Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Детская фантастика
Показать все книги автора:
 

«Іґраїна Безстрашна», Корнелія Функе

Иллюстрация к книге

Корнелія Функе — одна з найулюбленіших і найпопулярніших письменниць серед дітей та підлітків не лише в Німеччині, а й у багатьох інших країнах світу: Австрії, Швейцарії, Канаді, США, Австралії, Великій Британії… Вона — автор понад чотирьох десятків книжок, багато з яких удостоєно високих національних та міжнародних літературних відзнак.

Народилася Корнелія Функе 1958 року. Здобула педагогічну освіту, працювала вихователькою. У Гамбурзькому інституті дизайну опанувала секрети мистецтва книжкової графіки і, перше ніж писати самій, проілюструвала десятки книжок для дітей.

Замок на узліссі

Іґраїна прокинулася, бо щось повзло по її обличчю й лоскотало своїми численними ніжками. Дівчинка розплющила очі й на самісінькому кінчику свого носа раптом побачила величезного чорного павука! Нічого в світі Іґраїна не боялася так, як павуків. У неї аж між пальцями ніг страшенно засвербіло.

— Сізі! — прошепотіла вона тремтячим голосом. — Сізі, прокинься. Прожени павука!

Сізіф підвів з Іґраїниного живота свій сірий котячий писок, блимнув очицями, потягся — й схопив ротом павука з Іґраїниного носа. Хап! І павука як і не було.

— Гей, я ж тобі не казала їсти його! — Іґраїна стерла долонею котячу слину зі щоки, скинула Сізіфа на підлогу й підвелася. — Павук на носі! — промурмотіла вона. — Та ще й напередодні мого дня народження! Ох, нічого доброго це не віщує.

Вона босоніж потюпала до вікна й виглянула надвір. Сонце вже височенько підбилося над Бобернельським замком, від вежі в двір упала тінь. На зубчастому мурі чистилися голуби, а внизу, в стайні, форкав кінь.

Иллюстрация к книге

Бобернель належав Іґраїниній родині вже понад триста років. Цей замок збудував прапрапрапрапрадід її матері. (А може, те зробив хтось навіть з іще давніших пращурів, достеменно Іґраїна цього не знала.) Замок був невеликий, мав лише одну перекошену вежу, а мури — ледве чи й з метр завтовшки. Але для Іґраїни кращого замку не було на цілому світі. У брукованому дворі, поміж камінням, тут цвіли дикі квіти. Навесні під дахом вили гнізда ластівки, а в захисному рові навколо замку під блакитним лататтям жили водяні змії, що брали їжу в Іґраїни просто з рук. Замкову браму стерегли два кам’яні леви. Вони сиділи високо вгорі, на карнизі муру. Коли Іґраїна зішкрібала мох із їхніх грив, вони муркотіли, мов кошенята. Коли ж до брами підходив хтось чужий, обидва ошкірювали свої кам’яні зуби й ричали так грізно, що в сусідньому лісі навіть вовки ховалися.

Бобернель охороняли не лише ці два леви. З усіх мурів згори вниз позирали кам’яні химери й усім чужинцям робили страшні гримаси. Коли Іґраїна ластів’ячою пір’їною лоскотала тим химерам у носі, вони не витримували й реготали так, що із зубців на мурах обсипався голубиний послід. Своїми широкими пащами леви ковтали навіть гарматні ядра, а підпалені стріли хрумкали так, немовби на світі не було нічого смачнішого.

Але стріли тим кам’яним химерам не потрапляли на зуби вже давно. На Бобернель ось уже стільки років ніхто не нападав. Колись, ще доти, як народилась Іґраїна, таке траплялося частенько. Річ у тому, що її родина мала чародійні книжки й ними не проти був заволодіти багато хто з могутніх правителів. Щоб загарбати ті книжки, на Бобернель нападали лицарі-розбійники, герцоги, барони, ба навіть двоє королів. Одначе тепер часи настали спокійніші.

