Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Украинская классика
Показать все книги автора:
 

«Оповідання про Майкла Паркера», Майк Йогансен

Перша поява Майкла

Сонце світило дуже добре. Воно світило так весело й яскраво, наче то воно, сонце, а не Конні Стефен, приїхало у Мільвокі й устроїлось на посаду в конторі заводу з цілком конкретною, свідомою метою — бути поближче до Рут.

Воно загравало золотими льоконами на стіні так недвозначно, що Конні упустив з рук провід і ізоляцію і відчув потребу негайно й солідно поміркувати.

Він цілком погоджувався з тим, що їхати з Нью-Йорку в Мільвокі на таку саму посаду було принаймні колосальною дурницею. Але про це було вже запізно думати. Конні Стефен обмірковував тепер куди важніші справи.

— Чи могли б, приміром, ви, — звернувся Конні до сифона з-під содової води, — чи могли б ви одружитися з дурненьким дівчам на прізвище Паркер? Навіть коли б її звали Рут?

Сифон, що в ньому вода сягала вже до руки, легенько засичав, коли Конні взяв його за загривок, і обмежився цією короткою відповіддю.

Але Конні іншої відповіді й не чекав. Ясно було, що на такий вчинок ніхто, окрім нього, Конні, не зміг би спромогтися. Конні взяв з полички пляшку й висисав недопитки. По цьому він шпурнув пляшку в куток.

На тім, одначе, філософські Коннієві вправи не припинилися. Зоставалось іще одне — найсерйозніше питання.

Конні підійшов до дверей і постукав. Замість відповіді перед Конні з’явився неголений, скуйовджений суб’єкт у нічній піжамі. Суб’єкт протирав собі очі. Упоравшися з цим ділом, суб’єкт ширше розтулив очі, й на обличчі його крізь намул двадцятигодинного сну позначився намір щось сказати. Неначе в згоді із золотавим прядивом на стіні, над дверима срібною дротинкою задзеленчав дзвоник.

— Швидше одягайтесь, — засичав Конні й притьмом вилетів з кімнати на східницю. Як і слід було чекати, перед дверима стояла Рут у сірім кашкеті й дивилась на ґудзик на Конніевім піджаку.

— Я дуже рада, м-р Стефен, — сказала Рут, — що ви вже встали. Не знаю, чи заходити мені до вас, чи ні.

Думка Конні на цей предмет була цілком ясна й певна, але він добирав потрібну фразелогію. Рут увійшла, Конні поспішно прослідував за нею, позабувши причинити двері. Рут увійшла в кімнату, сіла коло вікна і зосередила всю увагу на панорамі заднього двору.

— Я думаю, що я все ж таки зайду, — сказала Рут, розглядаючи помпу для поливки вулиць, — я збираюсь послухати, як працюватиме ваша радіола. До речі, можна буде перевірити, чи дають ще нашу об’яву. Здається, я запізнилася з останнім внеском на три дні чи, може, на тиждень. Дад[?] сьогодні в дуже поганому настрої. Він сказав, між іншим, коли його люлька не найдеться й сьогодні, він одішле мене на фарму до дяді Чаленджера. Хоч ви й набридли мені остаточно, але все ж таки я мусіла влаштувати так, щоб люлька знайшлась. Справа в тому, що я не хочу розлучатися з мамою. Стан маминого здоров’я і досі незадовільний.

— Зараз ви почуєте, — сказав Конні й, подержавши в руці шнур, випустив його і почав шукати на підлозі ізоляцію. При цій нагоді він подивився на ноги Рут. Ізоляція лежала в двох футах од її ніг. Рут поспішно підібрала ноги під стілець.

— Мені здавалося б, — сказала Рут, — що ви могли б це зробити дещо раніше. Коли моя пам’ять мене не зраджує, ви повідомляли мене вчора, що ваша радіола установлена й працює.

