Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Исторические приключения
Показать все книги автора:
 

«Воґняна троянда», Карлос Сафон

Отже, коли прийшло 23 квітня, в’язні знову поглянули на Давида Мартіна, що лежав в тіні, в своїй камері, з закритими очима і попросили розповісти Їм якусь історію, щоб розвіяти нудьгу.

— Я розповім вам історію, — сказав він. — Історію про книжки, драконів і троянду, як і годиться сьогодні, але перш за все, історію про тіні та попіл, як і годиться в наш час.

Втрачений фрагмент роману «В'язень Неба»

1

Літописи розповідають, що коли творець лабіринтів прибув в Барселону на борту судна зі Сходу, то вже ніс з собою зародок прокляття, яке забарвить небо міста вогнем і кров’ю. Йшов 1454 рік ласки Божої і під час зими чума винищила населення, і залишила місто вкритим блідо-жовтим покривалом диму, що здіймався з вогнищ, де палали вкриті саванами трупи сотень померлих. Ще здалеку можна було побачити спіраль смердючого диму, що повз між вежами та палацами, здіймаючись зловісним знаменням, яке попереджало мандрівників не наближатися до стін міста, і обходити його здалеку. Свята Інквізиція оголосила про закриття міста, а розслідування встановило, що чума походить з криниці біля єврейського кварталу Каль-де-Санауха, де семітські лихварі організували сатанинську змову і отруїли воду, що довели, поза будь-яким сумнівом, допити розпеченим залізом. Після того, як їхні чисельні багатства було конфісковано, а непотріб викинуто в болото, законослухняній громаді залишалося тільки молитися в надії, що Боже благословення повернеться в Барселону. З кожним днем померлих було щораз менше, і щораз більше тих, хто вважав, що найгірше вже позаду. Але доля розпорядилася так, що першим поталанило більше, а другі невдовзі почнуть заздрити тим, хто вже покинув це злощасне місце. Тому що, коли поодинокі, непевні голоси наважилися заговорити про страшну кару, яка впаде з небес, щоб змити наругу заподіяну єврейським торговцям in Nomine Dei[?], було вже пізно. З неба не впало нічого, крім попелу і пилу. Цього разу, біда прийшла з моря.

2

Судно з’явилося на світанку. Рибалки, що лагодили свої сітки на набережній, зауважили, як воно дрейфує в тумані. Коли ніс корабля сів на мілину і корпус похилився на лівий бік, рибалки піднялися на борт. З середини човна доходив жахливий сморід. Трюм був затоплений, і серед уламків, плавав десяток трун. Едмона де Луна, творця лабіринтів, і єдиного, хто вижив у цій подорожі, знайшли прив’язаного до штурвала і обпаленого сонцем. Спочатку його прийняли за мертвого, але оглянувши зблизька, зауважили, що в нього все ще кровоточать зап'ястя, а з губ злітає холодний подих. На поясі в нього був записник в шкіряній оправі,але жоден з рибалок не зумів заграбастати його собі тому, що на той час в порту, виконуючи накази єпископського палацу, який повідомили про прибуття судна, вже з'явилася група солдат, і їхній капітан наказав перенести нещасного в розташовану поблизу лікарню Святої Марти, та розставив своїх людей охороняти уламки розбитого корабля, до поки агенти Святої Інквізиції прийдуть їх оглянути і з'ясувати згідно християнських законів, що трапилось. Записник Едмона де Луна було доставлено Великому Інквізитору Хорхе де Леон, талановитому і амбіційному захиснику церкви, який вважав, що своїми зусиллями по очищенню світу доволі швидко заслужить титул блаженного, святого та живого Світла Віри. Після побіжного огляду, Хорхе де Леон оголосив, що записник складено на поганській мові і наказав своїм людям знайти друкаря Раймундо де Семпере, що мав скромну типографію неподалік церкви Святої Анни і який, подорожуючи замолоду, вивчив більше мов, ніж годиться доброму християнину. Під загрозою тортур, друкаря Семпере змусили присягнути, що він збереже в таємниці все про що довідається. Тільки після цього, під наглядом вартових, у кімнаті поряд з бібліотекою в домі архідиякона, йому дозволили оглянути записник. Інквізитор Хорхе де Леон уважно та жадібно спостерігав.

