Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Приключения: прочее
Показать все книги автора:
 

«Таємничий острів», Жуль Верн

Сайрес Сміт і Гедеон Спілет знали один одного тільки з чуток. Обох переправили до Ричмонда. Інженер швидко одужав від своєї рани і під час видужання познайомився з журналістом. Вони відчули взаємну повагу і приязнь. Незабаром їх з’єднала мета, що невідступно стояла перед ними. Обоє хотіли тільки одного: втекти, повернутися до армії Гранта і знову боротися в її лавах за федеральну єдність.

Двоє друзів вирішили скористатися для втечі будь-якими сприятливими обставинами, але хоча в Ричмонді вони жили на волі, місто так суворо охоронялося, що утеча вважалася неможливою.

У той час до Сайреса Сміта примудрився пробратися безмежно відданий йому слуга. Цей відважний чоловік, який побачив світ на фермі батьків інженера, був негром, сином невільників і сам невільник, але Сайрес Сміт, — за переконанням і за голосом серця — супротивник рабства, дав негру вільну. Раб, одержавши свободу, не побажав розлучатися зі своїм хазяїном. Він палко його любив і готовий був померти за нього. Йому йшов тридцять перший рік, він був сильний, моторний, спритний і кмітливий чоловік, лагідний і спокійний, часом дуже наївний, завжди усміхнений, послужливий і добрий. Його звали Навуходоносор, але він не любив цього пишного імені, і тому віддавав перевагу звичному з дитинства зменшувальному іменню — Наб.

Довідавшись, що пан його попав в полон, Наб без вагань залишив Массачусетс, дістався до Ричмонда і за допомогою всіляких хитрощів, двадцять разів ризикуючи життям, проникнув до міста в облозі. Неможливо передати словами радість Сайреса Сміта, коли він побачив свого слугу, і щастя Наба, який з’єднався з улюбленим хазяїном.

Отже, Набу вдалося потрапити до Ричмонда, але значно сутужніше було вибратися звідтіля, тому що військовополонені солдати федеральної армії знаходилися під найсуворішим наглядом. Для спроби до втечі, що давала хоча б малу надію на успішний її результат, доводилося чекати виняткових обставин, але такі обставини все не виникали, а створити їх було не так і легко.

Тим часом Грант продовжував вести рішучі воєнні дії! У гарячому бою з жителями Півдня під Петерсбергом він здобув перемогу. Але з’єднані сили його армії та війська Бутлера поки що нічого не могли домогтися в облозі Ричмонда, і ніщо не провіщало близького звільнення військовополонених. Одноманітне життя в’язня не давало репортеру ніякої поживи для заміток, і він уже не в змозі був його терпіти. Його не залишало прагнення втекти з Ричмонда, втекти за будь-яку ціну. Кілька разів він намагався зробити це і не міг: перешкоди були нездоланними.

Облога міста йшла своєю чергою, і якщо військовополонені жадали втечі з нього, щоб повернутися до армії Гранта, декому з обложених дуже хотілося залишити Ричмонд, щоб дістатися до військ сепаратистів; серед цих вояків був і Джонатан Форстер — запеклий прихильник жителів Півдня. Справді, якщо військовополонені федеральної армії не мали можливості вийти з міста, не могли цього зробити і сепаратисти, тому що армія жителів Півночі оточила його з усіх боків. Губернатор Ричмонда вже давно втратив зв’язок з генералом Лі, а було надзвичайно важливо повідомити йому про становище в місті та просити скоріше вислати армію на допомогу оточеним. І ось Джонатану Форстеру спало на думку вилетіти з Ричмонда в гондолі повітряної кулі, перетнути таким способом лінії військ облоги і дістатися до табору сепаратистів.

Губернатор дозволив таку спробу. Виготовили аеростат і надали його Джонатану Форстеру, який мав намір здійснити свою повітряну подорож з п’ятьма супутниками. Аеронавтів постачили зброєю на випадок, якщо вони, після приземлення, наштовхнуться на ворога і змушені будуть захищатися. Одержали вони і запас провіанту на випадок тривалого перебування в повітрі.

Виліт призначили на 18 березня. Передбачалося, що він здійсниться вночі, при свіжому північно-західному вітрі: мандрівники розраховували за кілька годин долетіти до штаб-квартири генерала Лі.

Але північно-західний вітер виявився іншим, ніж очікували. Вісімнадцятого березня вже з ранку зрозуміли, що насувається буря. А незабаром піднявся такий ураган, що відліт Форстера довелося перенести, тому що небезпечно було віддати аеростат і п’ятьох мандрівників на волю розбурханої стихії.

