Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Классическая проза
Показать все книги автора:
 

«Дорога в нікуди», Франсуа Моріак

Життя більшості людей — мертва дорога, що веде в нікуди. А деякі з дитинства знають, що йдуть вони до незнаного моря. Ось уже їх дивує гіркота вітру, ось уже й присмак солі в них на губах — це аж поки перейдуть вони через останню дюну, а тоді розбурхана стихія шмагне їх піском і піною. І їм лишається або поринути в цю безодню, або вертати назад.

І

Дені Револю удавав, ніби пильно вчить уроки, а насправді прислухався, як ходить туди й сюди його мати, — довгий шлейф її сукні волочився по килиму з лагідним і урочистим шелестінням. Обличчя в неї було суворо-офіційне — такого вигляду напередодні балу надавав їй пан Тарді, перукар з бульвару Фоссе; такого самого вигляду набирала вона, й позуючи перед фотографом. Її сиве, трохи жовтаве хвилясте волосся нагадувало хистку архітектурну споруду, перев'язану вуалеткою й прикрашену смарагдовим півмісяцем. Дочка її Роза, також зачесана вже, була, проте, в пеньюарі, бо з майстерні Абріа ще не принесено сукні, яку довелося трохи переробляти.

— Якщо за п'ять хвилин не принесуть твоєї сукні, то я вже й не знатиму, що діяти.

Дені не стримався й тихенько засміявся.

— Ти ще не ліг спати, Дені?

— Сукні чекаю, — відповів хлопець.

Лампа на високій підставці освітлювала його волосся, зачесане на косий проділ. Пухка рука лежала на підручнику психології. Позад трохи завеликої голови довгі збірки занавіски з вицвілого шовку спадали вниз із-під плюшевого ламбрекена. Дені кортіло поглянути на нове сестрине вбрання. «Ця сукня, — міркував Дені,— буде така сама непристойна, як і всі інші бальні вбрання». Він дивився на дитинне личко Розети, не відповідаючи на її усмішку. Не мине й години, як вона з'явиться на порозі салону, показуючи всім поглядам свою шию, плечі, спину й навіть юні груди, трохи зависокі. І отак, напівроздягнена, дозволятиме себе обіймати першому-ліпшому танцюристові. Та ні, не першому-ліпшому! Адже є Робер Костадо. Вони майже заручені, житимуть разом. А могла б вийти й за якогось нелюба. У романах майже ніколи дружини не люблять власних чоловіків… Весілля ще не відбулося. Матуся Костадо стромляє палиці в колеса й розносить якісь темні поголоски про нотаріальну контору Револю, найкращу контору на все місто, вартнішу за мільйони; саме такі, як вона, і винні в отих усіх плітках… «Якби в нашої матері були якісь підстави турбуватися, — думав Дені,— то хіба вона так би непокоїлась через прищик на носі в Розети?»

— А він ще й побільшав, — бідкалася пані Револю. — Це навчить тебе нарешті, що треба не шоколадом напихатися, а їсти сирі овочі! (Завжди їй треба було встановити, хто саме і в чому саме винен). — З такою шкірою, як у тебе, треба уникати всього, що може її роз'ятрювати… І від кого, хотіла б я знати, успадкувала ти таку шкіру? — замислено додала вона.

«Та вже ж напевно не від тебе» — подумки сказав Дені, обурений, що мати, у якої шкіра була шерехата, з великими порами, насмілювалася ганити це прозоре личко, що могло зашарітися від найменшого хвилювання.

Це вже у пані Револю була якась неусвідомлена зловтіха; вона завжди накидалася на дочку, «виказуючи їй усю правду в вічі». Зловтіха завжди швидко змінювалася на роздратування, потім переходила в справжню лють. Вона просто-таки розривалася, терзаючи дочку з жорстоким завзяттям.

— І яка ж ти потворна сьогодні, бідолашна Розо! Отак ти й просидиш увесь вечір, ніхто тебе й не запросить… Щастя, що хоч батьків маєш таких… Ну от, вона вже й розрюмсалась! Бракувало тільки, щоб у тебе лице розпухло й ніс став як картоплина. Іди промий очі холодною водою.

Роза пішла ридаючи, а Дені гукнув їй навздогін, щоб вона, мовляв, не журилась, — однаково ж на балу вона буде найкраща за всіх, як завжди.

