Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Украинская классика
Показать все книги автора:
 

«Світляки», Михайло Івченко

I

Тільки приїхавши до себе в село, доктор Лесь Коркушко дізнався, що його батьки обоє померли під революцію й голод. Хату їхню одвели якомусь захожому комнезамові. Кілька днів доктор з ласки сторожа пробув у школі, спав на підлозі, в бруді й поросі, і вже жалкував, що забився сюди. Та коли вимазали й причепурили хату, доктор мерщій перебрався до себе, розташувався там і тепер смакував по-дитячому кожну дрібничку свого спочинкового комфорту.

З того часу життя йому пішло впорядковано й повно. Швидко з села до нього стали приходити хворі, але здебільшого приходили тільки надвечір, а день у доктора був цілком вільний.

Тим-то він зрання довго возився з чайником на примусі, потім, смакуючи й не кваплячись, пив чай, а тоді, причепурившись, виходив гуляти.

Він ішов звичайно поволі, байдуже погойдуючи палицею. Інколи він спинявся, вдивлявся в хвилясті обрії ланів, і його серце тремтіло предківським хліборобським соком.

Одного разу, коли він зайшов у кінець ланів, перед ним у всю велич розіслався ліс довгою зазубреною стіною. Доктор підвів очі й приголомшено спинився. Підгір’ям ішли вгору великі строкато-зелені полотнища листу, ще молодого й соковитого, з холоднуватими плямами дубів, що зачіпались за білі хмари.

Доктор по-молодецьки перескочив через канаву й відчув, що більш нема нічого в світі. Є тільки якась неспізнана й щаслива смуга, яку можна розтягти без кінця далеко. Ззаду його ніби хтось ще підганяв нервовими стусанами, але він себе рішуче стримував і йшов стежкою повільно й велично, широкими кроками, як могутній господар цих просторів.

На кущах, у холодку, ще буяли роси, — десь перегукувались й втомно, й смаковито одуд з горлицею, пищали шпаки, жовтобрюхи. Над ярком забився соловейко, але занепокоєний крик одуда його обірвав.

В коліна докторові били росяні смолянки, сині дзвіночки й стегнійки, між кущами шелестіли птахи, тікаючи від нього. А десь угорі вп’явся в небо холодним лататтям дуб.

В яру доктор широким рухом розстібнув комір сорочки й убирав усю безмір неба й сонця.

Він на хвилину спинився, засліплений і занімілий. Небо тут перевернуло сонячний казан і налило з нього повний яр густої сонячної смоли. Луки строкато горіли високими стеблинами квітів, по боках вибагливо покручені зализини вростали в кущі й вилискували січним листям трави. А серединою йшли лози. Крізь них подекуди проривались темні з золотим відблиском озера річки.

І все заніміло повнотою дзвінкого, напруженого спокою та разом і широкого, напоєного сонцем руху.

Доктор ішов боязко й нащулено, ніби приголомшений цим великим святом землі. А втім, глибока снага несвідомо вабила його далі й далі. Він уже пройшов довгий яр і повернув на доріжку, коли раптом почув рясний плескіт води. Крізь кущі лози замайорів білий клапоть хустки.

Доктор поглянув на річку, і в ту мить, як зір йому впав на кущі, перед ним промайнула ніжна й чиста лінія жіночого тіла.

— Леле! Якась Діана![?] Дідько б мене побив! Звідки їй тут?..

Він спинився, гостро придивляючись, але жінка швидко й боязко заховалась за кущі. Крізь просвіти лози тепер визирали тільки зірчаті краплі білої хустки. Доктор хвилину постояв, чатуючи на жінку, але, не дочекавшись, пішов далі, подеколи озираючись. Він поминув кривулину дороги і тоді виразно побачив жінку, звичайну селянську молодицю. Обличчя їй він не міг розпізнати й напружено думав: «Але звідки їй узяти таке тіло? От чорт!..»

Доктор сів на дорозі й став тепер стежити, ліниво пихкаючи цигаркою.

Жінка, тим часом одягшись, боязко пройшла через луку й мерщій потонула в гущині дерев, а в повітрі від неї зосталась нечутна смуга гострого пориву й тремтіння.

