Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Социальная фантастика
Показать все книги автора:
 

«Найближчий», Грег Іген

1

Кейт почула стукіт у відчинені двері свого кабінету й підвела очі від паперів. Це була Аннеке, одна з диспетчерів; на обличчі винувата гримаса.

— Я принесла вам дещо шокуюче, сержанте. Пробачте.

— Заходьте, — запросила Кейт.

Минуло два тижні, відколи вона повернулася до роботи після декретної відпустки[?]; нема потреби попереджати її про шокуючий контент у кожній справі, що перевищує жорстокістю сцени вовтузіння зайчиків на шпалерах дитячої кімнати. А після того, як провела ранок, аналізуючи стрибок кількості зниклих безвісти, — який, імовірно, був просто непоясненним статистичним сплеском, — вона готова була вхопитися за будь-що, аби не чипіти й далі за цим столом.

— Троє померлих: батько і дві дочки. Місцезнаходження матері невідоме.

Вбивство-самогубство, із поки що не знайденим четвертим тілом? У Кейт стислося серце, але обличчя залишилося незворушним.

— Вогнепальні поранення?

— Ні, всі ножові. — Аннеке завагалася. — Дівчатка зовсім малі: п'яти й шести років. Якщо хочете, я запитаю на Рома-Стріт[?], чи не могли б ми передати цю справу Петрі.

Кейт заперечливо хитнула головою, не приховуючи досади.

— Отже, мені дадуть детектива чи маю діяти сама?

— Детектива не буде, але на місці злочину працюють четверо поліцейських, можете задіяти їх на сьогодні.

Кейт стримала кілька міцних виразів, що просилися на язик; Аннеке лише передає те, що звеліли. Якийсь примітивний алгоритм вже вирішив, що тут має місце окремий, одиничний «домашній» злочин, який не становить загрози для ширшого кола осіб і який можна буде розкрити більш-менш самостійно. Доки вона не зможе довести протилежне, нема потреби виділяти більше ресурсів.

Аннеке клацнула затискачем і переклала рапорт зі свого блокнота у блокнот Кейт; Кейт не гаючись підвелася й сягнула по футляр з ключами, водночас заглибившись у документ.

Дорогою до машини вона встигла прочитати короткий звіт офіцерів, які побували на місці злочину. Померлими, як припускалося, були Роберт Мелліш, Анжела Ґраймс та Ізабель Ґраймс; зниклою жінкою була Наталі Ґраймс. Мама Наталі, Дайян, минулого вечора намагалася додзвонитися до доньки. Коли це не вдалося їй до полудня наступного дня, вона сама пішла туди і увійшла в будинок, де й знайшла померлих; ті лежали у своїх ліжках. Явних ознак злому не виявлено. Автомобіля-універсала, що належав родині, на місці не було, але телефон Наталі лежав на тумбочці біля ліжка.

Коли Кейт доїхала до будинку, на прилеглій вулиці стояли припаркованими дві патрульних машини й пересувна криміналістична лабораторія, однак їх присутність не приваблювала жодного глядача; видавалося, сусіди тут були надто пристойними, щоб збиватися у натовп довкола синьо-білої стрічки і витріщатися; а ненастанно зайняті турботою про економію сайти з клік-наживками у цей час, мабуть, чекають на шанс скористатися для своїх потреб картинками від роззяв (такий собі аутсорсинг) про те, як до місця злочину роблять чергову доставку фаст-фуду.

Кейт порозмовляла з офіцерами, які склали рапорт, і з двома колегами, що приєдналися до них; це були співробітники невеликої квартальної поліцейської дільниці в розташованому неподалік торговому центрі. Щоб не морочитися з усією цією ватагою поліцейських, вона вирішила відрядити трьох із них на обхід сусідів.

Дайян Ґраймс сиділа в одній з патрульних машин і пила каву; вочевидь, хтось із «вітринних» копів їй цю каву приніс. Кейт представилася й підсіла до неї на заднє сидіння.

