Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Фэнтези
Показать все книги автора:
 

«Янголятко в кутих черевиках. Книга I», Генечка Ворзельська

Частина перша

Крихітка в кутих черевиках

Я маленька, симпатична і сексуальна. Таке собі шлюбне оголошення на першій шпальті — «без комплексів і проблем із житлом».

Я сиджу в своїй власній кухні та чищу свій власний пістолет. Дівчинка-крихітка з цигарочкою, кавою у потертих джинсиках. Бракує лише фенічок на зап’ястки, дурнуватого песика та етюдничка в кутку з чимось не менш зворушливим. На кшталт — «мертвих сніговиків».

Сором’язливе янголятко з великим пістолетом, і зовсім не через чоловічі комплекси — «моєму пістолетові годиться бути більшим», а тому, що він-таки має бути великим.

Ось мене викинули з авта, оце я заганяю кулю в живіт, а оце — б’ю. Дуже боляче, щоб він зігнувся, і я могла поцілити ногою в обличчя.

Маленьке янголятко у кутих черевиках.

Розділ 1

А він, дурненький, знаючи мене вісім років, призначив зустріч за кільцевою дорогою, уночі, — на щось сподівався.

Я приїхала до нього бульдозером. Великим оранжевим із двома червоними лампами на даху.

А він з одним зі своїх кам’яних воїнів стояв на узбіччі біля машини і вдивлявся туди, у темну далечінь, у сліпучі вогні поодиноких фар.

Із термосом перченої кави на задньому сидінні, з дощем, який так недоречно для них розпочався.

Відчинити дверцята, сховатися від дощу, підкріпитися кавою, зателефонувати дружині й сказати:

— Її ще немає.

— Як то немає?! — здивувалася я. — Невже я спізнилася?!

Він смиконув рукою й упустив каву. Я зрушила ебонітову ручку, нахиляючи ковша та розрубуючи навпіл дах машини, і змусила його ховатися під сидіння з надривним: «А-а-а!!!», що перекривало скреготіння та брязкіт.

З неголосним: «Грр-рра-ахх!» — кам’яного воїна, затиснутого кермом, — воно вмить стало схоже на молодий місяць.

Тепер трішки назад, підняти машину на задні колеса, а тоді вперед, капотом просто в дорожню пилюку. Потім вирвати подряпаний дахом ківш зі шматками салонної шкіри на зубцях і зістрибнути на землю та підійти до них.

Я присіла біля вікна, схожого тепер на вузьку амбразуру, і запитала:

— У вас усе гаразд?

— Ха-х-ху-х-хи-и…

— Ви там ще живі?

Він припав до щілини з іншого боку, наші очі зустрілися.

— Курва!

— Перепрошую? — я не розчула і тому взялася за пістолет.

— Ні-ні, — сказав він. — Це я не тобі.

— То у вас усе гаразд?

— Так.

— Ви не можете уявити, яка я втішена.

Я завжди тішуся, коли татусеві добре. Моєму вітчиму, що взяв мене з дитячого будинку.

Шкода лишень, що не можу зараз його поцілувати.

Та головне — у нього все гаразд.

 

Усе ще граючись пістолетом, я повернула до міста, але заховала зброю, щойно перша машина зупинилася поруч.

— Куди?

— До міста.

— Сідай, — голосом доброго опиря мовив водій. — Я не скривджу тебе.

— Авжеж. Не скривдите.

Мені завжди щастило на доброзичливих людей. Люди взагалі були добрими до мене. Надто, коли наставити на них пістолета й сказати: «Раз», — і попередити, що лічити далі не вмієш.

Славна крихітка в кутих черевиках. Маленький янгол смерті, що цілує холодну кулю.

 

Я, певно, соромилася б стриптизу, якби не Кінець Світу. Я могла б бути комусь вірною дружиною, якби у чотирнадцять років не отримала вже десяту медаль за війну, за Армагеддон. Я облишила б куріння, якби не Апокаліпсис. Я була б зовсім іншою, якби не Іоанн Богослов: «І побачив я, що вона упилася кров’ю, і ніс її на своїй спині звір». Це про мене.

І, повіривши, вони мали мене за нечемну та ставилися зовсім не так, як я на те заслуговувала. Навіть цей водій, що спробував-таки мене задушити.

— Дякую, — промовила я, виходячи з авта.

— М-м-м-м-м, — промимрив він.

