Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Исторический детектив
Показать все книги автора:
 

«Смерть у Бреслау», Марек Краєвський

  • А нині — час всевидючий викрив шлюб,
  • Що цим ім’ям був негідний зватися,
  • Дитя з отцем рівняючи [?].

Софокл. Цар Едіп.

I

Дрезден, понеділок 17 липня 1950 року.

П’ята година пополудні

 

Липнева спека була нестерпною. Завідувач відділення психіатричної лікарні Ернст Беннерт провів долонею по великому лисому черепу. Тоді уважно, наче хіромант, глянув на мокру долоню. Пагорб Венери був липким від поту, на лінії життя виблискували його дрібні краплини. Дві мухи судомно впивалися в слід, залишений на цераті склянкою солодкого чаю. Вікно кабінету заливало сяйво безжального заходу сонця.

У кабінеті сидів ще один чоловік із лискучою чорного чуприною. Спека, здавалося, анітрохи йому не заважала. Він з насолодою підставляв під сонячні прикрашене вусами обличчя із паростками щетини. Тоді потер щоку долонею, на тильному боці якої напружився витатуйований скорпіон. Чоловік глянув на Беннерта. Його примружені від сонця очі враз стали уважними.

— Ми обидвоє знаємо, лікарю, — промовив він із виразним чужомовним акцентом, — що ви не відмовите організації, яку я представляю.

Беннерт це знав. Він поглянув у вікно й замість колись показної, а зараз обшарпаної кам’яниці на розі, побачив заледенілі сибірські простори, замерзлі ріки, снігові замети й людські кінцівки, що стирчали звідтіля. Побачив сарай, у якому кістяки в продертих мундирах змагалися за місце біля залізної пічки, де жеврів вогонь. Один із них нагадував Беннертові попереднього директора клініки, доктора Штайнбрунна, який півроку тому не дав згоди Штазі[?] на допит одного з пацієнтів.

Протер очі, підвівся й перехилився через підвіконня. Знайома картина: молода мати картає неслухняну дитину, хурчить вантажівка, що перевозить цеглу.

— Авжеж, майоре Махмадов. Я особисто впущу вас у відділення й ви допитаєте пацієнта. Ніхто вас не побачить.

— Цього мені й треба. Отже, до побачення опівночі. — Махмадов змахнув з вусів крихти тютюну. Підвівся й пригладив штани на стегнах. Коли він натиснув на клямку, почувся голосний ляскіт. Майор різко обернувся. Беннерт дурнувато всміхався. У руках тримав скручену руркою газету «Нойєсте Дойчланд». Дві мертві мухи лежали розчавлені на цераті.

Дрезден, того ж таки 17 липня 1950 року.Північ

Завдяки своїй уяві пацієнт Герберт Анвальдт витримав у «домі тортур», як він називав дрезденську психіатричну клініку на Марієн-алеє, уже п’ять років. Завдяки уяві дійсність зазнавала дивовижних перетворень: саме їй він завдячував тим, що стусани й штурхани санітарів оберталися на лагідні пестощі, сморід фекалій ставав запахом весняного саду, крики хворих — бароковими кантатами, а обдерті стіни вкривалися фресками Джотто. Фантазія корилася йому: за роки тренувань він зумів видресирувати її до такого рівня, що, наприклад, цілковито подолав у собі те, що не дозволило б йому витримати ув’язнення, а саме — жагу до жіночого тіла. Йому не довелося, немов старозавітному мудрецеві, «притлумлювати вогонь у лоні своїм». Вогонь той давно згас.