— Гадаю, що тут написано на перській мові, Ваша Святосте, — пробурмотів переляканий Семпере.

— Я ще не святий, — заперечив інквізитор. — Але на все свій час. Продовжуй…

І так, протягом всієї ночі, друкар Семпере читав і перекладав Великому Інквізитору таємний щоденник Едмона де Луна, авантюриста, який привів в Барселону бестію.

3

За тридцять років до того, Едмон де Луна покинув Барселону і вирушив на схід, в пошуках чудес і пригод. Його подорож через Середземне море привела його на таємні острови, не позначені на навігаційних мапах, де він ділив ложе з принцесами і огидними потворами, пізнав секрети загублених в часі цивілізацій, і навчився науки та мистецтва будувати лабіринти. Цей дар приніс йому славу і завдяки ньому він поступив на службу до султанів та імператорів. З плином часу, він втратив будь-який інтерес до багатства і тілесних втіх. Він задовольнив свою жадібність і свої амбіції настільки, що простим смертним і не снилося, і вже в літах, свідомий того що, життя наближається до кінця, зарікся приймати замовлення, допоки йому не запропонують найвищу нагороду — таємне знання. Роками, він відхиляв пропозиції збудувати найнеймовірніші та найхитромудріші лабіринти тому, що все, що йому пропонували за роботу було надто жалюгідним. Він вже гадав, що в цілому світі не було таких скарбів, які б йому не пропонували, коли дійшло до його вух, що імператор Константинополя потребує його послуг, а в обмін готовий запропонувати древній секрет, до якого жоден смертний не мав доступу на протязі століть. Знемагаючи від нудьги, і зваблений останнім шансом заново розпалити полум'я в своїй душі, Едмон де Луна відвідав імператорський палац. Імператор Костянтин був переконаний, що рано чи пізно, облога османських султанів знищить його імперію і зітре з лиця землі знання, які Константинополь накопичував протягом багатьох століть. Саме тому, він хотів, щоб Едмон запроектував найбільший лабіринт, який коли-небудь існував, таємну бібліотеку, місто книг, що існуватиме приховане під катакомбами собору Святої Софії, де заборонені книги і шедеври мислителів всіх епох зберігатимуться вічно. Натомість, імператор Костянтин не пропонував ніяких скарбів. А тільки флакон, маленьку кришталеву пляшечку, що містила яскраво-червону рідину, яка світилася в темряві. Костянтин дивно посміхнувся, простягаючи пляшку.

— Я чекав багато років, перш ніж знайти людину гідну цього дару, — пояснив імператор. — В невідповідних руках, він міг би стати знаряддям зла.

Едмон, зачарований і заінтригований, оглянув її.

— Краплина крові останнього дракона, — промовив імператор. — Секрет безсмертя.

4

Кілька місяців Едмон де Луна працював над планами великого лабіринту для книг. Він розробляв і переробляв проект, постійно залишаючись невдоволеним. Тоді він зрозумів, що не дбає про оплату тому, що він досягне безсмертя створивши цю неймовірну бібліотеку, а не за допомогою якогось казкового зілля. Імператор, терпеливий але стривожений, нагадував йому, що наближається остаточний штурм османських султанів, і що в нього обмаль часу. Нарешті, коли Едмон де Луна знайшов рішення цієї складної головоломки, було вже пізно. Війська Мехмеда II Завойовника оточили Константинополь. Кінець міста та імперії був неминучим. Імператор був вражений планами Едмона, але зрозумів, що вже ніколи не зможе побудувати цей лабіринт під містом, яке носить його ім'я. Тоді він попросив Едмона, спробувати вирватися з облоги, і разом з іншими митцями і мислителями відправитися в Італію.

— Друже, я впевнений, що ти знайдеш ідеальне місце для лабіринту.

В знак подяки, імператор вручив йому флакон з кров'ю останнього дракона, але тінь непокою затьмарила йому обличчя.

— Коли я спокушав тебе, то запропонував цей дар, звертаючись до твого допитливого розуму. Я хочу щоб ти також прийняв цей скромний амулет, який можливо колись, коли ціна твоїх амбіцій буде занадто високою, звернеться до мудрості твоєї душі.