Наповнена газом повітряна куля знаходилася на головному майдані Ричмонда, готова до вильоту при першій змозі, і все місто чекало цієї нагоди зі зростаючим нетерпінням, а тим часом погода все не поліпшувалася.

Вісімнадцятого і дев’ятнадцятого березня буря лютувала без перепочинку. З великими зусиллями оберігали від неї прив’язану канатами повітряну кулю, притиснуту поривами шквалу до самісінької землі.

Минула ніч з дев’ятнадцятого на двадцяте березня, а вранці буря розігралася ще сильніше. Летіти було неможливо.

Цього дня до інженера Сайреса підійшов на вулиці якийсь незнайомець. Це був моряк років тридцяти п’яти або сорока, на прізвище Пенкроф, гінкий, міцний і дуже засмаглий, з живими очима, що швидко кліпали, і добродушним обличчям. Він був уродженцем Північної Америки, ходив по всіх морях, не раз потрапляв у халепу, зазнав безлічі незвичайних пригод, які іншому сухопутному обивателеві й уві сні не примаряться. Що й казати, це був чоловік заповзятливий, сміливець, який нічого не боявся і нічому не дивувався. На початку 1865 року Пенкроф приїхав у справах до Ричмонда з Нью-Джерсі з п’ятнадцятирічним Гербертом Брауном, осиротілим сином свого капітана; Пенкроф любив цього юнака, як рідного сина. До початку облоги йому не вдалося виїхати з міста, і, на превеликий жаль, він виявився замкненим у Ричмонді. Тепер і в нього теж було лише, одне бажання: втекти, скориставшись будь-яким випадком. Пенкроф багато чув про інженера Сайреса Сміта, він знав, що ця рішуча людина жадає вирватися на волю. І ось на третій день бурі він сміливо підійшов до Сміта і без усіляких передмов запитав:

— Містере Сміт, вам не набрид цей чортів Ричмонд?

Інженер подивився у вічі незнайомцю, який заговорив з ним, а Пенкроф додав напівголосно:

— Містере Сміт, хочете втікати?

— Коли? — негайно озвався інженер, і можна з упевненістю сказати, що ця відповідь зірвалася в нього з уст мимоволі, тому що він навіть не встиг роздивитися невідомого, який звернувся до нього з такою пропозицією.

Одначе, вдивившись проникливим поглядом у відкрите обличчя моряка, він вже не сумнівався, що бачить перед собою чесну людину.

— Хто ви такий? — уривчасто запитав він. Пенкроф коротко розповів про себе.

— Прекрасно! — сказав Сміт. — А яким способом ви пропонуєте втікати?

— Та он повітряна кулька безглуздо бовтається, начебто навмисно, ледачо, нас чекає!

Від Пенкрофа не вимагалося подробиць. Інженер зрозумів його з півслова. Він ухопив моряка попідруч і швидко повів до себе.

Пенкроф виклав йому свій план. Усе дуже просто. Звичайно, ризикуєш при цьому життям, але що вдієш! Ураган, зрозуміло, роз’ярився, бушує на повну силу, але такий майстерний і сміливий інженер, як Сайрес Сміт, прекрасно зуміє впоратися з повітряним кораблем. Коли б він, Пенкроф, знав, як поводитися з цією кулькою, він би, не замислюючись, вилетів на ній, зрозуміло разом з Гербертом. Чи мало моряк Пенкроф бачив буревіїв на своєму віку! таким ураганом його не здивуєш!

Сайрес Сміт слухав мовчки, але очі в нього блищали. Ось вона — добра нагода. Хіба можна її втратити?! План дуже ризикований, але й тільки, — він цілком здійсненний. Незважаючи на охорону, уночі можна прокрастися до повітряної кулі, залізти в гондолу, потім перерізати канати, що утримують кулю! Зрозуміло, тут легко й головою накласти, але можливо, що все минеться добре, а без цієї бурі… так, без цієї бурі куля вже давно б вилетіла і довгоочікуваний випадок вони б втратили.

— Я не один! — коротко виклав він уголос свої міркування.

— Скількох хочете взяти з собою? — запитав моряк.

— Двох — мого друга Спілета і слугу Наба.

— Виходить, вас троє, — зауважив Пенкроф, — та я з Гербертом. Разом — п’ятеро. А передбачалося, що на кулі полетить шестеро…

— Чудово. Ми полетимо! — вигукнув Сайрес Сміт.