Але уява зраджувала його, коли бачив маленьких рухливих комах, що бігали по палаті. Їхні брунатно-жовті черевця миготіли в шпаринах між дошками паркету, рухливі вусики визирали з-за умивальника. Окремі особини заповзали на ковдру: вагітна самиця, яка тягла за собою блідий кокон, породистий самець, що високо підносив своє тіло на хистких ніжках, безпорадне маля, яке ворушило навколо себе тоненькими вусиками — усе це призводило до того, що Анвальдтів мозок стрясали електричні розряди нейронів. Увесь він болісно зіщулювався, шкіру кололи рухливі вусики, а в уяві його лоскотали тисячі ніжок. Тоді він шаленів і ставав небезпечним для інших пацієнтів, особливо відтоді, як зауважив, що дехто з них ловить комах у сірникові коробки й підкидає йому до ліжка. Лише запах засобу від тарганів заспокоював пошарпані нерви. Справу полегшило б переміщення хворого до якоїсь, менш затарганеної лікарні в іншому місті, але тут виникали непередбачувані бюрократичні перешкоди й чергові директори відмовлялися від цієї думки. Доктор Беннерт обмежився переведенням Анвальдта до одномісної невеличкої палати, у якій трохи частіше проводили дезінсекцію. У періоди, що передували навалі тарганів, пацієнт Анвальдт був спокійним і займався здебільшого вивченням семітських мов.

За цим заняттям і застав його під час обходу санітар Юрґен Копп. Попри те, що директор Беннерт несподівано звільнив його від нинішнього чергування, Копп не мав наміру полишати лікарню. Він зачинив двері Анвальдтової палати й попрямував до відділення в сусідньому будинку. Гра у скат була пристрастю, яка охопила увесь обслуговуючий персонал лікарні. Копп оголосив винову масть і вийшов трефовим валетом, аби стягти її. Та не встиг він навіть зібрати «взятку», як усі почули нелюдський зойк, що розітнув темне подвір’я.

— Цікаво, хто це так горлянку дере? — замислився Фоґель.

— Це Анвальдт. У нього якраз засвітилося, — засміявся Копп. — Певне, знову таргана побачив.

Копп мав рацію, але тільки почасти. Це й справді кричав Анвальдт, проте не через таргана: підлогою його палати, кумедно посіпуючи довгими хвостиками, прогулювалися чотири великі чорні пустельні скорпіони.

Бреслау, субота 13 травня 1933 року.Перша година ночі

Мадам ле Ґеф, угорка із псевдофранцузьким прізвищем, знала, як принадити бреславських клієнтів. Вона не витратила ні пфеніга на оголошення в газеті чи рекламу, а розпочала з безпосередніх звертань до зацікавлених осіб. Поклавшись на свою безпомильну інтуїцію, вона виписала з телефонної та адресної книг міста Бреслау десь із сотню прізвищ. Потому одна дорога повія, у якої були зв’язки в усьому місті, перевірила список, і виявилося, що це переважно прізвища заможних чоловіків. Крім цього, мадам зробила список бреславських лікарів, а також викладачів політехніки та університету. Усім їм вона надіслала делікатні листи в конвертах, які не викликали жодної підозри. У листах повідомлялося про відкриття нового клубу, де найвибагливіші панове можуть утамувати всі свої бажання. Друга хвиля реклами поширювалася в чоловічих клубах, лазнях, кондитерських і вар’єте. Щедро винагороджувані гардеробники й портьє таємно від альфонсів, які платили їм за звідництво, упихали клієнтам до рук і кишень пальт напахчені карточки, прикрашені малюнком пухкенької Венери в чорних панчохах і циліндрі.

Попри праведне обурення преси та два судові процеси, клуб мадам ле Ґеф став популярним. Своїми принадами клієнтів удовольняло, залежно від побажань, тридцять дівчат і двоє юнаків.

