Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Маньяки
Показать все книги автора:
 

«Коло смерті», Кріс Тведт

Цю книжку я присвячую своєму батькові. Гадаю, вона б йому сподобалася…

Пролог

Ґерд мугикала собі під ніс, пораючись коло своїх котиків. Вона щодня доглядала їх. Витирала, переставляла місцями, одних ставила на підвіконня, інших повертала на попереднє місце на стелаж або в куток на касетку, успадковану від мами. Крихітні котики з невинними оченятами й різнобарвними кокардами з'явилися тут з різних кінців світу. Деяких купила сама, але більшість упродовж років дарували їй друзі та родичі. Усі знали, що вона любить котів, однак через алергію не може завести собі живого кошеняти, тому й колекціонує порцелянових.

У душі вона рада була тій алергії, однак нікому не зізнавалася. Насправді не дуже любила справжніх котів. Надто вони незалежні, ходять, куди захочуть, роблять, що заманеться. Ґерд терпіти не могла їхнього лінивого потягування, рисочок-зіниць, гострих пазурів. Коти, справжні коти, були маленькими вбивцями. Її ж котики гарно і мирно вживалися на підвіконні з пташками, розмальованими пастельними фарбами. Таке їй більше було до душі.

Вона й далі безгучно мугикала: «Love is in the air. Everywhere I look around». Аж зашарілася. Ніби нівроку доросла жінка, а нипає з самого ранку вівторка помешканням, наспівуючи пісні про кохання! Однак опиратися бажанню співати не могла. Вона була така щаслива! Він запитав, і вона відповіла згодою. У серпні стане нареченою, так вони домовилися. П'ятдесят минуло, ще й нецілована майже, зате в серпні вийде заміж.

Вона не стрималася, одразу зателефонувала матері й повідомила радісну новину, та матір, звісно, не зраділа. Ледве видушила з себе привітання, а тоді завела довгу тираду про те, що тепер Ґерд не матиме на неї часу, тому вона вже може перебратися до богодільні; як зле вона почувається, аж Ґерд почав уриватися терпець, ледь не гримнула на матір, щоб та замовкла. Однак стрималася. Ніколи собі такого не дозволяла. Терпляче слухала, «так, мамо», «ні, мамо», запевнила, що завжди дбатиме про неї. Завжди.

Згодом, після розмови, Ґерд відчула, як її шпигнуло таке добре знайоме почуття нечистого сумління. Ледь відчутна млість під грудиною від каяття за невиправдані материні сподівання, від усвідомлення, що ніколи не зможе сповна віддячитися матері за пожертвувані роки, здоров'я, любов, лиш би вона, Ґерд, жила щасливо. Колись треба позбуватися того відчуття вічної провини. Вона щаслива. Вона хоче бути щасливою. Вона собі на це заслужила. Два рожеві котики переселилися з полички на підвіконня. Два блакитні перебралися з підвіконня на поличку.

Ґерд непокоїло тільки те, про що він розповів їй після того, як вона погодилась з ним одружитися. Він розплакався. Спершу вона подумала, що то сльози щастя і полегші, але він почав говорити, розповідати про своє життя, і вона збагнула, що річ в іншому. То було щось більше. Щось таке приголомшливе й неймовірне, у що їй важко буде повірити.

Жінка труснула головою. Його історія й досі видавалася їй неймовірною. Наче не з ним відбувалася. Милий, привітний, обачний Ґустав. Він був настільки обережний, що це вона, по суті, взяла ініціативу в їхніх стосунках до своїх рук. Вона підштовхувала його до рішучіших кроків. Вона поцілувала його першою, а не навпаки. Вона взяла його руку й поклала собі на груди, йому аж подих перехопило. Це вона, врешті, завела його до спальні, куди досі не ступала чоловіча нога, вимкнула світло і любощами скріпила їхнє кохання. Ґустав був… боязкий. Іншого слова годі дібрати.

Перша думка була: вони не зможуть справити весілля. Бо це неможливо. Але вона знайшла вихід. Пояснила Ґуставові, що йому треба робити, і він погодився. Потім вони разом помолилися і знову полюбилися, та вже не так, як першого разу. Несамовитіше, ніби нараз стали ближчими. Уперше в житті Ґерд відчула себе сильною.