Конні хотілось пояснити цій женщині, що такі справи, як установлення апарата, не робляться притьмом, без попередніх спроб, але це було б недоцільно. Говорити з нею про серйозні, наукові справи було абсолютно неможливо. Конні з такою ж ясністю почував свою інтелектуальну перевагу над цією женщиною, з якою він бачив, що цей соняшний зайчик не може любити його, корявого клерка з контори машинного заводу. Конні дуже боявся, що вона просто дурненька цяцька і ніколи не зрозуміє його духовних інтересів. Вона розмовляла мовою такою саме банальною і канцелярською, як її прізвище. Але найголовніше — це те, що вона до всього ще й уважала себе за встокрот розумнішу від нього, Константна Стефсна. Зараз він випробує. Сьогодні настав його день. Сьогодні Конні покаже, що інтелект — сила, не менша за красу!

Конні так розвеселився, що, з’єднавши проводи, підійшов до Рут і ухопив її за ручку в ароматній рукавичці.

— Що з вами, м-р Стефен! — гукнула Рут і схопилася із стільця. її блискучі очі дивились просто на Конні. Конні випустив її руку, одступив назад і стукнувсь головою об полицю.

— Ви не хочете дати мені послухати об’яву, — гнівно заявила Рут, — добре, я піду, тобто я вислухаю об’яву й піду.

Рут підійшла до радіоли й повернула кнопку. З рупору виліз гугнявий чоловічий голос.

…Шукає свою дружину, тридцяти літ, на ім’я Норма, на щоці родимий знак; Мунро О’Коннел пропонує сто долярів тому, хто знайде його собаку — данський дог чорний, під хвостом велика біла пляма; всесвітня фірма Кодак нагадує, що назва «кодак» належить виключно цій фірмі й зловжиття цією назвою переслідується по закону; Джеме Паркер, Люція Паркер і Рут Паркер, Мільвокі, Пітсбург-сквер, 12, одшукують свого сина й брата Майкла Пар…

Рипнули двері, й неголений суб’єкт увійшов у кімнату. Він легенько вклонився Рут, підійшов до вікна й сів на стільця, на якому вона сиділа дві хвилини тому.

Рут прикро повернула кнопку; гугнявий осікся, засичав і замовк; Конні подивився на неї: в її очах було сердите запитання.

— Цей верблюд, — пояснив Конні, — приїхав з Більшовизм: він не знає жадного слова по-англійському й навіть погано балакає по-руському. Він з якоїсь там їхньої республіки… екр… екреїніен вона зветься. Ви можете поводитись так, наче його тут немає у кімнаті. Він у мене ночував — шукає тут своїх земляків, чи що.

При слові «верблюд» Рут кинула гнівний погляд на Конні й перевела очі на суб’єкта. Суб’єкт стоїчно дивився у вікно.

— Ви зробили це умисне, — заявила Рут, — якби я знала, нізащо в світі я не зайшла б до вас.

Вона дістала з ридикюля люстерко.

— Я почула те, що мені було треба, і я йду. До речі, я згадала, що мені зовсім і не треба було вашої прекрасної радіоли. Раз, що я могла послухати об’яву в Бетті, а по-друге — я думаю, що я зовсім не запізнилась платити за об’яву, я певна навіть, що заплатила за три дні до строку. Прощайте, містер Стефен. — Рут повернулася йти.

— Люба Рут, — спромігся Конні сипло, — прошу вас усім, що вам дороге, усім на землі, вашим братом, якого ви шукаєте, зостаньтесь тільки на півгодини, благаю вас, зостаньтесь тільки на півгодини, я хочу, щоб ви побалакали з оцим… з цим чужоземцем. Ви зостаньтесь! Зостаньтесь, дуже гаряче прошу вас.

Очі Рут насмішкувато блиснули. Вона повернулась і сіла на краєць стільця.

Я слухаю, — сказала Рут, — але як же ви уявляєте собі мою розмову з цим, як ви сказали, «верблюдом», коли він ні слова не знає по-англійському. Я слухаю, що скаже цей неголений, неввічливий дикобраз.

Рут поклала ридикюль на стіл з радіолою, посунулась зручніше на стільці й приготувалась слухати.

— Бачите, Рут… міс Паркер… — сказав Конні, — він не знає ні слова по-англійському, це так, це правда, але я, я знаю трохи по-руському…

— Ви знаєте по-руському? Це новина! Де ж ви вивчились? Чи не в конторі Баррімора?

