Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Классический детектив
Показать все книги автора:
 

«Безтілесна людина», Джон Карр

Перша труна

ЗАГАДКА КАБІНЕТУ ВЧЕНОГО

1. Погроза

Скільки найнесподіваніших припущень можна було почути, коли мова заходила про вбивство професора Грімо та про ще одне, вчинене згодом на Каліостро-стріт. І не без підстав. Ті з друзів доктора Фелла, хто полюбляє неймовірні пригоди, не знайдуть у переліку його справ ні неймовірнішої, ні жахливішої. І в тому, і в тому випадку злочинець мав бути не лише невидимим, а й легшим за повітря. Як запевняють свідки, він, убивши свою першу жертву, зник у повному розумінні цього слова. Другу жертву злочинець убив посеред безлюдної вулиці, проте ні свідки, які були тоді в різних її кінцях, ні взагалі жодна жива душа його не бачили; не залишив убивця на снігу й слідів ніг.

Старший інспектор поліції Хедлі ніколи, звичайно, не вірив у домовиків та чаклунів і мав рацію. І якщо й ви не вірите в чаклування, то згодом вам усе стане зрозуміло. Але дехто зацікавиться, чи не була постать убивці порожньою оболонкою, чи не виявиться вона невидимкою без капелюха, чорного пальта та маски, як ото описано у відомому творі містера Герберта Уеллса. У кожному разі було в ній щось моторошне.

Ми кажемо: «як запевняють свідки». Але ставитися до будь-яких свідчень, якщо вони не походять із цілком надійного джерела, треба дуже обережно. А тому, щоб уникнути плутанини, слід відразу сказати читачеві, чиїм свідченням він може вірити беззастережно. Іншими словами, необхідно вважати, що хтось каже правду, бо інакше не буде ніякої таємниці, а отже, і взагалі ніякого сюжету.

Ось чому потрібно мати на увазі, що містер Стюарт Мілз, секретар професора Грімо, розповідав правдиво принаймні про те, що бачив сам, нічого не додаючи й нічого не припускаючи. Крім того, треба мати на увазі, що свідки з Каліостро-стріт — містер Шорт, містер Блеквін та констебль Візерс — теж казали достеменну правду.

Отож одну з подій, що передували злочину, слід описати докладніше. Ми розповідаємо про неї за нотатками доктора Фелла, з тими важливими подробицями, які йому та старшому інспекторові Хедлі свого часу повідомив Стюарт Мілз. Подія сталася в задній кімнаті таверни «Уорвік» на М'ювієм-стріт в середу, шостого лютого, ввечері, за три дні до вбивства.

Професор Шарль Верне Грімо в Англії прожив близько тридцяти років і по-англійському говорив без акценту. Незважаючи на деяку різкість, особливо коли він бував збуджений, та звичку носити старомодний, із квадратним верхом капелюх і чорну краватку шнурком, Грімо був навіть більший британець, ніж його друзі. Про його минуле люди знали мало. Чоловік досить забезпечений, він волів бути «при ділі» і мав з цього непоганий зиск. Професор Грімо був викладач, популярний лектор і письменник. Небагато зробивши як письменник, він обіймав неоплачувану посаду в Британському музеї і мав доступ до рукописів, в яких ішлося, кажучи його словами, про «неприбуткове чаклунство». Це неприбуткове чаклунство було його пристрастю, на якій він збив капітал. Професора цікавили будь-які вияви надприродного — від вампіризму до «чорної меси» на честь диявола. Він сидів над такими рукописами з дитячим задоволенням, усміхаючись, раз у раз киваючи головою, і зрештою за свою пристрасть дістав… кулю в груди.

Грімо був розсудливий чоловік із глузливими вогниками в очах. Говорив він швидко, короткими фразами, гортанним голосом і мав звичку безгучно сміятися, не розтуляючи рота. Зросту він був середнього, але мав могутню грудну клітку й надзвичайно велику фізичну силу. Всі, хто жив у сусідстві з музеєм, знали його чорну з сивиною коротко підстрижену бороду, його окуляри, рівну ходу маленькими швидкими кроками, манеру вітатися, рвучко підіймаючи капелюха чи роблячи широкий помах парасолькою.

