Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Фэнтези
Показать все книги автора:
 

«Володар драконів», Корнелія Функе

Присвячується Уве Вайтендорфу

Погані новини

У Долині драконів панував сонний спокій. З моря клубочився туман, стелячись між горами. У вологому мареві лунав тихий пташиний щебет, сонце ховалося за хмарами.

Раптом схилом донизу шмигнув щур. Він спіткнувся, стрімголов скотившись замшілим камінням, і знову став на лапи.

— Я ж казав! — бурчав він собі під ніс. — Я ж їм казав!

Він покрутив гострим носом, прислухався і чкурнув до ялинового лісочку біля підніжжя найвищої гори.

— Ще восени… — бурмотів щур. — Я відчував ще восени, але вони не хотіли мені вірити! Вони почувалися тут у безпеці. У безпеці, аякже! Що за маячня!

Під зігнутими ялинками було темно, так темно, що не кожен помітив би в скелі розщелину. Туман затягувало у неї, як у жерло труби.

— Вони нічого не знають, — буркотів щур. — У цьому вся біда. Вони нічого не знають про світ. Анічогісінько.

Уважно роздивившись довкола, він зник у розщелині, за якою таїлася простора печера. Щур прошмигнув усередину, але біля самого входу хтось схопив його за хвіст і підніс вгору:

— Привіт, Щуре! Ти що тут робиш?

Щур потягнувся було вкусити волохаті пальці, які його тримали, але в зубах у нього залишилося лише кілька волосків кобольдового хутра. Він розлючено сплюнув.

— Сірчана шкурко! — засичав він. — А ну відпусти мене негайно, дурнувата пожирателько грибів. У мене немає часу на твої кобольдові жарти!

— Немає часу? — Сірчана шкурка всадовила щура собі на лапу. Це була дівчинка-кобольд, заввишки з дитину, з плямистою шерстю і ясними котячими очима. — 3 чого б це, Щурику, в тебе немає часу? Що в тебе за важливі справи? Хочеш попросити дракона, щоб захистив тебе від голодних котів?

— Кішки тут ні до чого! — злобно просичав щур. Він не любив кобольдів. Зате всі дракони люблять ці волохаті морди. Вони слухають їхні дивакуваті пісеньки, коли їм не спиться. А якщо дракону сумно, ніхто не може розважити його краще, аніж ось такий нахабний, нікчемний кобольд.

— У мене погані новини, якщо хочеш знати, гірше нікуди, — прогугнявив щур. — Але я розповім все тільки Лунгу, і вже точно не тобі.

— Погані новини? Гриб запліснявілий! Як, цікаво? — Сірчана шкурка почухала живіт.

— Відпусти мене негайно! — розлючено прогарчав щур.

— Добре, відпущу, — Сірчана шкурка розчаровано зітхнула і пустила щура на кам’яну долівку печери. — Але знай, що він ще спить.

— Отже, я його розбуджу, — просичав щур і кинувся вглиб печери, туди, де палало блакитне вогнище, розганяючи темряву і сирість гірських надр.

За язиками полум’я спав дракон. Він згорнувся клубком і поклав голову на лапи. Його довгий зубчастий хвіст звивався навколо вогнища. Луска виблискувала у відсвітах полум’я, а на стіні печери вимальовувалася величезна тінь. Щур підбіг до дракона, видерся йому на лапу і посмикав за вухо.

— Лунгу! — гукнув він. — Лунгу, прокидайся! Вони йдуть!

Дракон сонно підняв голову і розплющив очі.

— А, це ти, Щуре, — пробурмотів він. Голос у нього був трохи хрипкий. — Що, сонце вже зайшло?

— Ні, але тобі все одно доведеться прокидатися! І розбудити решту! — Щур зістрибнув із лапи Лунга і збуджено забігав печерою. — Я ж вас попереджав! Але ви нічого не хотіли слухати.

— Про що це він? — дракон запитально подивився на Сірчану шкурку, яка присіла навпочіпки біля вогню, гризучи якийсь корінець.

