Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Драматургия
Показать все книги автора:
 

«Ревізор», Микола Гоголь

В нього пика бридка,

а він на дзеркало наріка.

Народна приказка.

Дієві особи

Антон Антонович Сквозник-Дмухановський, городничий.[?]

Анна Андріївна, жінка його.

Марія Антонівна, дочка його.

Лука Лукич Хлопов, доглядач шкіл.

Жінка його.

Амос Федорович Ляпкін-Тяпкін, суддя.

Артемій Филипович Земляника, попечитель богоугодних закладів.

Іван Кузьмич Шпекін, поштмейстер.

Петро Іванович Добчинський, Петро Іванович Бобчинський, міські поміщики.

Іван Олександрович Хлестаков, чиновник із Петербурга.

Осип, слуга його.

Христіан Іванович Гібнер, повітовий лікар.

Федір Андрійович Люлюков, Іван Лазаревич Растаковський, Степан Іванович Коробкін, відставні чиновники, поважні особи в місті.

Степан Ілліч Уховертов, дільничний пристав.

Свистунов, Пуговіцин, Держиморда, поліцейські.

Абдулін, купець.

Февронія Петрівна Пошльопкіна, слюсарша.

Жінка унтер-офіцера.

Мишко, слуга городничого.

Слуга трактирний.

Гості, купці, міщани, просителі.

Характери і костюми

Уваги для акторів

Городничий, уже постаріла на службі й дуже недурна, по-своєму, людина. Хоч і хабарник, але поводиться дуже солідно; досить серйозний, трохи навіть резонер; говорить ні голосно ні тихо, ні багато ні мало, його кожне слово значуще. Риси обличчя його грубі й жорстокі, як у всякого, хто почав тяжку службу з нижчих чинів. Перехід від страху до радості, від низькості до пихи досить швидкий, як у людини з груборозвиненими нахилами душі. Він одягнений, як звичайно, у свій мундир з петлицями і в ботфортах[?] зі шпорами. Волосся в нього стрижене, з сивиною.

Анна Андріївна, жінка його, провінціальна кокетка, ще не зовсім у літах, вихована наполовину на романах та альбомах, наполовину на клопотанні коло своєї комори та в дівочій. Дуже всім цікавиться і при нагоді виявляє гонористість. Бере іноді владу над чоловіком тому тільки, що той не знає, що відповідати їй; але влада ця поширюється тільки на дрібниці й полягає у доганах та насмішках. Вона чотири рази переодягається в різні сукні на протязі п’єси.

Хлестаков, юнак років двадцяти трьох, тоненький, худенький; трохи придуркуватий і, як кажуть, без царя в голові — один із тих людей, яких у канцеляріях звуть найпустоголовішими. Говорить і діє без будь-якої тями. Він неспроможний зупинити сталої уваги на якій-небудь думці. Мова його уривчаста, і слова вилітають із уст його цілком несподівано. Чим більше виконавець цієї ролі виявить щиросердності й простоти, тим більше він виграє. Одягнений за модою.

Осип, слуга, такий, які звичайно бувають слуги трохи в літах. Говорить серйозно, дивиться трохи вниз, резонер і любить собі самому читати повчальні нотації для свого пана. Голос його завжди майже рівний, у розмові з паном набуває суворого уривчастого й трохи навіть грубого виразу. Він розумніший за свого пана і тому швидше догадується, але не любить багато говорити, і мовчки крутій. Костюм його — сірий або синій приношений сюртук.

Бобчинський і Добчинський — обидва низенькі, куценькі, дуже цікаві; надзвичайно схожі один на одного; обидва з невеличкими черевцями, обидва говорять скоромовкою і надзвичайно багато помагають жестами й руками. Добчинський трошки вищий, серйозніший за Бобчинського, але Бобчинський розв’язніший і жвавіший за Добчинського.

Ляпкін-Тяпкін, суддя, людина, що прочитала п’ять чи шість книг, і тому трохи вільнодумна. Охочий дуже до здогадів, і тому кожному слову своєму надає ваги. Той, хто грає його, повинен завжди зберігати на обличчі своєму значущу міну. Говорить басом, довго розтягаючи, з хрипом і сопінням, як старовинний годинник, що перше шипить, а потім уже б’є.

