Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Публицистика
Показать все книги автора:
 

«Зима наближається», Гаррі Каспаров

Присвячується пам’яті Бориса Нємцова, а також усім людям у світі, які борються за свободу та демократію, як і він робив це щодня.

ГАРРІ КАСПАРОВ

Присвячується Зоуї, яка зробила все це можливим, а також Клео та Рафі, які зробили все це вартим.

МІГ ҐРІНҐАРД

Вступ

19 серпня 1991 року канал «Сі-еН-еН» цілий день у прямому ефірі висвітлював спробу путчу проти президента Радянського Союзу Михайла Горбачова. За підтримки КДБ старі реакціонери з надр уже хисткого комуністичного режиму ізолювали Горбачова на його дачі в Криму та проголосили в країні надзвичайний стан. У світових ЗМІ з’явилася тоді безліч різних експертів та політиків, стурбованих тим, що путч може призвести до раптового кінця перебудови або навіть початку громадянської війни, адже в центрі Москви почали їздити танки.

Мене теж того вечора запросили як гостя на «Шоу Ларрі Кінґа» разом із колишнім послом США в ООН Джин Кіркпатрік, професором із Каліфорнії та колишнім оперативником КДБ. Лише я заявив тоді, що путч не має жодного шансу на успіх і все це триватиме не більш ніж сорок вісім годин, а не кілька місяців, як передбачали Кіркпатрік та багато інших. Я наполягав, що лідери путчу не мають підтримки в народі і їхня спроба зупинити реформи, що, як вони боялися, можуть призвести до розпаду Союзу Радянських Соціалістичних Республік, була приречена. Адже в правлячій бюрократії не було єдності й багато хто вважав, що матиме кращі можливості для просування саме після розпаду Союзу. Мої слова отримали дуже ефектне підтвердження, коли тодішній президент Росії Борис Єльцин зачитав на танку своє відоме звернення до росіян, а люди з усієї Москви виступили за свободу та демократію. Путчисти усвідомили, що народ проти них. Через два дні вони здалися.

Спроба путчу не лише провалилася, але й прискорила загибель Радянського Союзу, продемонструвавши його громадянам чіткий вибір. Звісно, розпад країни й незалежне майбутнє трохи лякали, але вони точно не здавалися гіршими за тоталітарне теперішнє. Подібно до ефекту доміно упродовж наступних місяців радянські республіки одна за одною проголошували свою незалежність. А в самій Москві через два дні після невдалого путчу радісний натовп скинув пам’ятник грізному засновникові радянської таємної поліції, «залізному» Феліксу Дзержинському перед головною будівлею КДБ.

Сьогодні мені важко без емоцій читати коментарі для преси тих, хто тоді був там. «Це розпочне наш процес очищення», — сказав лідер профспілки шахтарів. Православний священик наголосив: «Ми знищимо величезну небезпечну тоталітарну машину КДБ». А натовп скандував «Геть КДБ!» та «Сво-бо-да!». Міліція знімала свої кашкети, щоб приєднатися до маршу, а на постаменті ненависної статуї з’являлися написи на кшталт «М’ясників КДБ — під суд!». Один із учасників, лікар за фахом, зауважив, що цей протест не такий, як у попередні місяці: «Ми почуваємося так, неначе заново народилися».

І тому так шокує уяву, що лише через вісім років, 31 грудня 1999-го, президентом Росії стане колишній підполковник того самого КДБ. Демократичні реформи країни, які лише зароджувалися, будуть зупинені й поступово згорнуті. Уряд розпочне утиски ЗМІ та всього громадянського суспільства. Зовнішня політика Росії стане агресивною та войовничою. Не буде ніякого процесу очищення, ніяких тюрем для «м’ясників» і ніякого руйнування машини КДБ. Пам’ятник Дзержинському скинули, але тоталітарні репресії, які він уособлював, нікуди не поділися. На певний час вони затихли, але потім відродилися знову в особі Володимира Путіна.