Конні стало значно легше на душі. Вона зостається. Якби вона знала, що вона остається для того, щоб побачити його тріюмф.

— Я трохи знаю по-руському, я вивчивсь по-руському в… однієї дівчини, — бухнув Конні нахабно. — Колемесалема-лейкум, — звернувся вій до суб’єкта.

— Лапа ту кен сиратата, — з готовістю одповів суб’єкт, повертаючись на стільці до Конні.

— Він каже, що з охотою розповість вам про Більшовизію, — пояснив Конні швидко. — Гайда Іван сані фюзеляж.

На обличчі Конні блищала сталева самовпевненість. Він безперечно дуже щасливо підібрав подібні слова. Суб’єкт одповів довгою промовою.

— Йому сподобалось у Більшовизії, — перекладав Конні. — Більшовики — бідні, але працьовиті. Розстрілюють там, щонайбільше, розтратників. Він дуже хоче повернутись назад… — перекладав Конні, не зупиняючись ні на секунду.

— Стривайте, — сказала Рут, — спитайте в цього дикуна, чи це правда, що в їхній країні жінок видають по ордерах, як хліб, кукурудзу і все таке?

Конні залопотів знову. Чужинець щось гаряче й пристрасно доводив.

— Він каже, що то неправда. Жінки живуть з чоловіками так само, як і в нас. Там тільки немає таких ідіотських обмежень, як є, приміром, хоч би тут у Штатах, хоч би тут, у Мільвокі, хоч би тут у сім’ї Паркерів, де вважають, що дочка не може вийти заміж, поки не одшукається брат.

— Це він теж вам сказав? — спитала Рут. — Чи це вже ви придумали самі?

Конні хотів сказати щось, але спинивсь: чужинець звівся на ноги й шукав свого бриля.

— Good bye[?], — сказав чужинець. Конні зирнув на Рут.

Рут підвелась і підійшла до чужинця.

— Ви прекрасно вимовляєте по-англійському! — сказала Рут.

— Непогано, — одповів чужинець добірною англійською мовою.

— Чи довго ви перебуваєте в Штатах? — запитала Рут.

— Я жив тут двадцять літ, я тут народився.

— Скажіть, — почала була Рут, але спинилась і повернулась до Конні. Конні душив сміх. Червоний, як парений рак, він схилився над столом і конвульсійно пересмикувався. Очі йому від натуги полізли рогом. Нарешті він не витримав і вибухнув гомеричним колосальним реготом. Він упав на стільця й молотив ногами по підлозі.

— Ідіот, верблюд, дикун, дикобраз, — повторював він, захлинаючись од сміху. — Ідіот, дикун, верблюд, дикобраз… Право ж, Рут, я думав, що ви розумніша все ж таки. — І Конні знову замолотив ногами по підлозі.

— Прощайте, Конні! — сказала Рут.

Конні опам’ятавсь і подивився на неї. Він так перелякавсь, що сміх йому враз пройшов. Він схопився й підбіг до неї. Рут узяла чужинця під руку:

— Ходім додому, голубчику! — сказала вона.

Спочатку Конні не зрозумів. Тон її голосу був наче веселий і м’який, і страшний зміст її слів не дійшов до Конні; він стояв, як закам’янів. Раптом Конні добрав:

— Рут, — закричав він диким голосом, кинувсь на чужинця, одступив назад і подивився на Рут. Вона усміхалась теплим, ласкавим сміхом.

— Я мушу попрохати у вас вибачення. Конні, — серйозно сказав чужинець. — Я Майкл Паркер. Я приїхав учора в Мільвокі. Рут тоді ж розповіла мені, що ви не довіряєте її… її… ну, інтелектуальним здібностям, чи що. Отже, ми з нею виробили маленький плян. Це дівча дуже хотіло переконати вас, що воно розумніше, ніж ви думаєте. А тепер ходім до старого Джемса Паркера.

І він узяв Конні під руку.

Майкл знайомиться з нечистою силою

— Я згадав одну історію, — сказав Майкл Паркер і скинув попіл із своєї сигаретки в коминок. Він солодко востаннє потяг з неї запашний димок і упустив її на жевристе вугілля.