Земляника, попечитель богоугодних закладів, дуже товста, неповоротка й незграбна людина, але до всього того проноза й крутій. Дуже прислужливий і метушливий.

Поштмейстер, простосердна до наївності людина.

Інші ролі не потребують особливих пояснень. Оригінали їх завжди майже є перед очима.

Панове актори особливо повинні звернути увагу на останню сцену. Останнє вимовлене слово повинне зробити електричний струс на всіх разом, раптово. Вся група повинна перемінити пози в одну мить. Звук подиву повинен вихопитися у всіх жінок разом, начебто з одних грудей. Через недодержання цих зауважень може пропасти весь ефект.

Дія перша

Кімната в домі городничого.

Иллюстрация к книге

Ява І

Городничий, попечитель богоугодних закладів, доглядач шкіл, суддя дільничний пристав, лікар, двоє квартальних.

 

Городничий. Я запросив вас, панове, на те, щоб сказати вам пренеприємну звістку: до нас їде ревізор.

Амос Федорович. Як, ревізор?

Артемій Филипович. Як, ревізор?

Городничий. Ревізор із Петербурга, інкогніто. Та ще й з секретним дорученням.

Амос Федорович. От тобі й на!

Артемій Филипович. От не було клопоту, то май!

Лука Лукич. Господи боже! ще й із секретним дорученням!

Городничий. Я начебто передчував: сьогодні мені цілу ніч снилися якісь два незвичайні щури. Справді, таких я ніколи й не бачив: чорні, неприродно великі! прийшли, понюхали — і пішли геть. Ось я вам прочитаю листа, що його одержав я від Андрія Івановича Чмихова, якого ви, Артемію Филиповичу, знаєте. Ось що він пише: «Любий друже, куме і благодійнику» (бурмоче півголосом, пробігаючи швидко очима)… «і повідомити тебе» А! ось: «спішу, між іншим, повідомити тебе, що приїхав чиновник з дорученням оглянути всю губернію й особливо наш повіт. (Значущо підносить палець угору). Я дізнався про це від щонайпевніших людей, хоч він удає з себе приватну особу. А знаючи, що в тебе, як у всякого, водяться грішки, бо ти людина розумна й не любиш пропускати того, що пливе до рук…» (спинившись) ну, тут свої… «то раджу тобі бути обережним: бо він може приїхати кожної години, якщо тільки вже не приїхав і не живе де-небудь інкогніто… Вчорашнього дня я…» Ну, тут уже пішли діла сімейні: «сестра Анна Кирилівна приїхала до нас із своїм чоловіком; Іван Кирилович дуже потовстішав і все грає на скрипку…» і таке інше, і таке інше. То от яка річ!

Амос Федорович. Егеж, річ така незвичайна, просто незвичайна. Що-небудь недарма.

Лука Лукич. Навіщо ж, Антоне Антоновичу, чого це? навіщо до нас ревізор?

Городничий. Навіщо! Така вже, видно, доля! (Зітхнувши). Досі, хвалити бога, добирались до інших міст, тепер прийшла черга до нашого.

Амос Федорович. Я думаю, Антоне Антоновичу, що тут тонка і більш політична причина. Це значить ось що: Росія… егеж… хоче провадити війну, і міністерія ото, як бачите, й підіслала чиновника, щоб дізнатися, чи немає де зради.

Городничий. Ото куди сягнули! Ще й розумна людина! В повітовому місті зрада! Що воно, прикордонне, чи що? Та звідси, хоч три роки мчи, ні до якої держави не доїдеш.

Амос Федорович. Ні, я вам скажу, ви не теє… ви не… Начальство має тонку думку: дарма, що далеко, а воно собі мотає на вус.

Городничий. Мотає, чи не мотає, а вас, панове, попередив. Глядіть, у своїй галузі я деякі розпорядження зробив, раджу й вам. Особливо вам, Артемію Филиповичу! Нема сумніву, проїжджий чиновник захоче перш за все оглянути підвідомчі вам богоугодні заклади — і тому ви зробіть так, щоб усе було пристойно: ковпаки були б чисті, і хворі не скидалися б на ковалів, як звичайно вони ходять по-домашньому.