У двері подзвонили. Ґерд здивувалася, бо ж нікого не чекала. На порозі стояв кремезний чоловік з волоссям, пов'язаним у кінський хвіст.

— Слухаю? — мовила вона. — Чим можу допомогти?

— Ти Ґерд Ґарсгол? — запитав чоловік.

Жінка на мить завагалася. Безпідставна тривога сколихнулася у грудях, але вона її відігнала. Це ж вівторок, будній ранок, надворі білий день, дім, у якому вона прожила все своє доросле життя. Сусіди навколо.

— Так, це я…

А тоді двері наче вибухнули їй в обличчя.

Частина I

 

Розділ 1

Раптом ніби морозом сипонуло мені по спині, безпричинна моторош змусила здригнутися й затремтіти. Лише мій клієнт помітив це. Він зиркнув на мене трохи здивовано, а тоді криво усміхнувся.

— Примару побачив, Мікаелю Бренне?

Та притичина пригадається мені за багато тижнів. Крива посмішка чоловіка, якого прозивали Греком. Тиша в судовій залі, уривана лише сухим шерехом паперів на столі прокурора. Блискуча, з краплинами поту лисина судді Стенерсена, який сидів, обхопивши голову руками, ніби спав. Розморені присяжні — десять ледь притомних, апатичних статистів, виснажених багатоденним сидінням у нестерпній задусі й вислуховуванням безконечних пояснень свідків. І ось тоді, саме тієї миті, як дрож пронизав мене, лише за кілька кілометрів від того місця, де я сидів, упріваючи під своєю чорною мантією, розігралися події, яким дуже скоро судилося перевернути все моє життя. Але я ще того не знав, тому усміхнувся у відповідь Грекові, стенув плечима й мовив:

— Так, мабуть. Не від тутешнього ж холоду цокотять зуби…

Чому його прозвали Греком, ніхто вже й не пригадує. Може, через чорне волосся, блискуче від гелю чи лаку, чи що він там вживає, аби прилизати його до потилиці й сховати лисину. А може, через вічний, темний заріст, що тінню укривав його щоки.

У поєднанні з бездоганно скроєними костюмами й дорогими, трохи занадто барвистими сорочками він дуже скидався на південноєвропейського гангстера.

Однак звали його Ганс Міккельсен і, наскільки я знав, жодної краплини екзотичної крові не текло в його жилах. Гадаю, він не страждав від схожості з гангстером. Ганс Міккельсен був гангстером, дуже навіть успішним, а це рідкість. Надзвичайно мало злочинців самі обирають свій шлях. Здебільшого в кримінальний світ потрапляють випадково — через поганих друзів, поганий алкоголь, погані ідеї та наркотики. Життя їхнє схоже на вервечку взаємопов'язаних лих і непередбачених обставин. А якщо вдасться зірвати куш, вони вмить готові його проциндрити, пустити за вітром, просіяти крізь пальці.

З Греком усе інакше. Він був, певною мірою, інтелігентною людиною, хоч і без жодної освіти. Мабуть, за інших стартових обставин зміг би зробити добру, цілком законну бізнесову кар'єру. У кожному разі, позбавлений будь-яких докорів сумління, він зміг би вижити в найгірших тарапатах. Він був сутенером, він був контрабандистом, він був найбільшим шахраєм міста, він причетний до всіх оборудок, де можна було заробити гроші, але ніколи не світився, завжди залишався у тіні. Грек ніколи не бруднив рук, інші за нього виконували чорну роботу. Тому його важко було впіймати на гарячому, тому його ненавиділа поліція. Роками він вислизав їй з рук, за ним числилися хіба дрібні крадіжки. Але тепер Грек потрапив у скрутне становище. Під час однієї потужної, за місцевими масштабами, операції поліція скористалася усіма їй доступними ресурсами й найновішими методами. Вона зламала його поштову скриньку, пересіяла всі е-мейли, проникла в організацію, прослуховувала телефони, наставила жучків у його помешканні та в офісі, навіть в авті, аж врешті прокурор назбирав стільки звинувачувального матеріалу, що з'явився реальний шанс потопити Грека. Однак Грек був обережною людиною, уживав своїх заходів безпеки, у розмовах вдавався до умовних кодів або ж говорив туманно, натяками і ніколи нічого не записував. У кінцевому підсумку доказів виявилося недостатньо, щоб висунути звинувачення, уся робота й ресурси пішли б псові під хвіст, якби не такий собі чоловічок на ім'я Ґустав Німан.