Доктор втомно підвівся й неохоче посунув угору. Йому раптом спливло багато важких спогадів, що тепер у чуйній тиші лісу загомоніли настирливими голосами…

А ліс то обривався перед ним молодим порубом, то раптом виростав у велетенські громади дерев, то знову розривався дрібними затишними полянами з високою травою на них.

За полянами несподівано показалась доріжка, і доктор пішов нею. Доріжка різалась у глиб густих шатів, а десь удалечині ясніли легкі прориви білих хмар.

Лесь вийшов на вузеньку, до блискучого втоптану стежку й пішов нею понад полем. Він тільки тут поглянув на годинника й занепокоївся: було вже коло п’ятої.

Лесь прискорив ходу і йшов далі, ні до чого вже не придивляючись. Та коли пройшов кілька нив і проминув високу стіну конопель, в вічі йому впала та сама біла хустка, що він запримітив на річці.

Жінка полола льон, але робила це не кваплячись і, певне, неохоче, бо часто одривалась й довго вдивлялась кудись у далечінь. Вона тихо наспівувала якоїсь пісні і, здавалось, була більше захоплена співом, ніж самою роботою.

Лесь привітався з нею, як вітався з усіма людьми з його села.

Жінка повернулась до нього залитим в сонці лицем і, привітно посміхаючись, кивала йому головою. Вона тепер розправилась і, держачи горстку бур’яну в руці, дивилась просто й сміялась розчервонілим засмаглим лицем.

— Надовго до нас, Олександре Степановичу?

Лесь, ще не впізнаючи, з ким говорить, жваво відповів:

— О, на ціле літо! Хочу добре спочити!

Він ближче підійшов і спинився.

— А ви тут працюєте?

— А що ж нам робити? Вашому братові спочивати, а нам треба хліба приробляти.

Та тепер Лесь, підійшовши ближче, здивовано розвів руками.

— Маріє Василівно, стривайте! Яким побитом?

— А так, знаєте, — сіла на землі.

І Марія Василівна рясно бризнула сміхом.

— Так, так! Значить, пролетаризувались?

Марія Василівна сумно захитала головою й зітхнула.

— Опролетаризувалась. А що ж, — тепер уся власть пролетаріатові. Нащо ми кров проливали?..

Марія Василівна знову рясно засміялась, але в цім сміхові виразно вчувались ноти глибокого, притамованого болю.

Доктор сів на косогорі канави й покволо запалив папіросу. Він крізь дим скоса дивився на Марію Василівну, впізнаючи в ній колишню виплекану панну, дочку генерала, морського лікаря.

Марія Василівна насторожено й цікаво стежила за ним.

— Де ви жили усю цю пору?

— Та майже увесь час у Києві.

— Лікарем?

— Так, я асистент в інститутській клініці.

— Он як! В професори збираєтесь?

— Ет, — не один чорт, чим бути. — Він якось втомно махнув рукою і з досадою пихнув цигаркою. — Ну, а ви як? Як ви живете, Маріє Василівно?

Він дивився на неї гостро й спостережливо. На лиці вона безперечно схудла й постаріла; на лобі, під очима й коло рота лягло кілька глибоких загрозливих зморщок, але все ж воно було ніжне й привабливе.

Марія Василівна вирівнялась стрункою постаттю й запитливо поглянула на доктора.

— А вам, знаєте, йде стиль пейзанки, справді, - гостро зауважив доктор.

— О, ви ще мені й компліменти! Ніби залицятися збираєтесь?

— Чому ні, я маю право.

— А жінка що скаже?

— В мене жінки нема.

— Значить, і досі паничуєте?

— Паничую, Маріє Василівно, певне, вже й довіку!

— Ну, дивись ти, як зарікається! Що ж то, зранене серце замолоду?

Марія Василівна лукаво й насмішкувато поглянула на нього. Та доктор гостро й з притиском відповів:

— А хоч би й так. Хіба в цім є що поганого?

— Я не кажу, але вірність одній — в наші часи це надто велика диковина.