— Хто це зробив? — запитала Дайян. У неї цокотіли зуби. — І чому вони забрали Наталі? Вона б видерла їм очі, перш ніж дозволила торкнутися дівчаток.

Будинок її доньки був вельми скромний: одноповерховий, з цегли. Дайян виглядала десь на сімдесят, одягнена просто, ювелірних прикрас на ній не було. Кейт була майже впевнена: ті, з ким вона тут має справу, аж ніяк не є невідомим досі злочинним угрупованням, яке вплуталося в цю криваву міжусобицю в передмісті Брісбена. Кейт запитала:

— Чи були у Наталі або Роберта якісь борги? Вам щось про це відомо?

— Тільки іпотека.

— Вони не просили у вас грошей останнього часу?

— Ні. Чому б їм було це робити?

Дайян, здається, справді обурила повна абсурдність цього запитання; отож, не було сенсу далі тиснути в цьому керунку.

Кейт важко було уявити, щоб подружжя, влізши у борги через наркотики чи азартні ігри, заслуговувало на більш жорстоке покарання, аніж поламана кінцівка або дві, навіть якщо заборгувало найбільшому садистові серед кредиторів-акул. До того ж, малоймовірно, щоб двоє вчителів державної середньої школи могли стати мішенями для такого роду грабунку чи викрадення, які могли б настільки ускладнитися, щоб призвести у підсумку до трьох мертвих тіл.

— Роберт був батьком дівчаток?

— Так, — зітхнула Дайян. — Наталі при одруженні залишила собі власне прізвище і згодом передала його дітям. Так їй захотілося; власне, чому б і ні?

Кейт хитнула головою, уникаючи будь-якого висловлювання з цього приводу.

— Просто мені потрібно чітко зрозуміти, ким він доводився дітям. І ще: чи дозволяв він собі коли-небудь бути агресивним щодо неї або щодо дівчаток?

— Навіть якщо я найгірше у світі розуміюся на людях і він обдурив мене, як маленьку, то вона… Вона ніколи б такого ставлення не потерпіла.

— Добре. Може, хтось із них мав депресію або вживав ліки від якогось захворювання?

— Ні.

Кейт сягнула по її руку, потисла.

— Машину оголосили в розшук. Вам не потрібно залишатися тут; ми зателефонуємо вам, щойно отримаємо якісь новини.

— Я волію бути тут, — наполягала Дайян. — Що як вона прийде додому?

Кейт залишила при собі думку про те, наскільки малоймовірним виглядав такий хід подій.

— Є хтось, кому можна зателефонувати, щоб побув з вами? Друг, член сім'ї?

— Мій син зараз на роботі.

— Не міг би він піти з роботи по обіді?

Дайян знітилась:

— Я йому ще нічого не казала. Як мені сказати йому?

Кейт взяла в неї номер і зателефонувала сама. Патрік Ґраймс, за фахом електрик, працює на будівельному майданчику в місті; на те, щоб приїхати сюди, йому потрібно було сорок хвилин.

Вона залишила Дайян на констебля і постукала в бічні двері фургона криміналістичної лабораторії. Експерт-криміналіст Тім Нґ впустив її, і вона сіла поряд з ним перед консоллю.

— Як далеко зміг просунутися рій? — запитала.

— Немає жодних ознак силового вторгнення, — відповів той. — Маємо вікно, залишене відкритим у пральні, скоріш за все просто для того, щоб будинок охолов за ніч, але довкола нього немає ніяких слідів або подряпин, які дали б підстави припустити, що ним скористалися для проникнення.

— Що думаєш відносно часу смерті?

— Всі профілі розкладу слідів крові вказують на вчорашній ранок, але нам дійсно доведеться почекати розтину.

— Отож. А що зі зброєю?

Тім обернувся до консолі й вивів інтер'єр кухні, де відстежив дерев'яний брус із прорізами, в якому містився набір ножів. Найбільший проріз був порожній. Відтак він повів зображення назад і повернув у коридор, що веде до трьох спалень. На підлозі, під дверима найближчої спальні, лежав закривавлений ніж із лезом, розміри якого за масштабною лінійкою вказували на відповідність отому прорізу.