Мій пістолет, що ледь не вбив. Водій, що ледь не помер від інсульту. Купити цигарок і, спустившись у метро, розповісти про себе все. Хочете? Тоді я розпочну. І першими, про кого ви почуєте, будуть мої батьки: вітчим та названа мати.

 

Вітчим і мати — вони купили мене. Тато і мама — цих уже купила я, коли пішла від названих батьків.

 

Уперше я втекла у три з половиною роки.

Це було нескладно. Але й недалеко.

Я вийшла та й пішла собі. Світ виявляється неоглядний. Він не кінчається за спорудами навколо нашого дитячого будинку. У ньому живе стільки людей! Там є навіть великий пес, який обнюхав мене та почалапав слідом.

Якщо йдеш поряд із собакою, ніхто не подумає, що ти сама по собі, навіть коли вдягнена по-сирітському.

Пес був чималий і, коли я стомлювалася, він лягав біля моїх ніг, чекаючи, доки я підведуся з бордюру та ми рушимо далі.

П’ять днів прямувала до краю землі, але так і не встигла дійти.

 

Вдруге я втекла років у п'ять.

Звила кубельце на даху, і птахи годували мене.

 

Коли виповнилося шість, один добрий стариган узяв мене до свого дому, наповненого книжками та духмяною хвоєю. Сотні новорічних ялинок обсипалися там і встеляли підлогу, килими та сходи. Тисячі книжок уздовж стін, у коридорах, камінній залі, золото й оксамит шпалер.

Він читав уголос. Я слухала, намагаючись зрозуміти.

У сім років мене викрали.

Шість місяців у смердючому льоху на іржавому ланцюзі. Шість місяців їсти з підлоги й чути, як сопе блідий товстун, коли затягує трупи на стіл, а тоді довго їх розтинає.

Турботливі міліціонери.

Тепло ковдри із шафи в кабінеті на п’ятьох. Тієї ж ночі назад до дитбудинку:

— Тобі буде добре там.

Можливо, мені там і справді було б добре, якби не зматеріалізувалися батьки, які взяли мене за доньку. Батько й мати:

— Янгол.

— Навіть схожа на тебе.

— Що?

— Мабуть, стане такою ж вродливою.

У величезній квартирі, серед неймовірно багатих друзів.

Сто репетиторів, шість мов, десяток комп’ютерів, черговий Кінець Світу, після якого я залишила їх.

У дванадцять я купила собі батька й матір, щоб було кому відвідувати батьківські збори. Сама намалювала табель, характеристику та довідку про те, що мешкаю у тій квартирі, яку я, власне, собі й придбала.

Мені потрібен був хтось, щоб на його ім’я купити житло, щоб заходив у мої двері; щоб заспокоїв сусідів, яким було несила винести мою самотність. П’яненький тато, мати з лантухом дрантя.

У п’ятнадцять зрозуміла: годі, мені вже ніхто не потрібен, і я не потрібна нікому.

Тільки бідному вітчиму — він досі не вбив мене лише тому, що інакше не довідався б, де гроші, які я поцупила в нього. Не багато — саме стільки, аби дозволити собі все.

А так я — маленька, симпатична та сексуальна. Дівчинка-поні у дзвінких черевиках.

Дим солодкий, а кава гірка.

Як чудово знову повернутися додому.

Розділ 2

— Як звати того ведмедика?

— У?

— З яким ти спиш?

— А, — посміхнулась я. — Іди ти.

— Чим хочеш займатися?

— Що?

— Я міг би погойдати тебе.

— А, — всміхнулася. — Не боляче?

— Ні-і-і, — застогнав він, тицьнувшись у сходи.

 

— Спокійно, — піднісши руки догори та відійшовши до стіни. — Я нічого не хочу.

— Дякую, — сказала я.

 

— Сто двадцять.

Пристойна ціна за такий.

— Можна помацати?

— Авжеж. — сказав він, скидаючи светра.

— А скільки коштує ніч?

— Триста.

— Поїхали, — сказала я, — вези.

У його квартиру з дурненькими дзеркалами на стелі. Аби потім підрахувати, що він оцінює кожен свій поцілунок рівно у дванадцять копійок.

 

Файно знову повернутися.

Файно вим’яти себе.

— То як кличуть того ведмедика?

— Не знаю, але коштує він суто умовні гроші.

Розділ З

Тут я живу. Ось моя ванна. Ось туалет. Тут я сплю, цим я їм. А це покриваю лаком.

