Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Научная Фантастика
Показать все книги автора:
 

«Зміїне молоко», Михайло Успенський

«Жаба хитра,

Та маленький хрущ із ґвинтом

Значно за неї хитріш».

Барон Хіраока

Від автора

Імена братів Стругацьких я почув дуже давно — страшно сказати, в 1957 році. По радіо анонсували «Країну багрових хмар», і книжку я, звісно, добув. Ну, тут усе й почалося. З батьківської електробритви я змайстрував модель всюдихода «Хлопчик», приробивши з боків пару гайкових ключів і гусениці від іграшкового трактора. Надалі творчість Стругацьких я використовував із менш згубними наслідками, тобто сам став вигадувати всілякі міжпланетні пригоди. Кожна нова книга або публікація Стругацьких ставали подією, і я досі прекрасно пам’ятаю, де й за яких обставин придбав ту чи іншу книгу — де придбав, а де й замилив.

Думаю, зайва річ говорити про роль, яку відіграли брати Стругацькі в моїй літературній долі. Але наслідувати не хотілося, тому довелося наполегливо шукати власний стиль. Але завдяки саме їм я зрозумів, що таке стиль взагалі.

А скільки інших авторів відкрив я для себе завдяки їм!

Якщо в тексті траплялася цитата, треба було доконче з’ясувати, звідки саме вона взялася. Тільки письменника Строгова я ніде не знайшов, але дуже підозрюю, що Аркадій і Борис Натановичі зашифрували таким чином радянського класика Георгія Мокійовича Маркова, у якого, як відомо, є роман «Строгови».

І перші претензії до радянської влади у мене виникли саме через те, що вона припинила у свій час друкувати Стругацьких. Істотніші претензії з’явилися пізніше.

Тому я охоче прийняв пропозицію брати участь у цій збірці. Спочатку збирався написати третю частину до «Понеділка» і «Казки», але потім подумав, що це було б занадто легко й очевидно, ось і вибрав «Хлопця з пекла», де, здавалося б, уже всі крапки розставлені. І спробував поставити цього хлопця з ніг на голову…

Розділ перший

…І піднімаю я нещасну свою довбешку, і дивлюся, куди цей старий шкарбан у скельцях показує, а там — отці-дракони — висить на рояльній струні Бійцівський Кіт у повному бойовому. Язик майже до поясу вивалився, а очі вже шипучі мухи повиїдали.

Знати я його, звісно, не знав, лички ж бо першого курсу. Коли його до нас у Школу взяли, я вже щосили геройствував у гирлі Аріхади. Але щоб тут, у столиці, хтось на Кота наважився руку підняти…

— Самі бачите, юначе — цивільне населення озвіріло, ловить солдатів і влаштовує самосуд. Тож ви замість мундирчика надіньте щось інше, чи хоча б і цей халат згори накиньте…

— Ну вже ні, пане військлікарю, — кажу. — Форму з мене тільки з мертвого знімуть. Гуманісти хрінові, демократи… Уряд національної довіри… Котеня задушили й радіють…

— Давайте ящики розвантажувати, — метушиться мій доктор.

— Зараз, пане військлікарю. Не квапте мене, — кажу, — а то я дуже квапитися почну, й біда станеться.

Шоферюга такі справи почув, лізе з кабіни, а з ним битися все одно що з рядовим Драмбою, будь ти Бійцівський Кіт, будь ти сам дракон Ґуґу. У нього пика ширша за колісний ковпак.

— Почекайте, — кажу. — Люди ви чи не люди?

Дістаю ніж, підстрибую, однією рукою чіпляюся за піддашок перед входом, другою перерізую струну й устигаю підхопити задушене Котеня. Ніж йому при цьому ще в бік увійшов — пробач, брате хоробрий, тобі нині байдуже.

Відніс його на клумбу. Важкий він був, як усі мертвяки. Але я там, у Корнія, здорово погладшав. Либонь, у самого герцогського синочка на столі такого не бувало, що я там їв… Тільки до чого це при покійнику згадувати?