— Чуєш, як пахне? — спитала Іґраїна, посадовивши Сізіфа на підвіконня поруч із собою й принюхуючись до прохолодного вранішнього повітря.

Її ніс уловив тонкі пахощі горілого дерева, меду й вербени. З горішнього вікна на вежі у вранішнє небо струменіло мерехтливе рожеве світіння. За тим вікном був кабінет Іґраїниних батька й матері — шляхетного сера Ламорака й красуні Мелісанди. Від Шепітного лісу й аж до Велетових пагорбів ці двоє були найбільші чарівники.

— Ще так рано, а вони вже чарують? — промурмотіла Іґраїна. — Навіть не поснідавши? Леле, невже бояться, що до завтра не встигнуть підготувати мені подарунок?

Вона натягла вовняні штани, хутко струсивши з них кілька метеликів молі, й одягла через голову кольчугу свого прадіда, Пелея Бобернельського. Відколи в збройовій коморі Іґраїна натрапила на цю кольчугу, дівчинка носила її щодня, хоч та теліпалася їй аж до колін. Іґраїнин старший брат Альберт мріяв стати чарівником, як і їхні батько й мати. А ось Іґраїна в чаруванні не знаходила нічого цікавого. Всілякі заклинання, замовляння, списки зілля для магічних порошків, настоянок і відварів… Від усього того зубріння в неї просто йшла обертом голова. Ні, ліпше вона стане тим, ким був її прадід Пелей Бобернельський. А той був шляхетним лицарем: він бився на турнірах, і на нього від рання до смеркання чекали пригоди. Альберт із неї сміявся, але такі вже старші брати. Час від часу Іґраїна над ним помщалася: підкидала до кишень його чарівницького плаща стоніжок.

— Смійся, смійся, — казала вона щоразу, коли Альберт кепкував з неї. — Ти ще не таке побачиш. Б’юсь об заклад на десяток твоїх муштрованих мишей, що колись я виграю королівський турнір.

Альберт своїх мишей любив, проте глузувати з Іґраїни однаково не кидав. А сер Ламорак та красуня Мелісанда, коли бачили, як донька походжає в прадідовій кольчузі, стурбовано перезиралися. Та збити Іґраїну з її наміру не могло навіть це.

— Гайда, Сізі, — сказала вона й, затягуючи на собі пасок, підхопила під пахву сонного кота. — Ходімо трохи пошпигуємо.

Кількома стрибками вона спустилася сходами вниз до парадної зали, хутко проминула портрети своїх предків, що поважно поглядали на неї зі стін, і відчинила масивні двері, що вели надвір.

День видався напрочуд теплий, і Іґраїна, ступивши за поріг, на повні груди вдихнула повітря. Пахощі квітів, не в змозі вихопитися за високі замкові мури, змішались із запахом мишаків.

— Сізіфе! — докірливо похитала головою Іґраїна, підстрибом спускаючись із котом під пахвою сходами у двір. — Якщо ти й далі терпітимеш отак Альбертових мишей, тоді їх скоро розведеться тут цілий мільйон чи й більше, і вже нікуди буде й ногою ступити. Ти б їх хоч трохи поганяв!

— Надто небезпечно, — промуркотів кіт і заплющив сонні очі. Говорити він почав після того, як Іґраїна потрусила на нього Альбертовим червоним чародійним порошком. Та здебільшого розмовляти Сізіф просто не мав бажання.

— Ти — старий боягуз! — кинула Іґраїна й пострибала нерівною бруківкою до вежі. — Альберт ніколи не оберне тебе на собаку, хоч ось уже відколи погрожує це зробити. Нічого в нього не вийде. Принаймні так мені здається.