— Навіть гадки не маю! — Сірчана шкурка смачно прицмокувала. — Він від самого початку меле якусь нісенітницю. Ясна річ, у маленькій голівці багато розуму не поміститься.

— Ах так! — Щур аж задихнувся з обурення. — Та я…

— Не слухай її, Щуре, — Лунг підвівся, покрутив довгою шиєю і обтрусився. — У неї поганий настрій, тому що хутро від туману відсиріло.

— Так, звичайно! — Щур єхидно глянув на Сірчану шкурку. — У кобольдів завжди поганий настрій. Я з самого рання на ногах, щоб вас попередити. А яка подяка за це? — його сіра шерстка встала дибки від образи. — Я ще мушу вислуховувати усі ці волохаті дурниці!

— Про що саме попередити? — Сірчана шкурка пожбурила обгризений корінець вглиб печери. — Бліда поганка! Якщо ти не перестанеш розводити тут таємничість, я тобі хвоста вузлом зав’яжу.

— Сірчана шкурко! — Лунг сердито вдарив лапою по багаттю. Сині іскри бризнули в хутро кобольдихи й згасли там, немов падаючі зірочки.

— Добре, добре, — буркнула вона. — Але цей Щур із розуму може звести своїми безглуздими розмовами.

— Ось як? Ну то послухай! — Щур випростався на повен зріст, вперся лапками в боки і вишкірив зуби. — Люди-и-и йдуть! — вигукнув він так пронизливо, що печерою прокотилося відлуння. — Люди йдуть! Ти розумієш, що це означає, землерийко, пожирачко грибів? Вони йдуть сюди-и-и!

Раптово запала мертва тиша. Сірчана шкурка і Лунг немов скам’яніли. Тільки Щур все ще трусився з люті. Вусики його здригалися, а хвіст смикався по землі з боку на бік.

Першим заворушився Лунг.

— Люди? — недовірливо запитав він, зігнув шию і простягнув Щурові лапу. Він з ображеним виглядом видерся на неї. Лунг підніс лапу і глянув Щурові в очі. — Ти впевнений?

— Абсолютно, — відповів Щур.

Лунг опустив голову.

— Це мало статися, — сказав він тихо. — Вони тепер всюди. Мені здається, їх все більше й більше.

Сірчана шкурка досі сиділа приголомшена. Раптово вона схопилася і плюнула в полум’я.

— Цього не може бути! — вигукнула вона. — Тут же нічого немає, що їм потрібно. Анічогісінько!

— Та невже? — Щур перехилився так низько, що мало не впав із лапи Лунга. — Не кажи дурниць! Ти ж сама знаєш цих людей. Немає нічого, що б їм було не потрібно. Немає нічого, чого б вони не прагли будь-що здобути. Ти що, забула?

— Так, так, так, — пробурчала Сірчана шкурка. — Ти правий. Вони ненаситні. Хочуть все загарбати собі.

— Так, саме цього вони й хочуть, — кивнув Щур. — І вони йдуть сюди, кажу я вам.

Вогнище в печері поволі згасало. Язички полум’я стали опускатися, поки темрява не злизала їх, мов чорний звір. Так швидко загасити полум’я у сховищі Лунга можна було лише сумним настроєм господаря. Зітхнувши, дракон тихенько дмухнув на кам’яну долівку печери, і полум’я спалахнуло знову.

— Справді, новини дуже погані, Щуре, — сказав Лунг. Він посадив Щура собі на плече і повільно побрів до виходу. — Ходімо, Сірчана шкурко, — сказав він. — Треба розбудити решту драконів.

— Ото вже вони зрадіють! — пробурчала Сірчана шкурка, пригладила шерсть і пішла за Лунгом надвір, у туман.

Збори під дощем

Зубчаста борода був найстарішим драконом у долині. Він бачив на своєму віку більше, ніж міг згадати. Луска його давно вже не блищала, проте він ще міг вивергати полум’я, і молодь частенько питалася в нього поради, коли не знала, як бути. Лунг розбудив Зубчасту бороду, коли інші дракони вже з’юрмилися біля входу в печеру старого. Сонце зайшло. Над долиною повисла чорна, беззоряна ніч, дощ все не припинявся.

