю знайоме нашим двом молодцям, які майже щороку пішки приходили додому під час вакацій, — діставалися пішки тому, що не мали ще коней, та й не годилося школярам їздити верхи. Вони мали тільки довгі чуби, за які міг посмикати їх кожен озброєний козак. Оце лиш на честь їхнього випуску Бульба послав їм зі свого табуна двійко молодих жеребців.

— Ну, хлопці, насамперед вип'ємо горілки! Благослови, Боже! Будьте здорові, сини, і ти, Остапе, і ти, Андрію! Дай же, Господи, щоб доля вас не цуралася на війні. Щоб бусурменів били, і турків били, і татарву; а коли й ляхи почнуть Щось чинити проти віри нашої, то й ляхів били! Ну ж бо, підставляй свою чарку. То що, добра горілка? А як латиною буде горілка? Ото ж бо, синку, дурні були ті латинці: вони й не відали, що є на світі горілка. Як же це в біса звали того, що латинські вірші складав? Я грамоти, бач, не дуже знаю, то й не пригадую: чи не Горацій?

«Ач, який батько! — подумки здивувався старший син, Остап. — Усе, чортяка, знає, а ще й придурюється».

— Я так собі думаю, що архімандрит, — провадив далі Бульба, — не давав і понюхати вам оковитої. А тепер, хлопці, зізнавайтеся, чи добре шмагали вас березовими та вишневими різками по спині і нижче? Чи, може, як ви такі розумаки, то й нагайка по вас гуляла? Думаю, що, крім суботи, духопелили вас і в середу, і в четвер!

— Нема чого згадувати, батьку, — сказав незворушний з виду Остап. — Що було, те загуло.

— А тепер і ми можемо поскородити кого завгодно, — озвався Андрій, — шаблюками та списами. Ось хай лишень підвернеться татарва під руку.

— Добре, синку, їй-Богу, добре! А якщо так, то і я з вами їду! Ій-Бо', їду! Якого дідька мені тут висиджувати? Хіба я що, найнявся ходити коло землі та за свинопасами наглядати? Чи з жінкою возитися? Та пропади вона пропадом! Щоб я заради неї вдома сидів? Я козак, не на те моя воля! Ну то й що, як нема війни? Я й так поїду з вами на Запорожжя, погуляти. Їй-Богу, їду! — І старий Бульба помалу-помалу так себе розворохобив, що врешті-решт геть розлютився, схопився з-за столу, розправив плечі й тупнув ногою. — їдемо взавтра ж! Нема чого м'ятися, якого вражого дідька ми тут висидимо? Навіщо нам оця хата? Навіщо нам оце все здалося? На біса нам ці горщики? — І тут Бульба заходився трощити й жбурляти горщики та сулії.

Сердешна його дружина, що вже звикла до таких витівок чоловіка, з німою тугою дивилася на те все, сидячи на лаві. Вона боялася вимовити бодай слово, а як почула про таку страшну для неї чоловікову забаганку, то не змогла стримати сліз; поглянула на своїх дітей, з якими знов так знагла мусила розлучатися, і в її очах і в судомно стиснутих вустах затремтіла невимовна розпука.

Бульба вдався упертим страшенно. Це була та затята натура, яку могло породити лише свавільне XVI сторіччя, причому на дикому напівкочовому Сході Європи, під час загарбницьких зазіхань на Україну, що стала тоді мовби нічиєю, проте для всіх ласою землею. Споконвічна потреба боронити свій край від трьох різношерстих націй, постійна готовність до відсічі — усе це надавало величі, якогось вільного, широкого розмаху звитягам синів України і гартувало незламність духу. Ця незламність увійшла в плоть і кров Тараса Бульби.

Коли Баторій запровадив полки в Україні і зодягнув її в ту войовничу твердь, якою спершу славилися лише мешканці порогів, тоді й Бульба став одним із перших полковників; однак за першої ж нагоди пересварився з усіма за те, Що здобич, відвойовану у татар з'єднаними польськими й козацькими військами, не поділили між ними порівну і польські війська отримали більше переваг. Бульба тоді, скликавши всіх, поклав свої клейноди й сказав: «Якщо ви, панове полковники, самі не знаєте своїх прав, то нехай вас дідько водить за ніс! А я наберу собі власний полк, і хто в мене вирве моє, тому я знатиму, як утерти писка!»