У Бобернелі була тільки одна вежа, і стояла вона посеред двору, далеко від самого замку й муру, а навколо неї тягся глибокий захисний рів. У вежі можна було сховатися, коли решта замку ставала жертвою якогось завойовника. Через рів вела лише вузенька дерев’яна кладка, а під нею кишма кишіло павуків. Коли Альберт хотів позлити сестру, він, перше ніж піднятися до чарівницької кімнати нагорі, ту кладку відкидав. Але цього ранку він, на щастя, забув це зробити.

— А тепер — ні пари з вуст! — прошепотіла Іґраїна, пробігаючи з котом через кладку. — Ти ж бо знаєш: вухо в Альберта — як у кажана.

Перед порогом вона поставила Сізіфа на землю, тихенько прочинила двері й навшпиньках рушила безкінечно довгими сходами нагору. Кіт спроквола, важко рушив услід за нею. Назустріч їм випурхнуло кілька сполоханих кажанів. У цій вежі вони сотнями висіли на кроквах під дахом.

Важкі дубові двері чародійницької кімнати згори до самого низу були обмальовані магічними знаками. Клямкою слугувала невеличка мідна змійка, яка любила кусати чужих за руку.

Иллюстрация к книге

Іґраїна обережно приклала вухо до дверей і прислухалася. З кімнати долинуло ледве чутне, тоненьке наспівування чародійних книжок. Сізіф, муркочучи, потерся об Іґраїнині ноги. Він хотів їсти.

— Чш! — шикнула на кота Іґраїна й відіпхнула його ногою.

Цієї миті двері прочинилися. З’явилась лише вузенька щілина — саме така завширшки, щоб Альберт зміг вистромити в неї голову.

— Я так і знав! — вигукнув він, і його вуста розпливлися в усмішці, яка немовби промовляла: «Ох і дурненьке ж ти дівча, сестричко!» Ніс у нього був у попелі, а в чубі сиділи дві миші.

— Та я тут зовсім випадково! — обурилась у відповідь Іґраїна. — Хотіла тільки спитати, коли вже нарешті буде сніданок.

Вуста в Альберта розпливлися ще ширше.

— Ти тут однаково нічого не вивідаєш, — промовив він удавано солоденьким голосом. — Тобі ще жодного разу не щастило дізнатися, щó ми тобі подаруємо. Тож катай звідси, біжи краще нагодуй своїх змій.

Іґраїна хутенько звелася навшпиньки й спробувала бодай краєм ока зазирнути через братове плече до кімнати. Однак Альберт відіпхнув її від дверей і сказав:

— Забирайся геть, сестричко! Як тільки ми будемо готові, я покличу тебе на сніданок дзвоником.

— Доброго ранку, голубонько! — почула Іґраїна материн голос із глибини чародійницької кімнати.

— Доброго ранку! — гукнув сер Ламорак, Іґраїнин батько.

— Доброго! — буркнула Іґраїна. А тоді показала Альбертові язика, крутнулась і подалася сходами вниз.

Сізіф ледве встигав перебирати за нею лапами.

 

Иллюстрация к книге

Водяні змії і фехтування

— З усього вони роблять таємницю, просто безглуздя якесь! — сварилася Іґраїна, прийшовши на кухню.

Зі столу шмигнуло кілька Альбертових мишей. Знову, певно, сир гризли. Сізіф зашипів на них, але миші продріботіли повз нього так, ніби він — опудало якесь, а не справжній кіт. Вони добре знали, що він їх не зачепить.

— Шушукають, перешіптуються — і отак щороку. — Іґраїна накрила горням надгризений сир і налила Сізіфові в його мисочку молока з водою. — Але цього разу вони таки перебрали міру. Чаклують у вежі вже цілих п’ять днів! Невже надумали подарувати мені слона?

Вона дістала з печі відро з рештками від чарування (мати завжди ховала його там від мишей) і понесла у двір. Сізіф з носом у молоці рушив за нею.

Звідний місток, коли Іґраїна опускала його, жахливо заскреготав. «І отак завше! — промайнуло в дівчинки. — Тільки те й роблять, що чарують, а про те, щоб змастити ланцюга, ніхто й не подумає».