Імператор зняв з шиї медальйон і простягнув йому. В кулоні не було ні золота, ні коштовностей, а тільки маленький, схожий на піщинку, камінець.

— Людина, яка мені його вручила, сказала, що це сльоза Христа.

Едмон наморщив чоло.

— Едмон, я знаю, що ти невіруючий, але Бога можна знайти, навіть не шукаючи. Прийде день, коли твоє серце, а не розум, запрагне очищення твоєї душі.

Едмон не хотів перечити імператору і надів скромний медальйон. Не маючи іншого багажу, крім плану лабіринту і яскраво-червоної пляшки, він тієї ж ночі вирушив в дорогу. Невдовзі, після кривавої облоги, Константинополь та імперія впали, а Едмон борознив Середземне море, в пошуках міста, яке він залишив в молодості. Він мандрував з найманцями, які прийняли його за багатого купця і запропонували підвезти, з надією, у відкритому морі, полегшити його гаманець. Коли вони з’ясували, що в нього немає жодних скарбів, то хотіли викинути його за борт, але він переконав їх, щоб вони дозволили йому продовжити подорож, а за це він, наче Шагразада[?], розповідав їм про свої пригоди. Фокус полягав в тому, щоб завжди зупинятися на самому цікавому місці. Так його навчив один мудрий казкар з Дамаску.

— Вони зненавидять тебе за це, але потім, полюблять ще більше.

У вільний час, він почав записувати свої пригоди в зошит. Щоб приховати їх від допитливих поглядів піратів, він писав на перській мові. Цю чарівну мову він вивчив коли жив у древньому Вавілоні. Під час подорожі вони зіткнулися з дрейфуючим судном — ні пасажирів, ні команди. В нього на борту були великі амфори з вином, і пірати напивалися щоночі, слухаючи історії Едмона, якому не дозволяли спробувати ані краплини. Через кілька днів, члени екіпажу почали хворіти, і невдовзі, один за одним, помирати — жертви отрути, що знаходилась в награбованому вині. Едмон, єдиний, хто уникнув цієї долі, клав їх по трунах, які пірати перевозили в трюмі — здобич з їхніх чисельних пограбувань. Тільки залишившись сам на борту, сповнений страху померти в немилосердній самотності посеред моря, він відважився відкрити яскраво-червоний флакон і вдихнути. Знадобилася лише мить, щоб він побачив безодню, яка хотіла заволодіти ним. Він відчув, як пара крадеться з пляшечки і повзе по шкірі, побачив, як на секунду, його руки вкрилися лускою, а нігті перетворилися в гострі та смертоносні, наче леза, кігті. Тоді він схопив скромну піщинку, що висіла в нього на шиї і попросив порятунку в Христа, в якого не вірив. Чорна безодня душі зникла і Едмон зітхнув з полегшенням, побачивши, що його руки знову стали як в простого смертного. Він закоркував пляшечку і прокляв свою легковірність. Він зрозумів, що імператор не здурив його, і що це дійсно ніякі не платня і не благословення. Це — ключ до пекла.

5

Коли Семпере закінчив перекладати записи, з-за хмар з’явилися перші промені світанку. Незабаром, інквізитор вийшов, не кажучи ні слова, а до кімнати зайшли двоє вартових і відвели його в камеру. Він був впевнений, що живим йому звідти не вийти.