— Ну, добре. Але як ви опинились у такім стані?

— «Как дошла ти дожізні такой»?

Марія Василівна засміялась, та швидко якось обірвала сміх і сумно зітхнула. Вона сіла на траву й, рвучи стеблинки, безнадійно і втомно задивилась на ліс.

— Так вийшло, Лесю! От, і більше нічого…

— Що за дурниці! Як то, так вийшло? Адже ви самі так зробили?

— Ні, знаєте. В цьому була, певне, моя доля…

— Заждіть, заждіть. Я все-таки дуже мало знаю про вас. По-перше, де ви тепер?

— Бачите ж, господарюю.

— Самі чи з ким?

— Ні, я вийшла заміж удруге.

— З ким же ви тепер?

— Кіндрата Тиковку знаєте?

— Те-те-те! Наша баринька опроститься задумала.

— Він головою товариства.

— Але як же ви, вибачайте, в таку історію втьопались?

Марія Василівна досадно прикусила стеблину бур’яну й замислилась.

А далі, ніби обриваючи глибоку задуму, тихо сказала:

— Ну, ви ж знаєте Миколу Петровича, мого першого чоловіка?

— Він останню пору, здається, був приват-доцентом[?] при університеті?

— Так. Ну, а потім забрали на війну. Під Перемишлем його, здається, й забили. Але я довго про це не знала. В мене родився хлопчик. Переїхала я сюди на батьківщину і все чекала Миколи.

Як почалась революція, хлопчик помер від шкарлятини. Наше господарство пограбували. Зосталась я сама, голісінька, без допомоги, безпорадна. Про Миколу вже стало звісно, що його нема в живих.

— Так, так. Значить, на землю сіли — феодалізм новий, — зауважив доктор.

— Ну, я вже не знаю, як. Я, по-перше, скинула з себе звичайний одяг, прибралась селянкою, ходила боса або в личаках, з людьми жила попросту.

— Толстовство. Це оригінально — пролетарська революція й толстовство.

— А що ви думаєте? Я придивилась до села й побачила, що в ньому є багато своєї простої й мудрої правди. А головне, вони живуть близько до землі, відчувають її постійну силу. І їм не страшно навіть лихоліття. Ви дивіться: в місті життя руйнувалось, там люди мучились. А тут стали множитись: набудували собі хат, жили так, як і раніш. В них простіше життя, знаєте, і його трудніш зруйнувати.

— Ну, а як же ви одружились?

Марія Василівна підозріло поглянула на нього й відповіла:

— Ну, ви знаєте, на землі не можна без цього.

— Виходить, чоловіка треба було, як живий реманент[?] у господарство?

— Не знаю. Просто так склалося. Важко одній було справлятись, важко жити самій стало. Ну й потягло якось.

- І ви пішли, Маріє Василівно?

- І я пішла, Лесику. І тепер, бачите, господарюю.

— Так, так. Оригінально, можна сказати!

Лесь неспокійно завозився на траві, вдруге запалив цигарку й замислився. Марія Василівна дивилась на нього запобігливо й вичікуючи. Та раптом вона озирнулась навкруги, поглянула на сонце і занепокоїлась.

— Лишенько! Вже скоро вечір, а я тут сиджу. Треба поспішати додому.

— А то чоловік гриматиме? — гостро поспитав Лесь.

— Та що там чоловік! Треба ж поратись. Прийде скотина, вечерю варити…

Вона швидко зв’язала вузлом одежину, взяла під руку сніп бур’яну й, поправивши хустку, вирівнялась, чекаючи доктора.

Той важко підвів голову й дивився на неї пронизливо й холодно.

— Ну, що, ходімо, Лесю?

— Ходімо, — байдуже відповів той.

Вони який час йшли мовчки, але, вийшовши на дорогу, Лесь знову поспитав її:

— Ну, що ж, ви вдоволені з свого життя?

— А що ж! Хліба-солі не купуємо, то й живемо собі, - жваво відповіла Марія Василівна.