Сізіф прошмигнув у неї між ногами й усівся на краю містка, насторожено вичікуючи. Рибу в рові Альберт під свій захист не брав, і кіт ласував нею вволю. Дивно навіть, що вона тут іще водилася.

Иллюстрация к книге

Іґраїна взяла з відра кілька синіх яєць, кинула їх поміж латаття й різко цикнула крізь зуби.

Вода між квітками відразу завирувала. П’ять змій, ворушачи язиками, виткнули назустріч Іґраїні свої голови, що мінилися різними кольорами.

— Мені дуже шкода, — промовила дівчинка, нахиляючись і погладжуючи одній змії лускату шию, — але сьогодні знов Альбертове сухе печиво й сині яйця.

Того добра було повне відро. Як на свій вік, Альберт умів чарувати справді досить непогано, та коли він пробував створити щось їстівне, в нього виходили самі сині яйця й сухе печиво. Проте водяні змії не вередливі. Коли вони понаїдались і відро спорожніло, Іґраїна підвелася, пройшла в кінець містка й задивилася на болотяні луги перед замком. Під вранішнім сонцем там ніщо не ворушилося, лише кілька кроликів стрибали в траві. Іґраїна зітхнула.

— Щоранку годуй змій, — пробурмотіла вона, — щосереди й щосуботи змітай пил із чародійних книжок, раз на тиждень зішкрібай мох із грив кам’яних левів, і раз на рік — турнір у Дюстерфельзькому замку… І нічого, анічогісінько такого, що брало б за душу, Сізіфе!

Край містка вона знову присіла навпочіпки біля кота, а той потерся своєю великою головою об її коліно.

— Завтра мені сповниться вже десть років, Сізі! — Іґраїна похитала головою й почухала котові підборіддя. — Десять років! А я ще навіть не знаю, що таке справжня пригода. Як же я стану тут славетною лицаркою? Мені що — рятувати кроликів від лисиці чи захищати білочок від куниць?

— Не білочок від куниць, а рибу від мене, — промуркотів Сізіф, а тоді заніс лапу й запустив у воду кігті.

Однак рибина встигла втекти.

Іґраїна похмуро звела погляд угору на кам’яні химери. Одні з них позіхали, другі сердито косилися на жирних мух, що, повсідавшись на їхніх носах, солодко вигрівалися на сонечку.

— Нудно навіть отим кам’яним химерам, — промурмотіла Іґраїна. — Зараз кожна з них, певна річ, не проти знову проковтнути по кілька гарматних ядер.

— Бажати собі такого — дурне діло, — промуркотів Сізіф, терпляче видивляючись у темну воду.

— Та знаю, знаю! Тільки я не це мала на увазі!

Іґраїна так рвучко підхопилася на ноги, що кіт аж сердито зашипів на неї:

— Ти порозганяєш мені всю рибу!

— Вибач, — буркнула Іґраїна. Потім узяла порожнє відро й поплелася назад до брами. — Але мені так нудно… — мовила через плече. — А особливо зле на душі в мене щороку напередодні дня народження.

— То вчися чарувати, — муркнув Сізіф. А тоді блискавично занурив лапу в воду й викинув на місток рибину, що забилася, хапаючи ротом повітря.

— Ні, чарувати — це не для мене, — відповіла Іґраїна й, ступивши в затінену, прохолодну арку перед брамою до замку, звела погляд на отвори, що зяяли в мурі над її головою. Звідти нападників можна було поливати гарячою смолою, якби їм коли-небудь пощастило перебратися через рів з водою. Але в Бобернелі тими отворами ніхто ніколи не користувався. Чари були могутніші, ніж гаряча смола.

— Підійми за собою звідний місток! — заскиглив Сізіф, тягнучи повз дівчинку виловлену рибину.

— Пхе! — кинула Іґраїна. — А навіщо? Сюди однаково ніхто не прийде.