Тягали ми ці ящики, тягали — потім виходжу я на шпитальний ґанок з лопатою, щоб бідолаху цього зарити. Богадільників, звісно, тепер удень із вогнем не знайдеш.

Земля м’яка. Та скільки я її, землі цієї, за війну перекидав!

Мабуть, купа вийшла б вища за шпиталь.

Бував я вже в цьому шпиталі. Мене там від дистрофії лікували, а дистрофія, доповім я вам, це така штука: підеш у сортир, а тебе віддача від струменя на стінку кидає.

Темніє. Скоро зірки з’являться. Сонце земне, либонь, теж випнеться, тільки мені його не розрізнити серед інших. Ось наше сонце я з Землі бачив, Корній показував. Зірка як зірка, не подумаєш, що рідна…

Ех, зірка моя рідна, столиця дорога, Айда-Алай, Серце Алаю… Що ж із тобою вчинили! У бухті танкери горять, Пагорб Полеглих Ангелів, здається, дощенту снарядами знесли, Браґґівка наша відважна, розбійна, теж у вогні, а герцогський палац… Краще не бачити зараз його тому, хто раніше бачив…

І, головне, хто все це натворив? Свої ж і натворили. Та візьми столицю… щурожери — й то, мабуть, такого не було б. Щурожери будівлі й барахло бережуть через жадібність свою та лінь, і якщо вже куди ввійдуть, то назад ні за що не вийдуть, так і залишаться жити. Командир-щурожер швидше роту марно покладе, ніж хоча б одне скельце розіб’ється. Та й чого йому людей жаліти, коли щурожерихи заразом по десятку народжують із злочинною метою створити демографічний тиск? Правда-правда, в «Бойовому листку» писали. І не писака який-небудь, а відомий письменник Ляґґа, той самий, що епопею «Алайські зорі» створив у священному творчому екстазі, живим залишуся — треба буде прочитати, дуже, кажуть, душевна книжка…

Але недовго мені довелося мрії мріяти — підкочує до шпиталю машина, і не просто машина, а спецвегікуль служби безпеки. Вона на кшталт бронеходу, тільки маленька. І навіть башточка на даху обертається.

Ясна річ. Хтось зі шпитальної обслуги в ім’я ідей миру й гуманізму дзенькнув і доповів, що, мовляв, живий Бійцівський Кіт, кривавий наймит кривавого герцога, прикинувся санітаром, страхаючись суворого, але справедливого народного гніву…

Вилазять із машини двоє. Їх у нас яйцерізами звуть — самі розумієте, за ефективні методи слідства. Ось на них, яйцерізів, ніхто не полює, вони всякій владі потрібні, а якщо це й не кадрові яйцерізи, а їхні звільнені підслідні — так іще гірше. Шинелі чорні, до каблуків, а замість військових картузів — зелені ковпаки на кшталт тих, що інсурґенти під час Першого Алайского Повстання носили. Традиції зберігають, зміїне молоко!

Один схожий на солону рибу, яку тільки-но з банки вийняли, а другий — на рибу ж, і теж солону, але у банці залишену, через що їй, кістлявій, прикро.

— Ступай сюди, котяра, — кличе один. — Поговорити треба.

— Аж ніяк, панове, — відповідаю. — Прикомандирований до шпиталю, знаходжуся в розпорядженні бойового лікаря пана Маґґа…

Тут мій доктор, немов би почувши, що про нього мова, зі шпиталю виходить.

— У чому справа? — питає. Голос у нього тихий, але переконливий. Мене ж ось переконав вантажівку з багнюки виштовхувати.

Щоправда, переконав-то більше шоферюга, але все ж…

— Агов, дідуню, — кличе другий яйцеріз. — Тупай сюди, руки з кишень вийми…

Зміїне молоко! У мого дідка звання, прирівняне до майорського загальновійськового, а ці, либонь, не вище за сержанта. Але підходить дідок, і руки з кишень вийняв.