Але раптом вона важко зітхнула й додала тихше:

— Ні, так як інколи подумаєш, стає страшно! Нашому братові це однаково як у могилі. Це гірше, як ото святі колись замуровували себе. Ти не людина, а якась річ, крутілка в господарстві. Ну й так, знаєте, трудно пристосуватись, а тебе ніхто тут не розуміє.

— Да! А хіба ви цього не передбачали раніш?

— Знаєте, в ту пору я була просто напоєна селянським духом і нічого більше не бачила.

— Мрійництво, ласкава пані, звичайне панське мрійництво!

— Ну, що ж, з того нікому не болить. Я сама несу за це спокуту.

— В тім-то й біда…

Вони ввійшли в смугу житів. На сизі хвилясті колосся лягали червоні тіні лісу. Марія Василівна гостро повернулась і поспитала:

— Ну, а як же вам живеться, Лесю?

— Мені?

Лесь важко поглянув і кволо махнув рукою.

— Ніяк, Марусю! Ну, живу, звичайно, працюю, але сказати, щоб мене це захоплювало. Ні!

— А ви так прагнули цього.

— А то ж завжди так буває, що милішим здається, доки його прагнеш, — то нуднішим стає, як його досягнеш.

— Чого ж так?

— Не знаю. Просто ми, вирванці з села, так багато витрачаємо сил на досягнення, що нам нічого не зостається на здійснення.

— Ніколи б не повірила, що ви можете так стомитись.

У вас було замолоду стільки енергії.

— Да, да Марусю! А ви так прекрасно співали і так завжди рясно сміялись, що я за той сміх готовий був би віддати все на світі.

- І рижі штани все провалили, Лесику?!

Марія Василівна сама засміялась з влучного дотепу й лукаво поглянула на доктора. Той ішов, важко похнюпивши голову, ніби не помічаючи жартів.

— Ці штани, Лесю, завжди стільки сміху давали нам, як тільки ви приходили було…

— Да, то була справді трагікомічна історія з штаньми.

Швидко за невеликим придолинком виросли притінені вітряки, за ними з густого листу тополь і вишняку показались сірі купи осель.

В селі Марія Василівна повернула в першу ж вулицю і на прощання тепло засміялась і додала:

— Я ж думаю, ми ще побачимось?

— О, розуміється.

Доктор уклонився й пішов далі.

II

Увесь вечір Марія Василівна поралась в господарстві поспіхом і неуважно. А їй розверталось довгим і плутаним клубком все її минуле. Вона його рвала, потужно випробовуючись із нього, але, коли ввійшла в комору, де все літо спала, і втомно лягла на ліжко, той клубок раптом розпустився й заполонив їй душу.

Тіло ще лоскотали тихі струмки нічного повітря, вогкого й холодкуватого, що просочувались крізь щілини, з сусіднього хліва чутно було журливе рохкання вині, а Марусі рясною низкою йшли привабні й світлі спогади.

Життя їй сприймалось, як нерозривно-суцільний весняний день.

І вона йшла в нім спокійно й довірливо з рясними бризками сміху.

І раптом — хтось розколов той день і заслонив його каламутною стіною. В голод їй здавалось, що все на землі взагалі повинно завмерти, що земля вкриється крижаною корою, а під нею все мусить загинути. Вона несвідомо ще чіплялась за нього, але жила глибоко пригнічена.

Марія Василівна вчувала в тілі важку втому, а проте ніяк не могла заснути. Вона сердито відчинила двері, тоді знадвору потягло густим росяним повітрям. Десь полохливо шелестіла осика, капали роси, а з неба волохатим разком лягав Віз[?]. Над ним задимлена зоря падала густим холодним потоком просто в вічі.

Марія Василівна чомусь згадала, як одного разу вона пішла дуже рано на город. Городина була вся в росі, сонце її заливало, і вся земля, налита соком, буяла.

І тоді, як блискавкою, вдарило: де ж тут смерть, як усе навколо так буяє, як земля так щедро б’є життям? В одну мить їй стало легко й радісно.

Тим часом ніби хтось, крадучись, непомітно стяг поволі сіру пелену, схід засвітлів і зачервонів.

На леваді жвавіш загомоніло птаство, під стріхою їм охоче зацвірінчали горобці.

