Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Классическая проза
Показать все книги автора:
 

«Ніс», Микола Гоголь

I

Березня 25 числа сталася у Петербурзі незвичайно дивна пригода. Цирульник Іван Яковлевич, що мешкав на Вознесенському проспекті (прізвище його давно забулося, і навіть на вивісці — де змальовано панка з намиленою щокою і напис: «І кров пускають» — немає нічого більше), цирульник Іван Яковлевич прокинувся досить рано і почув дух гарячого хліба. Підвівшись трохи на ліжку, він побачив, що дружина його, досить поважна дама, яка дуже любила пити кофій, виймала з печі свіже печиво хліба.

— Сьогодні я, Прасков’є Йосипівно, не питиму кофію, — сказав Іван Яковлевич, — а натомість хочеться мені з’їсти гарячого хлібця з цибулею.

Иллюстрация к книге

(Бачте, Іван Яковлевич хотів би і того, й того, та знав, що аж ніяк не можна просити двох речей одразу: Прасков’я-бо Йосипівна дуже не любила таких примх.)

«Хай дурень їсть хліб; мені ж краще, — подумала собі дружина, — залишиться кофію зайва порція». І кинула один буханець на стіл.

Іван Яковлевич задля пристойності надів поверх сорочки фрак, сів за стіл, насипав солі, приготував дві цибулини, взяв у руки ножа і, набравши поважного вигляду, почав краяти хліб. Розрізавши хліб надвоє, він заглянув усередину і на диво собі побачив там щось біле. Іван Яковлевич колупнув обережно ножем і помацав пальцем: «Тверде? — сказав він сам собі, — що б воно таке було?»

Він засунув пальці і витяг — носа!.. Іван Яковлевич і руки опустив; почав протирати очі та мацати: ніс, справді-таки ніс! та ще ніби, здавалося, чийсь знайомий. Жах відбився на виду в Івана Яковлевича. Та далеко було тому жахові до гніву, що охопив його дружину.

— Де це ти, звірюко, одрізав носа? — закричала вона люто. — Шахрай! п’яниця! Я сама на тебе донесу поліції. Розбишака який! От я вже від третього чула, що ти, як голиш, то так термосиш за носи, що ледве держаться.

Та Іван Яковлевич був ні живий ні мертвий. Він упізнав, що цей ніс був не чий інший, як саме колезького асесора Ковальова, котрого він голив щосереди та щонеділі.

— Стривай, Прасков’є Йосипівно! Я покладу його, загорнувши в ганчірку, у куток: хай там собі трошки полежить; а потім я його винесу.

— І слухати не хочу! Щоб я дозволила у себе в кімнаті лежати відрізаному носові?.. Сухар піджарений! Тільки й його, що бритвою ялозити по ременю, а обов’язку свого скоро зовсім уже не зможе виконувати, хвойда, поганець! Щоб я та стала за тебе відповідати перед поліцією?.. Ах ти, нечупаро, колодо дурноверха! Геть його! геть! неси куди знаєш! щоб я духу його не чула!

Іван Яковлевич стояв зовсім як убитий. Він думав, думав — і не знав, що подумати.

— Чорт його знає, як воно сталось, — сказав він нарешті, почухавши рукою за вухом. — Чи п’яний я вчора повернувся, чи ні, вже напевне не скажу. А з усього видно, що пригода це зовсім нечувана: бо хліб — діло печене, а ніс зовсім інше. Нічого не второпаю!..

Іван Яковлевич замовк. Здумавши, що поліцейські знайдуть у нього носа і звинуватять його, він зовсім стратив тяму. Вже йому ввижався червоний комір, красиво гаптований сріблом, шпага… і він дрижав усім тілом. Нарешті дістав він свою спідню одежу та чоботи, натяг на себе все це дрантя і, в супроводі нелегких-таки напучувань Прасков’ї Йосипівни, загорнув носа в ганчірку і вийшов на вулицю.