Одного сльотливого осіннього вечора він заявився до начальника міської поліції додому, поводився так ґречно і ввічливо, що поліцмейстер, недовго повагавшись, дозволив йому увійти до помешкання. За горням чаю на кухні Німан розповів, що багато років вів бухгалтерію Ганса Міккельсена, але тепер кається і готовий викласти все, що знає про незаконну діяльність Грека. Прокуророві тільки того й треба було: свідка з найближчого оточення, з допомогою якого можна було б підтвердити всі підозри, підкласти фундамент під звинувачення, звести могутній мур, схопити ту славнозвісну червону нить, і ось уже Ганс Міккельсен у пастці.

 

Та Грек зовсім не скидався на звіра в пастці. Я упрівав під мантією, а тому хоч би що. Грек нахилився до мене й прошепотів:

— Чого ми тут стовбичимо? Чого чекаємо? Чому б просто не зробити перерву?

— Бо суддя хоче динамічного процесу, а перерви забирають час. Доки всі вийдуть, доки потім знову займуть свої місця. Ти ж знаєш, як воно… — я глянув на годинника. — Та свідок спізнюється лише… на одну хвилину.

— Хто має свідчити?

— Ревізор.

— Що за ревізор?

— Його найняла поліція для проведення ревізії рахунків нічного клубу Зебра.

Грек відмахнувся рукою.

— А це навіщо? Я не маю ніякого стосунку до того клубу.

— Німан каже, що ти його власник.

— Ґустав Німан, — з притиском мовив Грек, ніби вкладаючи в ті слова всю зневагу світу, — убогий негідник…

— Можливо. Але цей убогий може засадити тебе за ґрати до кінця життя.

— Еге ж, знаю. Ти не раз мені казав, що все залежить від Німана. Коли він має свідчити?

— Завтра зранку. Завтра вирішальний день.

— Ага. Якщо прийде…

Я стрепенувся.

— Ти не впоров, бува, якоїсь дурниці, Міккельсене?

— Що ти маєш на увазі?

— Чи не послав, скажімо, когось до нього додому, щоб змусити змінити свідчення?

— Звісно, ні!

— Сподіваюся, — мовив я, але щось насторожило мене в його погляді, щось, що зазвичай надійно ховалося за бездоганно плеканим фасадом, і я знову відчув, як моторош морозом сипонула по спині.

Я струсив її з себе й підвівся.

— Ваша честь!

Суддя Стенерсен рвучко підвів голову, короткозорі очі уп'ялися в мене.

— Слухаю, пане адвокате?

— Я пропоную зробити перерву, щоб не варитися тут у задусі, чекаючи свідка.

Стенерсен важко зітхнув, перевів погляд на прокурора:

— Що там зі свідком?

Прокурор подивився на свого годинника.

— Уже б мав бути тут, мабуть, трохи спізнюється. Можемо, взяти п'ять хвилин…

 

Я вийшов надвір вдихнути трохи свіжого повітря. Став у затінку сходів, що вели до головного входу, прихилившись спиною до масивної колони. Площа перед будівлею суду купалася в яскравому сонячному сяйві. Поодинокі чоловіки при костюмах кудись цілеспрямовано поспішали з теками документів у руках, але більшість перехожих манджали собі з безтурботним виглядом, нікуди не кваплячись. Троє дівчат сиділи на лавочці, ласуючи морозивом. Кілька дітей лазили по скульптурах посеред площі. Я раптом гостро позаздрив їм усім. Нараз захотілося здерти з себе мантію, розпустити краватку й купити морозива. Та я цього не зробив. Натомість обернувся спиною до залитої білим сонцем площі, усміхнених дівчат, галасливих дітей і важко почвалав угору сходами.