І справді, за короткий час він зі свого ж таки родинного маєтку зібрав чималий загін, до якого ввійшли селяни та козаки, котрі підкорялися йому сповна. Взагалі Тарас був вельми охочий до побоїщ і бунтів; нюхом чув, де і в якому місці спалахувало заворушення, а тоді вже, як грім із ясного неба, з'являвся на своєму коні. «Ну, діти мої, що тут і як? Кого й за що треба бити?» — як завжди, питав він і втручався у справу. Але насамперед він ретельно вивчав обставини і приставав на бік бунтівників лише тоді, коли бачив, що ті справедливо взялися до зброї; таке право, на його думку, вони мали тільки в особливих випадках: якщо сусідня нація займала худобу чи втинала частину землі; або якщо комісари накладали надмірну повинність чи не шанували старшин і розмовляли перед ними в шапках, або кепкували над православною вірою. У таких випадках неодмінно треба було братися за шаблю; а от проти бусурменів, татар і турків справедливо підняти зброю в будь-яку годину, вважав він, — на славу Божу, християнства й козацтва. Тодішнє становище мало кому відомої України, ще не зведене в жодну систему, сприяло промислам багатьох розрізнених партизанів. Жив Бульба скромно, невибагливо, і його не можна було б відрізнити від простого козака, якби вольове обличчя не зберігало в собі якоїсь владності, а то й величі, особливо коли він брався щось боронити.

Зараз Бульба заздалегідь тішився думкою, як він з'явиться на Січ із двома синами і скаже: «Ось погляньте, яких лицарів я до вас привів!» Він думав про те, як повезе їх на Запорожжя — цю військову школу тодішньої України, як похвалиться ними перед своїми товаришами, а потім подивиться, як вони призвичаюватимуться до ратної науки і товариської чарки, яку він також шанував як одну з головних чеснот лицаря. Спершу він хотів було відпровадити їх самих, бо збирався зайнятися новим формуванням полку, який потребував його присутності, та побачивши своїх синів, що вдалися і зростом, і силою, Бульба раптом спалахнув відвагою та завзяттям і вирішив сам їхати з ними наступного ж дня, хоча в такій нагальності була сама тільки впертість.

Не гаючи ні хвилини, він уже заходився віддавати накази своєму осавулові, якого називав Товкачем, бо той справді скидався на якесь холодне знаряддя: під час бою він незворушно йшов ворожими лавами, розчищаючи шлях своєю шаблюкою, мовби тісто місив, — так хіба Що добрий кулачний боєць прокладає дорогу. Головний наказ полягав у тому, щоб осавул Товкач залишався на хуторі, поки Бульба дасть йому знати, що пора вирушати в похід. Після того він сам обійшов свої курені, загадав декому їхати з ним, напоїти коней, нагодувати їх пшеницею, а йому подати коня, що звався Чортом.

— Ну, діти, тепер треба спати, а взавтра робитимемо те, що Бог дасть. Та не стели нам постелі! Постіль нам ні до чого, ми спатимемо надворі.

Ніч ще тільки-но сповила небо, проте Бульба завжди рано вкладався спати. Він розлігся на килимі, вкрився овечим кожухом, бо нічне повітря було прохолодним, а Бульба, коли був удома, любив укритися якомога тепліше. Незабаром він захропів, а за ним і всеньке подвір'я. Усе, що тільки лежало по його кутках, захропло й заспівало. Першим заснув сторож, бо він найдужче упився з нагоди приїзду паничів.