Файно це — розчепірити пальці та фарбувати нігті. Файно нюхати туш і робити очі ще більшими. Файно робити так, щоб губи блищали…

Це моє дзеркало, а у шафі можна зачинити десять борців сумо, якщо спочатку витягти з неї усі мої сукні.

Цю шубку підстригла я. Каблучку мені виплавили з кулі. Ось відбиток моїх губ. Лише схопив за волосся, лише вдарив обличчям об стіну. Ці плями довкола — його розбризканий мозок. Тільки б вивернутися, тільки б вихопити з його кобури пістолет, тільки б приставити йому до підборіддя.

Колись я зроблю тут ремонт і, наклеївши веселкові шпалери, зроблю з цієї кімнати дитячу.

Колись мене поховають, і юрба вдів та сиріт стануть у чергу, щоб потанцювати на могильній плиті: «Тут спочиває Крихітка. Нам її не шкода».

А це — книжки. Я їх читаю. Це — вже прочитані.

 

Усе. Таємниці закінчились. Я розповіла все. Окрім того, як, прокинувшись того ранку, закурила і радісно засміялася:

«Риби — я ловила їх у блакитній воді — до несприятливих змін».

«Весілля — моя сукня була з мережива — побачити навіч похорон і мерця».

«Дерево — гілки дряпали об вікно — несприятливий знак щодо будь-яких справ».

Я відкинула сонник:

Файно… Навіть не подивилася, що означають «ніч», «пісок» і «безлюдні будинки».

— Мені є біля чого заходитися!

 

Татусю, невже вам не сподобався мій бульдозер?

Мамуню, вам більш не треба плескати мене по щоці та примовляти:

— Дитинко, ти сама все зрозумієш.

Де ж ви? Якби знали, що чекає на вашу названу дочку, донечку, ластівочку.

І, вчепившись у зубну щітку, я кажу:

— Файно!

Мені подобаються ледь помітні збрижки, коли я зморщую свого малюсінького носика. Файно буде побачити похорон. Файно побачити мерця.

Моя мачуха ходить вночі на цвинтар. Біля старих хрестів, на розбитому надгробку, прекрасна у своїй наготі, вона викликає різну нечисть. Вона стогне, обхопивши її ногами. Вчепившись руками в хреста, увіп'явшись нігтями в різьблений камінь. Вигинається з криком:

— Так!!!

Мій вітчим виголює скроні.

Його книги стікають кров'ю, хоч там самі лише цифри — за ними гроші, що тепер належать йому.

Я стояла у кривавій баюрі. Мені довелося розтягати купу закляклих тіл, щоб дістатися комп’ютера, — там був його рахунок.

Пароль — ім’я першого з убитих ним. П’ять літер, двоє найманих убивць, чотири кулі. Тричі натиснути «Enter», а потім розкидати супутників, котрі зберегли для мене все, що можу донести.

А ще я купила нові набої. Вони лишають у тілі тридцятисантиметрові отвори.

 

— Дитинко, — сказав вітчим, — міняймося.

— Ні.

— Навіщо тобі гроші?

— Так, — сказала я.

— Ти хочеш, аби я…

— Хочу.

— Мені доведеться…

— Файно.

 

У неї — біле волосся смерті. У нього — пусті очі.

 

Тепер я ніколи не скажу «файно», бо тільки добрі дівчатка потрапляють до раю.

Розділ 4

Я хочу потрапити до раю, тому завжди виконую обіцяне. Варто вам лише попрохати про щось і запитати:

— Зробиш?

— Так.

І якщо я погодилася, ви можете покластися на мене.

Наприклад… Що ж я можу зробити для вас? А… А! Придумала. Наприклад, ви скажете:

— У мене обмаль часу, а від точності виконання залежить усе. Він чекатиме на тебе в ресторані. Це його фотокартка, ось — фото кейсу, який буде в нього в руках. Запам’ятала?

— Я можу взяти це собі?

— Гаразд. Але спали, коли справу буде зроблено.

— До ресторану, — кажу я таксистові.

Попільничку і меню. Я читатиму.

 

Почну зі свого улюбленого розділу — «десерти».

Затишний ресторанчик. Бірюзовий крохмаль скатертин.

 

Він прийшов за півгодини. У рипучих черевиках, надзвичайно гладкий. При дуже важкому годинникові.

Очі його не завважили мене. Я посміхнулася.