Зазирнемо наперед: на початок 2015 року Путін усе ще сидить у Кремлі. Лише через шість років після вторгнення до іншої сусідньої держави — Республіки Грузія — російські війська напали на Україну й анексували Крим. Через лічені дні після завершення Зимових Олімпійських ігор у Сочі в лютому 2014-го Путін розв’язав війну на сході України та став першим, хто силою захопив суверенну територію іншої країни з часу вторгнення Саддама Хусейна в Кувейт. Ті самі світові лідери, які усміхнені фотографувалися з Путіним іще рік тому, тепер впроваджують санкції проти Росії та членів її правлячої еліти. Росія погрожує перекрити трубопроводи, якими постачається третина необхідних Європі нафти й газу. З приходом до влади Путіна в ролі capo di tutti сарі («боса всіх босів») його мафіозна держава перейшла від клептократії, що заперечує будь-яку ідеологію, до використання явно фашистської пропаганди й тактики. Повернувся й привид ядерної війни, про якого вже почали потроху забувати.

Нинішня криза має дві передісторії. Перша пов’язана з тим, як Росія так швидко перейшла від святкування кінця комунізму до обрання президентом офіцера КДБ, а потім і до нападу на своїх сусідів. А друга — з тим, як вільний світ допоміг цьому статися через байдужість, нерозуміння та неправильну реалізацію добрих намірів. І тут дуже важливо визначити, що саме пішло не так. Адже, незважаючи на те, що зараз Путін становить пряму та явну загрозу, Європа й Америка все ще не розуміють ситуацію. Натомість світові демократії повинні об’єднатися та повторити уроки перемоги в минулій Холодній війні, перш ніж ми повністю сповземо до наступної.

Путінська Росія, вочевидь, є найбільшою та найнебезпечнішою загрозою, що постає сьогодні перед світом, але не єдиною. Звісно, терористичні угрупування на кшталт Аль-Каїди чи Ісламської Держави не мають (попри назву останньої) кордонів, величезних ресурсів та зброї масового ураження, які є в розпорядженні Путіна. Проте атаки 11 вересня та подібні до них навчили нас, що не обов’язково мати національний прапор чи навіть армію, щоб завдати жахливого удару по наймогутнішій у світі країні. Ба більше, неспроможністю демократичних держав організувати активну оборону користуються й країни, що заохочують тероризм. Криваві режими Ірану, Північної Кореї та Сирії просто насолоджуються тим, що проводять довгі години за столом переговорів із великими світовими державами, не йдучи на суттєві поступки.

Про виклики багатополярного світу, що постали з кінцем Холодної війни, говориться не вперше. Проте послідовної стратегії їх вирішення бракує й досі. Проблема полягає в тому, що після закінчення Холодної війни в її переможців не лишилося відчуття мети та спільного ворога, проти якого слід об’єднуватися. У ворогів же вільного світу такої проблеми не було. Вони й далі гуртувалися навколо ідеї протидії принципам та нормам ліберальної демократії та прав людини, символом і матеріальним представником яких бачили передусім Сполучені Штати Америки. А ми, незважаючи на це, продовжуємо взаємодіяти з ними, вести з ними переговори й навіть постачати цих ворогів зброєю та коштами, які вони використовують, щоб атакувати нас. Перефразовуючи вислів Вінстона Черчилля щодо політики умиротворення, ми годуємо крокодилів, сподіваючись, що вони зжеруть нас останніми.

Будь-яке політичне охолодження взаємин між Вашингтоном та Москвою чи Пекіном швидко починає критикуватись обома сторонами як потенційне «повернення до Холодної війни». На жаль, сьогодні це кліше використовують в іронічному сенсі, а шлях до перемоги в Холодній війні потроху забувають замість того, щоб дотримуватися його й надалі. Замість обстоювання принципів добра і зла, правильного й неправильного, а також універсальних цінностей права та життя людини, ми маємо «перезавантаження», моральну рівність та політику взаємодії. Тобто умиротворення під багатьма іншими назвами. Світ потребує нового альянсу, заснованого на глобальній Magna Carta (Великій хартії вольностей) — декларації фундаментальних прав, яку мають визнавати всі його члени. Сьогодні держави, що цінують свободу особистості, контролюють більшу частину ресурсів, а також військової моці світу. Якщо вони об’єднаються й перестануть підтримувати злочинні режими та спонсорів терору, їхня цілісність та їхній вплив будуть непереборними.

І основною метою тут має бути не зведення нових стін для ізоляції мільйонів людей, що живуть під авторитарним правлінням, а надання їм перспективи та надії на краще майбутнє. Більшість із нас, тих, кому довелося жити за «залізною завісою», добре знала, що у вільному світі є люди, яким до нас не байдуже, які борються за, а не проти нас. І знання це мало велике значення. Сьогодні ж так звані «лідери вільного світу» говорять про сприяння демократії, водночас поводячись із лідерами найбільш репресивних режимів світу як із рівними. Так от, політика взаємодії з диктаторами провальна на всіх рівнях, і час уже це визнати.