У дверях я ледь не збив з ніг струнку молоду жінку зі стосом тек у руках.

— Вибачте, — промовив я, а тоді впізнав у жінці Сюнне.

— Мікаель! — Сюнне холодно дивилася на мене. — Трохи запізно вибачатися, як гадаєш? — з тими словами вона, мов фурія, вилетіла з дверей, не удостоївши мене більше жодним поглядом.

Я остовпіло дивився їй услід. Сюнне Берґстрьом була кілька років моєю помічницею. Рік тому я відмовився взяти її до себе партнером. Сюнне, справедливо почуваючись скривдженою, пішла з фірми й відкрила власну справу. Образи так мені й не подарувала. Вона мала рацію, я ж досі не попросив у неї вибачення, хоча добре знав за собою провину.

 

Свідок ще не з'явився. Сидіти в душній залі чи вислуховувати безкінечне скиглення Грека, коли ж я нарешті переламаю хід справи, було понад мої сили. Тому я став у коридорі неподалік дверей апеляційного суду, оперся на поруччя й задивився відсутнім поглядом униз, у фойє. Несподівана зустріч з Сюнне прикро мене діткнула. Ми й словом не перекинулися за шість місяців, і мені майже вдалося витіснити із свідомості докори сумління за свій непорядний вчинок. Від зустрічі з нею, від холоду й ворожості в її погляді, відчуття провини спалахнуло з новою силою. Я зітхнув. Краєм ока помітив наближення прокурора.

— Щойно телефонував свідок, — повідомив він. — Застряг в автомобільному корку, мабуть, якась аварія сталася в тунелі. Але хвилин за десять буде…

Я кивнув.

— То й добре. Про мене, міг би й не приїжджати.

— Розумію… Не надто приємний свідок для твого клієнта.

— Не він мене турбує, а дядько-ревізор. Боюся, як би не заснути…

Його сміх, короткий і голосний, різонув несподівано вухо. Прокурор Ульв Ґарман зазвичай дуже поважний чоловік, і, наскільки я міг судити, не надто наділений почуттям гумору й геть позбавлений особистого шарму. Та, попри це, я не мав нічого проти нього як представника звинувачення у суді. Він був професіоналом до кінчиків пальців, а тому з ним легко було мати справу. Однак Ульв належав до жорстких супротивників: точний у формулюваннях, методичний, з доброю юридичною головою на плечах. А ще він боєць, який ненавидить програвати, завжди добре підготовлений, ніколи не допускає ляпів. Волосся всякчас ніби щойно підстрижене, проділ ідеально рівний, вузол краватки тугий, сорочка сліпучо біла й бездоганно випрасувана. Мимоволі я торкнувся власної манишки, теж старанно відпрасованої, але вона лише трохи виднілася з-під мантії, навколо комірця.

— Ти зробив блискучу кар'єру за останні роки, Бренне, — мовив Ульв. — Такий стрімкий ріст направду вражає. У пресі тебе називають одним з п'яти найкваліфікованіших адвокатів Норвегії.

Я здвигнув плечима.

— Не вір усьому, що пишуть у пресі.

— Та я й з власного досвіду знаю, який ти добрий фахівець. Однак у цій справі твоя фаховість не допоможе. І не має значення, профі ти чи ні, і вже зовсім байдуже, заснеш ти з нудьги, а чи вставиш в очі сірники. Однаково твій клієнт загримить за ґрати.

— Можливо…

— Не можливо! Я гарантую, так воно й буде! Ми залучили до розслідування цієї справи величезні ресурси. Грекові… тобто Гансові Міккельсену надто довго дозволялося плювати на суспільство. Сам знаєш, що це правда.

Я знову стенув плечима.

— Я не знаю, що правда, а що — ні, Ґармане, і мене це мало обходить. Суть не в цьому…

— У чому ж тоді?