Сів за стіл до мене спиною та попросив:

— Склянку соку. Води з льодом — і вже після цього поїсти. П’ять таць зі стравами. Майже все меню напам’ять.

Я поглянула на його фото й відзначила, наскільки він схожий на себе.

 

— Рахунок, — попросила я.

Підвелася та підійшла до Товстуна.

 

— Здоров.

— Угу, — сказав він, виймаючи з рота виделку.

— Можна?

— Сідай.

— Мене прохали, — додала й показала йому зображення кейса.

— Бери, — дозволив він, підсуваючи ногою кейс. — Запам’ятай адресу. Відвезеш — і тобі заплатять. Там.

Я пішла до виходу, повз швейцара, якому довелося сказати: «Дозвольте», — перш, ніж він відчинив мені двері.

А коли приїхала по гроші, попрохала таксиста:

— Дочекайтеся мене, будь ласка.

Але двоє здоровенних чоловіків почали в мене стріляти.

Один — із під’їзду, прикрашеного головою лева, — справжній Кіт, тільки добріший, другий — від засипаної листям лави.

Мене скривдили.

Отож, навіть простреливши одному коліно, а другому — плече, я не могла пробачити їм, бо мене обдурили.

Таксист утік. Я зламала ніготь. Грошей не віддали.

Але мені було кому поскаржитися, мене було кому захистити.

Він мені навіть залишив ключі від своєї квартири.

 

Отак!

Розділ 5

У мене немає плюшевих ведмедиків, я їх не люблю. Немає чоловіка, мужчини взагалі дратують мене, ті, що приходять на одну ніч. Я люблю лише Вовка.

Хто такий Вовк?

Вовк — це Мася. Вовк — це Вовк.

— Спиш? — запитала, сідаючи в крісло.

— Так, — сказав він.

— Тебе не будити? — додала, вгледівши його очі — каламутну зелень за щільною завісою чуба. — Приготувати тобі сніданок?

 

У його квартирі, в його переповненому кістками відрі, серед його сміття та цигаркового попелу мені так подобалося, що я ладна була залишитися тут назавжди. Бо можна не роззуватися, можна спати цілісінький день.

Порожній холодильник, повна мийка брудного начиння.

Зрозуміло, я вирішила трохи навести лад. Чи могла я не виправдати сказане ним «угу»?

Умостившись із ногами на стільці, я підтягла до себе телефон і промовила:

— Здоровенькі були.

— Здрастуйте, — була відповідь.

— Прийміть замовлення.

Як працьовита бджілка, чудова хазяєчка, щира та вірна дружина, якою не судилося стати, я наказала прибиральницям, що прийшли, витерти мій стілець, а розсильним з ресторану — не давати до столу свічок та соусу чилі.

— Все, — сказали жінки, знімаючи фартухи.

— Дякую, — відповіла я, балуючи себе філіжаночкою кави.

Ми, домогосподарки, іноді дозволяємо собі поніжитися. Надто, коли дуже стомлюємося.

Вовк прокинувся за дві години й сказав:

— Супер, — узяв із тарелі прозору рибинку, задер голову і, не розжовуючи, проковтнув.

— Здоров, — мовив Вовк.

— Здоров, — відповіла я.

— Що сталося?

— А коли приїхала по гроші, два мугирі хотіли мене вбити.

— Дай мені десять хвилин, — попрохав він.

 

Краватка, дві кобури під пахвами, костюм, зачесана до кістяного блиску чуприна. Ідеально рівна спина. Мільйонер, що читає Канта. Тамплієр Мася позирнув на мене.

— Викликати таксі?

Вовк відставив філіжанку та сказав:

— Я сам поведу.

 

У авті повно співаючих негрів.

В офіс до тих, хто просив забрати у Товстуна коричневий кейс.

 

Блідим посланцем Смерті, крізь мертвих охоронців, повз убитих ним секретарш.

Хто встигне допити свою каву? Хто добіжить до вікна? Хто зможе вигукнути: «Не треба»? Хто заволає: «Ні!»

Довгим коридором у відчинені ногою двері.

Пах-пах-пах.

Зеленооким звіром на ймення Вовк. Чумою й вогнем. Димом пороху. Два пістолети з-під розхристаного піджака.

А потім в останньому отворі влучити одному в коліно, відстрелити другому пістолет разом із рукою. Навпростець до вас, до тих, котрі питали: «Зробиш?» — і так підло ошукали мене.