Тільки сердешна мати не спала. Вона припала до узголів'я своїх рідних синів, що лежали поруч. Розчісувала гребінцем їхні молоді, недбало скуйовджені кучері і зрошувала їх слізьми. Вона дивилася на них усією собою, всією душею — усе єство її стало зором і не могло надивитися; вона вигодувала їх своїми грудьми, вона виростила, викохала цих дітей — і тільки одну мить бачить їх перед собою. «Сини мої, синочки мої любі!.. Що з вами буде? Яка вас доленька жде? Хоч би тиждень мені на вас подивитися!» — примовляла вона, і сльози застигали у зморшках, які зістарили її колись вродливе обличчя.

Вона справді була нещасна, як і кожна жінка тих безжальних часів. Вона тільки мить жила коханням, тільки в першому запалі жаги, в першому вогні юності, і вже суворий спокусник залишав її заради шаблі, заради товариства, заради хмільних розваг. Вона бачила чоловіка два-три дні на рік, а потім кілька літ від нього не було ні слуху ні духу. Та й коли бачилася з ним, коли вони жили разом, хіба то життя було? Вона терпіла образи, навіть побої; любощі їй діставалися хіба що як милостиня; вона була якоюсь чудною істотою в цьому збіговиську лицарів, які зневажали жіноцтво і на яких розгульне Запорожжя наклало свій суворий колорит. Молодість без насолод промайнула перед нею, як мить, і її прекрасні свіжі щоки та перса відцвіли без цілунків і побралися передчасними зморшками. Вся любов, усі почуття, все, що є ніжного й палкого в жінці, обернулося в ній на єдине материнське чуття. Вона з пристрастю, з палом, зі слізьми, як та степова чайка, квилила над своїми дітьми. її синів, її рідних кровинок забирають од неї, забирають назавжди, і вона не побачить їх більше ніколи. Хто знає, можливо, за першої ж битви татарин зітне їм голови, і вона навіть не знатиме, де лежать їхні покинуті тіла, які розклює хиже вороння і за які вона — за кожну краплину крові—віддала б усе на світі. Ридаючи, вона заглядала їм в очі, які вже стуляв незборимий сон, і думала: «А може, Бульба вранці прочумається й відкладе на день-другий від'їзд? Може, він ні сіло ні впало надумав їхати, бо забагато випив?»

Місяць із високості давно вже осявав наповнене сном подвір'я, густу купину верб і високі бур'яни, в яких потонув частокіл, що оточував Це подвір'я. А вона все ще сиділа в узголів'ї своїх Дітей, ні на мить не зводила з них очей і навіть Думки не мала про сон. Уже й коні, зачувши світанок, виляглися на траві й перестали жувати; горішнє листя верб почало дрібно лопотіти, і той шелестливий струмок потроху поповз до самого низу.

Вона просиділа аж до світанку, не відчуваючи змори, і всім єством своїм прагла, щоб ця ніч тривала якомога довше. Зі степу долинуло дзвінке іржання лошати. Червоні смуги зблиснули на небі.

Бульба зненацька прокинувся і схопився з місця. Він добре пам'ятав усе, що вчора загадував.

— Ну, хлопці, годі спати! Пора, пора! Напувайте коней! А де стара? — Так він звик називати дружину. — Мерщій, стара, рихтуй нам сніданок, бо дорога далека!

Нещасна жінка, втративши останню крихту надії, понуро подибала в хату. Поки вона, заплакана, готувала сніданок, Бульба тим часом роздавав свої накази, порався в стайні і сам вибирав для синів найкраще вбрання. Бурсаки враз до того змінилися, що й не впізнати: замість старих запорошених чобіт на них з'явилися червоні сап'янці; шаровари, завширшки як Чорне море, з тисячею хвилястих бганок, хлопці підперезали золотими очкурами[?], на яких були ще довгі ремінці з китицями і всілякими брязкальцями для люльки; червоні жупани ясного, як вогонь, сукна вони також підперезали візерунчастими поясами; за тими поясами стриміли карбовані турецькі пістолі; шаблі брязкали об їхні коліна. І навіть обличчя, ще не дуже засмаглі, здавалося, погарнішали і побілішали: молоді чорні вуса тепер виразніше відтінювали їхню білість і здоровий, дужий подих молодості; вони були напрочуд гарними під золотоверхими шапками з чорного смушку.