Пані Револю ображено пояснила, що все це вона каже дівчині для її ж таки добра. «Кумедно, — подумав Дені,— що вона Жюльєна й мене любить більше… Жюльєн справжнісінький йолоп… а я… бідолашний, який же я бідолашний», — прошепотів він, злегка потерши вкриту пушком щоку.

 

Лакей повідомив, що прийшов старший клерк пан Ланден і хоче бачити пані. Вона здивувалась і обурилась. Як? О дев'ятій вечора? Пан Ланден з глузду з'їхав! Та й крім того, хіба йому не відомо, що вона ніколи не втручається в справи контори? Завтра ввечері пан повернеться з Леоньяну. А якщо старший клерк має повідомити щось термінове, він може й туди поїхати (маєток Леоньян був кілометрів за десять від міста).

Дені хотів знати, чи ці Ланденові незвичні відвідини хоча б трошки стурбують матір. Облишивши свого «Підручника психології», він вислизнув услід за лакеєм. Неначе кощаве собача, проскочив він у напіввідчинені двері, відчуваючи «повів долі», як казав його найкращий приятель П'єр Костадо, молодший брат Робера, Розиного нареченого.

В передпокої стояв пан Ланден, уже без плаща, тримаючи в руці мокрого капелюха, широко розставивши ноги в смугастих чорно-сірих штанях. Куценький піджачок облягав його надто тісно. Густа чорна борода, що починалася ледве чи не від самих очей, неспроможна була приховати брезклості щік. З його похилих пліч, що їх пан Оскар Револю порівнював з плечима імператриці Євгенії[?], з його круглої спини й яйцеподібного черевця кепкувало все молодше покоління родини Револю, але особливо знущалися вони з черепа, лисого, блискучого, гулястого, безформного, як стара зужита каструля. Ланден в очах цих дітлахів був найпослідущою істотою, може, єдиним створінням, в поводженні з яким їхній батько, завжди такий чемний з підлеглими, дозволяв собі нічим не виправдану брутальність, ніби хотів перевірити, скільки той може витримати образ, або ніби зганяв на ньому свою злість. Та коли хто-небудь казав: «Адже в конторі геть-чисто все робить Ланден…» — ніхто з родини Револю цього не заперечував, та запереченням не йняли б і віри. Все місто знало, що найбільша й найважливіша частина роботи доручалася Ланденові. Скільки разів діти нотаріуса чули, як батько байдужим голосом казав: «Спитайте Ландена… Ланден повинен знати, де ця папка…» А про Ландена вони знали тільки те, що він — син університетського швейцара на філологічному факультеті і вчився він у ліцеї водночас із їхнім батьком, а живе самотньо, разом із сестрою, старою дівкою, якої так і не познайомив з родиною Револю, вважаючи, що вона цього не гідна. Жоден з членів родини Револю ніколи не переступив порога його житла. «У Ландена нема особистого життя», — казав нотаріус, ніби це було щось цілком звичайне.

Найдивовижніші почуття перестають дивувати, відколи стануть звичайними. Перед родиною Револю відбувалося чудо любові, але що ж це за чудо, коди воно триває все життя? Можливо, й брутальність Оскара Револю в поводженні з Ланденом пояснювалась роздратуванням, яке охоплює кожного, хто відчуває себе об'єктом якоїсь незбагненної й надмірної прихильності, та ще й вигідної для нього. Зневага, яку він відверто виказував своєму старшому клеркові, була не зрозуміла для решти родини й, може, походила ще з давніх років, з часів похмурого ліцею, де швейцарів син був покірним рабом заможного панича.

— Якщо це щось таке невідкладне, то можна й трамваєм завтра вранці змотатися, — промовив Луї Ларп тим глузливим тоном, що ним навіть слуги розмовляли з Ланденом. — Тільки пан не надто полюбляє, коли його турбують в Леоньяні.

І він не втримався, щоб не докинути:

— Але ж і нагорить вам, бідолашний пане Ланден!

