Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Фэнтези
Показать все книги автора: ,
 

«Відьомська доба», Марина Дяченко и др.

… з археологічних розкопок душі Дяченки видобувають живу воду, і тоді — «таке відчуття, що ось-ось зрозумієш головне». Це власне, про будь-який з їхніх творів…

Костянтин Родик

Пролог

Иллюстрация к книге

На те, що він намагався зробити, ось уже кілька століть існувала неоголошена, але сувора заборона.

Те, що він налагодився вчинити, лякало його самого — та він уміло відганяв од себе страх. Дві сухі палички — одна в одній — були ідеально притерті. Приготовано хмиз і мох — всохлі, ламкі, готові зі вдячністю прийняти кожну, найменшу іскру.

Та перше ніж приступити до важкої праці, він поклав долоні на землю й попрохав її зглянутися.

За спиною його мовчали високі смереки в пишних шатах до п’ят. Нижнє, почасти мертве віття тремтіло, наче втомлені чорні руки; неохайною бородою звисав зелений мох.

Мовчав і туман, що схилом сповзав у долину; мовчали далекі гори — сірі, як і небо. Побрязкував дзвіночок — добрий господар повісив його на шию барана з теплим тонким руном. Добрий господар, сріблясте дзенькотіння…

Від приземкуватого житла, непомітного в імлі, повівало димом.

Він перевів дихання. Повільно зняв годинника, запхав глибоко в кишеню, помасував зап’ястя; востаннє озирнувся довкола — і взявся до роботи.

Чисте полум’я народжується саме так — тертям дерева до дерева.

Чиста ватра здійметься до неба, і на кілька годин людина опиниться у безпеці. Коли ж відгорить, аж до ранку треба буде стерегти грань, аби ТА не з’явилась…

Втім, ОТА може прийти й тепер — коли він за роботою і беззахисний. ВОНА вже відчула загрозу і, можливо, нервово принюхується, ловлячи подуви, вітерці, запахи…

Можливо, ВОНА вже поспішає сюди; чоловік озирнувся знову і потроїв зусилля.

На тому, що він чинив, тяжіло тавро заборони — та хіба ж був у нього інший вихід?

Хіба міг він інакше захистити — себе, дітей, худобу, дім?..

Най ті, зі села, відкупляються. Намагаються ЇЙ загодити; його пращури роками не з’являлись у долині і не лягали на сільському цвинтарі — лише тут, на горі, вдома… Ні до кого не піде він на уклін. Він сам зарадить собі.

Дерево пахнуло димочком, що підійнявся з-під його рук. Ще трохи… Коли ВІДЬМА не з’явиться зараз — він майже переміг.

Дим. Солодкий запах. Ритуальна фраза, пучка землі, солі — ось воно, чисте полум’я…

Якусь мить він блаженно відпочивав; потім підвівся й підкинув хмизу. Вогонь. Вузлуваті сині пасма. Чисті… Зі самого ранку він проведе через остигле вугілля дітей — і вони будуть здорові. Проведе корову — і діти будуть ситі… І пройде сам. Зашиє в торбинку чорну вуглину, почепить собі на груди і сміливо погляне в очі… Коли зустріне її.

Він здригнувся. Йому здалося, що іскри в темно-сірому небі летять НЕ ТАК.

Тут? ВОНА? Чи привиділось?..

Він до болю в очах озирав сутінки — близькі стовбури і далекі схили; іскри сипали тепер ЯК НАЛЕЖИТЬ. Отже, примарилось. Почекаємо…

Знову сів. Зчепив пальці на руків’ї віковічної, мов смереки, бартки.

Ватра палала.

Гарячий гнучкий язик вилизував небо; чоловіку здавалось, що світ довкола чорніє, не в змозі змагатися барвами з чистим полум’ям. Що сліпне, а в очах його танцюють вогняні кола, що немає нічого у світі, крім цього світла, яке повнить його силою.

Він стулив повіки і жовтогаряче змінилось яскраво-червоним.

Десь озвався пугач, завовтузилися під землею миші… Червоне коло на внутрішній поверхні повік. Чоловік бачив, як серед білого дня з натугою сходить стрімкою стежиною його жінка, вагітна молодшим сином. Він дивився, як обережно ставить вона набряклі ноги, як полохливо хапається за його простягнену до неї руку — і туга, ніжність, біль утрати стискували йому горло, так, що не передихнути.

