Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Научная Фантастика
Показать все книги автора:
 

«Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі», Дуґлас Адамс

Присвячується моїй матусі,

якій сподобалося про коня.

Примітки автора

У цій книзі фізичний опис Коледжу святого Цедда частково заснований на моїх спогадах про Коледж святого Іоанна в Кембриджі, хоча також я безладно позичав дещо в інших коледжів. Сер Ісаак Ньютон у реальному житті був у Коледжі Трійці, а Семюел Тейлор Колрідж — у Коледжі Ісуса. Іншими словами, Коледж святого Цедда — вигадана мішанина. Заклади та персонажі цієї книги не мають жодного навмисного зв'язку зі справжніми закладами та людьми — живими, мертвими, або ж із тими, що бродять по ночах у примарних муках.

Цю книгу було набрано на комп'ютері Apple Macintosh Plus і надруковано на принтері LaserWriter Plus за допомогою програмного забезпечення MacAuthor.

Для отримання кінцевого високоякісного тексту завершений документ було надруковано за допомогою Linotron 100 на The Graphics Factory, London SW3. Мої подяки Майкові Ґлаверу з Icon Technology за допомогу під час цього процесу.

Нарешті, моя особлива подяка С'ю Фрістоун за її допомогу в народженні цієї книги.

Дуґлас Адамс

Лондон, 1987 р.

Розділ 1

Цього разу не буде свідків.

Цього разу були лише мертва земля, гуркіт грому та початок тієї нескінченної мряки з північного сходу, що мала звичку супроводжувати так багато визначних подій цього світу.

Грози попереднього дня та дня, що передував попередньому, а також повені попереднього тижня — всі вщухли. Небеса досі були набряклі дощем, але те, що реально крапало в мороці цього вечора, було лише прикрою досадою.

По присмерковій долині хльостав вітер; натикаючись на низькі пагорби, він мчав неглибокою долиною до схожої на башту споруди, що похилилася, самотня серед кошмарного мулу.

Це був почорнілий залишок башти. Він стояв як екструзія магми з якоїсь огидної пекельної безодні, похилившись під дивним кутом, неначе на нього давило щось значно жахливіше, ніж власна чимала вага. Він здавався чимось мертвим, дуже давно мертвим.

Рухалася там лише ріка мулу, що мляво протікала дном долини повз башту. Приблизно через милю ріка втікала в ущелину й зникала під землею.

Але в міру того, як смеркалося, ставало зрозуміло, що башта була не зовсім позбавлена життя. Глибоко всередині неї мерехтів єдиний тьмяний червоний вогник. Світло було ледь видне — хоча, звісно, бачити його було нікому, бо свідків не було, але тим не менш це було світло. Раз на кілька хвилин воно ставало яскравішим, а потім повільно згасало майже повністю. Водночас із цим вітер розносив низький пронизливий звук, який досягав тужливого піку, а потім теж підступно стихав.

Час спливав, і згодом з'явилося ще одне світло — менше, рухоме світло. Воно виникло на рівні землі та рухалося, гойдаючись, навколо башти, подекуди зупиняючись. Потім новий вогник та ледь помітна темна фігура, що його несла, зникли всередині.

Минула година, і темрява стала суцільною. Світ здавався мертвим, ніч — непроглядною.

А потім біля верхівки башти знову виникло світіння; цього разу його яскравість зростала більш цілеспрямовано. Вона швидко досягла піку, якого досягала попереднього разу, але на цьому не зупинилася, а продовжувала зростати. Пронизливий звук, що супроводжував світіння, ставав вищим і крикливішим, зрештою перетворившись на тужливий крик. Крик кричав і кричав, доки не перетворився на сліпучий шум, а світло не стало оглушливою червоністю.

А потім все різко припинилося.

Була одна мілісекунда мовчазної темряви.

Нове дивовижне бліде світло здійнялося з глибин мулу під баштою. Небеса стиснулися, гора мулу здригнулася, земля та небо заревли один на одного, з'явилася страшенна рожевість, раптова зеленість хмари вкрила плямами тривала оранжевість, а потім світло згасло, і ніч стала жахливо темною. Більше не було жодного звуку, окрім тихого дзюрчання води.