— А це точно, що пані не можна побачити? Ніяк не можна? Ну, коли так…

Здавалось, він відчув якусь полегкість від того, що це побачення не відбудеться — і не з його вини. Луї Ларп не бачив, а Дені помітив одразу: гуляста лисина, на якій відбилося світло лампи, й ріденьке шовковисте волосся, що його Оскар Револю порівнював із шерстю дохлого мишеняти, — все це в Ландена лисніло від поту. А він ще й фарбував волосся, отже, піт котився на пухкі щоки брунатними краплинами, лишаючи за собою темні сліди. Ланден бурмотів, ніби розмовляючи сам із собою:

— Мушу знайти візника або таксі… Не дуже це легко, о такій годині, а тут іще цей бал у Фреді-Дюпонів… Якби раптом я був нащось потрібен, скажіть, що поїхав до Леоньяну…

Лише тепер він помітив Дені. Коли Ланден на кого дивився, не відвертаючи очей, його погляд, здавалося, мав у собі щось матеріальне, якусь фізичну вагу. Цього разу він навіть насмілився покласти на голову Дені свою завжди вогку руку, якою в родині Револю лякали дітей, коли ті кусали нігті: «Ану перестань, а то й у тебе будуть такі руки, як у Ландена!» Дені гидливо відсахнувся:

— Та ну ж бо, пане Ландене!

Ланденова рука важко лежала на голові Дені, олов'яна рука, якою, здавалося, важко й поворухнути. А в тьмяно-синіх очах, що вічно сльозилися, відбилось якесь невиразне почуття. Може, то були жалощі? Зненацька Ланден промовив:

— Ідіть до матусі, паничу… Будьте з нею лагідні… Скажіть їй… Ні, ні, не кажіть їй нічого…

Він рвучко обернувся й штовхнув двері. Остовпілий Дені почув, як він стрімголов збіг сходами. Хлопець сів на скриню в передпокої. У старовинному ліхтарі сичав газ. Іспанські свічники, дикунська зброя, що її навіз колись із островів двоюрідний дід Оскара Револю, картини на шовку, естампи — все це висіло на стінах споконвіку, як вважав Дені. До кімнати пані Револю прожогом пробіг заспаний лакейчук з картонною коробкою під пахвою. Він підморгнув до Дені:

— Сукня.

Дені метнувся за ним і, поки Роза відкривала коробку, прошепотів матері:

— Ланден побіг шукати візника або таксі. Їде до Леоньяну.

— Ну й на здоров'я!

Дені знав, що ці слова зовсім не пасують до тривоги, яка охопила матір. Вона обернулась до Рози, що вже вдягла сукню.

— Ану повернися… Що ж, тепер усе як слід… Ще повернися… Добре. Ти розпатлана, піди причешися.

— Дзвоник, — раптом сказав Дені.

Тільки в нього й був такий слух, щоб почути з материної кімнати, коли хтось дзвонив. Пані Револю здивувалась:

— І хто б це міг прийти в таку годину?

 

Пізніше діти, мабуть, згадували, що материн голос уже тоді змінився до невпізнання. Дені вискочив у передпокій якраз, коли Луї Ларп відчиняв двері. Це прийшла Леоні Костадо. В смушковому жакеті вона здавалась неймовірно великою. Відсапувалась. Хоч вона й була в близьких стосунках з родиною Револю, проте вперше так пізно завітала до них. Леоні Костадо, Роберова та П'єрова мати… У Дені раптом майнула думка, що це вона приїхала сватати свого сина.

— Вона коверзує,— казав Оскар Револю, — та вже коли зважиться, то наполягатиме, щоб за два тижні й весілля справили, — я її знаю…

Вона спитала у Дені:

— Мама у себе в кімнаті? — і, пройшовши передпокій, відчинила двері не постукавши.

Пані Револю вже накинула скунсову пелерину на бальну сукню й востаннє здійняла хмарку пудри навколо Розетиного носика.

— Ти їдеш на бал, голубонько?

Роза всміхнулась, підставляючи щічку Роберовій матері. Вона теж подумала, що йдеться про весілля. Але Дені побачив, як на материній лівій щоці з'явилася жовта пляма, — так бувало завжди, коли вона блідла від хвилювання: ця пляма була провісницею лиха. Мати пролебеділа:

— Ах, яка несподіванка! Яким чином…

— Чи можна, щоб діти вийшли?