Артемій Филипович. Ну, це ще нічого. Ковпаки, хай так, можна надягти й чисті.

Городничий. Так. І теж над кожним ліжком надписати по-латині чи іншою якою мовою… це вже з вашої галузі, Христіане Івановичу, — всяку хворобу: коли хто захворів, котрого дня і числа… Негаразд, що у вас хворі такий міцний тютюн курять, що завжди розічхаєшся, коли увійдеш. Та й краще, якби їх було менше: зразу прикладуть до поганого догляду чи до невмілості лікаря.

Артемій Филипович. О! щодо лікування ми з Христіаном Івановичем добрали своїх способів: чим ближче до натури, тим краще — ліків дорогих ми не вживаємо. Людина проста: якщо помре, то й так помре; якщо видужає, то й так видужає. Та й Христіанові Івановичу важкувато було б з ними розмовляти: він по-руськи й слова не знає.

 

Христіан Іванович подає звук, почасти схожий на букву І і трохи на Е.

 

Городничий. Вам теж порадив би, Амосе Федоровичу, звернути увагу на урядові установи. У вас там у прихожій, куди звичайно приходять просителі, сторожі завели свійських гусей з маленькими гусенятами, які так і сновигають попід ногами. Воно, звісно, домашнім хазяйством заводитися всякому похвально, і чому ж сторожеві й не завести його? тільки, знаєте, в такому місці непристойно… Я й перше хотів вам це сказати, та все якось забував.

Амос Федорович. А от я їх сьогодні-таки звелю всіх забрати на кухню. Хочете, — приходьте обідати.

Городничий. Крім того, погано, що у вас висушується в самому урядовому приміщенні всяке дрантя, і над самою шафою з паперами мисливський гарапник. Я знаю, ви любите полювання, та все ж на час краще його прибрати, а там, як проїде ревізор, хай уже, знов його можете почепити. Також засідатель ваш… він, звичайно, людина знаюча, але від нього такий дух, наче б він оце зараз вийшов із винокурного заводу, — це теж негарно. Я хотів давно вам про це сказати, але був, не пам’ятаю, чимсь заклопотаний. Є проти цього засоби, коли вже це, дійсно, як він каже, в нього природний запах: можна йому порадити їсти цибулю, або часник, або що-небудь інше. В цьому випадку може допомогти різними медикаментами Христіан Іванович.

 

Христіан Іванович подає той самий звук.

 

Амос Федорович. Ні, цього вже неможливо вигнати; він каже, що в дитинстві мамка його прибила, і з того часу від нього відгонить трохи горілкою.

Городничий. Та я так тільки сказав вам. Щождо внутрішнього розпорядження і того, що називає в листі Андрій Іванович грішками, я нічого не можу сказати. Та й дивно говорити: нема людини, що за собою не мала б яких-небудь гріхів. Це вже так самим богом заведено, і вольтер’янці[?] даремно проти цього говорять.

Амос Федорович. Що ж ви вважаєте, Антоне Антоновичу, за грішки? Грішок від грішка різниться. Я кажу всім одверто, що беру хабарі, але чим хабарі? Хортенятами. Це зовсім інша річ.

Городничий. Ну, хортенятами, або чим іншим — однаково хабарі.

Амос Федорович. Ну, ні, Антоне Антоновичу. А от, наприклад, коли в кого-небудь шуба коштує п’ятсот карбованців, та дружині шаль…

Городничий. Ну, а що з того, що ви берете хабарі хортенятами? Зате ви в бога не віруєте; ви до церкви ніколи не ходите; а я, принаймні, у вірі твердий і кожної неділі буваю в церкві. А ви… О, я знаю вас: ви якщо почнете говорити про створення світу, просто волосся на голові здіймається.

Амос Федорович. Та ж бо сам собою дійшов, власним розумом.