А вранці зійшло незвично яскраве сонце й настав день, який був або ж здавався — принаймні, здався би, якби там був хто-небудь, кому він міг здатися хоча б якимось — теплішим, яснішим і яскравішим; загалом, живішим, ніж будь-який день до того. По розколотих залишках долини потекла чиста ріка.

І час почав спливати всерйоз.

Розділ 2

Високо на скелястому виступі, верхи на коні, який нудьгував, сидів Електричний Монах. З-під свого каптура з грубої тканини Монах не кліпаючи вдивлявся в сусідню долину, що була для нього проблемою.

День був спекотний. У пустому, затягнутому серпанком небі висіло сонце, яке променіло на сіре каміння й суху низькорослу травицю. Ніщо не рухалося, навіть Монах. Хвіст коня ледь рухався, гойдався злегка у спробі зрушити повітря — оце й увесь рух. А більше не рухалося нічого.

Електричний Монах був пристроєм для полегшення виконання рутинних справ, як-то посудомийка або відеомагнітофон. Посудомийки замість вас займаються нудним миттям посуду, таким чином позбавляючи вас клопоту робити це власноруч, відеомагнітофони дивляться замість вас нудне телебачення, таким чином позбавляючи вас потреби дивитися його власними очима, а Електричні Монахи вірять замість вас у різні речі, і таким чином позбавляють вас необхідності вірити у все те, в що вимагає вас вірити навколишній світ, бо це стає дедалі обтяжливішим.

На жаль, цей конкретний Електричний Монах поламався й почав вірити в будь-які речі, більш-менш непередбачувані. Він починав вірити в таке, в що не змогли б повірити навіть у Солт-Лейк Сіті. Про Солт-Лейк Сіті він, звісно, ніколи не чув. Також ніколи він не чув і про квінґіґільйон — приблизно таким було число миль між Солт Лейк Сіті та цією долиною.

А проблема з цією долиною була така. Наразі цей Монах вірив, що вся ця долина разом з усім, що було в ній і навколо неї, включаючи самого Монаха та його коня, було однорідного блідо-рожевого кольору.

Це надто ускладнювало розрізнення одного предмета від іншого, і таким чином щось робити або кудись рухатися стало неможливо; принаймні, важко та небезпечно. Це й було причиною нерухомості Монаха та нудьги коня, якому за його життя доводилося терпіти безліч усіляких дурниць, але цю він потайки вважав найдурнішою.

Як довго Монах вірив у такі речі?

З точки зору самого Монаха — вічно. Віра, що може зрушити гори, або ж, принаймні, вірить попри всі наявні докази в те, що вони рожеві, була твердою й непохитною великою скелею, яка навіть не затремтить, хоч чим по ній кидай. На практиці ж, як було відомо коневі, це зазвичай тривало близько доби.

То що ж це був за кінь, що мав власну думку та ставився до багатьох речей скептично? Незвична поведінка, як для коня, не знаходите? Може, це незвичайний кінь?

Ні. Хоча він, безумовно, був гарним і добре складеним екземпляром свого виду, проте він був досить звичайним конем, таким самим, яких конвергентна еволюція створила в багатьох місцях, де можна знайти життя. Коні завжди розуміли набагато більше, аніж показували. Коли на тобі щодня весь день сидить якась інша істота, дуже важко не скласти про неї думку.

А з іншого боку, цілком можливо щодня весь день сидіти верхи на іншій істоті й узагалі не мати щодо неї жодної думки.

Коли виготовляли перші моделі Монахів, вважалося важливим зробити так, щоб їх миттєво впізнавали як штучні об'єкти. Небезпека сплутати їх зі справжніми людьми була неприпустимою. Бо ви ж, приміром, не хочете, щоб ваш відеомагнітофон дивився телевізор, лежачи весь день на канапі. Не хочете, щоб він при цьому колупався в носі, пив пиво й посилав вас за піцею.