Дені помітив, як заблищали оченята в Рози… але він уже знав, що не про весілля йтиме ця вечірня розмова. Бідолашна Розета! Розмови про її весілля, принаймні з Робером Костадо, ніколи вже не буде… Роза повела Дені в свою кімнату, де були двері й до материної.

Вона сіла на ліжку. Дені, ставши спиною до неї, міг бачити її в дзеркалі, що висіло над каміном. Тендітні, трохи похилі плечі виступали в неї з глибокого вирізу з тюлевою оторочкою, вкритою лелітками. А що сиділа вона похилившись наперед, у виріз корсажа видно було її маленькі перса. Від радісних надій у неї зарум'янилося личко. І от у цьому самому дзеркалі Дені побачив, як змінилося сестрине личко при перших вибухах голосу Леоні Костадо, що кричала завжди, навіть тоді, коли зовсім не треба було кричати, — а це змушувало співрозмовника й собі підвищувати голос. Та саме через те, що кричала вона надто гучно, Роза й Дені не все розбирали; але й того, що вони второпали, було досить, щоб зрозуміти, чого вона прийшла.

— Послухай, Люсьєно, тепер нам з тобою не до чемностей — занадто серйозний час. Ти знаєш, де Оскар?

Діти ледве впізнали материн голос — такий він був дитинний та запобігливий:

— Ну, звичайно, знаю, він у Леоньяні.

— Що ж, коли він і справді ще досі там, то не з власного бажання.

Почулося невиразне, незрозуміле бурмотіння; Леоні Костадо перервала його:

— Ти не прикидайся, ніби не розумієш мене! Цю байку вже три дні як усі в місті тільки й переповідають… То, може, й тобі слід би про це дізнатися!

Далі вона заговорила стишеним голосом. Діти почули, як їхня мати простогнала: «Яким правом…» Леоні говорила про чотириста тисяч франків, що належали Костадо, і що їх Оскар Револю мав пустити в обіг; як він причепився і завжди повторював: мовляв, невідомо, як воно обернеться з власністю. Мовляв, найнадійніше позичити під заставу нерухомого майна… Я, мовляв, збережу вам ці гроші на лиху годину… Собі це він зберігав, на свою лиху годину!..

Але тут увагу Дені відволікли сестрині ридання — її тендітна постать, ніби підтята, впала на ліжко: він бачив її в дзеркалі, та не насмілився обернутись. Задкуючи, він наштовхнувся на ліжко й сів біля Рози. Він не зважився обійняти її оголені плечі. Тільки приказував: «Не плач, іще не все втрачено. Я певен, що Робер ніколи не відмовиться від тебе. Його брат П'єр так мені казав іще минулого четверга…» Дені намагався говорити переконливо те, у що не вірив сам. Матусю Костадо надто добре знали і вона верховодила синами — Робером теж. Тільки старшому, Гастонові, своєму улюбленцеві, якого величали «красень Костадо», вона ладна була поступитися частиною прав, належних голові родини. Їй лестила його врода, його коханки, його успіхи на перегонах… Але ж Розету любив не Гастон, а слабкодухий Робер — а ним Леоні Костадо крутила як хотіла. Саме тепер, коли дощенту руйнувався добробут родини Револю, підупадало їхнє становище, під загрозою була, може, і їхня честь, — одна думка не покидала Дені: Роза не вийде заміж за Робера Костадо. Лише ця думка, виразна й настирлива, височіла над купою руїн. Він не насмілювався подивитися правді в обличчя, він відсував цю думку вбік, приховував її, та все одно повертався до неї згодом. І знову почав уважніше прислухатися до того, що вигукували за дверима:

— А докази… у тебе ж нема доказів, Леоні; ти повірила пліткам. Ледве справа торкнеться твоїх дітей, як ти втрачаєш усякий глузд… От бачиш: ти вагаєшся, не знаходиш, що сказати…

— Бо мені шкода тебе…

Леоні перебила свою жертву спокійним голосом; хоч би там що, а вона вирішила спорожнити весь лантух, виказати геть-чисто все: адже йшлося ні про що інше, а про спадщину її дітей. Отож вона й почала. Розі й Дені здавалося, ніби вони чують глухі удари просто по тілу. Їхня мати більше не озивалась. Роза стисла братову руку. Вона вже не плакала, тільки примовляла: «Бідненька матуся, треба ввійти туди…» Проте вони не зважились навіть підвестися.