— Чия це кімната? — запитала Кейт.

— Старшої дівчинки, Ізабель; так сказала бабуся. Далі кімната Анжели, а спальня батьків — у кінці коридора.

Тім скерував зображення далі коридором, до головної спальні. При першому проходженні дрони знімали весь будинок з вельми помірною роздільною здатністю, але, як помітила Кейт, зображення місця злочину в спальні на очах ставало чіткішим у міру притоку нових даних.

Роберт Мелліш лежав на спині на одній половині двоспального ліжка. Ковдра відкинута в напрямку спинки ліжка, так що вкриває ноги до колін. Одягнений лише в шорти; окуляри лежать на приліжковій тумбочці. Єдина глибока колота рана пробиває грудну клітку посередині; анатомічна масштабна лінійка дозволила припустити, що лезо увійшло в серце.

На руках нема жодних ран, які свідчили б про те, що чоловік захищався. Кейт припустила, що в момент вбивства він навіть не прокинувся.

— Сліди крові розпочинаються тут, — сказав Тім, скеровуючи точку знімання на підлогу з Робертового боку ліжка, а потім відслідкував доріжку застиглих крапель з кімнати і далі коридором. Стежачи за тією доріжкою в бік кімнати Анжели, Кейт зосередилась на тому, щоб взяти себе в руки. На цей раз вбивця не рухав ковдри; ніж пройшов просто крізь неї, так само й крізь нічну сорочечку. Кейт відчула, як до горла підкочується шлунковий сік, скоріш од гніву, аніж через нудоту.

Тут божевілля було не більшим, ніж у картині з Робертом: єдина рана, ретельно вивірена, зробила свою справу. Якщо не брати до уваги імпровізовану зброю, то можна майже певно твердити, що це професійний удар. Мати у нападі психотичної депресії скоріш за все мала би втопити своїх дітей або нагодувати їх седативами — а потім і сама приєдналася б до них у подорожі в темряву. Що за полуда мала би найти на жінку, щоб вона вбила тих, кого любила, і при цьому ані не пом'якшила сам акт дещицею штучної лагідності, ані не вибухнула неконтрольованим гнівом, а просто стратила їх, методично й ефективно, за допомогою першого-ліпшого інструмента, що потрапив до рук?

— Давай далі, — попрохала вона Тіма.

Місце злочину в кімнаті Ізабель було практично таким самим, modus operandi[?] ідентичний. На одвірку залишився кривавий відбиток руки; обробка програмними засобами засвідчила, що його розмір відповідає особі жіночої статі тієї ж, що й у Наталі, статури, яку Тім оцінив за весільними фото у вітальні приблизно в сто сорок п'ять сантиметрів зросту. Разом з тим, гіпотетичний непрошений гість не конче мав бути аж надто великим чи сильним, особливо якщо був спільник, який мав завадити Наталі втрутитися. Ані для незнайомців-зловмисників не було ніякого очевидного мотиву робити щось подібне, ані для самої Наталі такого мотиву не було.

— Видно які-небудь медикаменти? — запитала Кейт.

Тім заперечливо похитав головою. Але дрони не могли проникнути в кожну замкнену шухляду й кожну захищену від дітей шафку в домі. Він запропонував:

— Ми могли б націлитися на каналізаційні труби і зробити аналіз метаболітів.

— Це надто довго.

Отримання доступу до медичної документації сім'ї могло зайняти, мабуть, ще більше часу. Або Наталі серйозно хвора і становить небезпеку для кожного, з ким стикається, або ж її викрали і вона сама в небезпеці; Кейт потрібно було знати, як воно є насправді.

— Ти міг би прокласти для мене маршрут перевірки перспективних місць?

Якщо вже вона ступить в будинок, то жодним чином не зможе уникнути певного забруднення місця злочину, проте якщо робитиме це так, як їй скажуть, то системі буде легше вилучити її з загальної картини.