Мешкав Грімо відразу за рогом, у міцному старому будинку на західному краю Рассел-сквер. Крім нього, в будинку жила його дочка Розетта, економка мадам Дюмон, секретар Стюарт Мілз і професорів нахлібник Дреймен, у минулому вчитель, який тепер доглядав у Грімо за книжками.

Але небагатьох справжніх друзів професора Грімо можна було зустріти у заснованому ними своєрідному клубі в таверні «Уорвік» на М'ювієм-стріт. Члени цього неофіційного клубу збиралися чотири-п'ять разів на тиждень у заздалегідь замовленій затишній задній кімнаті таверни. Хоч кімната й не була власністю клубу, сторонні відвідувачі потрапляли туди не часто, а хто й потрапляв, бажаним гостем там не був. Найчастіше до клубу заходили метушливий, низенький на зріст і лисий Петтіс — авторитетний знавець історій з участю привидів, газетяр Менген та художник Бернабі. Але душею клубу, його незаперечним доктором Джонсоном[?] був професор Грімо.

Він тут панував. Майже щовечора протягом цілого року, крім суботи й неділі, коли він залишався працювати вдома, професор Грімо в супроводі Стюарта Мілза вирушав до таверни «Уорвік». Там він сідав у своє улюблене плетене крісло перед палаючим каміном і, тримаючи в руках склянку гарячого рому з подою, залюбки повчав присутніх. Дискусії, за слонами Мілза, точилися жваві, хоча ніхто, крім Петтіса та Бернабі, серйозно професорові Грімо по суперечив. Професор був люб'язний, але мав запальну вдачу. Присутні охоче слухали його міркування про справжнє чаклунство та чаклунство фальшиве, коли шахрайство насміхається над довірливістю. Він по-дитячому захоплювався містикою, а розповідаючи про середньовічне чаклунство, під кінець міг, мов у детективному романі, несподівано пояснити таємницю чаклунства. Ці вечори мали якийсь аромат посиденьок у сільському заїзді, хоча й відбувалися серед газових ліхтарів Блумсбері[?]. Так тривало до шостого лютого, поки у відчинені двері раптом увірвалося, мов подув вітру, відчуття лиха.

Мілз запевняє, що того вечора шалений вітер здійняв снігову завірюху. Біля каміна, крім професора Грімо, сиділи Петтіс, Менген та Бернабі. Професор, жестикулюючи сигарою, розповідав легенду про вампірів.

— Правду кажучи, мене дивує ваше ставлення до всього цього, — зауважив Петтіс. — Я, наприклад, вивчаю лише дивовижні пригоди, які насправді ніколи не траплялись. І водночас я до певної міри вірю в привиди. Ви ж — авторитетний фахівець з випадків, у які ми змушені вірити, якщо не можемо їх спростувати. І заразом ви не вірите й слову з того, що зробили найважливішим у своєму житті. Це однаково, якби в залізничному довіднику написали, що паровозами як засобами пересування користуватися недоцільно, або якби видавець «Британської енциклопедії» у передмові попередив, що жодна стаття в ній не заслуговує на довіру.

— А чом би й ні? — різко запитав Грімо хрипким голосом, ледь розтуляючи рота. — Мораль же вам зрозуміла?

— Мабуть, він перевчився і трохи зсунувся із глузду, — висловив свою думку Бернабі.

Грімо не відводив погляду від вогню і смоктав, мов дитина м'ятну цукерку, свою сигару, тримаючи її посеред рота; він здавався розгніваним більше, ніж це буває після невдалого жарту.