Вийшовши назовні, старий дракон невдоволено глипнув на небо. Кістки у нього крутило від вогкості, а суглоби не гнулися від холоду. Дракони шанобливо розступалися перед ним. Зубчаста борода повагом роззирнувся довкола. Дракони всі були тут, зате з кобольдів нікого, крім Сірчаної шкурки. Старий дракон, тягнучи хвіст, важко рушив мокрою травою до скелі, що видавалася над долиною, як замшіла голова велетня. Він, відсапуючись, видерся на неї і ще раз оглянув присутніх. Дракони дивилися на нього знизу, як перелякані діти. Деякі з них були ще зовсім молоді і нічого не бачили на світі, крім цієї долини, інші прийшли разом із ним із дуже далеких місць і ще пам’ятали про те, що світ не завжди належав людям. Усі вони відчували біду і сподівалися, що Зубчаста борода прожене її геть від їхнього порога. Але він був старий, сили давно покинули його.

— Підведись до мене, Щуре, — хрипко сказав він. — Розкажи, що ти бачив і чув.

Щур справно стрибнув на скелю, видерся хвостом Зубчастої бороди і став навшпиньки на його спині. Під темним небом стало так тихо, що було чути лише шум дощу і шарудіння лисиць, які полювали у темряві. Щур випростався.

— Люди йдуть! — вигукнув він. — Вони розбудили свої машини, нагодували їх і вивели на дорогу. Усього лише за два дні звідси, вони вже вгризаються в гори. Феї затримають їх на якийсь час, але рано чи пізно вони будуть тут, тому що їхня мета — ваша долина.

Над юрбою драконів пролунав стогін, вони підвели голови і ще щільніше обступили скелю, на якій стояв Зубчаста борода.

Лунг тримався трохи віддалік. Сірчана шкурка сиділа у нього на спині і гризла сухий гриб.

— Ах, Щурику, Щурику, — сказала вона. — Хіба не можна було сказати те саме, але якось м’якше?

— З якого це дива? — закричав один із драконів. — Що їм тут треба? Вони ж і без цього все мають!

— У них ніколи не буває всього, що їм треба, — озвався Щур.

— Ми сховаємося і почекаємо, поки вони підуть назад! — вигукнув другий дракон. — Як ми завжди робили, коли хтось із них випадково сюди забрідав. Вони ж сліпі — бачать тільки те, що хочуть бачити. Вони знову вважатимуть нас за скелі або сухі дерева.

Щур заперечливо похитав головою.

— Я вас давно попереджав! — прохрипів він. — Я вам сотні разів казав, що люди мають свої плани, несумісні з нашими. Але великі зазвичай не слухають, що кажуть ті, хто трохи менший за них! — Він роздратовано оглянув драконів. — Ви ховаєтеся від людей, але не переймаєтесь тим, чим вони зайняті. Натомість мій народ не такий дурний. Ми пролазимо до їхніх будинків. Ми слухаємо, що вони кажуть. І завдяки цьому ми знаємо, що вони збираються зробити з вашою долиною, — Щур випростався і погладив свої сірі вуса.

— Знову грається в тайного агента, — шепнула Сірчана шкурка на вухо Лунгу, але дракон не звернув на неї уваги.

— І що ж вони збираються з нею зробити? — втомлено запитав Зубчаста борода. — Кажи нарешті, Щуре.

Щур нервово крутив волосок на морді. Не дуже приємно приносити погані новини.

— Вони… вони затоплять вашу долину, — знехотя вимовив він. — Тут скоро буде вода. Ваші печери затопить, а в тих ось височезних дерев, — він махнув лапою в темряву, — навіть верхівки не будуть стирчати над водою.

Дракони заніміло дивились на нього.

— Не може бути! — нарешті вичавив один із них. — Такого ніхто не може зробити. Навіть ми, хоча ми більші й сильніші, ніж вони.