— Істина живе не в судовій залі. Якщо вже бути зовсім чесним, то мало де так безсоромно брешуть, як тут. Легалізована брехня. Свідки брешуть. І ми брешемо, еге ж, і прокурори, і адвокати. Висмикуємо з дійсності випадкові клаптики та й зшиваємо докупи в гладку оповідку. Але оповідка — це не правда. Судові справи лише випадково дотичні до дійсності, юристи мають більше спільного з письменниками, аніж з представниками інших професій. Це — гра. Гра, яку ми іноді виграємо, іноді програємо…

Я сподівався протесту з його боку, бо Ульв Ґарман людина запальна, часто, виступаючи зі звинуваченнями в суді, закипав старозавітним гнівом, та він лише глянув на мене якимсь дивним поглядом своїх темних очей.

— То ось так ти це бачиш, Бренне? Цікавий кут зору. Грека все одно засудять… — сказав він і пішов зустрічати свого свідка.

Я знав, він має рацію. Останніми роками моя кар'єра шалено росла. Я виграв чимало справ, деякі навіть зовсім безнадійні, але цю, знаю, виграти неможливо. Правосуддя, якщо таке існує, вже простягнуло руку по Ганса Міккельсена. «Та судовий процес — річ дуже непередбачувана, — подумав я. — Іноді трапляється щось геть неочікуване. Чого ніхто не вмів завбачити. Щось, що може змінити все.»

Ці свої думки я теж згадаю, але значно пізніше. Я повернувся до судової зали. До гнітючої задухи, до прискіпливих запитань Ульва Ґармана, до нестерпно занудливого, як я й передбачав, свідка-ревізора.

Розділ 2

— Мені вже досить цих спізнень, — не приховував роздратування суддя Стенерсен наступного ранку.

Стенерсен мав м'який і терплячий характер, тож я собі подумав, чи не гаряч спричинилася до того, що всі, немов показилися. Тривала спека так всоталася у товстезні мури будівлі суду, що різниця між відносно прохолодним ранішнім повітрям і задухою приміщення була разючою.

Ульв Ґарман глянув на суддю.

— Даруйте, Ваша честь, я його викликав до суду. Не привозити ж мені кожного свідка особисто…

— Гм, — хмикнув суддя. — Може, зателефонуйте йому… як звати свідка, пане прокуроре?

— Німан. Ґустав Німан, бухгалтер підсудного.

— Ага. Спробуйте його розшукати. Суд не має наміру сидіти тут, склавши руки! — Стенерсен підвівся і так рвучко вийшов з зали, що двоє інших суддів аж за кілька секунд отямилися і кинулися йому навздогін.

Я перекинув мантію через стілець і рушив до кімнати помічників суддів. Там зазвичай можна було випити кави.

— Привіт, Мікаелю, — привітався Тофте. — Як справи?

Я стенув плечима.

— З біса тягнеться…

Ми випили кави в комфортній мовчанці. Крізь двері до сусідньої кімнати долітав голос прокурора, і, хоч я не міг розрізнити слів, голос не видався мені надто лагідним. Я тицьнув великим пальцем у напрямку зачинених дверей.

— Що з Ґарманом?

— Не може розшукати свого свідка.

— Знову транспортний корок?

— Хтозна. Якщо тільки твій клієнт чогось не утнув…

Я заперечно похитав головою.

— Він не аж такий дурний.

— Гадаєш? — з сумнівом у голосі запитав Тофте, який ледь не все своє життя пропрацював у поліції, перш ніж стати судовим службовцем. — Хіба для злочинців існують обмеження їхньої глупоти?

 

Ґустав Німан зник. Він не відповідав на телефонні дзвінки, не відчиняв дверей, а коли прокурор Ґарман наказав поліцейському патрулеві виламати двері, будинок виявився порожнім.

— Скидається на те, що він зібрав речі й поїхав з дому, — повідомив Ґарман, коли знову розпочалося судове засідання. — Важко сказати напевне…

— Що ви маєте на увазі, пане прокуроре? — запитав суддя.

— Одежні шафи відчинені, всюди валяється одяг, ніби чоловік поспіхом пакував валізи, але хтозна, як було насправді. Не виключені й інші варіанти…

— Наприклад?

— Німан є головним фігурантом у справі. Очевидно, що його відсутність на руку підсудному. Ми не можемо ігнорувати можливість заподіяти йому шкоду.