Тоді Марія Василівна, втомна й розбита, але з особливо солодким настроєм, зіскочила з ліжка й полізла до скрині.

Вона поволі, смакуючи цей процес, перебирала свої речі й сумно вдивлялася в них.

В скрині вона знаходила ще старі бальні вбрання з шовку й атласу, багато стрічок, корсети, підв’язки, силу різних дрібниць і цяцьок, що колись так привітно вкрашали її кімнати. Але тепер усе це лежало непотрібним лахміттям з далекого минулого.

В окремім кутку серед іншого збіжжя вона знайшла пакунок фотографій, до яких уже давно не заглядала. Тепер вона, ніби п’ючи холодний і солодкий сік, з гострою насолодою вдивлялась у картки й захоплено мріяла.

Її чоловік стояв у темному сурдуті з білою, широкою, накрохмаленою сорочкою, з університетським значком. Волосся йому м’яко обрамляло ясне чоло, очі дивились спокійно й розумно. Маленька лялька її в білій сорочечці безпорадно й здивовано розводила пухкими ручицями, ніби збираючись заляскати в «ладусі». Старий батько в білому морському сурдуті, з важким лікарським знаком на грудях тихо посміхався крізь вуса.

Вона припала й пожадливо вдивлялась у молоде й веселе лице своє. Це було по весні, як вона скінчила Смольний, і тепер у чесучовому жакеті, що широкими складками спускався їй з плечей, вона стояла й комусь посміхалась.

Серед інших карток вона знайшла групу гостей, що колись улітку, на її йменини, приїхали до неї. Вона впізнавала багатьох і тепер думала, куди їх усіх порозкидало. Вона ні про кого з них не чула. І тільки Лесь Коркушко, тоді ще екстерн гімназії, з широкими й важкуватими рисами, флегматичний і лагідний, у якійсь перкалевій сорочці стояв, обіпершись широкою рукою на спинку лавки, і ті ж самі рижі штани, з яких вона так прикро глузувала.

Починався день, сірі присмерки швидко танули на подвір’ї, в хліві замукала корова. Марія Василівна жмутом зібрала речі й кинула в скриню і тільки групу з Лесем поклала під подушку.

Вдень вона господарювала як завжди похапливо й метушливо.

І тільки з полудня, нашвидку поївши, пішла на вгород. Вона майже бігла, тримаючи руку під грудьми й ні на що не звертаючи уваги.

На вгороді вона швидко нарвала натини й, сховавши поспіхом кілька огірків, мерщій пішла додому. Під рукою густо, у такт ході шелестіла натина, а їй тим часом бігли якісь невиразні думки й поривання.

Коло двору доктора вона хвилину повагалась, а тоді рішуче переступила перелаз і пішла до хати. Та коли підходила до дверей, на порозі показалась якась молодиця. Слідом за нею йшов доктор й щось, повчаючи, говорив. Він привітно посміхнувся до Марії Василівни й лукаво примружився.

— О, яким побитом ви?

— А хіба мені й не можна?

— Мабуть, занедужали? — співчутливо додала молодиця.

— Справді, ви не лікуватись?

— О, ні, ні! — Марія Василівна голосно засміялась.

— Ну, тоді пройдемось на подвір’я. Я дуже люблю там спочивати.

Марія Василівна присіла боком на колоду й, обіпершись рукою, як звичайно роблять молодиці, запобігливо дивилась на доктора.

— Оце по дорозі з городу зайшла провідати.

Вона вийняла з кишені огірка й подала Лесеві.

— Може, попробуєте — допіру зірвала на вгороді.

— А, спасибі! Що то значить фермерша! В неї всі продукти з перших рук, як у графині.

— Ой, залиште насміхатись!

— Ну, хіба ж я насміхаюсь? Просто мені приємно.

Він поглянув на неї співчутливо й додав:

— Да, Маріє Василівно, а все ж, хто б міг сподіватись, що ми зустрінемось і в таких умовах? Справді.