У салоні не бракувало й артистичних виступів. «Артисток» набирали з персоналу закладу та здебільшого тут виступали щедро оплачувані танцівниці з кабаре «Імперіал» чи якогось театрика моделей. Два вечори на тиждень облаштовували в східному стилі (танець, і не лише живота, кількох «єгиптянок», котрі виступали в кабаре щодня), два — у класичному (вакханалія), один у розгульно-німецькому (Гайді[?] в мереживних панталонах), а один призначався для ексклюзивних гостей, які переважно винаймали цілий клуб для зустрічей, що не потребували розголосу. По понеділках заклад не працював. Невдовзі було запроваджено телефонні замовлення і прусський особняк, знаний як «Надслензанський замок» у підбреславському Опорові, став відомим на все місто. Інвестиції швидко окупилися, тим паче, що мадам не була єдиним інвестором. Левову частку витрат узяло на себе Бреславське управління поліції. Ця установа отримувала дивіденди не лише в матеріальному вигляді. Отож усі були задоволені, а найбільше — випадкові й постійні клієнти. Кількість останніх постійно зростала. Бо де ж іще професор сходознавства Отто Андре міг, озброївшись кинджалом й одягши тюрбан на голову, наздоганяти беззахисну гурію аби заволодіти нею серед пурпурових подушок, де ж іще директор міського театру Фріц Райнфельд міг підставляти свою тлусту спину під солодкі удари черевиків для верхової їзди, що їх йому завдавала струнка амазонка?

Мадам добре розуміла чоловіків і була щасливою, коли їй удавалося вдовольнити їхні потреби. Такого щастя вона зазнала нещодавно, коли знайшла для заступника начальника кримінального відділу управління поліції, радника Ебергарда Мокка, двійко дівчат, які вміли грати в шахи. До цього невисокого, міцно збудованого брюнета з густим хвилястим волоссям, мадам відчувала особливу симпатію. Радник ніколи не забував про квіти для мадам і дрібні подарунки для дівчат, що охоче його обслуговували. Він був спокійний і мовчазний, обожнював шаради й бридж, шахи й повних блондинок. Свої пристрасті він міг утамовувати в мадам ле Ґеф без жодних обмежень. Приходив завжди по п’ятницях опівночі, заходив у бічні двері і, не звертаючи уваги на артистичні виступи, йшов до своєї улюбленої кімнати, де на нього чекали дві одаліски. Вони перевдягали його в шовковий халат, годували кав’яром і напували червоним райнвайном. Мокк сидів непорушно, і лише його руки кружляли по алебастровій шкірі невільниць. Після вечері з однією з них він сідав за партію в шахи. Тим часом інша залазила під стіл і робила там те, про що мали поняття ще доісторичні племена. Та, що грала з Мокком у шахи, знала: кожен вдалий хід асоціювався з певною еротичною позою. Отож, по втраті пішака або фігури, Мокк підводився з-за столу й улягався зі своєю партнеркою на дивані, де вони протягом кількох хвилин відтворювали відповідну позу.

Згідно принципів, що їх Мокк установив для себе самого, йому не вільно було втамовувати пристрасті, якщо котрась із суперниць ставила йому шах або мат. Одного разу так уже сталося. Тоді він підвівся з-за столу, дав дівчатам по квітці й вийшов, приховуючи гнів і невдоволення під знущальною посмішкою. Потому він уже ніколи не дозволяв собі втрачати пильність за грою в шахи.

Після однієї з таких довгих партій Мокк відпочивав на дивані, читаючи дівчатам свої розважання про людські характери. То була його третя пристрасть, яку він виявляв лише у своєму улюбленому клубі. Кримінальний радник, поціновувач античної літератури, який приголомшував своїх підлеглих довгими латинськими цитатами, вирішив позмагатись із Непотом[?] і Теофрастом[?], складаючи, не без талану, характеристики осіб, з якими йому доводилося зустрічатись. За основу цих описів правили власні спостереження та поліційні справи. Десь раз на місяць він створював опис однієї людини, а вже існуючі доповнював новими фактами. Нові доповнення й характеристики добряче затуманювали втомлені дівочі голівки. Та незважаючи на це, вони сиділи біля ніг Мокка, вдивлялися в його круглі очі й відчували, як у клієнтовій душі здіймається хвиля щастя.