Як сказав Рональд Рейган у своїй відомій промові 1964 року «Час обирати», це вибір не між миром і війною, а лише між боротьбою чи капітуляцією. Ми повинні зробити вибір. І ми не повинні здаватися. Ми повинні боротися всіма засобами вільного світу, починаючи з моральних цінностей та економічних стимулів і застосовуючи військові дії лише як останній аргумент. Завдяки своїм величезним ресурсам і здатності мобілізувати перебірливих та розрізнених союзників Америка має бути в цьому першою. Проте сьогодні вже не варто говорити лише про американські цінності, а чи навіть про західні цінності. Діяти повинні також Японія й Південна Корея, Австралія та Бразилія, Індія й Південна Африка, а також кожна країна, що цінує демократію та свободу й має зиск від глобальної стабільності. Ми знаємо, що це можна зробити, адже це вже було зроблено раніше. Ми лише повинні знайти в собі сміливість повторити.

 

Через п’ять років після того, як Путін обійняв посаду президента та почав відновлення російської поліцейської держави, якою він так захоплюється, я пережив власне відродження. 2005-го я завершив свою двадцятирічну топову кар’єру в професійному світі шахів, щоб приєднатися до молодого й зеленого продемократичного руху Росії. Адже чемпіоном світу я став ще в 1985-му, у віці лише двадцяти двох років, досягти всього, чого тільки можна прагнути досягти за шаховою дошкою. Натомість я завжди хотів змінювати світ і відчував, що мій час у професійних шахах вичерпаний. Я хотів, щоб мої діти могли зростати у вільній Росії. І я пам’ятав слова приказки радянських дисидентів, які моя мама повісила в мене на стіні: «Якщо не ти, то хто?» Я сподівався використати свою енергію та популярність проти навали репресій, які йшли з Кремля.

Як і багатьох росіян, мене турбувало маловідоме минуле Путіна в КДБ та його раптовий злет на тлі жорстокої війни з упокорення Чечні в 1999 році. Але разом із моїми співвітчизниками на початку я був готовий дати Путіну шанс. Під час перевиборів 1996-го президент Єльцин заплямував свій мандат довіри як демократа, використовуючи адміністративний ресурс для впливу на результат. Тому, зізнаюся, я був одним із тих, хто тоді вважав, що пожертвувати трохи цілісністю демократичного процесу — менше зло, якщо це потрібно, щоб не дати повернутися до влади ненависним комуністам. Такий компроміс майже завжди є помилкою, і саме так було цього разу, адже він вимостив шлях до експлуатації ослабленої системи ще більш безжальною особою.

Дефолт 1998 року залишив російську економіку в дуже нестійкому стані, хоча слід зазначити, озираючись назад, що валовий внутрішній продукт (ВВП) відновив своє зростання вже до 2000-го. Тому під час розгулу криміналу, інфляції та загального відчуття національної слабкості й невпевненості технократичний та удавано відвертий Путін здавався привабливим і безпечним вибором. Тоді було таке враження, що країна може сповзти в хаос без сильної руки на кермі. Фізична та соціальна незахищеність завжди давали добрий старт у країнах із крихкою демократією, і більшість диктаторів піднялися саме на хвилі початкової народної підтримки. Упродовж усієї історії прагнення народу до порядку та la mano dura («твердої руки») приводило до влади над хитким громадянським суспільством незчисленну кількість автократів і військових хунт. Люди якось завжди забувають, що значно легше поставити над собою диктатора, ніж його скинути.

Звісно, я не очікував, що моя нова кар’єра в тому, що лише з натяжкою можна назвати російською «політикою», буде легкою. Опозиція тоді навіть не намагалася перемогти на виборах; ми боролися просто за те, щоб вони були. Ось чому я завжди називав себе не політиком, а політичним активістом, навіть коли став головним кандидатом від опозиції на президентських виборах 2008-го. Усі розуміли, які мені ніколи не дозволять потрапити в офіційний виборчий бюлетень. Тож мета полягала в тому, щоби бодай підняти це питання й спробувати зміцнити атрофовані м’язи російського демократичного процесу. Моїм першочерговим завданням було об’єднання всіх антипутінських сил у країні, особливо тих, які за нормальних умов навіть важко уявити разом. Наприклад, табір ліберальних реформаторів, до якого належав я, не мав нічого спільного з націонал-більшовиками, окрім нашої примусової маргіналізації й переслідувань, а також спроб зірвати путінський план залишитися при владі пожиттєво. Тим не менш наша крихка коаліція все ж таки пройшла ходою вулицями Москви та Санкт-Петербурга, розпочавши перші серйозні політичні протести відтоді, як Путін обійняв президентську посаду. Ми хотіли показати народу Росії, що спротив можливий, і поширити думку, що відмова від свободи в обмін на стабільність є хибним вибором.