Ніхто не впізнав би в цьому чисто виголеному американцеві в сірому новенькому костюмі того голодранця, що місяць тому з’явився в Мільвокі до Конні Стефена. Тільки камінне підборіддя й опуклі лінії рук під рукавами піджака нагадували, що це був той самий Майкл Паркер уоблі, бунтар, що він завтра може знову з’явитись у тім самім лахмітті, а позавтра випливти з Америки десь в Океанію.

— Я згадав одну історію, — знов сказав Майкл, одвертаючись від вогню. 1 знов ніхто йому не відповів. Конні сидів удвох з Рут у великому кріслі, а Марк Кедлі лежав на канапі, заклавши ноги на поручні.

— Це історія з демонами, — наче вагаючись, сказав Майкл. — Я голосую, — хто хоче слухати про демонів, підійміть руки, — звернувся він до Марка, бо Рут і Конні сиділи, як неживі.

Марк Кедлі примостився на канапі зручніше і підняв угору обидві ноги. — Я слухаю, — сказав Марк Кедлі.

— Це історія з демонами, — почав Майкл, — і трапилась вона на Україні. Я вже казав вам…

— На Україні? — сказав Марк Кедлі. — Хіба на Україні є демони? Нічого не читав про це в газетах. На Україні є козаки й мех… мехновці — теж щось на штиб козаків.

— Марк Кедлі — ти дурень. І треба сказати, що твої папа і мама тут ні при чому. Вони зробили все, що було в їхніх силах. Ти дурень, бо думаєш, що знаєш щось про Україну, бо читав «Нью-Йорк таймз» і інше. Думаю, що ти знаєш про Україну не більше, ніж про Сполучені Штати Північної Америки. Що ти знаєш про Сполучені Штати?

— Нічого, — одверто признався Марк Кедлі. — Я не завідую газетною інформацією… і не думаю, щоб мені колись доручили нею завідувати.

— Так, — сказав Майкл. — І ти так само не знаєш нічого про Україну. Ти можеш прочитати в книгах, що це житниця Радянського Союзу, що цей край багатий вугіллям і білою силою води, що люди, що живуть там, високі на зріст і похмурі, що в них не вистачало на всіх землі і вони виселялися на Канаду, до нас у штати, в Мехіко, в Бразілію. Ти можеш прочитати, що це дика бунтарська нація, що скрізь і всюди складає кадри комуністичних партій. Може, десь ти натрапиш на згадку про їхні пісні. Але ніде ти не прочитаєш, що Україна — це край художників.

Я ніколи не забуду того сумного болючого почуття, що опановує тебе, коли йдеш увечорі вузькими вулицями українського міста. На розі стоїть художник і продає свій твір. З паперу й клею він зліпив зеленолісу гору, під горою криницю й на дахові хати посадив чорно-білу лелеку. Ти не можеш купити цієї гори, бо не знаєш, що з нею робити. Не знає цього і сам художник. Далі ти бачиш жінку, що продає коробочки з гіяцинтами й трояндами на них. Квіти зроблені з морських раковин. Але коробки ці ні до чого, і ти минаєш художницю. Далі ти бачиш старого діда, що навколо нього світяться й грають блудні вогники. Ти підходиш ближче й бачиш, що це гіпсові церкви, вікна заліплено кольоровим папером і всередині горить свічка. На одній з церков замість хреста зірчасте вікно, п’ятикутне, що світить червоним вогнем. Ти хотів би купити церкву, — але хто в ній буде молитись?

Але й українське місто американізується, і художник, що приходить з села, тікає в село назад, у свою хату. У тісних стінах української хати розлитий океан, повінь мистецької фантастики. Ти увіходиш низькими дверима увігнутої монгольської кам’янобудівельної форми і ступаєш у пітьму, у темний вузенький присінок.

Одчиняєш двері, замкнуті на той самий ключ, що ним колись римляни замикали свої вілли на скитських узбережжях, і поринаєш у світло-блакитну затоку. Древні, як сумерійські примітивні коники, візерунки оточують чотири стіни. На полицях рядами чатує гончарний посуд з чорнофігурним і червонофігурним узором. Стіл застелений скатертиною з наївними птахами й химерними людьми, і десь на лутці вікна лежить забута череп’яна, мальована люлька. У такій хаті я вперше побачив Оксану. Я побачив її востаннє в той день, коли батько її Григорій Труш розповідав мені про демонів.