Дійсно, кримінальний радник Мокк був щасливим і, виходячи зазвичай близько третьої ночі, робив дівчатам невеличкі подарунки, а сонному портьє давав на чай. Моккове щастя відчував навіть візник, що відвозив його тихою о цій порі Ґрюбшенер-штрасе до солідної кам’яниці на Редіґер-пляц, де радник засинав обіч дружини, слухаючи цокання годинника й вигуки візників та молочарів.

На жаль, у ніч з 12 на 13 травня 1933 року радник Ебергард Мокк не зазнав щастя в обіймах дівчат мадам ле Ґеф. Він саме розігрував цікавий сицилійський захист, коли мадам делікатно постукала у двері.

За мить вона постукала ще раз. Мокк засопів, запнув халата, підвівся й відчинив двері. Його обличчя було позбавлене емоцій, але мадам знала, що відчуває чоловік, якому хтось перебиває вишукану еротично-шахову забаву.

— Любий пане раднику, — власниця клубу вирішила обійтися без зайвих, на її думку, перепросин. — Унизу на вас чекає ваш асистент.

Мокк ґречно подякував, швидко вбрався за допомогою послужливих одалісок (одна зав’язувала краватку, інша застібала брюки й сорочку), вийняв з портфеля дві невеличкі коробки цукерок і попрощався з безутішними шахістками. Кинув «на добраніч» мадам, збіг униз сходами і з розгону наскочив на свого асистента Макса Форстнера, що стояв у холі, спершись на кришталевий абажур торшера. Кришталеві підвіски застережливо задзеленчали.

— Баронесу Марієтту фон дер Мальтен зґвалтовано й убито, — видушив із себе Форстнер.

Мокк збіг східцями ґанку в подвір’я, впав на сидіння чорного «Адлера», дещо заголосно захряснув двері й запалив цигарку. Форстнер квапливо сів за кермо й увімкнув двигун. Рушили мовчки. Перетнули міст через Слензу. Нарешті Мокк зібрався з думками.

— Як ви мене тут розшукали? — запитав радник, уважно роздивляючись мур комунального цвинтаря, що пропливав праворуч. На тлі неба виразно стримів трикутний фронтон крематорію.

— Про ваше місцезнаходження, пане раднику, мені повідомив пан кримінальний директор, доктор Мюльгауз. — Форстнер стенув плечима, наче хотів цим сказати: «Усім відомо, де Мокк буває по п’ятницях».

— Не дозволяйте собі подібних речей, Форстнере, — Мокк уважно глянув на нього, — поки ви лише мій асистент.

Це пролунало погрозливо, але не справило на Форстнера жодного враження. Мокк не зводив погляду з його широкого обличчя («мала, товста, руда тварюка») і вже вкотре вирішив, усупереч здоровому глуздові, знищити нахабного підлеглого.

Це було не так легко, бо Форстнера прийнято до кримінального відділу водночас із приходом нового президента поліції, фанатичного нациста обер-групенфюрера СА[?] Едмунда Гайнеса. Мокк дізнався, що його асистентові протегує не лише Гайнес. Він може похвалитися гарними стосунками із самим новим обер-президентом Сілезії, Гельмутом Брюкнером, якого нацисти призначили невдовзі після того, як виграли вибори до Рейхстагу. Але радник працював у поліції майже чверть століття й знав, що знищити можна будь-кого. Доки він мав владу, доки шефом кримінального відділу був старий масон і ліберал Гайнріх Мюльгауз, Мокк міг не допускати Форстнера до важливих справ і відсилати його, наприклад, переписувати повій під готелем «Савой» на Тауенцін-пляц або перевіряти документи в гомосексуалістів під пам’ятником імператриці Августі на променаді біля школи мистецтв. Найдужче Мокка дратувало те, що йому не було відомо про жодні Форстнерові слабинки — його справа була чиста, а щоденні спостереження підказували тільки одну стислу характеристику: «тупий служака». Щоправда, близькі стосунки з Гайнесом, про якого скрізь знали як про педераста, викликали в Моккові невиразні підозри, хоча цього було замало, аби підпорядкувати собі того «жучка» — агента Гестапо Форстнера.