— Документи ваші попрошу, — каже лікар. І навіть руку простягає.

— Ич, документи йому! — зрадів яйцеріз.

А другий мого лікаря навіть не ударив. Він просто зняв з нього окуляри, впустив і роздавив чоботом.

Ах ти ж, тварино витрішкувата, думаю. Дідусь мій сто разів під смертю ходив, поки вакцину цю віз, щоб ти, гадюченя, від проносу не врізав дуба…

Отож, лопата моя в руках немов навпіл розірвалася: держаком одному в діафрагму, а штихом — другому в кадик. Тільки перестарався я трошки — забув, як погладшав на корнієвих харчах.

Зніс яйцерізу голову, немов легендарний Блакитний Кат зраднику-маркізу. Та й перший, треба думати, не жилець.

Позаду шум якийсь чую, гуркіт. Озираюся — зміїне молоко! У спецмашині ж третій був, водій. Він уже, либонь, башточку на мене встиг розвернути, а у башточці великокаліберний кулемет-двадцятка, патрони в нього величиною з чоловічий причиндал острівного дикуна у бойовому стані, і коли потрапляє така штука в людину, мало хорошого від неї залишається…

Тільки не вистрілить уже водій-яйцеріз, бо лежить його спецвегікуль на боці, і жерло кулеметне тільки дарма асфальт колупає.

А з-за машини виходить люб’язний мій шоферюга й руки від бруду обтрушує. Все-таки недаремно в авточастини беруть цих дітей із південного узбережжя, та інакше й не можна: дороги в нас самі знаєте які, в основному пердючим паром долати доводиться…

Підбігає пан військлікар: як ви могли, як ви могли, це нелюдяно… Мовчи, дідусю, кажу, бо водій там, у себе всередині, зараз по рації зі своїми зв’язується, і скоро буде тут яйцерізів стільки, скільки ти в житті мікробів не бачив у свій мікроскоп. А спецвегікуль машина серйозна, міцна, її не всяка граната візьме, та й не маємо ми ніякої гранати, хіба що шоферюга твій розламає яйцерізний екіпаж голими руками, як сват весільний пиріг.

Шоферюга ж краще придумав — заткнув вихлопну трубу дрантям, а яйцеріз з переляку мотора не заглушив і скоро посинів увесь.

— Відходити треба, пане військлікарю, — кажу. — Напевно встиг він своїх викликати.

Він, звісно, запротестував — лікарський обов’язок, Присяга Здоров’я Нації, але шоферюга гаркнув: «Та що з ним розмовляти, зараз-за!», згріб свого прямого начальника в оберемок, побіг до своєї вантажівки й запхнув дідка в кабіну.

Я теж яйцерізів чекати не став, влаштувався третім з краю, щоб пан військлікар, чого доброго, не вискочив свій обов’язок виконувати. Шоферюга дав по газах, і полетіли ми по вищербленому асфальту так, що вельми любо. Тільки от куди летіти, думаю, на всіх дорогах блок-пости, нас і зупиняти ніхто не буде, а вліплять нам бронебійний снаряд у бік, та й край.

— Рулюй, — кажу, — у Браґґівку. Там зараз усе горить синім полум’ям, але підвальчик хоч би там який ми собі знайдемо.

Ліхтарі в місті не горять — ніколи панам гуманістам такими дрібницями займатися, треба панам гуманістам святу помсту творити, хлопчаків у військовій формі відловлювати…

А це в них поставлено на славу: ось уже й сирени завили з усіх боків, ось уже й тривогу оголошено. На повному ходу пролітаємо площу Ображеної Невинності — там нам услід хтось стріляти почав, але несерйозно, з поліцейського пістолета. Ось уже й Зелений Театр, але тільки не зелений він тепер, а чорний, і тут утечі нашій настає кінець.

— Паливо вийшло, — каже шоферюга. — Як ми до шпиталю дотягли — не збагну.