Иллюстрация к книге

Він хотів його куди-небудь підкинути: чи в тумбу під ворітьми, чи так якось ненароком упустити, та й звернути в провулок. Та, на лихо, йому стрічався який-небудь знайомий, який зразу ж таки й питав: «Куди йдеш?» або «Кого так рано зібрався голити?» — так що Іванові Яковлевичу ніяк не випадало слушної хвилини. А то раз він уже зовсім був упустив його; але ж будочник ще здаля показав йому алебардою, промовивши: «Підійми! он у тебе щось упало». І Іван Яковлевич мусив підняти носа і сховати його в кишеню. Відчай охопив його, до того ж у міру того, як почали відчинятися крамниці і крамнички, народу дедалі більшало на вулицях.

Він вирішив піти до Ісакіївського мосту: чи не вдасться як-небудь шпурнути його в Неву?.. Та я трохи завинив, не сказавши досі нічого про Івана Яковлевича, людину, багатьма якостями гідну пошани.

Іван Яковлевич, як і кожний порядний руський ремісник, був п’яниця страшенний. І хоч голив щодня чужі підборіддя, та власне в нього вічно було неголене. Фрак у Івана Яковлевича (Іван Яковлевич ніколи не ходив у сюртуку) був рябий, тобто він був чорний, але весь у коричнево-жовтих та сірих яблуках; комір лиснів; а замість трьох ґудзиків висіли самі тільки ниточки. Іван Яковлевич був великий цинік, і коли колезький асесор Ковальов було каже йому під час гоління: «У тебе, Іване Яковлевичу, завжди руки смердять!» — то Іван Яковлевич одповідав на це питанням: «Чого ж би їм смердіти?» — «Не знаю, брат, а тільки смердять», — казав колезький асесор, і Іван Яковлевич, понюхавши табаки, милив йому за це і на щоці, і під носом, і за вухом, і під бородою, одно слово, де тільки йому хотілося.

Цей достойний громадянин був уже на Ісакіївськім мості. Він перш за все розглянувся навколо; потім нагнувся на поруччя, нібито подивитися під міст, чи багато риби ходить, і кинув крадькома ганчірку з носом. Він відчув, наче з нього відразу десять пудів спало: Іван Яковлевич навіть усміхнувся. Замість того, щоб іти голити чиновницькі підборіддя, він рушив собі в установу з написом «їстівне та чай», випити склянку пуншу, як зненацька помітив у кінці мосту квартального наглядача благородної постави, з широкими бакенбардами, в трикутному капелюсі, при шпазі. Він похолов, а тим часом квартальний кивав йому пальцем і говорив:

— А йди-но сюди, голубчик!

Іван Яковлевич, знаючи форму, зняв іще здалеку кашкета і, підійшовши хутенько, сказав:

— Бажаю здоров’я вашому благородію!

— Ні, ні, братіку, не благородію; скажи-но, що ти там робив, стоячи на мості?

— їй-богу, пане, ходив голити, та глянув тільки-но, чи бистро річка йде.

— Брешеш, брешеш! Цим не відбудеш! Зволь-но відповідати!

— Я вашу милість двічі на тиждень або й тричі ладен голити з дорогою душею, — відказав Іван Яковлевич.

— Ні, приятелю, це пусте! Мене три цирульники голять, та ще й за велику честь собі мають. А от зволь-но розказати, що ти там робив?

Іван Яковлевич зблід… Але тут подія зовсім затуманюється, і що далі сталося, аж ніяк не відомо.

II

Колезький асесор Ковальов прокинувся досить рано і зробив губами: «брр…» — що завжди він робив, прокидаючись, хоч сам не міг розтлумачити, з якої причини. Ковальов потягнувся, звелів собі подати невелике дзеркало, що стояло на столі. Він хотів глянути на прищик, що вчора ввечері вискочив у нього на носі; та на величезний собі подив побачив, що в нього замість носа зовсім гладеньке місце! Зляканий Ковальов звелів подати води і протер рушником очі: справді, нема носа! Він узявся мацати рукою, щоб переконатися, чи не спить часом? Здається, не спить. Колезький асесор Ковальов скочив з ліжка, стріпнувся: нема носа!.. Він наказав зараз же подати одежу і помчав просто до обер-поліцмейстера.