Вона надягла поліетиленовий костюм, рукавички, шапочку, бахіли і рушила до передніх дверей, тримаючи в руці електронний блокнот із маршрутом, якого їй слід було дотримуватися.

Двері стояли відчиненими досить широко, отож Кейт не довелося їх торкатися. Вона озирнулася і побачила на внутрішній клямці пляму крові. Рушила прямо через вестибюль, поминула вітальню і повернула на кухню. Тут було чотири шухляди і три шафки, у які рій не зміг проникнути, і в одній з шафок зберігалася аптечка безрецептурних знеболювальних, проносних, антацидних та протиалергічних засобів. Але не було ніяких рецептурних ліків, а тим більше нейролептиків.

Вона пройшла за маршрутом до лазнички, але в єдиній неперевіреній шафці не було нічого, окрім косметики, шампунів і кремів для гоління.

Раптом вона почула щось схоже на звук удару з боку задніх дверей, якийсь пес заходився гавкати і скавчати. Кейт заговорила, звертаючись до блокнота.

— Тіме?

— Слухаю.

— У задньому дворі пес, він скаженіє. Що мені краще зробити?

Дрони ще не встигли просканувати задній двір.

— Якщо думаєш, що зможеш заспокоїти його, не впускаючи в будинок, то це було б краще, ніж дати йому розрицькати газон.

— Добре.

Кейт пішла за новим маршрутом, дотримуючись схеми, перетнула пральню і зупинилася перед задніми дверима. Щоб відчинити двері зсередини, не потрібно було ключа; вона відкинула защіпку і стала так, щоб заблокувати своїм тілом отвір, коли виходитиме.

Це був золотистий ретривер, що зростом сягав їй до пояса. Він голосно гавкав, проте не нападав. Коли вона вийшла, зачинивши за собою двері, пес почав бігати колами і жалібно скавуліти.

Кейт присіла, поклала блокнот на землю і простягла руки.

— Шшш… Ну ж бо, ходи сюди. Все гаразд!

Пес підійшов до неї, метляючи хвостом і заходячись від гавкоту.

— Все добре!

Кейт повторювала вмовляння спокійним голосом. На псові був нашийник; вона почувалася майже впевненою — якщо зможе вхопитися за нашийник, то зможе заспокоїти тварину.

— Ходи сюди!

Вона зняла з себе рукавички й шапочку і увібгала їх під костюм на грудях, сподіваючись, що так виглядатиме більш схожою на людину.

Пес підійшов зовсім близько і притиснувся головою до її боку, не перестаючи скавуліти.

— Шшш…

Вона погладила йому голову і вхопила рукою нашийник. Якусь хвилину він ще боровся, але відтак здався і сів, поклавши голову їй на коліна.

Спершу Кейт збиралася зателефонувати в місцевий притулок для тварин, але тепер у неї з’явилася інша ідея.

— Тіме?

— Так.

— Запитай Дайян Ґраймс — чи не хотіла б вона взяти пса на якийсь час?

— Буде зроблено.

Кейт роззирнулася подвір'ям; там була гойдалка, наземний басейн, а далі — справжній ліс фіґових дерев, схожий на зачарований гай із якоїсь казки. Дівчатка мали б почуватися тут як в раю.

Вона потиху заплакала. Пес зробив спробу вирватися, потім передумав і заповзявся стрибати, облизуючи їй обличчя. Кейт міцніше взялась за нашийник і відтягла його назад, відтак запанувала над собою.

Озвався Тім:

— Так, вона згодна взяти пса. Проведи його через бічну хвіртку, що праворуч від тебе, бетонною стежкою. Це завдасть найменше шкоди.

2

Не встигла Кейт заїхати на під'їзну доріжку, як почула сповнене ентузіазму волання Рези:

— Подивіться, хто вдома! Подивіться, хто вдома! Подивіться. Хто. Вдома!

Перш ніж вона відчинила двері автомобіля, Реза вийшов на ґанок з Майклом; малий дивився на неї, і його личком блукала непевна, нерішуча посмішка.