В офісі тих, хто прохав мене взяти у Товстуна кейс і віднести його до…

— Ми…

Бідолашні, вам було так боляче. Ви бачили свою кров, і це лякало.

— Ми…

— Ви обдурили мене, — сказала я вам.

— Ми…

— Між нами все скінчено.

— Ми…

— Я гадала, ви інші. Не такі, як решта.

 

— Бувай, — сказав Вовк.

— Бувай, — відповіла я. — Ти був класний. Втілена смерть.

Чи сказати:

— Найкращим?

 

Чи просто їду до Пса? Він теж захищає мене, щоправда, інакше, ніж Вовк.

Розділ 6

Пес-Песище Розбитий Носище.

На стінах зображення вбивць та розтерзаних ними жертв. Мапа річки, мозаїка міста на її покраяних каналами берегах. Кавник, пакунок з вечерею на підвіконні. Послаблений вузол краватки. Засукані рукави сорочки. Кобура під пахвою.

 

— Двоє мугирів намагалися вбити мене, коли я приїхала по гроші.

— Зрозумів, — відповів. — Гаразд, я допоможу тобі.

Добрий міліціонер.

Для початку він виправить усе, що накоїв Вовк.

Він поїде в офіс, повний мертвих людей, і огляне його Обведе крейдою тіла. Відвезе до моргу, щоб потім ходити поміж малюнків на слизьких від крові килимах та розмірковувати:

— Вони прийшли звідти. Тут їх ніхто не знав. Чоловік і жінка. Вона не вища за метр шістдесят, він — приблизно метр вісімдесят п’ять.

Розумний, надзвичайно розумний Пес. Завжди все знає. За незотлілою крихтою пороху він передбачить майбутнє вбивці, котрий залишив її.

— Жінка була молода, чоловік — дуже розлючений.

Відшукає трьох свідків — під столом, у коморі та на трубі за вікном і, ніяк не виказавши того, що вже знає, він почує:

— Жінка була молода, чоловік — розлючений. Вони вбили всіх і пішли.

— Ви бачили їх, — зауважить Пес, — тому вам доведеться поїхати зі мною.

І відвезе їх у свою Кримінальну Міліцію, до величезного сірого будинку з довгими темними коридорами та нескінченними дверима, що ніколи не відчиняються.

Він мовить до свідків:

— На кожного, хто скаже хоч слово неправди, чекає в’язниця, — а потім зробить так, що складений ними фоторобот Вовка буде схожий на половину чоловіків у місті. Він подарує мені папірець, на якому кожен свідок напише:

«Жінка? Жодних прикмет, крім того, що вона була молода».

«Молода?»

«Геть дитина».

Який чоловік зможе описати жінку, якщо не мріяв про неї впродовж свого життя? Класна? Супер? Отакі очі?

Я зміню помаду, і вже назавтра ви не впізнаєте мене.

 

— Зробиш?

— Так. — скаже Пес.

Бо в чемних хлопчиків теж є свій рай.

Навіть, якщо воші міліціонери.

 

І коли він відпустить свідків, а в опечатаний та відмитий від крові офіс в’їде нова фірма — торговець коричневими кейсами, які слід забирати у товстунів, отих, що люблять воду з льодом, Пес вислухає мене й скаже:

— То коли ти прийшла по гроші, двоє мугирів спробували вбити тебе? Гаразд. Давай спочатку: хто і про що тебе попросив?

Він та його друг Залізний чоловік. Пес єдиний, хто має друзів.

У машині зі слідами куль вони поїдуть в офіс людей, що ошукали мене. Їх не чекатимуть. Вони та два десятки молодиків з автоматами та в чорних масках.

Вони виб’ють двері, вони загорлають:

— На підлогу! Це міліцейська операція! Усе, сказане вами, може бути використане проти вас!

Потім покладуть долілиць охоронців та переляканих секретарок. Відшукають усіх до одного клерків (навіть під столом, у коморі та на трубі за вікном) і вишикують уздовж коридора.

Хто встигне допити каву? Хто добіжить до вікна? Хто зможе вигукнути: «Не треба»? Хто заволає: «Ні!»

Довгим коридором, заповненим клерками очима в стіну, до останніх відчинених ногою дверей.

А там двоє:

— Що це означає?!

— Ви відповісте за це!

— Відповімо? — запитає Залізний Чоловік.

— Так, — кивне Пес і почне творити дива.

Накаже обшукати офіс і знайде там пістолети:

— Ваші?