Городничий. Ну, в іншому разі багато розуму гірше, ніж би його зовсім не було. А втім, я так тільки згадав про повітовий суд; а по правді сказати, навряд чи хто загляне коли-небудь туди; це вже таке завидне місце, сам бог ним опікується. А от вам, Лука Лукич, то, як доглядачеві навчальних закладів, треба потурбуватися особливо щодо вчителів. Вони люди, звичайно, вчені й виховувалися в різних колегіях, але коять дуже химерні вчинки, натурально, нерозлучні з ученим званням. Один із них, приміром, отой, що має товсте обличчя… не пригадаю його прізвища, ніяк не може обійтися без того, щоб, зійшовши на кафедру, не зробити гримасу, ось отак (робить гримасу), і потім почне рукою з-під галстука прасувати свою бороду. Звісно, якщо він школяреві скривить таку пику, то воно ще нічого: може, воно там і треба так, про це я не можу судити; але ви подумайте самі, якщо він зробить це одвідувачеві — це може бути дуже погано: пан ревізор чи інший хто може взяти це проти себе. З цього, чорт знає, що може вийти.

Лука Лукич. Що ж мені, справді, з ним робити? Я вже кілька разів йому говорив. Ось іще цими днями, коли зайшов був у клас наш предводитель, він склеїв таку пику, якої я ніколи ще й не бачив. Він ото її скривив від щирого серця, а мені догана: навіщо вільнодумні мислі прищеплюються юнацтву.

Городничий. Те саме я повинен вам сказати і про вчителя історичної науки. Він учена голова — це видно, і знання нахапав силу, але тільки пояснює з таким запалом, що не тямить себе. Я одного разу слухав його: ну, поки говорив про асіріян та вавілонян — ще нічого, а як добрався до Олександра Македонського,[?] то я не можу вам сказати, що з ним зробилось. Я думав, що пожежа, їй-богу! Збіг з кафедри, і, скільки сили, тарах стільцем по підлозі. Воно, звісно, Олександр Македонський герой, але навіщо ж стільці ламати? від цього збиток казні.

Лука Лукич. Егеж, він запальний! Я йому це кілька разів уже зауважував… Каже: «Як хочете, для науки я життя не пожалію».

Городничий. Отож, такий уже нез’ясненний закон долі: розумна людина — або п’яниця, або пику так скривить, що хоч святих винось.

Лука Лукич. Не доведи боже служити по вченій галузі! Всього боїшся: всякий втручається, всякому хочеться показати, що він теж розумна людина.

Городничий. Це б ще нічого, — інкогніто прокляте! Враз загляне: «А, ви тут, голубчики! А хто», скаже, «тут суддя?» — «Ляпкін-Тяпкін». — «А дайте-но сюди Ляпкіна-Тяпкіна. А хто попечитель богоугодних закладів?» — «Земляника». — «А дайте-но сюди Землянику!» Ось що погано.

Ява II

Ті самі й поштмейстер.

 

Поштмейстер. Скажіть, панове, що, який чиновник їде?

Городничий. А ви хіба не чули?

Поштмейстер. Чув од Петра Івановича Бобчинського. Він тільки що був у мене в поштовій конторі.

Городничий. Ну, що? як ви думаєте про це?

Поштмейстер. А що думаю? — війна з турками буде.

Амос Федорович. В одне слово! я сам те думав.

Городничий. Егеж, обидва пальцем у небо попали.

Поштмейстер. Далебі, війна з турками. Це все француз паскудить.

Городничий. Яка там війна з турками! Просто нам погано буде, а не туркам. Це вже відомо: в мене лист.

Поштмейстер. А коли так, то не буде війни з турками.

Городничий. Ну, що ж, як ви, Іване Кузьмичу?

Поштмейстер. Та що я? Як ви, Антоне Антоновичу?

Городничий. Та що я? Страху ніби й нема, а так… трошки… Купецтво та громадянство мене бентежить. Кажуть, що в мене їм не з медом; а я, от їй-богу, якщо і взяв з кого, то, вірте, без ніякої ненависті. Я навіть думаю (бере його під руку і обводить набік), я навіть думаю, чи не було на мене якого-небудь доносу. Навіщо ж справді-таки до нас ревізор? Послухайте, Іване Кузьмичу, чи не можна вам, для спільної нашої користі, всякого листа, що прибуває до вас у поштову контору, вхідного й вихідного, знаєте, отак трошки розпечатати й прочитати: чи немає в ньому якого-небудь донесення або, просто, писанини. Якщо нема, то можна знов запечатати; а втім, можна навіть і так віддати листа, розпечатаного.