Вони доїжджали до Зоннен-пляц. Місто вирувало внутрішнім життям. Скреготів, повертаючи, трамвай, що віз робітників другої зміни з фабрики Лінке, Гофманна і Ляухгаммера, миготіли газові ліхтарі. Завернули праворуч, на Ґартен-штрасе. Біля ринку тіснилися підводи з картоплею й капустою, сторож сецесійної кам’яниці на розі Театер-штрасе, лаючись, ремонтував ліхтар біля брами. Двійко п’яних студентів зачіпало повій, які гордо прогулювалися з парасольками під концертним залом. Проминули салон автомобілів Коченройтера і Вальдшмідта, будинок Сілезького ландтагу й кілька готелів. З нічного неба сіявся дрібний імлистий дощик.

«Адлер» зупинився навпроти головного вокзалу на Тайхеккер-штрасе, біля лазні. Мокк і Форстнер вийшли з машини. Їхні плащі й капелюхи вкрилися водяним пилом, мжичка осідала на Моккову темну щетину й гладко поголені щоки Форстнера. Спотикаючись об рейки, вони перейшли на бічну колію. Довкола стояли поліцейські в мундирах і залізничники, збуджено обговорючи те, що сталося. Якраз надходив, характерно накульгуючи, поліційний фотограф Гельмут Елерс.

До Мокка наблизився старий поліцейський з гасовою лампою. Його присилали у випадку особливо жахливих злочинів.

— Кримінальний вахмістр Еміль Коблішке з’явився, — звично відрапортував він, хоч у цьому й не було потреби. Радник добре знав своїх підлеглих. Коблішке долонею затулив цигарку й уважно подивився на Мокка.

— Там, де опиняються пан радник і я, мусить бути щось страшне, — він очима вказав на вагон-салон, на якому видніла табличка «Берлін-Бреслау». — А тут дуже страшне.

У коридорі салону всі троє обережно переступили через тіло залізничника. Той лежав на підлозі, на спухлому обличчі застигла маска болю. Слідів крові не було. Коблішке схопив труп за комір і посадовив його. Голова залізничника схилилася набік, а коли поліцейський розстебнув комір мундира, Мокк і Форстнер схилилися над спиною потерпілого.

— Емілю, дай-но ближче цю лампу. Нічого не видно, — кинув Мокк.

Коблішке поставив лампу й перевернув труп на живіт. Звільнив одну руку від рукава мундира й сорочки, а тоді рвучко шарпнув, оголивши спину й плечі небіжчика. Підніс ближче лампу. Поліцейські зауважили на потилиці й лопатці кілька червоних плямок із синьою припухлістю. Між лопатками залізничника лежали три розчавлені мертві скорпіони.

— І такі три комахи можуть убити людину? — Форстнер уперше продемонстрував своє невігластво.

— То не комахи, Форстнере, а павукоподібні. — Мокк навіть не намагався приховати зневагу в голосі. — Окрім того, розтин ще попереду.

Якщо у випадку із залізничником поліцейські ще могли мати якісь сумніви, то причина смерті двох жінок у салоні була аж надто очевидною.

Мокк часто ловив себе на тому, що трагічна звістка викликає в нього невідповідні думки, а жахливі картини злочинів — веселощі. Коли у Валбжиху померла його мати, найперша його думка була про побутові проблеми, а саме: що робити зі старим, величезним диваном, якого не можна було витягти ані крізь вікно, ані крізь двері? А від вигляду худих, блідих литок божевільного жебрака, котрий лупцював якогось хлопчину біля колишнього будинку управління поліції на Шубрюкке 49, на нього напав дурнуватий сміх. Так само й тепер, коли Форстнер послизнувся в калюжі крові, що заливала підлогу салону, Мокк вибухнув сміхом. Коблішке не сподівався від радника такої реакції. Сам він у житті бачив багато дечого, але картина в салоні вже вдруге змусила його нервово здригнутися. Форстнер вийшов із приміщення. Мокк розпочав огляд.