Та проте доконче треба сказати дещо про Ковальова, щоб читач міг бачити, що за один був цей колезький асесор. Колезьких асесорів, що дістають це звання з допомогою вчених атестатів, аж ніяк не можна рівняти з тими колезькими асесорами, які робилися на Кавказі. То одно, а то зовсім щось інше. Учені колезькі асесори… Та Росія така химерна земля, що коли скажеш про одного колезького асесора, то всі колезькі асесори від Риги до Камчатки неодмінно подумають на себе. Те саме розумій і про всі інші звання та чини. Ковальов був кавказький колезький асесор. Він два роки тільки ще перебував у цьому званні і тому ні на хвилину не міг його забути; а щоб більше додати собі благородства та ваги, він ніколи не звав себе колезьким асесором, а завжди майором. «Слухай-но, голубонько, — каже було, зустрівши на вулиці жінку, що продавала маніжки, — ти приходь до мене додому; квартира моя на Садовій; спитайся тільки: чи тут живе майор Ковальов — тобі всякий покаже». А як стрічав яку гарненьку, то ще й давав їй крім того секретний наказ, додаючи: «Ти спитай, душечко, квартиру майора Ковальова». З цієї-от причини і ми будемо надалі цього колезького асесора звати майором.

Майор Ковальов мав звичай щодня походжати по Невському проспекту. Комірець його маніжки завжди був чистісінький і накрохмалений. Бакенбарди мав він такі, які й тепер можна бачити у губернських, повітових землемірів, у архітекторів, якщо тільки вони руські люди, також у людей, що виконують різні поліцейські обов’язки, і взагалі у всіх тих мужів, які мають повні рум’яні щоки і дуже добре грають у бостон: ці бакенбарди йдуть по самій середині щоки і прямісінько доходять аж до носа. Майор Ковальов, носив силу печаток сердолікових, і з гербами, і таких, на яких було вирізано: середа, четвер, понеділок тощо. Майор Ковальов приїхав до Петербурга за ділом, а саме шукати пристойної для свого звання посади: коли пощастить, то віце-губернаторської, а як ні — екзекуторської в якому-небудь значному департаменті. Майор Ковальов був не від того, щоб і оженитись; але тоді тільки, коли за молодою буде двісті тисяч капіталу. Отже, читач може тепер зміркувати сам: яке було становище цього майора, коли побачив він замість досить непоганого, середніх розмірів носа безглузде, рівне та гладеньке місце.

Як на лихо, жодного візника не видно було на вулиці, і він мусив іти пішки, закутавшись у свій плащ і закривши хустиною лице, удаючи, ніби в нього йшла кров. «Та, може, воно мені так здалось: не може бути, щоб ніс пропав з доброго дива». Він зайшов до кондитерської зумисне, щоб глянути в дзеркало. На щастя, в кондитерській нікого не було: хлопчаки мели кімнати і розставляли стільці; декотрі, з сонними очима, виносили на підносах гарячі пиріжки; на столах і стільцях валялись облиті кофієм учорашні газети. «Ну, слава Богу, нікого нема, — промовив він, — тепер можна подивитись». Він несміливо підійшов до дзеркала і глянув: «Чорт його знає, що за гидота! — сказав він, плюнувши… — Хоч би вже що-небудь було замість носа, а то нічого!..»