— Треба йти в міський магістрат, — оклигав наш костоправ, — усе пояснити, організувати вакцинацію…

— Вони вам, пане військлікарю, організують, — відповідаю. — Вони нас самоперше розстріляють, а потім розбиратися почнуть, кого розстріляли й за що. Зброя цивільним у руки потрапила — страшна річ.

— Мабуть, ви маєте рацію, — зажурився мій дідусь.

Вилізли ми з вантажівки й озирнулися. До Браґґівки ще тупати й тупати. Розвалин, щоб відсидітися, поблизу немає, бо й будинків ніяких тут не було — паркова зона. Але дерева в основному взимку на розпал пустили, одні пеньки стирчать. Яйцерізи над усім містом освітлювальні ракети вивішують, ніби така вже я важлива персона.

Автомат мій саморобний водій іще коли в кущі викинув. У пана військлікаря за статутом має бути особистий десятизарядний «фельдмаршал», але, боюся, кобура в пана військлікаря набита проносним та блювотним. Щоб пацієнта, значить, із двох кінців несло. Шоферюга, значить, яйцерізів по одному хапатиме, а я їх пігулками напихати стану для пониження бойового духу…

І чую я якийсь шум у кінці колишньої алеї. Тільки-но зібрався я лікаря з шоферюгою на землю покласти й сам лягти, а вже пізно.

Підлітає до нас довжелезний чорний «ураган» — не інакше, в герцогському гаражі конфіскований. Сирена не працює, і фари не горять. А я навіть лопату свою смертоносну прихопити не здогадався.

Гаразд, думаю, якщо вони відразу стрільбу не відкриють, одного-двох я з собою прихопити встигну, та й шоферюга дурно помирати не стане, не та порода…

Від’їжджають дверці убік. Одна людина сидить в «урагані». Зате яка. Я його раніше лише на знімках у спецжурналах бачив.

Одноокий Лис сидить за кермом, начальник контррозвідки Його Алайської Високості.

— Здоров, курсанте, — каже. — Як би дощик нині не зібрався…

І після цих слів свідомість мою покинув Бійцівський Кіт Ґаґ, відважний курсант, хлопець хороший, але дурнуватий, і знову я став самим собою — полковником контррозвідки Ґіґоном, спадковим герцогом Алайським.

Розділ другий

Доповідь я мав детальну й ґрунтовну. Я креслив графіки, складав списки, малював схеми й мапи. Час від часу Одноокий Лис вмикав у мені Ґаґа й розпитував про те, що Бійцівський Кіт бачив у будинку Корнія Яшмаа, з ким зустрічався та яких розмов був слухачем. Знову ставши полковником Ґіґоном, я слухав записи оповідань Ґаґа й у котрий раз дивувався, що у нас з ним абсолютно різні голоси. Таки добра ця система — двоє в одному. Котяру, як видно, приймали за повного телепня (повним-бо телепнем він якраз не був), і обговорювали при ньому абсолютно серйозні речі, сенс яких міг зрозуміти лише полковник Ґіґон.

Ось пан Корній відкриває Ґаґу очі на скотинячу суть правлячої алайської династії, ось він показує йому рапорти земних агентів… Багатьох із них ми вже засікли, але ще парочка імен не завадить. Брати треба всіх, усіх до одного. Тільки їх же й в Імперії повно-повнісінько, генерале, ось у мене й на Імперію список, але як ми їх отам шукатимемо?

— Не турбуйтеся, ваша високосте, — сказав Одноокий Лис і запалив смердючу самокрутку. — З проблеми вторгнення ми давно й успішно співпрацюємо з імперською службою безпеки. Вам я цього, даруйте, не повідомляв.

У мене перехопило горло. Тоді як дві держави кілька років люто шматували одна одну, їхні розвідки, виявляється… Та ще й без мого відома… Я хотів тут же викликати розстрільну команду, але передумав. І невідомо ще, кому підкоряється нині розстрільна команда. Тому я сказав лише:

— Гаразд, пане генерале. І давайте так: до коронації я для вас ніяка не високість, а полковник Ґіґон, підлеглий вам по службі. Так нам обом буде легше.