— Не може бути? — Щур уїдливо розсміявся. — Більші, сильніші? Та ви нічого не розумієте. Скажи їм, Сірчана шкурко. Поясни їм, що таке люди. Можливо, тобі вони повірять, — він ображено зморщив свій гострий ніс.

Дракони обернулися до Лунга та Сірчаної шкурки.

— Щур правий, — сказала мала кобольдиха. — Ви просто не знаєте, про що говорите, — вона сплюнула і потягла шматочок моху, що застряг між зубами. — Люди вже не ходять в обладунках, як за того часу, коли вони полювали на вас, але вони так само, як раніше, дуже небезпечні. Вони — найнебезпечніше з того, що існує на світі.

— Аякже! — вигукнув великий, товстий дракон, презирливо повертаючись до Сірчаної шкурки спиною. — Нехай вони приходять, ці двоногі! Щурам і кобольдам, можливо, й варто їх боятися, але ж ми — дракони. Що вони нам можуть зробити?

— Що вони вам можуть зробити? — Сірчана шкурка відкинула надгризений гриб і випросталась. Вона по-справжньому сердилась, а з розсердженими кобольдами не слід жартувати. — Ти ніколи не вилітав із цієї долини, бовдуре! Ти гадаєш, що люди сплять на купах опалого листя, як ти! Ти гадаєш, що зробити вони можуть не більше, ніж мухи, бо живуть не набагато довше. Ти гадаєш, що вони мріють про те, як би поїсти і поспати. Але вони не такі, повір! Зовсім не такі! — Сірчана шкурка глибоко зітхнула. — Ті штуки, що іноді пролітають небом, які ти, дурню, називаєш «шумливими птахами» — це літаючі машини, побудовані людьми. Вони можуть розмовляти одне з одним, перебуваючи в різних країнах. Вони роблять картини, які рухаються і розмовляють, роблять посуд із льоду, який не тане, а в будинках у них вночі так ясно, ніби вони зловили сонце. Вони… вони… — Сірчана шкурка похитала головою, — вони здатні як на добрі справи, так і на мерзенні. І якщо вони вирішили затопити цю долину, вони її затоплять. Вам треба йти звідси, хочете ви цього чи ні.

Дракони мовчки втупилися в неї. Навіть той, який перед тим відвернувся. Деякі поглядали вгору, немов чекаючи, що з хвилини на хвилину через чорні вершини перелетять машини людей.

— Тьху, до біса! — пробурмотіла Сірчана шкурка. — Цей тип так мене розлютив, що я викинула мій чудовий гриб! Чорний грибок — таку смакоту не часто знайдеш, — вона зіскочила зі спини Лунга і почала сердито копирсатися в мокрій траві.

— Ви всі чули! — сказав Зубчаста борода. — Нам треба йти.

Повільно повертаючи обважнілі від страху лапи, дракони знову втупилися в нього.

— Для деякого із вас це вперше, — продовжував старий дракон, — але багатьом вже доводилося тікати від людей. Цього разу вже складніше буде знайти місце, ще не зайняте ними, — він сумно похитав головою. — Мені здається, їх стає дедалі більше. З кожним новим місяцем на небі.

— Так, вони всюди, — сказав дракон, який щойно сміявся з Сірчаної шкурки. — Лише далеко над морем я не бачу їхніх вогнів.

— Тоді нам треба нарешті спробувати ужитися з ними.

Зубчаста борода похитав головою.

— Ні, — сказав він. — Із людьми не можна ужитися.

— Ужитися, звичайно, можна, — Щур струсив краплі дощу зі своєї мокрої шубки. — Це виходить у собак і кішок, у мишей і птахів, і навіть у нас, щурів. Але ви, — вона обвела очима драконів, — ви занадто великі, занадто розумні, занадто… — він знизав плечима, — надто інакші! Вони вас будуть боятися. А те, чого люди бояться, вони…

— Те вони знищують, — втомленим голосом промовив старий дракон. — Одного разу вони вже майже винищили нас усіх — багато, багато століть тому, — він підвів важку голову і оглянув молодих, одного за одним. — Я сподівався, що вони залишать нам хоча б цю долину. Даремно, як бачимо.