Він сказав «ми», даючи зобов’язання і за журналіста, — дійсно, Гедеон Спілет був не з боязких, а коли довідався про виниклий задум, схвалив його беззастережно. Він тільки здивувався, що йому самому не спала на думку така проста ідея, А що стосується Наба, то він пішов би за хазяїном усюди, куди б тому не заманулося вирушити.

— Отож, до вечора, — сказав Пенкроф. — Будемо всі п’ятеро тинятися навколо, немов з цікавості.

— До вечора, — підтвердив Сайрес Сміт, — зустрінемося о десятій годині. Хоч би ця буря не вщухла до нашого вильоту!

Пенкроф попрощався з інженером і повернувся до себе на квартиру, де залишався юний Герберт Браун. Сміливий хлопчик знав про задуми моряка і з занепокоєнням очікував результатів його розмови з інженером. Як бачать читачі, тут зійшлося п’ятеро сміливців, оскільки вони зважувалися кинутися назустріч невблаганному урагану!

так, буря не стихла, і ні Джонатан Форстер, ні його супутники навіть не підходили до тендітної гондоли! Погода весь день була жахливою. Інженер боявся тільки одного: як би оболонка аеростата, що його вітром прибивало до землі, не розірвалася на тисячу шматків. Годинами Сміт блукав майже безлюдним майданом, спостерігаючи за повітряною кулею. Те ж саме робив і Пенкроф: засунувши руки до кишень, він походжав майданом, час від часу позіхаючи, немов заблукав сюди знічев’я і не знає, як йому вбити час; а насправді теж побоювався, що оболонка кулі розірветься або, чого доброго, лопнуть канати і куля понесеться в небеса.

Настав вечір. Опустилася непроглядна пітьма. По землі повз густий туман, схожий на хмари. Пішов дощ, змішаний зі снігом. Відразу похолоднішало. Якась волога імла нависла над Ричмондом. Здавалося, що шалена буря встановила перемир’я між обложниками й обложеними, і гармати замовкли, вгамовані грізним ревінням урагану. Вулиці міста спорожніли. Ні душі й на майдані, посередині якого бився на вітрі аеростат, — можливо, не вважали за потрібне у таку люту непогоду охороняти його. Отже, все сприяло втечі полонених, але як же зважитися на страшну подорож, як віддати себе на поталу шаленій стихії?

— Огидна погодка! — пробурчав Пенкроф і, вхопившись за капелюха, ударом кулака міцніше його насунув. — Ну, та нічого! Якось впораємося!

0 пів на десяту Сайрес Сміт і його супутники з різних боків прокралися на майдан, де панував непроглядний морок, тому що вітер загасив усі газові ліхтарі. Не видно було навіть обрисів величезного аеростата, прибитого вітром до землі. Крім мішків з баластом, прив’язаних до запобіжної сітки, гондолу кулі ще тримав міцний канат, — він був пропущений крізь залізне кільце, вправлене в бруківку, і обидва його кінці прив’язані до плетеної гондоли.

П’ятеро бранців зустрілися біля цього кошика. Ніхто їх не помітив — стояла така темрява, що. й самі вони один одного не бачили.

Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Наб і Герберт мовчки забралися в гондолу, а тим часом Пенкроф, за вказівкою інженера, відв’язував один за одним мішки з баластом. Через кілька секунд моряк приєднався до своїх товаришів.

Тепер аеростат утримував тільки канат, і Сайресу Сміту залишалося лише дати наказ до відльоту.

І раптом у цю хвилину в гондолу стрибнув собака. Це був Топ, улюблений пес інженера, — обірвавши свій ланцюг, він прибіг слідом за хазяїном. Боячись, що собака, виявиться зайвим вантажем, Сайрес Сміт хотів його прогнати.

— Не біда, візьмемо й собаку! — сказав Пенкроф і викинув з гондоли два мішки з піском.

Потім він відв’язав канат, і куля, злетівши навскіс, з несамовитою силою здійнялася в піднебесся, збивши при зльоті два димарі.

Ураган бушував на всю свою люту міць. Уночі ніхто й гадки не мав про спуск, а коли настав день, землі не було видно через щільну завісу туману. Тільки на п’ятий день під аеростатом у просвіті між хмарами, що їх вітер гнав з жахаючою швидкістю, з’явилося море.

Читачам уже відомо, що з п’яти втікачів, які піднялися 20 березня на повітряній кулі, чотирьох викинуло 24 березня на пустельний берег на відстані шести тисяч миль від Ричмонда[?], а той, кого не виявилось серед врятованих, той, до кого вони насамперед кинулися на допомогу, був не хто інший, як Сайрес Сміт — людина, що цілком природно стала їхнім проводирем.