На жаль, Путін, як і інші сучасні автократи, мав і досі має таку перевагу, про яку радянське керівництво не могло навіть мріяти: глибокі економічні та політичні зв’язки з вільним світом. Десятиліття торгівлі принесли величезні статки диктатурам у Росії й Китаї, і ті використали їх для побудови складної авторитарної інфраструктури всередині країни та для свого впливу в зовнішній політиці. Думка про те, що вільний світ зможе скористатися економічними й соціальними зв’язками для поступової лібералізації авторитарних держав, виявилася наївною. Насправді ж це авторитарні держави скористались отриманим доступом та економічною взаємозалежністю для поширення корупції й репресій у себе вдома.

Наведу один простий приклад: Європа отримує з Росії лише третину потрібної їй енергії, хоч у деяких країн цей показник значно вищий. Тим часом Росія експортує до країн Західної Європи 80 відсотків своїх енергоносіїв. Так хто ж більше виграє від таких торговельних відносин? При цьому під час конфлікту в Україні ми багато разів чули, що Європа не може виступити проти Росії через свою енергозалежність! Через вісім місяців після того, як Путін анексував Крим, та через три з половиною місяці після появи доказів, що російські військові збили над Україною пасажирський авіалайнер, Європа все ще «розглядає» пошук шляхів заміщення російського газу. Замість того, щоб використати потужний економічний вплив задля стримування путінської агресії, Євросоюз прикидається безпомічним. Бойкот або навіть просто великий податок на імпорт російських енергоносіїв із боку ЄС загрожував би повністю знищити російську економіку, яка сьогодні не змогла б залишатися на плаву без свого енергетичного сектора. Але європейським лідерам бракує політичної волі принести значні жертви зараз, щоб подолати набагато більшу й тривалішу загрозу, яку становить безапеляційний Путін для глобальної безпеки, а в перспективі й для їхніх глобалізованих економік.

Взаємодія також дає сучасним автократичним президентам та урядам більш тонкі інструменти для уникнення осуду. Вони купують акції й розкішну нерухомість у Нью-Йорку та Лондоні, платять податки та збори, які жадібні західні політики й корпорації аж ніяк не готові проміняти на права людини. Автократичні держави експлуатують відкритість вільного світу, наймаючи лобістів, поширюючи свою пропаганду та щедро фінансуючи політиків, політичні партії та неурядові організації Заходу. І дуже рідко це спливає на поверхню. Громадяни вільного світу обурюються жахливими умовами праці, про які повідомляють ЗМІ, але загалом мало переймаються соціальним кліматом країн, де добувають нафту чи виробляють одяг та айфони.

З експансією капіталу російських олігархів та посиленням політичного впливу Путіна західні компанії знову виявили інтерес до інвестицій у Росію. Енергетичні гіганти, такі як «Шелл» та «Бритиш Петролеум» («БП»), просто не могли дочекатися, щоб отримати доступ до колосальних енергетичних ресурсів цієї країни. Не менш привабливо виглядав і пасивний протягом тривалого часу російський ринок, попри всі ті поступки, які передбачав вихід на нього. Права людини в Росії турбували західні корпорації в останню чергу. Навіть після того, як західні фірми не раз були зраджені, обдурені й залякані російськими партнерами, викинуті зі спільного бізнесу або й узагалі з країни, вони все одно поверталися з бажанням отримати ще більше, наче побиті собаки до жорстокого господаря.

Найяскравішим прикладом стала історія генерального директора «БП» Роберта Дадлі, якому довелося тікати з Росії у 2008 році, будучи очільником спільного з групою російських мільярдерів підприємства. Постійно переслідуваний, побоюючись арешту (а також дізнавшись з одного документа, що його намагаються отруїти), Дадлі втік із країни й почав переховуватися. І все одно через кілька років він повертається в Росію заради фото із самим Путіним, який анонсував угоду про розробку нафтового родовища з контрольованою державою нафтовою компанією «Роснефть»! І хоч іноземні інвестиції спричинили деяке зростання російського ВВП (переважно через підвищення цін на нафту), життя пересічних росіян вони покращили мало. Більшість цих нових надходжень повернулися туди, звідки прийшли, осівши на рахунках у західних банках та маєтках путінської олігархічної еліти.