Металевий зблиск непорушного топірця. Тиша. Час зупинився.

Він розплющив очі — тепер йому ввижалися діти, що сторóжкою низкою проходили вугіллям. Старший, з постійно опущеними кутиками вуст, похмурий і жорсткий — у свого суворого діда обличчям і характером; середній, схожий на матір — білявий, зі здивованими зеленими очима та рубчиком над верхньою губою; молодший, який не знав материного молока, ледве переступає тонкими слабкими ніжками…

Чоловік поривчасто зітхнув.

Він дивився у вогонь, і йому вдавалось, наче і гори, і ліс позирають туди ж. Наче вони здригаються, зачудовані його сміливостю; давно вже ніхто не творив тут чистої ватри, одна лише іскра якої здатна дощенту спалити півсвіту…

Вітер змінив напрям.

Чоловік продовжував сидіти нерухомо, але тепер очі його не припиняли бодай на мить обмацувати темряву за вогняним колом. Може прийти і Чугайстер. Придибати, аби танцювати біля багаття — кепське, кепське сусідство…

Далеко, у мороці, на порозі приземкуватого будинку пискнув приймач. Північ.

Ледь помітна напруга пробігла підсвіченим гіллям смерек, ледь помітний подув; чоловік теж напружився, і спина його захолола. Примарилось? Стогони… Шелех… Зблиски… Чи ні?..

— Геть, відьмо, — мовив він, повільно зводячи бартку.

Жінка стояла на межі освітленого кола.

І він, уже готовий кинутись, ударити — відсахнувся.

Та, котра прийшла на чисте полум’я, не була відьмою.

Біле, мов молоко, тіло. Знекровлене обличчя; кожною рисою знайоме, тільки очі надто великі, більші, аніж за життя.

Ім’я її так і не зійшло з його вуст, що більше не корилися йому; жінка повільно похитала головою, не відводячи дивного, прозорого, журливого погляду. Тонка шкіра просвічує наскрізь. До щему рідне обличчя.

— Ти… прийшла… а діти… сплять.

Що ще він міг сказати?!

— Діти… сплять. Я скажу їм… що ти… приходила.

Заперечний порух голови.

Він підвівся. Зробив крок. І ще… Ще; варто простягнути руку — і пальці відчують тканину її сорочки. Тепло її шкіри. Дотик волосся.

І все повернеться.

Забув про чисте вогнище. Забув про відьму — безтямно тягнувся у темряву, за тією, під чиїми ногами не хилилися трави. Вона відступала, наче ваблячи, всміхалася збентежено безтілесними вустами.

— Заче… кай…

Обличчя її раптом змінилось. Тепер у тьмяних очах жінки стояв жах; вона дивилася йому за спину.

Він озирнувся.

Там, де серед темряви палало полум’я, стояв Чугайстир.

Лісовик, що полює на нявок. Який прийшов задля того, аби зжерти цю жінку, нявку, нав.

І хоча біла постать уже розчинилась у мороці лісу — чоловік знав, як легко Чугайстир наздожене її. За мить.

Він ступив уперед, білими пальцями стискаючи непотрібну бартку. Що Чугайстрові до малого топірця з гострим лезом. Людям відомий лише один спосіб зупинити його. Ненадовго…

Широким жестом чоловік розкинув руки:

— Потанцюймо? Потанцюймо, дядьку!

Лісове породження мовчало, на широкому обличчі, вкритому кільчастим хутром, проступив глум. Надто близько нявка, жадана здобич. Чугайстир не припинить полювання навіть заради улюбленої втіхи…

— Танцюймо?! — чоловік хвацько присів, і бартка в його руках закрутилася широким сяйливим колом.

— Навіщо стоїш на моєму шляху? — спитав Чугайстир. Голос — наче поскрип старої смереки.

Чоловік зупинився і трохи не впустив топірця.

— Нявка несе тобі смерть, — чорні собачі губи Чугайстра розтягнулися в усміху. — Та все ж ти не хочеш, аби я знищив її?

Чоловік мовчав, Чугайстир нахилився до нього:

— Хай ти здолаєш відьму — нявки тобі не здолати, бо вона — це почасти ти сам… Ти не боїшся жити — та все ж не бажаєш, аби я знищив твою наву?