— Очевидно, так судилось, Лесю. Сьогодні я всю ніч не спала й згадувала за своє минуле. Яке воно барвисте, Лесю, було, яке воно сонячне. І тепер куди то все поділось? Невже все це життя, Лесю? Невже життя в тім і полягає, щоб пройти якоюсь вітряною хвилею й сліду не зоставити?

— О, слід то воно полишає, але який? От у чому справа.

Слід, Марусю, — це втома й біль. Розумієте?

Але Марія Василівна, не слухаючи його, раптом вийняла з-під руки картку й подала її Лесеві.

— Ось, Лесю! Сьогодні я порпалась у своїм манатті й знайшла цю картку.

— Те-те-те! Як це давно було! Я б і себе тут не впізнав, їй-богу, — здоровенний, свіжий парубійко, з куцими рукавами сорочки. — Доктор уважно й насмішкувато вдивлявся. — І знамениті рижі штани. Скільки ми з покійним батьком попоторгувались з-за них на ярмарку, гадаючи, що це буде шикарна матерія, — а вони, чорт його знає, вийшли просто рижі. А ви яка тут краля. Скільки я попоходив на леваді, мріючи про вас, будуючи пишні замки! Ах, молодість, Маріє Василівно, безповоротна!

— Лесю, милий! Мені не віриться, що то зо мною було, повірите? І так хочеться впасти й заголосити на всю землю, чого, й сама не знаю. То це, коли ви приїхали, то хоч яка розрада мені.

— Розрада, Маріє Василівно! А чим я можу вас розрадити?

— Ну, хоч є з ким поговорити.

Вона раптом встала й занепокоїлась. Доктор заохотився її провести. Вона поглянула на нього вдячно й почервоніла. За ворітьми вони повернули ліворуч і пішли низом, городами й левадами.

Кругом поволі сутеніло. На дорозі кволо сідав літній порох, розворушений худобою. Коли вони поминули ставок, де заспокійливо й сонно сюсюкали гуси, й увійшли в левади з рясними кущами калини понад стежкою, — туманна сутінь густіш їх обгорнула вогкістю й холодом.

Марія Василівна зщулилась, тиснулась до доктора й говорила тихим інтимним голосом:

— Ви повірите, Лесю, бувають якісь виключні події в житті людини; і то не в тім, що ви попали з ситого розкішного життя раптом у якісь злидні, - це ще нічого! Я гадаю, з цим ще можна миритись. Адже я всього на своїм віку натерпілась. А ось, раптом, коли попадаєте в якусь прірву і немає вам звідти виходу. Ви розумієте? Я все життя любила світ. Він мені видавався увесь час, як весняний день. Ну от, весняний день, коли небо, як густим цукровим соком, залите сонцем, і сонце те розтопилось і злилось із небом і з землею. А звідусіль пливуть до тебе січні дзвони. І мені здавалось, що той весняний день стояв споконвіку, і я в ньому споконвіку жила. І я йшла своєю стежкою спокійно, не кваплячись, але цілком певно. І ось тепер раптом прірва, Лесю, страшна прірва! Світ, який я так любила, тепер одійшов від мене, і я не почуваю, не люблю його. Мені ніби хтось загнав камінь у груди, і я не можу його викинути.

Вона з розпукою поглянула на доктора своїми глибоко-синіми очима й тиснулась до нього схвильована й нужденна. Лесь мимоволі сторонився, боячись того глибокого схвильованого погляду. А вона довірливо зазирала йому в очі й говорила тепло й інтимно:

— Я можу з усім тут помиритись: і з своїм темним грубим чоловіком, і з селянством, і з тою навалою роботи. В цьому є багато свого здорового й мудрого. Але я ніколи не помирюсь, що мою душу забили в якусь темну в'язницю, що вона не має просвіту.

— Та чому ж так, Марусю? Невже ж таки ви більш ні за що не можете взятись, як тільки господарство?

— Лесику! Ніколи, по-перше! Господарство — це страшний Молох[?], що всмоктує всю тебе, й ніколи й очей звести вгору. А по-друге, — ні з ким. Я тут до страшного самітня. Люди тут вимагають тільки, щоб їм щось давали, — вони ж не вміють і нічого не можуть дати в обмін.