Тож, хоч наш молодий опозиційний рух і досяг певного прогресу в приверненні уваги до антидемократичних реалій путінської Росії, ми були в програшній позиції від початку. Домінування Кремля в мас-медіа та безжальне переслідування будь-якої опозиції в громадянському суспільстві унеможливили найменший імпульс. Нашу місію також саботували демократичні лідери, які радо приймали Путіна на світовій арені, стверджуючи його право керувати, чого він так потребував за відсутності справжніх виборів у Росії. Важко просувати демократичні реформи, коли кожен телевізійний канал та кожна газета раз у раз демонструють, як лідери наймогутніших демократичних країн світу приймають диктатора до своєї спільноти. Це говорить людям, що або насправді він зовсім не диктатор, або демократія та свобода особистості є лише козирями для переговорів, як завжди й кажуть Путін та його команда. Урешті-решт знадобилося вторгнення в Україну, щоби Велика сімка (я завжди відмовлявся називати її Великою вісімкою) нарешті виключила путінську Росію з елітного клубу промислових демократій.

2008 року, коли Путін тимчасово передав президентство своїй тіні — Дмитру Медведєву, усі вже зрозуміли, що російська демократія померла. Єдиними іншими кандидатами у виборчому бюлетені стали лідери лояльної опозиції у відведених ним ролях: Геннадій Зюганов від комуністів та Володимир Жириновський від ЛДПР, який іще з 1991 року вдає із себе ультраправого екстреміста. Обидва слугували й продовжують слугувати нешкідливою вітриною демократії з метою забезпечити хоча б її видимість. Тим не менш лідери демократичних країн один за одним спіймалися на цей гачок. Джордж Буш-молодший зателефонував своєму новому колезі з привітаннями. Французький президент Ніколя Саркозі тепло запросив Медведєва до Парижа. Подібні ж вітання надійшли від лідерів Німеччини, Великої Британії та надто багатьох інших країн, щоб усіх перераховувати. І це незважаючи на той факт, що вибори бойкотувались основним європейським органом з моніторингу виборів — Організацією із безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) — на знак протесту проти обмежень у роботі спостерігачів.

Уже через два місяці після вступу на посаду президент США Барак Обама та держсекретар Гілларі Клінтон запустили нову ініціативу зовнішньої політики з «перезавантаження» відносин Сполучених Штатів із Росією. Навряд чи такого можна було очікувати після — лише кількома місяцями раніше — вторгнення Росії в крихітну Грузію, де агресор створив незалежні анклави, які й досі окуповані російськими військами. Ні, з боку Америки це було, м’яко кажучи, дивним. (Не кажучи вже про плутанину в термінах, коли Клінтон вручила своєму колезі Сергію Лаврову ганебну «кнопку перезавантаження», на якій російською було помилково написано «перегрузка», а не «перезагрузка».) Адміністрація Обами хотіла вірити, що молодий та жвавий Медведєв стане реформатором, потенційним лібералізатором, який змінить путінський курс. Можете назвати це наївністю перших днів «надії на зміни», якщо хочете, але, на диво, ця політика взаємодії тривала ще довго після того, як стало зрозуміло, що Путін залишається дуже впливовим і що його план повернення Росії назад до поліцейської держави лишився незмінним.

Путінська операція «Медведєв» стала цілковитою перемогою. Він виграв іще чотири роки, аби й далі знищувати всю внутрішню опозицію, уникаючи будь-яких наслідків на міжнародному фронті. Прогнозовано повернувшись у президентське крісло у 2012 році, Путін навіть не потурбувався, аби зробити вибори хоч трохи презентативними. Як і більшість диктаторів, він має добрі тваринні інстинкти, коли це стосується оцінки його суперників, і знає, що не зустріне реальної протидії з боку інших світових лідерів. Окрім того, як усі диктатори, Путін із кожним успішним кроком ставав сміливішим. Адже диктатори не питають дозволу, перш ніж узяти більше влади; вони лише кажуть: «Чому б ні?» Уважно придивившись, як до нього ставляться такі лідери, як Меркель, Кемерон та Обама, Путін не знайшов жодної причини, чому б не зробити саме так, як він хоче.