Поштмейстер. Знаю, знаю… Цього не вчіть, це я роблю не те, щоб через осторогу, а більше з цікавості: страх люблю дізнатися, що є нового на світі. Я вам скажу, що це прецікаве читання. Іншого листа з насолодою прочитаєш — так описуються всякі пасажі[?]… а повчальність яка… краще, ніж у «Московских ведомостях».[?]

Городничий. Ну, що ж, скажіть, нічого не вичитували про якого-небудь чиновника з Петербурга?

Поштмейстер. Ні, про петербурзького нічого нема, а про костромських і саратовських багато говориться. Шкода, одначе, що ви не читаєте листів: є прекрасні місця. Ось недавно: один поручик пише до приятеля, і описав бал у найграйливішому… дуже, дуже гарно: «Життя моє, любий друже, тече», каже, «в емпіреях[?]: панночок багато, музика грає, штандарт[?] скаче»… З великим, з великим почуттям описав. Я навмисне залишив його в себе. Хочете, прочитаю?

Городничий. Ну, тепер не до того. То зробіть ласку, Іване Кузьмичу: якщо випадком трапиться скарга або донесення, то, без усяких міркувань, затримуйте.

Поштмейстер. З великою охотою.

Амос Федорович. Глядіть, дістанеться вам коли-небудь за це.

Поштмейстер. Ой, батечку!

Городничий. Нічого, нічого. Інша річ, якби ви з цього публічне що-небудь зробили, але ж це діло сімейственне.

Амос Федорович. Егеж, недобре діло заварилось! А я, признаюсь, ішов оце до вас, Антоне Антоновичу, з тим, щоб пошанувати вас собачкою. Рідна сестра тому псові, якого ви знаєте. Адже ви чули, що Чептович із Верховинським розпочали позви, і тепер мені розкіш: полюю зайців на землях і в того і в того.

Городничий. Батечку, не милі мені тепер ваші зайці: в мене інкогніто прокляте сидить у голові. Так і ждеш, що ось відчиняться двері — і гульк…

Ява III

Ті самі, Добчинський і Бобчинський (обидва входять, засапавшись).

 

Бобчинський. Надзвичайна подія!

Добчинський. Несподівана звістка!

Всі. Що, що таке?

Добчинський. Непередбачена річ: приходимо в гостиницю….

Бобчинський (перебиваючи). Приходимо з Петром Івановичем у гостиницю…

Добчинський (перебиваючи). Е, дозвольте ж, Петре Івановичу, я розкажу.

Бобчинський. Е, ні, дозвольте вже я… дозвольте, дозвольте… ви ж і мови такої не маєте…

Добчинський. А ви зіб’єтесь і не пригадаєте всього.

Бобчинський. Пригадаю, їй-богу, пригадаю. Вже не перешкоджайте, хай я розповім, не перешкоджайте! Скажіть, панове, зробіть ласку, щоб Петро Іванович не перешкоджав.

Городничий. Та говоріть, бога ради, що таке? У мене серце не на місці. Сідайте, панове! Візьміть стільці! Петре Івановичу, ось вам стілець. (Усі сідають навколо обох Петрів Івановичів). Ну, що, що таке?

Бобчинський. Дозвольте, дозвольте; я все за порядком. Як тільки мав я приємність вийти од вас після того, як ви зводили збентежитись одержаним листом, отак-бо, я тоді ж забіг… вже, будь ласка, не перебивайте, Петре Івановичу! Я вже все, все, все знаю. То я, от, звольте бачити, забіг до Коробкіна. А не заставши Коробкіна дома, завернув до Растаковського, а не заставши Растаковського, зайшов ото до Івана Кузьмича, щоб переказати йому одержану вами новину, та, ідучи звідти, зустрівся з Петром Івановичем…

Добчинський (перебиваючи). Коло рундука, де продаються пироги.

Бобчинський. Коло рундука, де продаються пироги. Та, зустрівшись з Петром Івановичем, і кажу йому: чи чули ви про новину оту, яку одержав Антон Антонович із цілком певного листа? А Петро Іванович уже чули про це від ключниці вашої, Авдоті, яку, не знаю чого, було послано до Филипа Антоновича Почечуєва.