— Скажи-но khosh amadi, maamaan! — тлумачив Реза малому. — Ласкаво просимо до нашого дому.

Кейт сказала:

— От зараз ти був просто-таки саркастичний.

Реза усміхнувся ще ширше.

— Пробач.

Кейт поцілувала його, тоді взяла Майкла на руки; малий на радощах замахав рученятами, сяйливо заусміхався до неї і залепетав.

— Дехто все ще мене цінує.

Кейт тричі розцілувала сина у щічки, щосили додаючи поцілункам дзвінкості, і Реза притримав для неї двері, поки вона заходила в дім. Реза запитав:

— Хочеш, я трохи побуду з ним, щоб ти розслабилася?

— Ні, я не стомилася.

— Добре, тоді я почну готувати.

Кейт сиділа на кухні, вдивляючись у Майклове личко, захоплена його «відповідями» на її монолог, що всуціль складався з улесливих риторичних запитань.

— А хто в нас тут найкрасивіший хлопчик? Ану, здогадайтеся, хто це?

Іноді її слова, здавалося, втішали малого, а іноді він супив брівки в сум’ятті. Але в ті хвилини, коли він був задоволений, споглядання його було схоже на гойдання хвилями теплого, спокійного басейну — а на фоні пахощів від смаження трав і звуків ніжного шкварчання олії вона відчувала, наче перенеслася в якийсь потойбічний рай, настільки ж далекий від того місця, яке вона щойно покинула, наскільки реальне життя далеке від сну.

Через деякий час Майкл заплющив оченята, але Кейт дозволила йому спати в себе на руках, аж поки не зготувалася вечеря; лише тоді вона поклала його у ліжечко і приєдналася до Рези, щоб поїсти разом.

— Я радий, що ти змогла повернутися додому, перш ніж він заснув, — озвався Реза. — Як справи взагалі, все затихло?

— Так, хоча і не в хорошому сенсі. Ми ще не знайшли тієї жінки, що пропала.

Кейт не хотілося ані говорити, ані навіть думати про цю справу наступних дванадцять годин, якщо б їй це вдалося.

— Як сьогодні велося малюку? — запитала вона.

— Був життєрадісний як ніколи. Я думаю, він встигне пристарати собі кілька серйозних зубів, перш ніж завдасть собі труду повередувати.

— Не уявляю, звідки в нього береться така незворушність, — подивувалася Кейт.

Реза спохмурнів.

— Але ж для цього є лише одна можливість, хіба ні?

Кейт витерла тарілку останнім шматочком хліба й відкинулася на спинку стільця.

— Було дуже смачно. Дякую.

— Noosheh jaan. — Реза підвівся, взяв її тарілку, нахилився й поцілував її в чоло. — Я маю попрохати тебе про велику послугу.

— Кажи.

— Ти не проти, якщо я сьогодні відвідаю батька?

— Звісно ж, ні. — Насправді Кейт сподівалася, що зможе заснути біля нього на дивані під перегляд чогось вельми легковажного і розважального, але Реза останніх шість днів постійно займався домом і цілих два тижні не бачив свого батька. — Коли закінчуються години відвідування?

— О дев’ятій.

Кейт глянула на годинник.

— Тобі варто вирушати просто зараз. Я сама тут приберу.

Він ще раз поцілував її, поклав тарілку в раковину, взяв ключі й вийшов за двері.

Коли його машина від’їхала, Кейт трохи посиділа у тиші, а тоді встала і змусила себе зайнятися посудом. Покінчивши з цим, пішла у вітальню і трохи поклацала телевізійним пультом, але жоден з сіткомів не смакував їй, коли дивилася їх на самоті.

Тоді пішла до кімнати Майкла і полюбувалася його таким милим уві сні тільцем, яке ледь виднілося в слабкому світлі вуличних ліхтарів, що сочилося крізь штори. Якщо хтось посміє хоч пальцем тебе торкнутися, — думала вона. — Будь-хто. Відчула, як її серце забилося швидше. Намагалася заспокоїтися, відступивши назад і критично аналізуючи власну гіпернастороженість. У неї не було жодних підстав думати, що сину хоч що-небудь загрожує.