Це було восени, ясного осіннього дня, гострого й різкого, як кисле, міцне ароматне вкраїнське яблуко. Григорій Труш запрягав на дворі коня. Я стояв у хаті — проти мене біля вікна — Оксана.

У тих самих книжках ти міг прочитати, Марку, що українські дівчата — смаглі й чорні, як усі південні жінки, з чорними блискучими очима. І дивно, — навіть пісні їхні співають про чорні або карі очі.

Але найвищий, найтонший, найчистіший тип української дівчини — це високе русяве дівча з темними бровами й ясно-синіми очима. Ніяка прарафаелівська картина не знайде тобі такої тонюньої, тонесенької струни чистої поезії, як ця українська дівчина. Висока, на голову вища од Рут — і вдвоє дужча од тебе, Конні; не знаю, чи є навіть у Марка Кедлі такі точені, налиті життям і нервовою снагою мускули, що піднімали круглі руки Оксани.

Григорій Труш увійшов знадвору і зняв з кілка свою берданку…

— Що таке берданка? — сказав Марк Кедлі.

— Це старовинна, з турецької війни рушниця. За часів громадянської війни зайці обложили Україну, як колись кролі обложили Австралію. Вони винищили гаї і кинулись на фруктові садки. Труш їхав зі мною, у мене були патрони, він хотів привезти додому пару зайців…

— Невже ж він хотів бити зайців з рушниці? — Рут опам’яталась з півсну й стала прислухатись.

— Україна не Англія, — оповідав Майкл. — Зайця легше вбити з берданки, ніж зацькувати собаками. Але слухайте далі.

«Ходім», — сказав Труш. Я одяг пальто й почав шукати кашкета. Оксана розкрила мальовану різьблену скриню й дістала звідти кошлатого шкіряного, вишиваного жовтим шовком по чорній шкірі кожуха. Вона мовчки підійшла до мене й накинула мені його позверх пальта на плечі.

— Для чого це? — сказав я. — Я не боюсь холоду. — Я зняв кожуха й поклав його на лаву. Якби я знав, що буде ввечорі, я взяв би його з собою. Я й досі не можу цього собі простити.

Темні брови Оксани зсунулись — вона не сказала нічого й вийшла з хати. Труш одчинив двері, ми вийшли на двір. Через десять хвилин ми виїхали за село, підвода загуркотіла по сухій глині. Ми наближались до взлісся.

Труш любив розпитуватись у мене про далекі краї. Але сьогодні він чогось мовчав, зайнятий якоюсь настирною думкою. Ми в’їхали в дубовий ліс. Було надвечір, жовте листя потемніло при дорозі — дуби стояли нерухомо, узлісся скінчилось, високі чорні стовбури зносились до темно-зеленої вовни верховіття.

Труш повернувся до мене.

— Скажіть мені, — сказав він, — ви знаєте багато.

— Чимало, — відповів я. Я трішки був здивований з такого приступу.

— Як ви думаєте, чи є на світі… демони… словом — нечиста сила? — У тоні його голосу чути було, що він хоче розповідати.

— Не знаю, — сказав я. — Я не бачив.

— Ви думаєте, що демонів нема? — гостро сказав Труш. — Ви смієтеся з нашої релігії. Я вам розповім, і ви скажете мені, що то було, ви скажете мені — якщо ви знатимете.

— Гаразд, — сказав я, трішки роздратований. — Я скажу, якщо я знатиму.

— Я робив на паперовій фабриці, — на папірні, — сказав Труш. — Мені було років із дванадцять, Я часто зоставався на фабриці до пізньої ночі.

Одного разу, годині о десятій, я зійшов на горище. Там лежали купи паперу — я хотів узяти трохи паперу, щоб купити собі тютюну. Я вже взяв чималий сувій, коли почув, що наді мною щось скавчить і плаче, немов маленьке собача. «Невже ж воно вибралось на дах?» — подумав я собі й підійшов до східців.