Справді, стало легше. Ми перекидали один одному через стіл листочки з іменами та зводили їх у систему.

— Баруґґа, сержант військово-архівної служби, він же Семенков Густав Адольфович…

— Реєстратор мерії Ґінґа, він же Михельсон Карл Іванович…

— Пані Ґіон, дружина коменданта палацу — ого! — вона ж Ольга Сергіївна Кулько… Ну, ці в мене завжди під рукою.

— Полковник шифрувальної служби Креґґ, він же Ігор Степанович Шелдон…

— Старший наставник школи Стерв’ятників Ґенуґ, він же Віктор Жанович Пшездецький…

Багато, багато їх було — тих, що звали себе прогресорами.

Нам з генералом подали чай з бісквітами, ми поглинали їжу, не бачачи її, і все розкладали й розкладали на величезному генеральському столі прокляті картки. Усе це були, судячи з розповідей Ґаґа й рідкісних моїх зустрічей у будинку Корнія, прекрасні, чудові люди, які щиро бажали добра нещасній Ґіґанді, які проробили для досягнення цього добра величезну роботу, часто брудну, часто криваву, часто невдячну й безмірно небезпечну — знали б вони, звісно, усе до кінця. Шкода було їх, але…

Мені прийшла раптом в голову навіжена, неможлива думка.

— Ваша високоповажносте, чи немає в розпорядженні нашого… вірніше, наших відомств відомостей про людей зі шкірою зовсім чорного кольору?

Одноокий Лис подивився на мене з подивом, і навіть, здається, наліпка на порожній очній ямці витріщилася.

— Чорного? А чому не помаранчевого? А втім…

Він ляснув пальцями, і звідкілясь нізвідки виник його референт, який не мав ні лиця, ні віку. Генерал прошепотів йому щось на вухо, і, не встигли ми розкласти черговий десяток карток, виник знову й доповів, що так, на головному острові Архіпелагу Тюрю у племені Безсонних Уночі займається відправленнями язичницького культу якийсь Ауео на прізвисько Чорний Відьмак, і відьмак цей, за відомостями етнографів, чорний, як совість тирана.

— Етнографи, треба ж, — гмикнув генерал. — Я думав, вони всі в армії…

— Послати туди когось можна? — спитав я.

— Не забувайте, полковнику, що ми в підпіллі. Втім… Та ті ж етнографи. Вони ж у нас і про здоров’я тубільців піклуються, та й не вони навіть, а Його Алайська Високість…

— Не можна його там залишати, — сказав я. — Хоч один залишиться, такого натворить! Особливо цей, Вольдемар Мбонга. Він, генерале, знаєте…

— Поки ще не знаю, — сказав Одноокий Лис, заповнюючи картку. — Візьмемо звичайним порядком.

Я раптом уявив собі, як Вольдемар Мбонга висаджується з «привида» десь у нас у Смердючих Джерелах, бреде по путівцю й запитує у зустрінутої старої, як пройти у столицю. І чує у відповідь: столиця ж недалеко, та тільки я, синку, скільки років в Алайскому герцогстві живу, а негра жодного разу не бачила…

Потім нам подавали обід чи вечерю — вікон-бо в підземеллях не буває. І лише тоді я наважився поставити своє запитання.

— Ваша високоповажносте, — сказав я. — Як загинув мій батько?

Одноокий Лис витер губи серветкою, зітхнув і розповів як.

Він не опускав ніяких подробиць, як і належить розвідникові. Він розповідав не синові, він інформував співробітника. Монотонним голосом, як по папірцю. Називаючи усі речі своїми іменами або медичними термінами. Розповідь вийшла довгою, як і агонія герцога Алайского.