Тому Монахів проектували маючи за мету оригінальний дизайн і вміння їздити верхи. Це було важливо. Люди, ба навіть речі, верхи на коні виглядають щирішими. Тому йому залишили лише дві ноги, бо це було зручніше й дешевше, ніж звичайні сімнадцять, дев'ятнадцять або двадцять три; шкіру Монахам зробили рожеву замість пурпурової, м'яку та гладеньку замість вкритої дірками. Також їх обмежили лише одним ротом і одним носом, натомість давши додаткове око, тож загалом очей було два.

От така чудернацька істота вийшла. Зате вона вміла віртуозно вірити в найбезглуздіші речі.

Цей Монах почав ламатися, коли йому просто доручили повірити в надто багато речей за раз. Його помилково підключили до відеомагнітофона, який одночасно дивився одинадцять телевізійних каналів, і через це в Монаха згорів набір мікросхем нелогіки. Бо відеомагнітофон, звісно, мав лише дивитися ті передачі. Йому не треба було ще й вірити в них. Ось чому так важливо читати інструкції для користувача.

Тож після тижня віри в те, що війна — це мир, добро — це зло, що місяць складається з синього сиру, а Богові потрібно, щоб на певний рахунок надсилали багато грошей, Монах почав вірити в те, що тридцять п'ять відсотків столів — гермафродити і зламався остаточно. Чоловік у магазині Монахів сказав, що потрібна нова материнська плата, але потім зауважив, що нова, покращена модель Монах-Плюс удвічі потужніша, має нову багатозадачну фічу «негативної продуктивності», що дозволяє тримати в пам'яті водночас до шістнадцяти різних суперечливих ідей, не призводячи до системних помилок, що так дратують користувачів; удвічі швидша та щонайменше втричі красномовніша, і її можна було придбати за менші гроші, ніж коштувала заміна материнської плати старої моделі.

От і все. Вирішено.

Зіпсованого Монаха послали в пустелю, де він міг вірити у що йому заманеться, в тому числі й у те, що його цим скривдили. Йому дозволили залишити собі коня, бо виробництво коней було дешевим.

Впродовж якоїсь кількості днів і ночей (в різні моменти він вірив, що їх було три, сорок три, п'ятсот дев'яносто вісім тисяч сімсот три) він вештався по пустелі, всією своєю електричною душею вірячи в каміння, в птахів, у хмари, в різновид неіснуючого елефантоспарагуса, аж доки зрештою не опинився тут, на цій скелі з видом на долину, яка попри пристрасну Монахову віру не була рожевою. Анітрішечки.

Час спливав.

Розділ 3

Час спливав.

С'юзан чекала.

Чим сильніше С'юзан чекала, тим сильніше не дзвонив дверний дзвінок. І телефон.

С’юзан подивилася на годинник. Вона подумала, що зараз уже приблизно той час, коли вона має повне право сердитися. Вона, звісно, вже й так сердилася, але то було, так би мовити, за її внутрішнім годинником. А тепер уже час було сердитися навіть за його годинником, бо навіть зважаючи на дорожні затори, нещасні випадки та на його неуважність і схильність до тяганини минуло вже півгодини з найпізнішого (за його словами) часу його появи, до якого їй треба було зібратися.

Вона спробувала похвилюватися через те, що з ним могло трапитися щось жахливе, але не змогла в це повірити. З ним ніколи не траплялося нічого жахливого, хоча в неї й почали з'являтися думки, що було б непогано, якщо б трапилося. Якщо незабаром з ним не трапиться нічого жахливого, вона це сама влаштує. Це була приємна думка.

С’юзан незадоволено сіла в крісло та подивилася телевізійні новини. Новини змушували її сердитися. Вона схопила пульт дистанційного управління й подивилася трохи щось на іншому каналі. Вона не знала, що то було, але та програма змушувала її сердитися. Може, їй зателефонувати? Нехай її холера візьме, якщо вона збирається телефонувати! А що як у той самий момент, коли вона телефонуватиме, він зателефонує їй і не додзвониться?

Вона відмовлялася вірити в те, що навіть подумала про таке.

Де ж він, в дідька, подівся? Кого взагалі цікавить де він? Не її — це точно. Тричі поспіль він це зробив. Тричі поспіль — достатньо.

Вона ще раз сердито переключила канал. Там була програма про комп'ютери та нові розробки в галузі того, що можна робити з комп'ютерами та музикою.