Людина мовчала.

— Добре ж, — сказав Чугайстир, і від голосу його злякано здригнулись ялиці. — Най твоя нявка затягне тебе в імлу понад урвищем.

Лісовик пішов.

Смерекове віття на шляху його не тремтіло.

Розділ 1

Иллюстрация к книге

… І тоді Івга дозволила собі розпружитись. Уперше за останній час.

Людина, яка всі ці дні сторожко вивчала її, нарешті заспокоїлась і навіть розцвіла. Від якогось із жартів рудої, мов соняшник, дівчини її майбутній свекор розреготався до сліз — коли ж відсміявся, зажадав, аби невістка припинила величати його «професором», а називала, як належиться — «тато». І вона розквітнула й собі.

Так починався вечір у родинному колі… І коло вогню; Івга сама розкладала багаття посеред галявини для вечірок.

… — Серденько аби бажало, інше все ж аби могло! — Професор виявився просто-таки «душею товариства». — Там, де двоє, скоро й третій, там, де троє, стане десять; п’ємо, щоби було, діти, нас чимбільш у цьому світі!..

У високих вікнах її майбутнього дому палало червоне призахідне сонце. Вікнах будинку, своїм череп’яним дахом і, головне, балконом, повитим виноградною лозою схожого на етикетку від пляшки старого вина. Тремтів у височині сяйливий мідяний флюгер. Через двір чвалав Назар, несучи під пахвою кошик зі стравами, і постійно щось губив — то рушник, то серветки, то картоплину.

А «тато» наладнав мандоліну; репертуар цього поважного чоловіка складався здебільше з пустотливих, грайливих пісень. Від сміху Івга двічі впустила у вогнище канапку; «душа товариства» зблискував очима і плів таке, від чого проступав сором’язливий рум’янець навіть у Назара.

Раптом професор притиснув струни долонею, поглянув у полум’я — і почав зовсім іншим тоном, щось співуче, з драматичним сюжетом, де і морячка, і зеленоволоса русалка жадали отримати красеня-капітана…

Назар ліг у траву, і голова його впокоїлася на колінах Івги. «Тато» незворушно відкоркував чергову пляшку, одним ковтком відсьорбнув півкелиха і заспівав студентську ліричну; Івзі кортіло підспівувати, але вона не знала ні слів, ані мелодії, і тому просто відкривала і закривала рота, як риба, аж раптом у ніжну мелодію втрутився гуркіт двигуна.

— Хтось їде, — сонно повідомив Назар.

Івга знову напружилась. Вона не любила ні новин, ані змін. І взагалі — сюрпризів. Тим більше зараз, коли вона розімліла, розчинилась у своєму щасті. Коли в неї немає сил боронити свою хистку внутрішню рівновагу. Непроханий гість — агресор, що вдерся в її світ, де врешті-решт, опісля стількох поневірянь, панують порядок і спокій…

Вельми крихкий спокій. Сторонній звук, і його наче й не було.

Назар з жалем забрав голову з її колін. Підвівся; радо посміхнувся батькові:

— У Клавдія нова машина? Зелений «ґраф» з антеною?

Професор одразу відклав мандоліну:

— Клав?! Оце так-так… Нумо, діти мої, розважатимемося до ранку…

Дівчина мовчала. Недобре, коли помітять її розчарування. Певно — це старий друг і треба йому зрадіти. Навряд чи зла людина спричинилася б до такої бурхливої радости професора. І Назар не почав би баламутити біля воріт: гойдатися на стулці й, на кшталт ґвардійця, віддавати честь тому, хто сидів за кермом.

— А тепер, Руда, я тебе з видатною особистістю… Руда, та що з тобою?!

Зелена машина повільно вкотилася у двір. Ввічливо, наче вишколена жива істота — але фари її здалися Івзі порожніми очима страховиська. Кусень хліба став їй у горлі — ні проковтнути, ні виплюнути; із закутків її тіла здіймалася каламутна нудота. Вона пам’ятала це відчуття — але тоді, вперше, було воно не до порівняння слабшим. Та тепер…

— Івго, що з тобою?!

Назар уже трусив руку того, хто вийшов з машини; Івга бачила тільки спину прибульця. Біла сорочка. Темне волосся. Доглянута, гладенька, волосок до волоска, потилиця…

— Івго?!