Спересердя закусивши губи, вийшов він із кондитерської і вирішив, проти свого звичаю, не дивитись ні на кого і нікому не усміхатись. Та враз він став, як укопаний, перед дверима одного будинку; на очах його сталося щось зовсім незрозуміле: коло ґанку спинилася карета; дверцята одчинились, виплигнув, зігнувшись, пан у мундирі і побіг сходами вгору. Як же жахнувся і разом зчудувався Ковальов, коли він упізнав, що то був власний його ніс! При цьому незвичайному видовищі здалося йому, ніби все перевернулося у нього в очах, він почував, що ледве міг устояти; проте наважився доконче ждати, весь трусячись, як у пропасниці, доки той вернеться в карету. За дві хвилини ніс і справді вийшов. Він був у мундирі, гаптованому золотом, з великим стоячим коміром; на ньому були замшеві панталони; при боці шпага. Капелюх із плюмажем давав право здогадатись, що він був у рангу статського радника. З усього видно було, що він їхав кудись із візитом. Він подивився на обидва боки, гукнув дакучера: «Подавай!» — сів та й поїхав.

Иллюстрация к книге

Бідний Ковальов мало не збожеволів. Він не знав, що й подумати про таку чудну пригоду. Чи ж то чувана річ, справді, щоб ніс, який іще вчора був у нього на обличчі, не міг ні їздити, ні ходи ти, — був у мундирі! Він побіг за каретою, що, на щастя, від’їхала недалеко і спинилась перед Казанським собором.

Він поспішив у собор, протиснувся поміж старих жебраків із зав’язаними обличчями та двома отворами для очей, з яких він колись так сміявся, і ввійшов у церкву. Молільників у церкві було небагато; вони всі стояли тільки при вхідних дверях. Ковальов почув себе так зле, що ніяк не міг молитися, і шукав очима того пана по всіх кутках. Нарешті побачив, — він стояв осторонь. Ніс зовсім заховав своє обличчя у великий стоячий комір і з виразом якнайбільшої побожності молився.

«Як підступитись до нього? — думав Ковальов. — По всьому, по мундиру, по капелюху видно, що він статський радник. Чорт його знає, як це зробити!»

Він почав біля нього кахикати, та ніс ні на хвилину не виходив із свого стану побожності і все бив поклони.

— Милостивий пане… — сказав Ковальов, сам собі піддаючи духу, — милостивий пане…

— А що скажете? — відповів ніс, обернувшись.

— Мені чудно, милостивий пане… мені здається… ви повинні знати своє місце. І раптом я вас знаходжу і де ж? — у церкві. Погодьтесь…

— Даруйте мені, я ніяк не можу зрозуміти, про що ви зводите говорити… Скажіть ясніше.

«Як йому сказати?» — подумав Ковальов і, набравшись відваги, почав:

— Звичайно, я… а втім, я майор. Мені ходити без носа, самі знаєте, непристойно. Якій-небудь перекупці, що продає на Воскресенському мосту очищені апельсини, можна сидіти без носа; та сподіваючись дістати..; при тому бувши у багатьох домах знайомим з дамами: Чехтарьова, статська радниця, та інші… Ви зміркуйте самі…. я не знаю, милостивий пане… (Тут майор Ковальов знизав плечима.) Вибачте… коли на це дивитись відповідно до веління обов’язку та честі… ви самі можете зрозуміти…

— Нічогісінько не розумію, — відказав ніс. — Викладіть справу ясніше.

— Милостивий пане… — сказав Ковальов з почуттям власної гідності, — я не знаю, як розуміти слова ваші. Тут, здається, і говорити нема про що… Чи, може, ви хочете… Таж ви мій власний ніс!

Ніс глянув на майора і брови його трохи нахмурилися.

— Ви помиляєтесь, милостивий пане. Я сам по собі. До того ж у нас із вами не може бути ніяких близьких стосунків. По ґудзиках на вашім віцмундирі бачу, що ви повинні служити в сенаті або принаймні по юстиції. Я ж по вченій лінії…

Сказавши це, ніс одвернувся і знову почав молитися.

Ковальов зовсім зніяковів, не знаючи, що його робити і що навіть подумати. В цей час почувся приємний шум жіночого плаття, підійшла літня вже дама, уся в мереживі, і з нею тоненька, в білому платті, що дуже мило вимальовувалось на її стрункім стані, в блідо-жовтому, легкому, як пирожне, капелюшку. За ними спинився і відкрив табакерку високий гайдук з великими бакенбардами і з цілою дюжиною комірів.