Розділ ТРЕТІЙ

О п’ятій годині вечора. — Той, кого не вистачає. — Розпач Наба. — Пошуки в північному напрямку. — Острівець. — Ніч туги і тривоги. — Ранковий туман. — Наб пускається уплав. — Земля на видколі. — Переправа через протоку

Інженера Сміта, який прилаштувався у вічках запобіжної сітки, змило хвилею, коли порвалися мотузки. Зник і його собака Топ — вірний пес сам кинувся в море на допомогу хазяїну.

— Вперед! — крикнув журналіст.

І всі четверо — Гедеон Спілет, Герберт, Пенкроф і Наб, — забувши про голод і втому, вирушили на пошуки свого товариша.

Бідолаха Наб плакав з люті й розпачу при думці про те, що він утратив найдорожчу йому на світі людину.

Не минуло й двох хвилин з тієї миті, як Сайрес Сміт зник. Отже, супутники його, які досягли землі, ще могли сподіватися, що вони встигнуть врятувати інженера.

— Шукати його треба. Шукати! — вигукнув Наб.

— так, Набе, — відповів Гедеон Спілет. — Ми знайдемо його! Живим?

— Живим!

— Уміє він плавати? — запитав Пенкроф.

— Уміє! — відповів Наб. — До того ж з ним Топ…

Моряк прислухався до ревіння океану і похитав головою.

Інженер зник біля північної частини узбережжя, приблизно за півмилі від того місця, куди викинуло інших. Якщо йому вдалося дістатися до найближчої обмілини — виходить, пройти їм необхідно якнайбільше півмилі.

Час наближався до шостої години вечора. Туман згустився, і зробилося зовсім темно. Аеронавти, що зазнали катастрофи, йшли в напрямку до півночі східним берегом землі, на яку їх викинуло випадково, землі, зовсім їм невідомої, про географічне положення якої вони не здогадувалися. Вони йшли, відчуваючи під ногами то пісок, то каміння, — здавалося, що земля тут зовсім позбавлена рослинності. Просуватися вперед було дуже важко. Вони рухалися в темряві по якихось горбах, місцями траплялися глибокі вибоїни. З них щохвилинно піднімалися невидимі в мороці великі птахи і, важко змахуючи крилами, розліталися на усі боки. Інші птахи, менші та спритніші, випурхували цілими зграями і живою хмарою проносилися над головами мандрівників. Морякові здавалося, що це були баклани і чайки, — він упізнав їх за жалібним пронизливим квилінням, що перекривало грізне ревіння прибою.

Час від часу втікачі зупинялися, голосно кричали, гукаючи зниклого товариша, і сторожко прислухалися, чи не почується його голос з боку океану. Можливо, Сайресу Сміту вдалося врятуватися і вони вже недалеко від того місця, де він вибрався на берег; а якщо сам Сміт і неспроможний покликати на допомогу, то загавкає його пес, і дзвінкий гавкіт Топа долине до них. Але вони нічого не чули, крім суворого гудіння океану та шуму гальки, що перекочується хвилями. І маленький загін рухався далі, досліджуючи найменші звивини берега.

Хвилин за двадцять усі четверо раптово зупинилися — далі йти було нікуди, перед ними набігали на берег високі хвилі, розбиваючись об камені. Вони опинилися на краю гострого скелястого мису, біля якого злобно вирували хвилі.

— На мис вийшли, — сказав моряк. — Назад треба податися. Тримайтеся праворуч, подалі від берега.

— Але ж він там! — вигукнув Наб, вказуючи на море, де біліли в пітьмі пінисті гребені величезних валів.

— Добре! Давайте кричати, кликати його!

Усі четверо гукнули, разом, але голосний їхній заклик залишився без відповіді. Вони почекали хвилину відносної тиші. Знову погукали в пітьму. І знову не почули відгуку.

Тоді мандрівники обігнули край мису й пішли далі, ступаючи по піщаному і кам’янистому ґрунту. Одначе Пенкроф помітив, що берег стає крутіше, піднімається вище, і зробив припущення, що він досить довгою грядою з’єднується з косогором, обриси якого невиразно вимальовувалися в темряві. У цій частині узбережжя птахів уже було менше. І море тут не так вирувало й ревіло, хвилювання помітно зменшилося. Ледве долинало шарудіння гальки, що перекочується. Безсумнівно, звивина берега утворила тут бухту, яку скелястий виступ мису захищав від валів, що грали у відкритому морі.