— Запаморочення, — ледве видушила вона з себе. — Вибачте, мені б до будинку… Прилягти…

Просто перед нею спалахнули його підозріливі, стурбовані й щасливі очі:

— Руда?! Ти?.. Дідом буду, ні?..

Назар вів прибульця до вогнища; тепер Івга могла роздивитись усміхнене обличчя несподіваного гостя. Незнайоме. Ні, не його бачила вона того разу, ні…

Назар відчув недобре й одним стрибком опинився поруч. Від дотику його рук відпустило — втім, ненадовго.

— Вибачте, — вона змучено розтягнула губи, намагаючись дивитися повз гостя.

А той усе ще всміхався. Здається, співчутливо.

Назар узяв її на руки. Притиснув до себе, мов кошеня, і поніс додому, ошелешено зазираючи в очі:

— Руденька… Чи ти з’їла що, чи… Руденька… Слухай, може лікаря?..

Вона всміхнулася так заспокійливо, як тільки змогла.

Він вніс її на ґанок. Не зважаючи на кволий протест, втягнув на другий поверх — легко, тільки сходинки жалібно вискнули; коліном відчинив двері до її кімнати, вклав до ліжка і сів поруч, не випускаючи її рук.

— Соромно, незручно… — вона закусила губу.

Назар хитнув головою, струшуючи з чола жорсткий чубок:

— Пусте… Клавдій — своя людина.

Івга зітхнула — так глибоко, що повітря дісталося аж до п’ят. Нудота минала, але гарячкове тремтіння не припинялося. Бідний Назар, яка несподівана брехня. Як щиро він зрадів… Вона, виходить, даремно морочила собі голову, і всі ці сльози в подушку також дарма.

Назар…

Вона відчула наплив такої шаленої ніжности, аж довелося сховати обличчя. Ніжности і сорому. Тому, що вона мимохіть збрехала. Причина її сьогоднішньої млости не має нічого спільного з радісним очікуванням нащадків…

— Руденька, га?..

Вона провела пальцем по синій жилці на його твердій чоловічій руці:

— Незручно. Піди до них, скажи… Я зараз…

Він ковтнув слину. Знову спитати не наважився; провів долонею їй по щоці. Підвівся, відійшов до дверей; повернувся. Поцілував її у маківку. Зірвався з місця, підстрибнув аж до стелі й хитнув важку люстру, аж дзенькнули ґрона підвісків.

— Хлопчисько… — Івга понад силу розтягнула губи в усмішку. — Послухай… А Клавдій — хто?

Назар звів брови:

— Тобто?

Вона не змогла сформулювати чіткіше і змовчала.

— Клавдій, — Назар почухав за вухом, — він чудовий… Батьків старий друг. Ну, а ще він Великий Інквізитор міста Віжни. Ось і все.

— Угу, — Івга заплющила очі. — Йди.

Знову зойкнули дерев’яні сходи — Назар стрибав через дві сходинки. Івга споглядала за грою тіней на стелі. Прохолодна постіль її пекла, мов вогонь.

 

Обидвоє мовчали, і досить довго. Не було потреби в словах; вони мовчазно насолоджувалися літнім вечором, багаттям і товариством один одного. Гість мляво мружився, вогник біля вуст його повільно поглинав тендітне тільце дорогої цигарки; господар тримав над полум’ям шматок масної шинки на шпичаку.

З дому вийшов Назар. Підійшов, розгублено розвів руки:

— Ось так вийшло, Клавдію… А я мріяв вас познайомити.

Той, кого звали Клавдієм, похитав головою — усе зрозуміло.

— Що ж ти покинув її?.. — уїдливо спитав професор соціології Юліан Мітець, — …саму?

Назар схвилювався:

— Я, власне, тільки хотів… Клавдію, ну, вона вибачення…

Гість нетерпляче махнув рукою — зрозуміло, годі теревенити. Назар провинно всміхнувся і поквапився назад; двоє чоловіків біля вогнища простежили за ним поглядом.

— Пам’ятаєш? — спитав стиха професор. — Стосовно Назара. Я побоювався…

Клавдій кивнув:

— Еге ж… Він ніяк не дорослішав.

Професор переможно скинув голову:

— Що роблять з нами жінки, Клаве!.. Вип’єш?