Я зірвався зі стільця, ще Ґарман і речення не закінчив.

— Ваша честь, я протестую! Це безпідставні звинувачення. Натяки на причетність мого клієнта до зникнення свідка не витримують жодної критики.

— Так-так, пане адвокате, усе гаразд. А вас, пане прокуроре, прошу утриматись від домислів.

— Слухаюсь, Ваша честь. Мені шкода… — пробубонів Ґарман.

Однак вдоволена складка навколо його уст свідчила, що насправді йому анітрохи не шкода.

— То що тепер, пане прокуроре? Продовжимо з іншими свідками, доки ви шукаєте Ґустава Німана?

Ґарман похитав головою.

— Ні, Ваша честь. Він, як уже мовилося, головний свідок у справі. Немає сенсу вислуховувати інших свідків без його свідчення.

Майже чутно було, як Стенерсен зітхнув.

— Гаразд, прокуроре. Отож нема іншої ради, як зачекати, доки з'явиться свідок.

— Нам потрібний ордер на затримання Ґустава Німана, пане суддя.

— Так, звісно, — знову зітхання. — Сподіваюся, усе це не займе надто багато часу…

 

Грек лише похитав головою.

— Навіть не уявляю, Бренне, — а, помітивши мій допитливий погляд, додав: — Чесно кажучи, зникнення Німана не має до мене жодного стосунку.

Він почувався невимушено і здавався щирим, але Ганс Міккельсен купу людей надурив на своєму віку, і я знав, що обманюю сам себе, гадаючи, ніби зможу щось відчитати в його очах чи міміці обличчя.

 

Пішки до контори менше ста метрів. Я перетнув площу перед будівлею суду, повернув за квітковою крамницею на куті вулиць і потрапив у маленький, короткий провулок, де й була моя контора. У самому низу вулички вигравали на гладкій морській поверхні спокусливі блищики, вітрильники погойдувалися біля причалу. Я проминув крихітну крамничку потішних дрібничок, яка тут ще з часів мого дитинства — справжнє ельдорадо причіпних кумедних носів, сверблячого порошку, подушок, що пукають, сигарет-обманок. Через два будинкові під'їзди — мій під'їзд з табличкою Адвокати Рюд, Ула, Бренне&Со. Зовсім нова латунна табличка, ще блискуча й сяюча. Фінн Рюд заснував фірму, але рік тому вийшов на пенсію. Петер Ула ще в розквіті сил. Він не лише мій колега по роботі, а й найближчий друг. Ми знаємося багато років, зі студентської лави. Це він кілька років тому вмовив мене покінчити з життям самотнього вовка і стати його партнером у фірмі. То був вдалий хід. Останніми роками ми стабільно і впевнено розширювали нашу діяльність. Нові клієнти йшли потоком, постійно доводилося збільшувати штат юристів, ми зуміли стати найпрестижнішою адвокатською конторою у цьому місті. Торік ми навіть взяли двох нових партнерів і додали в назві фірми «&Со». Обидва правники були молодими, старанними, енергійними й амбіційними.

Коли я увійшов до приймальні, один з них, Ганс Улав Тунґесвік, стояв, схилившись над стійкою рецепції. За стійкою сиділа Єва, м'яка й по-материнському добра. Вона працювала в нас ще до моєї появи, давала всьому лад. Тепер її щоки палахкотіли рум'янцем, а замість звичного щирого усміху — стримано стулені уста.

— Доброго дня! — привітався я. — Що таке? Щось трапилося?

— Та ні, нічого не трапилося, — відповів Ганс Улав. — Я лише нагадую Єві, що години роботи обов'язкові для всіх..

— Зайди до мене на хвилинку, Гансе Улаве, — кинув я на ходу.

 

У моєму кабінеті було неприбрано й спекотно. За останні два тижні я сюди майже не заглядав, у застояному повітрі тхнуло пилюкою. Я відчинив нарозтвір вікно і впустив досередини літо з запахами викидних газів та розігрітого сонцем асфальту, шум вулиці, ячання чайок, крикливі голоси туристів. А тоді обернувся до Ганса Улава.

— Що то було?

Той здвигнув плечима.