Однак, вирушаючи в цьому напрямку, мандрівники віддалялися на південь, у бік, протилежний тій частині узбережжя, до якої міг дістатися Сайрес Сміт. Впродовж півтори милі вони не знайшли ні найменшого вигину берега, що дав би їм можливість повернути на північ. Але ж мис, який довелося обігнути, з’єднувався із сушею. І, напружуючи останні сили, виснажені мандрівники мужньо йшли вперед, сподіваючись, що ось-ось лінія берега зробить крутий поворот і вони знову підуть на північ.

Яке ж було їхнє розчарування, коли вони, здолавши близько двох миль, знову опинилися на краю досить високого виступу, що складався зі слизьких брил.

— Ми потрапили на якийсь острівець! — сказав Пенкроф. — І уже сходили його від краю до краю.

Зауваження моряка було слушним. Наших аеронавтів викинуло не на материк і навіть не на острів, а на острівець, завдовжки не більш двох миль і, мабуть, дуже вузький.

Чи був цей кам’янистий недолугий острівець, сумовитий притулок морських птахів, частиною якого-небудь великого архіпелагу? Хтозна? Коли наші мандрівники побачили його крізь туман з гондоли повітряної кулі, вони не могли добре його роздивитися і визначити, чи великий він. Але тепер Пенкроф зірким поглядом моряка, який звик вдивлятися в темряву, здавалося, розрізняв на заході масивний силует скелястого берега.

Одначе у нічній пітьмі Пенкроф не міг з’ясувати, чи лежав їхній острівець біля якогось одного острова, чи був частиною архіпелагу. Не могли вони також вибратися з острівця, тому що його оточувало море. А пошуки інженера Сміта, який, на біду, ні найменшим вигуком не сповіщав про себе, довелося відкласти до ранку.

— Мовчання Сайреса ще нічого не доводить, — сказав журналіст. — Може, він знепритомнів, можливо, поранений і зараз не в змозі відповісти нам. Не будемо впадати у відчай.

Журналісту спала на думку ідея запалити на першому з виступів берега багаття, щоб подати сигнал Сайресу Сміту. Але марно всі четверо шукали палива для вогнища, хоча б стебел сухого бур’яну. Навкруги були тільки камені та пісок.

Неважко уявити, як журилися Наб і його супутники, — усі вони вже встигли прив’язатися до відважного Сайреса Сміта. Але було достоту відомо, що зараз вони неспроможні йому допомогти. Доводилося чекати світанку. Можливо, що Сміту вдалося врятуватися і він уже знайшов собі притулок на березі, а може, він загинув у морі.

Потягнулися довгі та болісні години. Вночі сильно похолодало. Нещасні втікачі жорстоко мерзли, але майже не помічали своїх страждань. Вони навіть і не подумали прилягти відпочити. Забуваючи про себе, вони думали тільки про свого керівника й товариша, сподівалися, що він живий, підтримували один в одного надію; вони блукали по цьому недолугому острівцеві, і все їх тягло до північного виступу берега, найближчого до місця катастрофи. Вони прислухалися, вони гукали зниклого друга, намагалися розрізнити, чи не чується крик, волання про допомогу, і, можливо, їхні голоси розносилися далеко, тому що вітер влігся і грізний шум океану вже почав стихати, оскільки хвилювання зменшилося.

В якусь мить їм навіть здалося, що на голосний крик Наба відгукнулася луна. Герберт сказав про це Пенкрофу і додав:

— Мабуть, тут неподалік берег іншого острова і досить високий, — від нього і відбилася луна.

Моряк ствердно кивнув головою. Адже йому вже сповістили про це його зіркі очі. Якщо Пенкроф, хоча б мигцем, хоча б на одну секунду, побачив землю, значить перед ним дійсно була земля.

Але далека луна виявилася єдиним відгуком на голосні заклики Наба, — весь східний берег острівця, що загубився в безмежжі океану, завмер у безгомінні.

Хмари поступово розсіялися. Близько півночі з’явилися зірки, і якби інженер Сміт на ту годину був зі своїми супутниками, він помітив би, що на небі зійшли не ті зірки, які сяють у Північній півкулі. Справді, на цьому чужому небосхилі не запалилася Полярна зірка; сузір’я, що блищали в зеніті, були зовсім не схожі на ті, які звикли бачити жителі північної частини Нового Світу; Південний Хрест, зблискуючи у пітьмі, вказував, що мандрівники знаходяться в Південній півкулі.