І вона знуджено поплелася через двір до збройової комори. Хоч Іґраїнині батько й мати про зброю були й невисокої думки, — адже їхні чари захищали замок куди надійніше, — у бобернельській зброярні лежали цілі гори давніх обладунків, мечів, щитів і турнірних списів. Усе те колись належало Іґраїниному прадідові. Пелей Бобернельський був завзятий лицар, однак нікудишній вершник. Він не виграв жодного турніру, бо щоразу — його супротивник навіть не встигав іще наставити на нього списа — падав з коня. Іґраїна частенько розвіювала свою нудьгу тим, що зчищала іржу з прадідових старих мечів і до блиску натирала щити з його гербом.

— Якщо мене не покличуть зараз на сніданок, — невдоволено бурмотіла вона, вибираючи одного з погнутих щитів, — то я помру з голоду й не доживу до своїх десятьох років.

Іґраїна заткнула за пасок коротенького меча, хоч батько, власне, й заборонив їй робити це, і наділа шолома зі сріблястим птахом. Шолом, щоправда, був на неї завеликий, але дуже гарний. Нарешті взяла зі стояка тренувального шкіряного боввана, якого Альберт із батьком та матір’ю начарували їй на день народження, коли їй виповнилося вісім років.

Іґраїна тричі дмухнула бовванові в обличчя. Він випростався, мов свічка, поправив на собі ременя, за яким носив меча, й, не згинаючи в колінах ніг, рушив услід за нею в двір. Коли ця шкіряна лялька видибала так зі зброярні, Сізіф пирхнув і прищулив вуха.

— Та ходімо, ходімо, Сізі, — насмішкувато сказала Іґраїна. — Нічого він тобі не зробить, ти ж бо й сам знаєш. Адже з тобою я не можу вправлятись у фехтуванні.

Вона швидко пострибала вгору крутими сходами, що вели до зубців над замковою брамою. За нею поспішав, порипуючи ногами й руками, шкіряний бовван. Сізіф невдоволено покинув обгризену риб’ячу кістку й подався вслід за ними.

Поки кіт зручненько вмощувався на теплому мурі, бовван, очікуючи, прихилився до одного із зубців. Тим часом Іґраїна вибралася на парапет муру й роззирнулася. Небо було голубе-голубе, як незабудки. Лише кілька білих хмаринок пливли з боку Шепітного лісу. Повітря було прозоре-прозоре, на заході Іґраїна бачила навіть володіння герцога Одноокого, який цілими днями тільки те й робив, що полював на драконів і однорогів. На півдні лежало, сховавшись за пагорбом, село. А на сході в небо здіймалися п’ять круглих веж замку Дюстерфельз. Той замок був удесятеро більший від Бобернеля. Стара баронеса, господиня Дюстерфельзького замку, в житті любила тільки дві речі: коней і медове пиво.

— Не видно нічого цікавого, — промурмотіла Іґраїна. — Анічогісінько. Цього вже просто несила терпіти. О, стривай! — Вона аж нахилилася вперед. — Схоже, у баронеси вже нова корогва. Щоправда, звідси не дуже розгледиш… Та, мабуть, на ній таки бочка з медовим пивом.

Зітхнувши, вона сплигнула з муру й поплескала по грудях шкіряного бовдура. Той одразу підніс свого меча й, широко розставивши ноги, став перед дівчинкою в бойову позицію.

— Начувайтеся, шкіряний лицарю! — вигукнула Іґраїна й опустила забороло. — Ви спиляли ріг у мого однорога. За це ви дорого заплатите!

Шкіряний бовдур напрочуд вишукано відбив її випад. Невдовзі Іґраїна так упріла, що мусила вилити собі на голову відро води з криниці у дворі. І саме цієї хвилини заричали кам’яні леви над брамою.

Иллюстрация к книге

Несподіваний гість

Леви ричали хрипко, так наче горло в обох було забите пилюкою.