— Мені прикро завдавати тобі болю… та якби ж не йшлося про моїх діток… раніш або пізніш, а доведеться тобі дізнатися… Регіна Лораті розбазікала все моєму синові Гастону… Ну, так, ота балерина з оперного театру… Бідна моя Люсьєно… і ти мене ще питаєш, до чого тут вона? Ти мені не кажи, що нічого не знаєш… Ну, Люсьєно, не прикидайся здивованою! Слово честі, я готова тобі це пробачити, моя люба… Але ж ти чудово знаєш, що Оскар утримував її, та ще в яких розкошах! Тобі, як і всім нам, відомо, які були в неї пишні екіпажі, ліврейні лакеї, приміська вілла в Муло, дім на вулиці Пессак, обставлений старовинними меблями… Ти цього не знала? Ні? Тільки ти, голубонько, не думай знепритомніти, не така тепер хвилина, щоб тобі розгублюватись… Що ти кажеш? Що в мене нема доказів? Знов ти співаєш тієї самої… Так наче я тобі лихого бажаю… Але ж нещасна ти жінко, знов тобі кажу, що ця Лораті давала моєму Гастонові читати листи твого чоловіка… Він умовляв її тікати з ним до Південної Америки, якщо вже тобі так хочеться знати! Важко це тобі слухати, а мені ще важче відповідати, але доводиться. Ось до чого дійшов Оскар! Звичайно, Гастон коханець тієї Лораті. Що? Брудна справа, кажеш? А чому саме? Мій син зовсім не такий уже святий та божий…

 

Притулившись до дверей, Дені та Роза почули чиєсь незнайоме белькотіння:

— Іди вже, Леоні, годі мене мучити…

Тоді кат, що завдав удару без ненависті, а тільки виконуючи свій обов'язок, злагіднів. Леоні Костадо вже не кричала, а говорила наполегливо, вперто, терпляче:

— Я піду звідси, тільки одержавши чотириста тисяч франків, гроші моїх дітей… Так, так, ти можеш, можеш усе… Я вже радилась… Ти виходила заміж із контрактом про збереження посагу… твій батько знав, що робив; та й на спільну власність ти маєш право: твоє особисте добро лишається недоторкане. От і підпиши дарчий запис на користь моїх дітей. Я принесла акт. Нотаріус Лакост сам його й склав… Тобі лишається тільки підписами отут… і отут… на берегах постав свої ініціали… Тобі здається, що я жорстока, Люсьєно, але ж це заради дітей. Якби йшлося про мене саму, але ж це гроші моїх дітей… Та й тобі буде спокійніше…

— Це насамперед гроші моїх дітей, а крім того — я певна: це незаконно…

— Не турбуйся, Лакост на таких справах знається: як буде потреба звернутися в суд, я звернуся… Головне, щоб ти підписала… Та зважся ж бо, не примушуй мене кликати дітей і ще й їх робити свідками… Хоч саме вони зрозуміють… Що ти там кажеш? Може виявитися, що чутки неправдиві? Зрештою може бути й таке. Тоді твій чоловік просто поверне мені ті гроші й більше про них не буде й мови. Але ж Гастон бачив листи… Та кінець кінцем усі в місті про це говорять. Сядь. Тепер нема часу на млості. Сідай за столик.

— Я мушу порадитись.

— З ким? З чоловіком? Він у Леоньяні, очікує Лораті, а та не приїде, бо вона з Гастоном уже в Монте-Карло… Ніщо не заважає тобі відвідати Оскара, ти гарантована від неприємної зустрічі.

— Дай мені змогу порадитися з моїм сином Жюльєном, він уже у Фреді-Дюпонів…

— Я не чекатиму, поки він повернеться. Ти повинна підписати. Зрештою, що тобі може статися? Ці гроші Оскар би однаково прихитрився у тебе загарбати — я ж його знаю! І вони хтозна-куди пішли б; краще вже віддати їх моїм дітям. Ти кінець кінцем таки підпишеш… То навіщо марно зволікати?