Але вона все одно залишилася в дитячій і охороняла його, аж поки не побачила світло фар, що повертало на під'їзну доріжку.

Реза, здавалося, не мав настрою до розмови, але, вже коли вони були в ліжку, Кейт відважилася обережно запитати:

— Як він там?

— Він думав, що я — його брат, — відповів Реза. — Він думав, що я Амір.

Кейт спробувала обернути все на жарт.

— Не думаю, що ти аж так схожий на свого дядька.

Реза посміхнувся.

— В дядька була значно густіша шевелюра, коли він був у моєму віці. І щомісяця інші зачіска. Котрась із них таки мала б йому пасувати.

— Так чи інакше, він був радий тебе бачити? — запитала Кейт.

Вона знала, що Гасан і Амір були близькі; нехай вже краще відвідає брат, аніж якийсь незнайомець.

— Він був радий поспілкуватися з Аміром, але не дуже радий з приводу того, де вони опинилися.

— Знову в Ісфахані?

Реза заперечливо похитав головою.

— Він думає, що його затримала імміграційна служба. Інакше чого б його тримали замкненим люди, які розмовляють англійською?

— О Ісусе. Сподіваюся, серед персоналу немає нікого схожого на тих потвор.

З усіх історій, що їх Кейт почула від Гасана, найбільше їй врізався у пам’ять епізод, як якась молода дівчина з Порт-Огасти[?] — років, мабуть, дев'ятнадцяти-двадцяти, яка нічого не знала про життя, зате аж надималася від власної значущості, бо ж була в уніформі, — сказала цьому чоловікові, який бачив, як його батьків стратили мулли[?] і який чотири роки просидів у в'язницях в різних куточках австралійської пустелі, — що оскільки він вдався до голодування, то з ним поводитимуться як з дитиною і позбавлять таких надмірних привілеїв, як телефонні дзвінки й відвідувачі, аж поки він не навчиться дорослішати.

— Вони роблять все можливе, — відповів Реза. — І я не думаю, що йому так здається увесь час.

Кейт взяла його за руку і стиснула.

— Я знаю, щό треба робити. Треба прибрати вигляду, як на загримованих фото мого дідуся, — розмірковував Реза. — І якщо на додачу скористатися кількома париками й костюмами і правильним звуковим супроводом, я впевнений, що зможу повернути його назад до днів до приходу Хомейні[?].

Кейт тихенько засміялась. Згодом промовила:

— Може б ти забрав його сюди?

Реза деякий час мовчав; напевно, він не раз про це думав, але ніколи їй не звірявся. Врешті відповів:

— Це не спрацює. Пильнувати одночасно його і Майкла було б неможливо.

— Згодна.

Кейт відчула докір сумління: вона наважилася запитати тільки тому, що була майже впевнена в тому, якою буде відповідь.

— А може тобі варто поговорити з лікарем про те, щоб якось допомогти йому почуватися… — Вона підбирала слушне слово; як він міг почуватися вільним, якщо насправді не міг вийти за двері? — Нормальним.

— Дійсно. Я зателефоную їй вранці.

Кейт вимкнула нічну лампу і лежала в темряві. Грошей, які вони платили за будинок перестарілих, вистачило б на те, щоб найняти кого-небудь на неповний день для догляду за домом; тоді Резі не довелося б займатися всім цим самому. Але вона не хотіла, щоб свекор жив у тому ж домі, що й Майкл. Ніщо із того, що вона бачила чи чула, ніколи не давало їй підстав думати, що старий виявлятиме щонайменшу недоброзичливість до будь-якої дитини, незалежно від того, чи здатен він зрозуміти, що хлопчик — його онук. Але якщо вже хтось втратив владу над реальністю, то було б безвідповідально робити будь-які припущення про те, на що така людина здатна.

3