— Але куди ж нам іти? — з відчаєм промовив один із драконів. — Адже тут наш дім.

Зубчаста борода не відповів. Він підвів очі до нічного неба, де за хмарами, як і раніше, не було видно зорь, і зітхнув. Потім сказав хрипло:

— Повертайтеся до Подолу неба. Досить нам бігати від людей. Я занадто старий. Я залишуся у себе в печері. Але ви молодші і зможете туди дістатися.

Молоді дивилися на нього з подивом. Але старші дракони, підвели важкі голови і з тугою подивилися на схід.

— Поділ неба… — Зубчаста борода заплющив очі. — Гори там такі високі, що торкаються неба. В їхніх надрах приховано печери з місячного каменя, а долина біля їхнього підніжжя всипана блакитними квітами. Коли ви були дітьми, ми розповідали вам про ті місця. Ви, напевно, думали, що це казки, але деякі з нас бачили все це наяву, — він відкрив очі. — Там я народився. Це було так давно, що між мною і пам’яттю про ті місця пролягла ціла вічність. Я був молодшим, аніж більшість із вас, коли відлетів звідти, бо мене манило безкрайнє небо. Я летів усе далі на захід. Відтоді я більш ніколи не наважувався літати вдень. Мені довелося всюди ховатися від людей. Вони вважали мене птахом диявола. Я хотів повернутися, але не зміг знайти дорогу назад, — старий дракон глянув на своїх побратимів:

— Шукайте Поділ неба. Повертайтеся під захист його вершин, тоді вам, напевно, більш не доведеться тікати від людей. Вони ще не дісталися сюди, — він кивнув головою на гори навколо, — але скоро вони будуть тут. Я давно це відчуваю. Тікайте! Рятуйтеся! Не баріться!

Знову запанувала тиша. З неба сіялася мжичка. Сірчана шкурка зіщулилась і втягнула голову в плечі.

— Ну дякую! — шепнула вона Лунгу. — Поділ неба, отакої! Звучить надто гарно, щоб бути правдою. Старий просто марить.

Лунг не відповів. Він задумливо дивився вгору, на Зубчасту бороду. Потім раптом виступив вперед.

— Гей! — злякано засичала Сірчана шкурка. — Ти куди? Не роби дурниць!

Але Лунг не звернув на неї уваги.

— Ти правий, Зубчаста бородо, — промовив він. — Мені й без того здавалося, що я гідний кращого, аніж вічно ховатися і кружляти лише над цією долиною, — він обернувся до решти драконів. — Тож полетимо шукати Поділ неба. Давайте вирушимо в дорогу сьогодні ж. Місяць на небі майже уповні. Кращої ночі для нас не знайти.

Дракони відсахнулися від нього, як від божевільного. Зате Зубчаста борода посміхнувся — уперше за цю ніч.

— Ти ще молодий, — зауважив він.

— Я вже досить старий, — відповів Лунг і підвів голову ще вище. Він був не набагато менший за старого дракона. Тільки роги у нього були трохи коротші, а луска блищала у місячному світлі.

— Стривайте, стривайте, хвилиночку! — Сірчана шкурка квапливо видерлася вгору шиєю Лунга. — Що це ще за дурниці? Ти всього разів десять вилітав за ці пагорби. Ти… ти… — вона розкинула руки, вказуючи на гори навколо. — Ти навіть гадки не маєш, що там, за ними. Ти не можеш просто так летіти навмання крізь світ людей, у пошуках місця, якого, можливо, й зовсім немає на світі!

— Помовчи, Сірчана шкурко, — сердито сказав Лунг.

— І не подумаю! — пхикнула мала кобольдиха. — Ти тільки поглянь на інших. Хіба вони схожі на тих, що хочуть негайно кудись летіти? Ні, аж ніяк не схожі. Тому забудь про це. Якщо люди справді прийдуть, я вже подбаю про нову печеру для нас, будьте певні.

— Вона правильно каже! — вигукнув один із драконів, підходячи до Лунга. — Поділ неба існує лише у снах Зубчастої бороди. Світ належить людям. Якщо ми будемо ховатися, вони залишать нас у спокої, а якщо вони справді сюди прийдуть, що ж, доведеться нам їх прогнати.