Поки Семпере сидів за ґратами, слуги Великого Інквізитора обшукали залишки судна, де в металевій скрині знайшли яскраво-червону пляшечку. Хорхе де Леон чекав на них в соборі. Їм не вдалося знайти медальйон з ймовірною сльозою Христа, про яку згадував текст Едмона, але інквізитор не завагався, бо вважав, що його душа не потребує очищення. З очами засліпленими жадібністю, інквізитор взяв яскраво-червону пляшечку, поклав її на вівтар щоб благословити і славлячи Бога і диявола за такий дар, випив усе одним ковтком. Пройшло кілька секунд, але нічого не трапилося. Тоді інквізитор почав сміятися. Збентежені солдати переглянулися між собою, чи бува Хорхе де Леон не втратив глузд. Для більшості з них це була остання думка в їхньому житті. Вони побачили, як інквізитор впав на коліна і собором пронісся крижаний подих вітру, змітаючи дерев'яні лавочки, перевертаючи статуї та запалені свічки. Потім вони почули, як тріщить шкіра і хрустять кістки, Хорхе де Леон завив в агонії, але його голос заглушив рик чудовиська. Тіло інквізитора швидко перетворилося на криваве місиво з луски, лап і крил. Ззаду з’явився довгий зміїний хвіст з гострим, наче сокира, кінцем. Коли чудовисько повернулося і показало морду вкриту зубами та палаючі вогнем очі, їх наче заціпило. Полум’я застало їх зненацька, відриваючи плоть від кісток, як вихор зриває листя з дерев. Чудовисько розправило крила, і інквізитор Хорхе де Леон та дракон в одній особі, злетів, пробив вікно з вітражем і серед зливи зі скла та вогню, здійнявся над дахами Барселони.

6

Шість днів і шість ночей чудовисько сіяло жах, руйнувало храми і палаци, спалило сотні будівель і пошматувало переляканих людей, які благали про милосердя після того, як бестія зірвала дах над їхніми головами. Багряний дракон зростав з дня на день, пожираючи все, що трапиться йому на шляху. Понівечені тіла падали з неба наче дощ і полум'я з його пащі текло по вулицях кривавими потоками. На сьомий день, коли вже всі були певні, що бестія зруйнує місто і знищить всіх його мешканців, на зустріч дракону вийшла самотня постать. Едмон де Луна, досі хворий, піднявся накульгуючи по сходах, що вели на дах собору. Там він чекав поки дракон помітить його і прилетить за ним. З чорних хмар диму, з'явилася бестія і полетіла низько над дахами Барселони. Вона настільки зросла, що за розміром була більшою ніж храм з-за якого виринула. Едмон де Луна побачив своє відображення у величезних, наче озера крові, очах. Бестія відкрила пащу, щоб проковтнути його, пролітаючи наче гарматне ядро над містом і зриваючи покрівлю і вежі на своєму шляху. Тоді Едмон де Луна витягнув жалюгідну піщинку, яка висіла в нього на шиї і стиснув в кулаку. Він згадав слова Костянтина і сказав собі, що врешті решт віра знайшла його і що його смерть мала ціна за очищення чорної душі бестії, а насправді душі всього людства. Він здійняв кулак зі сльозою Христа, заплющив очі і чекав. Паща поглинула його зі швидкістю вітру і дракон піднявся вверх, здіймаючись до хмар. Ті, хто пам'ятає той день, розповідають, що небо розкололось навпіл і на небосхилі спалахнуло яскраве світло. З пащі дракона вирвалося полум'я і охопило бестію, він замахав крилами і намалював велетенську вогняну троянду, яка повністю вкрила місто. Після цього запанувала тиша, і коли вони відкрили очі, небо затягнули хмари, стояла темна ніч і тільки яскраві частинки попелу повільно опускалися вниз, вкриваючи вулиці, спалені руїни, гробниці, храми і палаци білим покривалом, яке розсипалося від доторку і пахло вогнем та прокляттям.

7

Тієї ночі Раймундо де Семпере вдалося втекти з в'язниці, він повернувся додому і переконався, що рідня і друкарня пережили катастрофу. На світанку, друкар прийшов на набережну. Залишки корабля, що привіз Едмона де Луна в Барселону, гойдалися на хвилях. Море пошкодило корпус і він увійшов наче в будинок, в якому вирвали стіну. Обійшовши нутрощі судна в примарному світлі світанку, він нарешті знайшов, те що шукав. Сіль роз’їла деякі лінії, але план великого лабіринту книг залишився недоторканим, таким яким його і спроектував Едмон де Луна. Він сів на пісок і розгорнув план. Його розум не міг охопити всю складність і арифметику цієї химери, але Раймундо де Семпере сказав собі, що прийдуть світліші голови, здатні розгадати її секрети, і що до тих пір, поки більш тямущі знайдуть спосіб врятувати лабіринт і закарбувати ціну бестії, він зберігатиме план в сімейній скрині, де колись, без жодного сумніву, його знайде творець лабіринтів, гідний такого грандіозного виклику.