Гість із найзагадковішим виразом обличчя витягнув зі внутрішньої кишені пласку, мов камбала, пляшечку:

— А я от тільки вчора з Еґре, столиці виноробства. Такого ось хабара мені підсунули. Заздрісно?

— Не може бути! — з театральним подивом вигукнув професор. — Але ж як доречно, друже, просто напрочуд!

Обидва розумілися на вині, професор і пив, як знавець, — ретельно і зосереджено, милуючися рубіновою рідиною в бокалі.

— А в мене онуки будуть, — нарешті повідомив він. — Повно-повнісінько, цілий дім. Я так і думав, що ти знову тиняєшся провінціями. Я телефонував…

— Справи, — невиразно озвався гість. — Діла праведні заради загального блага. У тебе буде гожа невістка, Юле. Коли весілля?

— Думаю, десь у жовтні.

— Ще не визначились? — здивувався гість.

Господар благально скинув руки:

— Не смійся, я всього тиждень, як… Назар мене познайомив. Боявся, що розгніваюсь.

— Але ти не вергав громи… І добре, — схвалив Клавдій.

Професор заходився коло мандоліни. Гість дивився, як турботливо підтягує він струни, і собі потягнув з вузької золотавої пачки нову цигарку:

— Юле…

Господар чомусь здригнувся. Облишив свою справу й з подивом утупився в гостя:

— Га?

Клавдій видобув з багаття гілку, розжарену на кінці:

— Юле… От же… Не знаю, як сказати.

— Відьом своїх лякай, — насупився професор. — Мене не треба. То?..

Гість глибоко ковтнув дим, не зводячи з приятеля примружених, ледь запалених очей:

— Звісно, ти знаєш, що вона відьма?

— Хто? — по-дурному перепитав Юліян.

— Твоя невістка, — гість ще раз затягнувся. — Майбутня невістка. Як її, до речі?..

— Івга, — механічно відповів господар. Рвучко підвівся. — Що?!

— Івга, — роздумливо повторив Клавдій.

— Ти розумієш, що кажеш? — глухо поцікавився професор. Його співрозмовник відвів погляд:

— Юлеку… За двадцять п’ять років цієї пекельної роботи… Я визначаю ЇХ навіть за розмитими чорно-білими фото. І, що найсумніше, ВОНИ мене також… ЇМ од мене млосно. Івга занедужала не тому, що вагітна, а через те, що поруч опинився лютий я.

Професор сів.

— Недобре, що ти не знав, — зітхнув Клавдій. — Я думав, що… Але це можна пробачити, Юле. Вони, особливо молоді, ще й з глухої провінції… Дуже бояться. Можливо, вона Назару сказала?

— Помовч, — пробурмотів Юліян, безтямно тягнучи одну і ту саму струну. — О, чорт!..

У руках його опинився кілочок од мандоліни. А за мить по тому — у згарищі, і жарини тривожно спалахнули синім вогнем.

Його співрозмовник витримав паузу:

— Власне, нічого жахливого не… Є стільки щасливих сімей, де жінка — відьма. Ти знаєш, скільки в одній лише столиці легальних ЇХ? Тих, кого ми просто тримаємо на обліку?

Струна, яку урвав господар, скрутилася спіраллю.

— Юлеку…

— Замовч.

З дому вийшов Назар. Трохи збентежений, навіть засмучений:

— Сказала — поспить. Їй краще… ніби… Батьку?!

Професор відвернувся:

— Будь такий ласкавий, звари нам кави.

Хлопець не ворухнувся. Коли він нервував, то починав кліпати, як лялька, яку міцно трясуть. Нервовий тик.

— Батьку…

— Назаре.

Гість несподівано посміхнувся:

— Усе гаразд. Іди…

Обидва напружено мовчали, поки за хлопцем не зачинилися двері кухні. І ще кілька довгих обтяжливих хвилин.

— Юлеку, — повільно мовив гість. — Ти розумний хлопець… Завжди був. А тепер, хай йому біс, я починаю думати, що краще б мені цей маленький факт — приховати. Коли-небудь потім, у спокійних умовах…

— Що ти верзеш?!

Професор відкинув мандоліну, що жалібно дзенькнула. Гість несхвально знизав плечима — але змовчав.