Іґраїна злякано змахнула з очей воду й, відіпхнувши з дороги застиглого боввана, кинулася східцями на мур. Сізіф уже стояв фиркаючи між зубцями. Іґраїна хутко стала навколішки поруч із ним і виглянула вниз.

Ошкіривши зуби, величезні кам’яні леви на карнизі били хвостами по мурі й ричали так гучно, що змії в рову аж насторожено повитикали з води голови.

Зі сходу до замку навскач наближався вершник.

— Гей, що там у вас за переполох? — сердито гукнула згори Іґраїна до левів. — То не чужинець, ви, кам’яні мармизи, то Бертрам, дюстерфельзький стайничий!

Леви збентежено постуляли пащі.

— А й правда! — буркнув лівий і заплющив очі. — Вона має рацію.

— Це голуби винні! — ображено фиркнув правий. — Тільки те й роблять, що гидять нам на очі. Скоро я вже не відрізню коня від однорога.

—і Атож, це просто казна-що, кричуща неповага! — пробурмотів лівий.

Але Іґраїна їх уже не слухала. Брязкаючи кольчугою, вона збігла східцями вниз і помчала через двір. Сізіф подався вслід за нею.

— Хто там до нас їде, доцю? — гукнув з вікна вежі сер Ламорак.

— Ох, та леви знову марно зчинили переполох! — крикнула у відповідь Іґраїна. — Це Бертрам, дюстерфельзький стайничий.

— Ой лишенько! — простогнав сер Ламорак. — Видко, баронеса знову хоче влаштувати оті свої нудні перегони на конях. Скажи йому, люба, що нам ніколи.

Іґраїна стенула плечима й побігла до відчиненої брами.

Стайничий проскакав через звідний місток повним чвалом. Обличчя в нього було розпашіле й червоне, а змилений кінь під ним важко форкав. У тінистому дворі Бертрам зморено сповз із сідла. Іґраїна принесла коневі відро води й віхтем соломи насухо витерла йому боки. Гладкий стайничий, відсапуючись, усе ще хапав ротом повітря.

— Ох і погода! — важко хекав він. — Прокляття! Краще б уже линув як із відра дощ. А де це твій батько, Іґраїно?

— Чаклує над подарунком мені на день народження, — відповіла дівчинка, прибираючи коневі з лоба гриву. — Не надумайся тільки йому заважати! Чи не хоче баронеса знов улаштувати перегони?

Стайничий похитав головою.

— Веди мене до батька й матері, — видихнув він. — Я маю для них важливу новину.

Іґраїна обернулася до Сізіфа, який зацікавлено терся об її ногу.

— Біжи, Сізі, скажи моїм батькові й матері, щоб ішли до парадної зали. Одначе Альберт нехай не кидає чаклувати над моїм подарунком, зрозумів?

— Зрозумів, — муркнув кіт і важко потюпав через двір.

 

Иллюстрация к книге

Лиха новина

— Що сталося, Бертраме? — спитала красуня Мелісанда, ступивши із сером Ламораком до парадної зали.

Альберт, замість і далі чаклувати над подарунком для Іґраїни, прийшов, певна річ, також. Коли ображена сестричка кинула в його бік похмурий погляд, він тільки ошкірив зуби у властивій йому зухвалій посмішці. На чубі в нього поблискував якийсь сріблястий порошок. У батька й матері вигляд був теж не кращий. І все ж перед красунею Мелісандою стайничий глибоко вклонився.

Иллюстрация к книге

— Тривожна новина, ваша милість, — промовив він.

— О! — Сер Ламорак стурбовано звів брови. — Сподіваюся, стара баронеса все ж таки не…

— Ні, ні. — Стайничий роззирнувся на всі боки, так ніби боявся, що його підслухають портрети на стінах. — Але два дні тому до неї приїхав непроханий гість — Ґільґалад, її небіж-невдаха, всі називають його не інакше як Ненатлий. Він привіз із собою управителя свого замку — отого жахливого типа, який забороло підіймає лише тоді, коли сідає їсти.