Ковальов підступив ближче, висмикнув батистовий свій комірець, поправив понавішувані на золотім ланцюжку свої печатки і, усміхаючись набік, звернув свій погляд на легеньку даму, що, як весняна квіточка, злегка склонялася і підносила до чола свою біленьку ручку з напівпрозорими пальцями. Усмішка на лиці в Ковальова розпливлась іще ширше, коли він побачив під капелюшком її кругленьке сліпучо-біле підборіддя та частину щоки, осяяної кольором першої весняної троянди. Та враз він одскочив, як опечений. Він згадав, що в нього замість носа нема нічогісінько, і сльози витислися з очей його. Він обернувся, щоб сказати прямо панові в мундирі, що той тільки вдає статського радника, що віїї шахрай і поганець і що він — це тільки його, Ковальова, ніс та й годі… Та носа вже не було: він, мабуть, знову помчав до когось з візитом.

Иллюстрация к книге

Розпач охопив Ковальова. Він пішов назад і спинився на хвилину під колонадою, пильно розглядаючись на всі боки, чи не видно де носа. Він дуже добре пам’ятав, що капелюх на тому був із плюмажем і гаптований золотом мундир; та шинелі не примітив, ні кольору його карети, ні коней, ані того навіть, чи був у нього ззаду якийсь лакей і в якій лівреї. До того ж карет мчала така безліч сюди й туди, і так прудко, що тяжко було навіть розглядіти; та якби й примітив він котру з них, то не міг аніяким способом зупинити. День був чудовий і сонячний. На Невському народу була сила-силенна; дами цілим квітковим водоспадом сипалися на всьому тротуарі, починаючи від Поліцейського до Аничкіного мосту. Он і знайомий йому надвірний радник простує, котрого він звав підполковником, коли траплялося це при сторонніх. Он і Яригін, столоначальник у сенаті, великий приятель, що раз у раз-у бостоні обремізувався, коли грав вісім. Он і другий майор, що дістав на Кавказі асесорство, махає рукою, щоб ішов до нього…

— А, чорт забирай! — сказав Ковальов. — Гей, візник, вези просто до обер-поліцмейстера!

Ковальов сів у дрожку і тільки покрикував візникові: «Поганяй щодуху!»

— У себе обер-поліцмейстер? — гукнув він, увійшовши в сіни.

— Нема, пане, — одказав воротар, — допіру оце виїхав.

— От тобі й маєш!

— Еге, — додав воротар, — воно й не так давно, а виїхав. Коли б на хвилину раніше прийшли, то, може б, і застали вдома.

Ковальов, усе держачи хустину коло обличчя, сів на візника й гукнув несамовито: «Поганяй!»

— Куди? — сказав візник.

— Поганяй прямо!

— Як прямо? Тут поворот: праворуч чи ліворуч?

Це питання зупинило Ковальова і примусило його знову подумати. В його становищі слід було йому передусім удатися до Управи благочинія, не тому, що ця річ безпосередньо стосувалась до поліції, а тому, що там швидше могли дати справі лад, ніж деінде; а шукати правди в начальства у тому місці, де нібито служив ніс, було б зовсім нерозумно, бо ж із власних відповідей носа вже можна було бачити, що для цього чоловіка нічого не було святого, і він так само міг збрехати в цьому разі, як збрехав, запевняючи, ніби він ніколи не бачився з ним. Отож, Ковальов хотів уже звеліти їхати до Управи благочинія, як знов спало йому на думку, що цей шахрай і ошуканець, котрий уже при першій зустрічі повівся так безчесно, міг знову, скориставшися часом, ушитися куди-небудь з міста, — і тоді всі шукання будуть марними або триватимуть, від чого Боже борони, цілий місяць. Нарешті, здавалося, саме небо напоумило його. Він вирішив удатися просто до газетної експедиції і заздалегідь зробити публікацію, докладно описавши там усі прикмети, щоб кожний, як зустріне його, міг зараз же послати до нього чи принаймні дати знати про місце перебування. Отож, ставши на цьому, він звелів візникові їхати до газетної експедиції і всю дорогу безперестанку гатив його кулаком у спину, примовляючи: «Швидше, падлюко! швидше, шахраю!» — «Ех, пане!» — казав візник, струшуючи головою та стьобаючи віжкою свою коняку, що мала шерсть довгу, як у болонки. Дрожка, нарешті, зупинилась, і Ковальов, захекавшись, убіг до невеликої приймальні, де сивий чиновник, у старому фраку та в окулярах, сидів коло стола і, взявши в зуби перо, лічив принесені мідні гроші.