— Ти… — господар звів подих. — Відьма… У моєму домі… з моїм сином… Таємно… Яка гидота. Гидота, Клаве…

Підвівся, вбив руки глибоко в кишені; голос його набув вимогливих ноток:

— Я прошу тебе, Клавдію, поговорити з Назаром просто зараз. Я не бажаю… Жодної хвилини…

— Юле? — здивувався Клавдій. — Що я можу йому сказати? Кінець кінцем, коли він любить її…

— Любить?!

Якийсь час Юліан кружляв довкола вогнища, не знаходячи слів. Нарешті всівся на місце — і за виразом його обличчя гість зрозумів, що той узяв таки себе в руки, міцно і надійно.

— Я так зрозумів, — безбарвним голосом почав професор, — ти зобов’язаний забрати її? Задля обліку і контролю.

— Я — ні, — гість закурив третю цигарку, — цим займаються дещо інші люди. От наказати, аби її… це я, і справді…

— Прошу тебе — не в моєму домі, — мовив господар глухо. — Я не хотів би…

— Та навіщо її брати?! — його співрозмовник збив з елегантних сірих штанів чорну сніжинку кіптяви. — Сама прийде, куди треба і, запевняю тебе, жоден сусіда…

— Начхати мені на сусідів!

Обличчя господаря наллялося жовчю. Якби годину тому хтось був свідком свята зі співами, він був би вражений зміною, що сталася з Юліаном Мітецем.

— …На сусідів, але не на сина; ініційована відьма чи ні… Ти дивишся на це очима, чорт, спеціаліста, а я… — професор затнувся. Підвівся. Пішов до дому.

— На місці твого сина я б не послухався, — сказав йому в спину Клавдій.

Назар з’явився через півгодини; про людину, що зазнала раптового потрясіння, говорять — постаріла на очах. З Назаром сталося зворотнє — молодий чоловік, який нещодавно на руках вніс свою майбутню дружину в дім, тепер був зляканим, смертельно ображеним хлопчаком.

— Клавдію?

Друг сім’ї, поки лишався на самоті, покінчив з пачкою своїх цигарок і тепер дивився, як тліє серед вугілля порожня коробка.

— Назаре, вона сама тобі розповіла б. Не сьогодні завтра… Але не сказати твоєму батькові я не міг. Це було б, м-м-м… негарно з мого боку. Непорядно. Так?

Назар ковтнув гострий, гіркий клубок.

— Може, вона сама не знає? Раптом?!

Клавдій завагався, чи не збрехати. Але зітхнув і похитав головою:

— На жаль, ВОНИ завжди і все знають про себе.

— Вона брехала мені, — сказав Назар глухо.

Клавдій засмучено знизав плечима.

*  *  *

Івга не спала — натягнула на голову ковдру, скрутилася клубком і уявила себе равликом. У хатинці, в мушлі — затишно і тепло, усе, що за стінами — байдуже і безпечне…

Але уявлення закінчилось, а вечір — ні; хтось ходив будинком, перемовлявся стиха… Запрацював двигун.

Зайшов Назар. Не вмикав світла, мовчки стояв у напівмороці, біля самих дверей; Івга напружилась, але почати розмову сміливости не вистачало.

— Як ти? — спитав Назар, і вона зрозуміла, що він знає… — Як почуваєш себе?..

Як? — спитала себе Івга. Як воша в перукарні. Легкий дискомфорт.

Назар мовчав; під його поглядом вона була саме цією дрібною тварючкою, що облудно потрапила в цей великий, прекрасний, людський світ.

— Ну, добраніч, — сказав Назар дерев’яним голосом і причинив за собою двері.

… Кілька хвилин дівчина була нерухома — тільки все міцніше стискали руку її зуби. І ось схопилась, увімкнула торшер і заходилася рвучко збирати речі.

Гарячкова робота допомогла їй звільнитися від думок; патрала шафу, вивертала тумбу… Шмаття виявилося несподівано багато, а старенька дорожня сумка, супутниця в мандрах, — маленькою і немісткою.

Вона відзвичаїлася від такого життя. Коли все майно — у старій спортивній сумці. Розслабилася, розімліла…

Усвідомлення втрати прохромило її, наче іржава голка. Вона опустила руки, сіла на підлогу і закусила губу, аби не розридатись. Згодом, згодом, усі сльози — потім…