Я відкинувся на спинку крісла й закрив очі. Ми ніколи не були особливо близькими з батьком — він займався полюванням, політикою та війною, не схвалював мого безладного читання й занять живописом, заборонив зустрічатися з молодою баронесою Треґґ, а коли заборона була порушена, запхнув мене в розвідшколу й громовим своїм голосом наказав Одноокому в разі чого просто мене розстріляти, за що пан генерал не лише не понесе відповідальності, але навіть отримає нагороду… А якщо ж юний герцог знаходитиметься у привілейованих по відношенню до інших курсантів умовах, то розстріляний буде якраз сам пан генерал…

— Так, — сказав я. — А мама?

— Герцогиня вижила, — відповів генерал, і, присягаюся, око його зволожилося. — Але вам краще її не бачити. В усякому разі — поки що. Лікар, якого ви притягнули з собою, — справжня знахідка…

Он, значить, як. Панове прогресори, якщо опиняться біля мене на співбесіді, стануть, звісно, заперечувати всяку свою причетність до перевороту, або ж заявлять, вони цього не хотіли, це народ, доведений до відчаю століттями голоду, експлуатації й війни сам піднявся в пориві гніву й замучив своїх мучителів. А вони тільки збирали тут інформацію… Зміїне молоко, та кому на Землі потрібна інформація про Ґіґанду? Кому там так уже хочеться знати про епідемії, багнетні атаки, спалені села та зруйновані міста? Десятку психів на кшалт Корнія? І брешуть вони, навіть самі собі брешуть, що не втручаються, не можуть вони не втручатися, натура в них така… Гаразд, коли цей… як його… уряд національної довіри (чи народної єдності?) буде повішено на площі Ображеної Невинності, ми оголосимо народу, що спустилися на Ґіґанду з неба, як писалося в пістрявих книжках, які серйозні люди й за книжки не вважали, спустилися з неба хитрі й злі завойовники з метою поневолити вільний народ Ґіґанди, або поїдати наших немовлят, або провадити над нами нелюдяні досліди, або вивозити наші природні багатства, або… ну та є фахівці, придумають щось. Тут потрібна велика брехня, бо правда занадто жахлива.

А мама завжди хотіла бачити мене освіченим государем на зразок прадіда мого, герцога Іннґа, покровителем мистецтв, вона підсовувала мені старовинні яскраві альбоми, часто водила в палацову галерею й пояснювала алегоричний сенс полотен Ураґґа й гравюр Ґрінґа, влітку ми зазвичай об’їжджали старовинні замки, і в кожного замка була своя історія, своя легенда…

— Полковнику, вечерю закінчено, — нагадав Одноокий Лис.

Отже, це була вечеря. На моє питання, звідки тут, під землею, з’явилися такі великі й зручні зали, хто й коли обладнав тут гаражі, майстерні, шпиталі, хто накопичив таку кількість зброї й військової техніки, генерал відповів, що почав усю цю затію його попередник, Чорний Грім, і тримав усе в таємниці навіть від правлячого дому, а потім таємницю цю передав наступникові. «Доводилося й мені мовчати, хлопчику, — казав Одноокий Лис. — Бойова техніка числиться списаною або загиблою в бою, зброя й припаси… Ну, зізнався б я, що тут відбувається, зараз же попав би під трибунал. Усе до останнього патрона — фронту, говорив герцог, до останньої банки тушкованого м’яса…». І правим виявився старий хитрун, бо сховище Його Алайської Величності нині було зайнято — уряд народної довіри (чи національної єдності?) ховався там зараз чи то від народу, чи то від нації в цілому. Я з великим здивуванням дізнався, що до уряду цього ввійшов заступник міністра оборони, старший мажордом палацу, молодший конюший, бібліотекар, якийсь солдат і двоє заклепників із Бронемашинного. На якого біса там заклепники, адже вони глухі, подумав я. Втім, якщо врахувати, що старшого мажордома звуть Андрій Яшмаа… Андрій Корнійович Яшмаа… До нього добратися буде важко. Але необхідно. До нього — в першу чергу.