Тоді щось заверещало й заскиглило, немов пугач у лісі. Тепер я ясно почув, що це було внизу, аж під папірнею. Я збіг східцями вниз; на фабриці не було ні душі. Я чув, як останні люди вийшли з брами півгодини тому. Я спустивсь бігцем униз. Щось знову заскимліло й… серце мені впало, я упустив папір і задубів, як стояв. Щось затупотіло під папірнею, коло греблі, наче козинячі ноги бігали по дерев’яній підлозі. Потім щось брьохнуло у воду. Може, ви знаєте, що це було?

— Не знаю, — сказав я ліниво. — Може, це була видра. Є такий звір, у нас в Америці його багато. Вона живе на річках.

— Видра? — сказав Труш іронічно. Видно було, що він мені не пойняв віри ні на йоту. — Тоді скажіть мені, що я бачив згодом, на десять років пізніше.

Я вже великий був парубок, мати моя ще були живі. Якось батько поїхав у місто продавати муку. Поїхав волами, сказав, що повернеться в суботу ж увечорі — і не повернувся. Ждали ми його ввесь вечір і добрали: батько попав до шинку.

Мати стали плакати. Ждали до десятої, ждали до одинадцятої години — нема. Мати так і не лягали спати.

Годині о третій уночі мати мене збудили. «Запрягай коня, Грицьку. Поїдеш по батька».

Я встав, запріг коня й поїхав. Було це вдосвіта. Їхав я оцим самим лісом, оцею самою дорогою…

— Дивіться, Григорію Семеновичу, то не заєць побіг отам ліщиною? — сказав я.

Труш сердито подивився на мене і змовк. Десь далеко попереду щось промигтіло попід ліщиною і зникло в гущавині. Було надвечір. Зеленого вже не було, навколо здіймалась сама чорна каламутна маса стовбурів, ліщини, широких кущів. Кінь ішов помалу. Тільки вгорі, поміж тьмаво-синього верховіття, витикались розірвані, пошматані плями зеленавого неба, рожеві позаду й фіолетові попереду. Ліс був, мов сад, немов десь близько чорні дуби розгалужувались у широкі платани, колосальні араукарії і стриміли чорними свічками в небо Єгови й гігантова папороть стелилась оксамитовим ложем.

… — Я їхав тим самим лісом уночі, — сказав Труш. — Я думав про те, що батько пиячить у шинку, пропиває хліб, що ми з матір’ю своїм горбом робили, і зроду вперше лихе подумав на батька. Адже ж він знав, що нам ні з чого буде жити, він знав, що виганяє мене на заробітки в місто, що менші копатимуть коло річки коріння рогози й їстимуть, бо немає хліба. Отже я казав вам — в папірні був я украв трохи бумаги, а тепер я подумав лихе на отця. Може, ви смієтеся, нехай, смійтеся, я кажу вам — нечиста сила жде коло вас, щоб ви помислили лихе. Зроду не думав я такого, а тепер і далі думки запливли. Почав я думати, чи ж є Бог на небі, що допускає таке. Чи ж може Бог дозволити, щоб батько пропивав кров дітей своїх, щоб, як той лютий упир, упивався їхньою кров’ю. І от я подумав, страшно мені теє слово вимовити, що нема, значить, над нами Бога…

Не знаю, чи я посміхнувся, чи ні, було темно, і Труш не міг цього побачити. Він повернувся до мене — мені видні були тільки його блискучі очі.

— Не вірите? — похмуро запитав Труш. — Що ви мені ще скажете, коли докажу до кінця. Кажу вам, подумав я — хоч на одну-однісіньку мить, та все ж подумав, що немає над нами… Бога.

І як тільки я оте подумав, стало мені враз холодно на душі, наче лід навалили мені на серце. Хотів я перехриститися й одігнати од себе ті думки, так ні, таке зло мене на батька взяло, що й не перехристився я й думок тих не покинув. Уже й розвиднілось трішки — отак на світ було, як оце зараз увечері. Виїхав я з цього місця, де ми отепер їдемо, далі на луки. А тут далі, ось скоро побачите, кінчається ліс і виходить лукою до річки — тут коліно й затока. І що більше на світ кладеться, то дужче думаю я лихе на батька й на Бога. От-от не покляну рідного отця вголос останнім словом…