— Ні.

— Авжеж, — кивне він.

Потім знайде комору з коричневими кейсами та пакетами білого порошку.

— Це провокація!

— Авжеж, — кивне він.

І коли Пес виведе тих ошуканців на вулицю, до заґратованого фургону, вони побачать мене. Я стоятиму неподалік і привітно махну їм рукою:

— Не сумуйте, я постараюся дочекатися вас.

Ба навіть знайду адресу в'язниці, де вони скнітимуть упродовж найближчих двадцяти років, і напишу їм листа. Можливо, й два листи: одного з Парижа «Крихітка за столиком манюсінької кав’ярні. Верхівка Вежі над дахами», а другого звідкілясь із теплих островів Раю «Крихітка в шезлонгу. Біла піна моря біля ніг».

«Мені зле без вас, — напишу. — Я сумую. Чи стрінемося колись?»

Я нікого не обдурюю і не люблю, коли дурять мене. Адже в мене є не тільки Вовк і Пес. А ще й Дикий Кіт.

Розділ 7

Кіт. Величезний пустельний хижак. Його низький голос у телефонній слухавці. Його «забудь» на моє скривджене «вони ошукали мене».

— Ввімкни комп’ютер. — скаже Кіт.

Увімкну та побачу на моніторі банківський рахунок чоловіків, що обдурили мене. Я не люблю їх саме через те, що вони поводяться нечесно.

— Бачиш? — запитає Кіт.

— Так, — скажу я, вдивляючись у рядок багатозначних чисел.

— Ти дуже розлютилася на них?

— Дуже, — відповім. — Дуже й дуже.

І тоді, аби втішити мене, Кіт перетворить їхній банківський рахунок на мій, узявши за це всього тридцять чотири відсотки.

Я дивитимусь, як миготять цифри, як в одній частині екрана перетворюються на нуль, а в іншій, підписаній «Капітал Крихітки», — наближаються до безміру.

Врешті-решт вони зупиняться.

«Нуль». «Купа грошей».

— Дякую, — скажу я Котові.

— Не сумуй, — заспокоїть він. — Будуть інші. Багато-багато інших.

Вони вийдуть із в’язниці жебраками, старими каліками.

Нечемні хлопці потрапляють до пекла. Ще до того, як їм судилося вмерти.

 

Мені буде зле, і я напишу Псові:

«Допоможи».

Буде боляче, і мій комп’ютер надішле Вовкові:

«Рятуй».

Навіть якщо мій світ візьметься кригою та вкриється снігом, Кіт дізнається:

«Мене вже немає».

 

Я не люблю плюшевих ведмедиків. Тільки живих звірів.

Іще є Зламаний Робот, але він з'явився вже по тому, як мені наснились риби, весілля та дерево, і я сказала собі:

— Приємно повернутися додому, розуміючи, що день не прожитий марно.

Розділ 8

Риби — до несприятливих змін. Весілля — до мертвого. Дерево — поганий знак. Мені було над чим замислитися.

Закрутивши і поставивши в ряд останнього тюбика — вишневі пахощі, багряний блиск, — я зиркнула на себе у дзеркалі, похвалила:

— Молодця.

Та вирішила чекати, стуливши колінця, поки доля постукає до мене.

Вона прийшла з гамівною сорочкою. Без попередження. Просто виламавши двері.

Я тільки й устигла, що вдарити по клавіші, аби засвітився монітор комп’ютера. Я набрала повідомлення Псові:

«Допоможи!»

І Вовкові:

«Рятуй!»

А тоді вистрілити у свій комп’ютер, аби ті, котрі прийшли до мене, ні про що не дізналися.

 

— У вас кров, — зауважив таксист.

— Де? — здивувалася я.

Мій рукав був замазаний кров’ю, Де ж це я могла забруднитися? Коли дивилася на мерців?

— Не турбуйтесь. У мене є серветки, — відповіла. — Я витру її всю.

 

Одинадцять чоловіків та горлаючий вітчим:

— Швидше! Вона уб'є себе!

Семиголовий звір із десятьма рогами влаштував для мене ще один Кінець Світу.

 

— То віддасиш мені гроші?

— Ні.

— Ну, то давай я тебе поцілую, бо дядечки поспішають.

 

Я стояла в отворі дверей. Між нами коридор — двадцять метрів, що їх іще треба здолати.

Двадцять метрів.

— Хлопці.

Мій прудкий пістолет.