Сімнадцятирічна Марієтта фон дер Мальтен лежала на підлозі, оголена від пояса донизу. Її розпущене попелясте густе волосся, наче губка, просякло кров’ю. Обличчя, здавалося, було спотворене раптовим паралічем. Гірлянди кишок висіли обабіч розпанаханого тіла. У роздертому шлунку видніли неперетравлені рештки їжі. Моккові здалося, що він щось зауважив у черевній порожнині. Долаючи відразу, схилився над тілом дівчини. Сморід був нестерпний. Мокк ковтнув слину. Серед крові й слизу вовтузився невеликий жвавий скорпіон.

Форстнера знудило й він ригав у туалеті. Коблішке кумедно підстрибнув, бо щось хруснуло у нього під черевиком.

— Scheisse[?], та їх тут до біса! — скрикнув він.

Чоловіки уважно оглянули всі кутки салону й розчавили ще трьох скорпіонів.

— Слава Богу, жоден із них нас не вкусив, — важко відсапувався Коблішке. — Бо лежали б зараз як той, у коридорі.

Упевнившись, що у вагоні більше немає небезпечних створінь, вони підійшли до другої жертви, панни Франсуази Дебрю, гувернантки баронеси. Жінка, що мала на вигляд трохи за сорок, ізсунувшись додолу, лежала на бильцях канапи. Подерті панчохи, набряклі вени на литках, задерта аж попід пахви скромна сукня з білим комірцем. Ріденьке волосся, що його стара панна звичайно вкладала в старомодну «дульку», розпатлалось. Зуби затискали спухлий язик. На шиї було зашморгнуто шнур від портьєр. Мокк із відразою оглянув труп і полегшено зітхнув: він ніде не побачив скорпіона.

— Найдивніше ось що, — Коблішке вказав на стіну салону, оббиту синьою тканиною в блакитні смужки. Між вікнами вагону виднів напис. Два рядки дивних знаків. Кримінальний радник наблизив до них обличчя. Знову проковтнув слину.

— Так-так… — Коблішке вмент збагнув, про що йдеться. — Хтось написав це кров’ю…

 

Мокк сказав запопадливому Форстнерові, що додому його відвозити не треба. Він повільно йшов у розстебнутому пальті й відчував тягар своїх п’ятдесяти років. За півгодини був уже серед знайомих будинків. Спинився під аркою однієї з кам’яниць на Опіц-штрасе й глянув на годинник. Четверта. Зазвичай о цін порі він повертався з п’ятничних «шахів». Але ще ніколи ці вишукані «партії» не втомлювали його так сильно, як сьогоднішні події.

Вкладаючись обіч дружини, Мокк вслухався в цокання годинника. Засинаючи, пригадав сцену з молодих літ. Двадцятирічним студентом він гостював у своїх далеких родичів під Требницею й залицявся там до дружини управителя маєтку. Врешті, після численних невдалих спроб він домовився з нею про побачення. Сидів на березі річки під старим дубом, упевнений, що сьогодні нарешті насититься її звабним тілом. Курячи цигарку, Мокк прислухався до сварки кількох сільських дівчаток, що гралися по той бік річки. Жорстокі створіння верескливими голосками проганяли кривеньку дівчинку, дражнячи її кульгою. Дитина стояла над водою й дивилася в бік Мокка. У простягнутій руці тримала стару ляльку, заштопане платтячко тріпотіло на вітрі, свіжоначищені черевички були замащені глиною. Раптом Мокк усвідомив, що вона нагадує йому птаху з перебитим крилом. Він дивився на дівчинку і раптом розплакався.