Тут Щур засміявся. Голосно і пронизливо.

— Ти коли-небудь пробував прогнати море? — гукнула вона. Але дракон не відповів їй.

— Ходімо, — сказав він іншим. Потім повернувся і пішов крізь проливний дощ назад у свою печеру. Дракони один за одним рушили за ним слідом, лише Лунг і старий дракон залишилися стояти під рясною мжичкою. Зубчаста борода насилу спустився зі скелі на негнучких ногах і глянув на Лунга:

— Не дивно, що вони вважають, ніби Поділ неба мені наснився. Бувають дні, коли мені самому так здається.

Лунг похитав головою.

— Я знайду його, — він роззирнувся навколо. — Навіть якщо Щур неправий, і люди сюди не прийдуть, все одно на світі має існувати місце, де нам не треба буде ховатися. Коли я його знайду, я повернуся за вами. Я вилітаю цієї ночі.

Старий дракон кивнув.

— Зайди до мене в печеру перед подорожжю, — сказав він. — Я розповім тобі все, що пам’ятаю. Правда, це небагато. А зараз мені потрібно нарешті заховатися від дощу, а то завтра я взагалі не зможу зрушити з місця свої старі кістки, — він, крекчучи, рушив до своєї печери.

Лунг залишився разом із Сірчаною шкуркою і Щуром. Кобольдиха похмуро сиділа у нього на спині.

— Дурень, — тихенько бурчала вона. — Йому неодмінно треба розігрувати з себе героя, шукати те, чого, можливо, взагалі немає. Атож.

— Що ти там бурмочеш? — запитав Лунг, обертаючись до неї. Сірчаній шкурці урвався терпець.

— А хто тебе стане будити на заході сонця? Хто буде охороняти тебе від людей, заколисувати піснею, чесати за вухами?

— І справді — хто? — глузливо перепитав Щур. Він досі сидів на скелі, з якої говорив старий дракон.

— Я, звичайно! — гаркнула на нього Сірчана шкурка. — Що мені ще залишається, підберезнику чорноногий!

— Ні! — Лунг повернувся так різко, що Сірчана шкурка мало не злетіла з його слизької від дощу спини. — Тобі зі мною не можна!

— Чому це не можна? — Сірчана шкурка ображено схрестила руки.

— Тому що це небезпечно.

— Я нічого не боюсь.

— Але ти ж терпіти не можеш літати! Тобі стає погано.

— Нічого, я звикну.

— Ти будеш тужити за домівкою!

— За якою домівкою? Ти думаєш, я збираюся тут чекати, поки мене зжеруть риби? Ні, я з тобою!

Лунг зітхнув.

— Гаразд, — пробурмотів він. — Як хочеш. Але не скаржся потім, що я силоміць потягнув тебе із собою.

— Ну без цього не обійдеться, навіть не сподівайся, — сказав Щур зі сміхом і зістрибнув у мокру траву. — Цих кобольдів хлібом не годуй — дай поскаржитися. А тепер підемо до старого дракона. Якщо ти хочеш вилетіти вже сьогодні вночі, часу в тебе небагато. Принаймні не настільки, щоб сперечатися з цією пустоголовою грибожеркою.

Поради і попередження

Коли вони прийшли, Зубчаста борода лежав біля виходу з печери, слухаючи шум дощу.

— Ти не передумав? — запитав він, коли Лунг влігся поруч із ним на кам’яній долівці. Молодий дракон заперечливо похитав головою:

— Тільки я лечу не сам. Сірчана шкурка полетить зі мною.

— Отакої! — старий дракон глянув на Сірчану шкурку. — Ну й чудово. Вона тобі знадобиться. Вона знає людей, загалом тямуща, і вся їхня порода не така довірлива, як наша. У цій подорожі усе це буде зовсім не зайве. От лишень з її апетитом буде важкувато, але вона, напевно, звикне іноді голодувати.

Сірчана шкурка з тривогою подивилася на свій живіт.