Досить уже цього. Справді досить. Вона розуміла, що лише кілька секунд тому вже казала, що вже досить, але тепер уже було по-справжньому й остаточно досить.

Вона скочила на ноги, підійшла до телефону й сердито схопила щоденник. Швидко погортавши його, вона набрала номер.

— Алло, Майкле? Так, це С'юзан. С'юзан Вей. Ти казав, щоб я зателефонувала тобі сьогодні, якщо буду вільна, а я сказала, що радше лежатиму в канаві мертва, пам'ятаєш? Я несподівано виявила, що я вільна; абсолютно, повністю й остаточно вільна, а пристойної канави поблизу немає. Моя тобі порада — роби свій хід, поки маєш шанс. За півгодини я буду в клубі «Танджір».

Вона взула туфлі, наділа пальто, потім затрималася, бо згадала, що сьогодні четвер і треба вставити в автовідповідач нову касету. Через дві хвилини вона вже виходила з дому.

Коли телефон зрештою задзвонив, автовідповідач мило повідомив, що С'юзан Вей наразі не може підійти до телефону, але якщо той, хто дзвонить, залишить їй повідомлення, і вона перетелефонує якнайшвидше. Можливо.

Розділ 4

Це був один із традиційно холодних листопадових вечорів.

Місяць видавався блідим і виснаженим, неначе цієї ночі він волів би радше поспати. Він неохоче зійшов і висів у небі, схожий на хворого привида.

Силуетами на його тлі, неясні та розпливчасті через вологу, що підіймалася він нездорових боліт, стояли башти та башточки Коледжу святого Цедда в Кембриджі, примарна колекція споруджених упродовж століть будівель: середньовічні біля вікторіанських, «Одеон» біля «Тюдора». Лише завдяки туману, що оточував їх, вони здавалися хоч якось пов'язаними одне з одним.

Поміж ними сновигали силуети, що поспішали від одного острівця тьмяного світла до іншого, тремтячи та залишаючи позаду примари свого дихання, що долучалися поза їхніми спинами до холодної ночі.

Була сьома година. Багато силуетів прямували до їдальні Коледжу, яка відділяла Перший Двір від Другого, і з якої неохоче сяяло тепле світло. Двоє з цих силуетів здавалися особливо несумісними. Один з них — молодий чоловік — був високий, худий і незграбний; навіть загорнутий у цупке пальто він своєю ходою трохи нагадував ображену чаплю.

Другий був нижчий, кругліший, він рухався нескладно та невгамовно, неначе кілька старих білок намагалися втекти з мішка. Його вік був на іншому боці абсолютно невизначеного. Якщо ви загадаєте якесь число, то він, напевно, був дещо старший за нього, але… в цьому не можна бути до кінця певним. Його обличчя безумовно мало глибокі зморшки, а волосся, кілька пасом якого стирчали з-під його червоної вовняної лижної шапки, було тонке, біле та мало власну думку щодо того, в яку зачіску йому слід складатися. Він теж був одягнутий у цупке пальто, але поверх пальта майоріла мантія з вицвілою пурпуровою облямівкою — ознака його унікальної, особливої академічної посади.

Коли вони йшли, розмовляв переважно старший. Ідучи, він указував на усілякі цікаві речі, що були біля їхнього маршруту, анітрохи не зважаючи на те, що темрява не дозволяла побачити їх. Молодший чоловік казав «Так» або «Справді? Як цікаво…» або ж «Це ж треба» чи «Отакої». Його голова серйозно кивала.

Вони зайшли не в головний вхід, а в маленькі двері на східному боці двору, що вели до вітальні та вкритого темними панелями передпокою, в якому члени Коледжу збиралися, щоб потерти долонями одна об одну, сказати «бр-р-р-р», а тоді вже заходити до Головної Їдальні.

Вони спізнювалися, тому пальта знімали квапливо. Старшому чоловікові це було важче, бо спочатку треба було зняти професорську мантію, а знявши пальто знову надіти її, потім запхати шапку в кишеню пальта, потім запитати себе, куди він дів свій шарф, потім збагнути, що він його не взяв, потім понишпорити в кишені пальта, шукаючи хусточку, потім занурити руку в іншу кишеню, щоб знайти окуляри, знайти їх несподівано загорнутими в шарф, який він, виявляється, все-таки взяв, але не надів, попри сирий холодний вітер, що дмухав з трясовин наче подих відьми.