— Хто тут приймає оповіщення? — закричав Ковальов. — А, здрастуйте!

— Моє шанування, — сказав сивий чиновник, підвівши на хвилину очі і опустивши їх знову на розкладені купи грошей.

— Я хочу видрукувати…

— Дозвольте. Прошу трохи зачекати, — мовив чиновник, ставлячи однією рукою цифру на папері й пересуваючи пальцями лівої руки дві кісточки на рахівниці. Лакей з галунами і виглядом, по якому можна було бачити, що він із аристократичного дому, стояв біля стола із запискою в руках і вважаючи, що годиться на цім місці показати свою ввічливість, говорив:

— Чи повірите, пане, собачка не варта й вісім гривень, цебто я не дав би за неї й вісім шагів; а графиня любить, їй-богу, любить, — і ось тому, хто її знайде, сто карбованців! Коли сказати по пристойності, то от так, як ми тепер з вами, смаки людей зовсім не сумісні: вже коли твоя охота, то держи лягавого пса чи там пуделя; не пошкодуй п’ятсот, тисячу дай, та зате вже щоб був пес хороший.

Иллюстрация к книге

Поважний чиновник слухав це зі значущою міною, і в той самий час підраховував, скільки літер у принесеній записці. По обидва боки стояло багато старих жінок, крамарчуків та двірників із записками. В одній стояло, що відпускається на службу непитущий кучер; у другій — майже нова коляска, вивезена 1814 року з Парижа; там відпускалася в найми дворова дівка дев’ятнадцяти років, що привчена була до прання, а годилася й до інших робіт; міцна дрожка без однієї ресори, молодий та гарячий кінь у сірих яблуках, сімнадцяти літ віком; нове, одержане з Лондона, насіння ріпи та редису; дача з усіма угіддями: двома стійлами для коней та місцем, де можна розвести прекрасний березовий чи ялиновий сад; там-таки викликалося й охочих купити старі підошви, запрошуючи прибути на переторжку щодня од восьми до трьох годин ранку. Кімната, де містилося все це товариство, була маленька, і повітря в ній було страшенно тяжке; та колезький асесор Ковальов не міг чути запаху, бо закрився хусткою, та й тому, що самий ніс його перебував тепер бозна-де.

— Милостивий пане, дозвольте вас попрохати… Мені дуже треба, — промовив він нарешті нетерпляче.

— Зараз, зараз! Два карбованці сорок три копійки! Цю ж хвилинку! Карбованець шістдесят чотири копійки! — казав сивоволосий пан, кидаючи бабам та двірникам записки в вічі. — Ви чого бажаєте? — нарешті сказав він, обернувшись до Ковальова.

— Я прошу… — одказав Ковальов, — сталося шахрайство чи ошуканство, я досі ніяк не можу дізнатись. Я прошу тільки видрукувати, що той, хто до мене того поганця приставить, матиме добру нагороду.

— Дозвольте спитати, як ваше прізвище?

— Ну, навіщо ж прізвище? Мені не можна сказати його. У мене багато знайомих: Чехтарьова, статська радниця, Палагея Григорівна Подточина, штаб-офіцерша… Ану ж довідаються, Боже борони! Ви можете просто написати: колезький асесор чи, ще краще, людина в майорському чині.

— А втікач був із ваших дворових?

— Де там із дворових! То б іще було не таке велике шахрайство! Утік од мене… ніс…