Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Современная проза
Показать все книги автора:
 

«Аліса, на світанку», Карлос Сафон

Будинку, де я бачив її востаннє, вже не існує. На його місці тепер здіймається одна з тих будівель, на яких не затримується погляд, і які застилають небо тінню. І тим не менше, навіть сьогодні, кожен раз, проходячи поряд, я згадую те кляте Різдво 1938 року, коли вулицею Мунтанер, повз великі наче палаци будинки, ще ходив трамвай. На той час мені ледь минуло тринадцять і за кілька сантимів в тиждень я працював посильним у ломбарді на вулиці Елісабетс. Власник, дон Одон Льофру, сто п'ятнадцять кілограмів підлості та злоби, який керував крамницею, ніколи не називав по імені «того бісового сироту», одного з тисяч, що породила війна, і шкодував навіть повітря, яким я дихав.

— Бійся Бога, хлопче, загаси світло. Зараз не час розкошувати. Замітати можеш і при свічці. Кажуть, це корисно для очей.

Так проходили наші дні, серед тривожних новин про наступ сил націоналістів на Барселону, чуток про стрілянину і вбивства на вулиці Раваль і завивання сирен, що попереджали про повітряні нальоти. Був один з таких днів у грудні тридцять восьмого, вулиці посипані снігом і попелом, коли я побачив її.

Вся в білому, її фігура немов виплила з туману, що стелився вулицями. Вона зайшла в крамницю і зупинилася в слабкому прямокутнику світла, який крізь вітрину прорізав напівтемряву. В руках вона тримала чорний оксамитовий футляр, і не промовивши й слова відкрила його на прилавку. В сутінках заблистіло намисто з перлин та сапфірів. Дон Одон взяв лупу і оглянув його. Я спостерігав за цією сценою крізь щілину в злегка прочинених дверях.

— Непогана цяцька, але зараз не час розкошувати, сеньйорито. Я дам Вам п'ятдесят дуро, собі в збиток, але сьогодні Святвечір і всі ми люди.

Не моргнувши й оком, дівчина закрила оксамитовий футляр і попрямувала до виходу.

— Хлопче! — заревів дон Одон. — Йди за нею.

— Намисто варте щонайменше тисячу дуро, — промовив я.

— Дві тисячі, - виправив дон Одон. — Тому я не хотів би втратити його. Простеж за нею до її дому і дивись щоб хтось бува не пристукнув її і не обчистив. Вона ще повернеться, всі повертаються.

Коли я вийшов на вулицю, сліди дівчини вже зливалися з білим покривалом. Я слідкував за нею лабіринтом вулиць, випотрошених бомбами будівель і злиднів, поки ми не дісталися площі Песо де ла Паха, де я ледь встиг зауважити, як вона сідала в трамвай, що вже вирушав вулицею Мунтанер. Я побіг за трамваєм і встиг заскочити на задню підніжку.

Так ми і рухались, відкриваючи чорні рейки на білосніжному полотні, намальованому хуртовиною, коли почало смеркати і небо стало криваво-червоним. Поки ми доїхали до перехрестя з вулицею Травесера де Грасія, в мене ламало кістки від холоду. Я вже збирався відмовитися від доручення і вигадати якусь правдоподібну казочку для дона Одона, коли побачив, що дівчина зійшла і направилася до воріт великого будинку. Я зістрибнув з трамвая і побіг заховатися за рогом вулиці. Дівчина пролізла через дірку в огорожі в сад. Я виглянув з-за ґрат і побачив, як вона йде серед дерев, що оточували дім. Вона зупинилася біля підніжжя сходів і повернулася. Мені хотілося втекти, але льодяний вітер скував мою волю. Дівчина поглянула на мене з легкою посмішкою і простягнула руку. Мені здалося, що вона прийняла мене за жебрака.

— Ходи, — промовила вона.

Вечоріло, я йшов за нею по темному будинку. Слабке сяйво вимальовувало контури. Розкидані книжки і порвані штори валялися серед поламаних меблів, порізаних картин і темних, схожих на сліди від пострілів, плям на стінах. Ми зайшли до великої зали, заповненої старими фотографіями, від яких віяло пусткою. Дівчина опустилася на коліна в кутку перед каміном і розпалила вогонь зі сторінок газети і поламаного стільця. Я підійшов до багаття і взяв, запропоновану нею, чашу з теплим вином. Вона присіла поруч зі мною, втупивши погляд у полум'я. Сказала, що її звати Аліса. В неї була шкіра сімнадцятилітньої дівчини, але її зраджував сумний і бездонний погляд людини, що не має віку, і коли я запитав, чи це фотографії її сім'ї, вона промовчала.

Я запитав себе, як довго вона жила тут сама, ховаючись в цьому великому будинку, одягнена в білу сукню, що розходилася по швах, продаючи за безцінь коштовності щоб вижити. Чорний оксамитовий футляр вона залишила на поличці біля каміна. Кожен раз коли вона нахилялася ворушити жар, мій погляд неминуче зупинявся на футлярі і я уявляв собі намисто. Через кілька годин, обійнявшись біля вогню, ми мовчки слухали, як дзвони в храмах били північ, і я подумав, що так мене обіймала мама, якої я не пам'ятав. Коли полум'я почало затухати, я хотів кинути у вогонь книжку, але Аліса відібрала її в мене і читала вголос, допоки нас не зморив сон.

Я залишив дім незадовго до світанку, виплутався з її обіймів і побіг в темряві до воріт. В мене шалено калатало серце, в руках я тримав намисто. Перші години Різдва, я блукав містом, стиснувши в кишені перлини та сапфіри варті дві тисячі дуро, проклинаючи вулиці заповнені снігом і гнівом, проклинаючи тих, хто покинув мене напризволяще, аж поки блідий, сонячний промінь пробився крізь хмари і я пішов назад до великого будинку, насилу тягнучи ноги під вагою намиста, що важило наче могильна плита і душило мене; я молився щоб вона ще міцно спала, спала вічним сном, щоб повернути намисто на поличку каміна і втекти, забувши назавжди її погляд, її теплий голос, єдину світлу істоту в моєму житті.

Двері були відчинені і перлисте світло просочувалося крізь тріщини в стелі. Я побачив її; вона лежала на підлозі, з книжкою в руках, її посинілі губи вкриті інеєм, очі відкриті на білому, крижаному обличчі, одна кривава сльозинка замерзла на щоці і холодний вітер дув через відкрите навстіж вікно, вкриваючи її саваном снігу. Я залишив намисто в неї на грудях і втік надвір, намагаючись злитися з стінами міста, сховатися в його тиші, уникаючи свого відображення у вітринах, зі страху побачити там незнайомця.

Незабаром, заглушаючи різдвяний дзвін, завили сирени і зграя ангелів смерті вкрили яскраво-червоне небо над Барселоною, скидаючи сотні бомб, які здавалось ніколи не долетять до землі.