Він заштовхав молодого чоловіка поперед себе в залу й вони зайняли останні два вільні місця за Високим Столом, здійнявши цим цілий шквал нахмурених лобів і вигнутих брів, обурених перериванням молитви.

Цього вечора зала була повна. У холодні місяці вона завжди ставала популярнішою серед студентів. Більш незвичним було те, що залу було освітлено свічками — тепер таке траплялося лише з особливих нагод. Два довгі, переповнені людом столи простягалися в ледь освітлену темряву. При свічковому освітленні обличчя людей здавалися живішими, їхні приглушені голоси та дзенькіт келихів і столових приборів здавалися більш захопливими, а в темних нішах великої зали, здавалося, були присутні всі століття її існування. Високий Стіл був поперечиною на кінці цих двох столів і був піднятий над ними майже на півметра. Оскільки це був вечір прийому гостей, стіл було накрито з обох боків, щоб умістити якомога більше людей, тому багато хто сидів спиною до решти зали.

— Що ж, Мак-Даффе, — сказав професор, коли вже всівся та розгорнув серветку, — дуже радий вас знову бачити, друже мій. Радий, що ви змогли приїхати. Гадки не маю, до чого це все, — додав він, перелякано дивлячись навколо себе. — Усі ці свічки та срібло… Зазвичай це означає особливу вечерю на честь когось або чогось, про що ніхто нічого не пам'ятає окрім того, що це означає кращу їжу перед сном.

Він замовчав, на мить замислившись, а потім сказав:

— Вам не здається дивним, що якість їжі обернено пропорційна яскравості освітлення? Це змушує задуматися, яких кулінарних висот зможуть досягти наші кухарі, якщо зачинити їх у повній темряві? Думаю, це варто спробувати. У Коледжі є непогані підземелля, якими для цього можна скористатися. Здається, я вам їх колись показував, гм? Там чудова цегляна кладка.

Для гостя все це було певним полегшенням, бо було першою ознакою того, що той, до кого він приїхав, не має жодної гадки, хто він такий. Професор Урбан Хронотіс, «реджіус професор хронології», або ж просто «Редж», як він просив себе звати, мав пам'ять, яку він сам колись порівняв з метеликом «Птахокрилка Королеви Олександри», бо той яскравий, гарно пурхає туди-сюди та наразі вже майже вимер.

Коли він кілька днів тому зателефонував Річардові, запрошуючи його сюди, здавалося, що він сильно прагнув побачити свого колишнього студента, але коли Річард прибув цього вечора — дещо запізно, якщо відверто — професор відчинив двері начебто гнівно. Побачивши Річарда, він здригнувся від подиву та забажав знати, чи не має в того якихось проблем, дуже дратівливо зреагував на нагадування про те, що вже десять років минуло з того часу, як Річард був студентом, а зрештою таки погодився, що Річарда запрошено на вечерю, після чого він, професор, почав швидко говорити про історію коледжської архітектури, що було надійною ознакою того, що подумки він деінде.

Насправді «Редж» ніколи нічого не викладав Річардові, він був лише його тьютором, що означало відповідальність за добробут, нагадування про наближення екзаменів, поради не вживати наркотики, тощо. Взагалі-то було не зовсім зрозуміло, чи викладав Редж взагалі колись що-небудь і чого він міг навчити. Його посада була, м'яко кажучи, дуже незрозуміла, а після того, як він здихався обов'язків викладати завдяки простому та перевіреному часом методу — надаючи всім потенційним студентам великий список книг, які вже тридцять років не друкувалися, а потім влаштовуючи істерику через те, що вони не змогли їх знайти — нікому так і не вдалося виявити природу його наукової дисципліни. Він, звісно, колись давно дав собі клопіт вилучити з університетської та коледжської бібліотек останні примірники книг зі свого списку, таким чином отримавши багато часу на те, щоб займатися своїми справами.