Леоні зітхнула. Вона вагалася, чи застосувати ще одну, останню зброю, і нарешті зважилась, міркуючи, що може цим врятує життя Оскарові Револю:

— Ти б уже мусила бути в дорозі до Леоньяну… І про що тільки ти думаєш, нещасна? Коли людина дійде до крайнощів, вона на все здатна.

— Що ти хочеш сказати, Леоні? Боже мій! Я тут сперечаюсь, а там кожна хвилина може….

Далі Роза й Дені чули тільки хлипання та голос — майже ніжний, наполегливий, благальний, переконливий, що повторював найчастіш одне слово: «Ну, підпиши, підпиши, бідолашна моя Люсьєно… Підпиши… Більше ти про це не думатимеш… Будеш вільна, поїдеш до Леоньяну. Може, ще не пізно буде врятувати його… Але спершу треба підписати… Отут… і тут… і ще ось тут… самі ініціали».

Хлипання почало стихати. Загуркотів стілець по підлозі, клацнув замок у письмовому столі, зашелестів папір. Потім — тиша, і раптом голосно озвалась Леоні Костадо:

— Ну от! Це, звичайно, не все, але найважливіше зроблено… Хто зна, моя люба, може, й справді я помилилась. Може, Оскар грав якусь комедію перед Регіною Лораті? Або Регіна просто набрехала Гастонові, щоб його роздражнити й потягти за собою… Ніколи не знаєш, чого чекати від такої мерзотниці! Тоді твій підпис не зобов'язує тебе ні до чого…

Вона втихомирилась, розм'якла. Сховала дарчий запис, що його згодом протягом років марно оскаржуватимуть по судах кредитори Оскара Револю. Обняла приголомшену Люсьєну:

Моя біднесенька, чи не могла б я чимось стати тобі в пригоді?

Вийшовши з будинку Револю, Леоні, незважаючи на свою огрядність, дуже швидко рушила безлюдною вулицею Шапо-Руж, сп'яніла від своєї перемоги, якої вона нітрохи не соромилась. Вона йшла, розтинаючи пасма туману, з приємністю вдихаючи млисте повітря, притискаючи до грудей сумочну з дарчим актом. Та це ж вона відвоювала частину спадщини своїх дітей!.. Слава їй! Осьде він, підписаний акт. Лакост каже, що з цим папером вона переможе в усіх судових баталіях. Звичайно, страшенних зусиль це коштувало, що й казати, обов'язок важкий. Сердешна Люсьєна! Яке горе їй доведеться переживати!

Та Леоні марно змушувала себе розчулитися, співчувати горю, яке її не обходило. Згадуючи, який відчай охопив її, молоду дівчину, коли не з нею одружився Оскар Револю, вона тепер аж здригнулась: адже сьогодні ввечері їй би довелось бути на місці Люсьєни… «Щоправда, якби я була його дружиною, я наглядала б за ним пильніше й утримувала б його від отих дурощів. Тоді він би не пішов отак на дно… Ділова людина з нього просто геніальна… Я знала, кому віддаю ці гроші… Він би швидко пустив їх в обіг… Усе його лихо в тому, що він одружився з Люсьєною Віллі-Дюран, яка себе так високо ставила, ніби народилася з Юпітерового стегна; бундючністю вона підбурила проти себе всіх, а сама, бідолашна, така вже нудна, що Оскар почав зраджувати її мало не відразу…» Оскар… Леоні уявила собі, як він у Леоньяні чекає на Регіну Лораті, а дочекається Люсьєни, тимчасом як Гастон з Регіною мчать собі до Монте-Карло.

Леоні відігнала цю думку геть, засоромлена тим, що смакує подібні речі. Вона зневажала себе за те, що пишається синовими коханками, але не могла перебороти пихи. Гастон… Ось би хто тішився нею, ось би хто оцінив належно її сьогоднішню відвагу… Та, на жаль, удома зустріне її не улюблений син, а два інші — Робер і П'єр.

Вона пішла повільніше, бо таки трохи засапалась, та й не хотілося їй поспішати додому: треба ж було обміркувати, як вона розповість про те, що сталося. Зненацька її охопило обурення: ні, це вже занадто! Витримати таку напружену, прикру розмову, врятувати спадщину, а потім іще й виправдовуватись, просити вибачення! Бо вона ж добре цих дітей знає… А як по щирості — то ні! Зовсім вона їх не знає…