— Я знаю дуже багато, — заговорив він по паузі, — і запевняю: ніде не сказано, що кожний священик обов'язково віруючий. Але мова про інше. Мене цікавлять випадки, пов'язані із забобонами. Звідки пішли забобони? Чому люди почали в них вірити? Ось вам приклад. Ми згадували легенди про вампірів. У наші дні віра в них збереглася переважно на слов'янських землях. Згодні? Вона поширилась у Європі з Угорщини між тисяча сімсот тридцятим і тисяча сімсот тридцять п'ятим роками. Ну, а як в Угорщині дістали докази, що мерці можуть залишати свої могили й літати в повітрі у вигляді солом'яного капелюха чи пуху, поки приберуть людської подоби для нападу?

— І є докази? — запитав Бернабі.

— Іноді під час ексгумації на церковних кладовищах знаходили трупи — скоцюрблені, з кров'ю на обличчі та руках. Ось вам і докази. А чом би й ні? — стенув плечима Грімо. — В ті роки лютувала чума. Уявіть собі бідолах, яких люди поховали живих, гадаючи, що вони мертві. Уявіть, як вони намагалися вибратись із трупи, аж поки справді вмирали. Тепер ви розумієте, джентльмени, що я маю на увазі, коли кажу про справжні випадки, а не про забобони. Саме вони мене й цікавлять.

— Мене вони теж цікавлять, — пролунав незнайомий голос.

Мілз запевняє, що не помітив, чи хтось заходив до кімнати, хоч нібито й відчув протяг із відчинених дверей. Можливо, присутніх здивувала раптова поява незнайомця в кімнаті, куди сторонні рідко заходили, а тим більше там говорили; можливо, вони були вражені неприємним хрипким голосом, в якому чулись іронічно-врочисті нотки, але всі відразу подивилися в той бік. Мілз каже, що нічого особливого у тому незнайомці не було. Високий, худий, якийсь недоглянутий, у темному потертому пальті з відгорнутим коміром і м'якому ношеному капелюсі з обвислими крисами, він стояв, відвернувшись від полум'я в каміні, і погладжував підборіддя рукою в рукавичці, майже цілком затуляючи собі обличчя. Але в його голосі чи, може, в манері триматися, в жестах було щось невловно знайоме і водночас чуже.

Коли незнайомець озвався знову, всім здалося, ніби він пародіює професора Грімо.

— Ви вже даруйте мені, джентльмени, за те, що я втручаюсь у вашу розмову, — урочисто звернувся він до присутніх, — але я хотів би поставити видатному професорові Грімо одне запитання.

Мілз запевняє, що нікому й на думку не спало зупинити незнайомця. Якась холодна сила йшла від нього і сповнювала неспокоєм затишну, освітлену полум'ям каміна кімнату. Навіть Грімо — він сидів похмуро й урочисто, мов Епстайн[?], тримаючи сигару на півдорозі до рота і поблискуючи очима за скельцями окулярів, — весь напружився.

— Ну? — буркнув він.

— Отже, ви не вірите, що мертва людина може вибратись із труни, проникнути куди завгодно, залишаючись невидимкою, що чотири стіни для неї — не перешкода і що вона страшенно небезпечна? — запитав незнайомець, трохи відхиливши руку в рукавичці.

— Я не вірю, — відрубав Грімо. — А ви?

— Я зробив це. Навіть більше, я маю брата, який може зробити ще й не таке, і для вас він небезпечний. Мені ваше життя не потрібне, а йому потрібне. Але якщо він з'явиться до вас…

Нервове напруження від цієї химерної розмови досягло кульмінації. Молодий Менген, у минулому футболіст, підхопився з місця. Нервово роззирався довкола низенький Петтіс.

— Послухайте, Грімо! — вигукнув він. — Цей чоловік божевільний! Може, я…

Петтіс нерішуче потягся рукою до дзвінка, але незнайомець заговорив знову.

— Спершу погляньте на професора, — сказав він.

Дивлячись похмурим, зневажливим поглядом на незнайомця, професор Грімо промовив до Петтіса:

— Ні, ні! Чуєш?! Облиш його! Хай побалакає про свого брата та його труну…

— Три труни, — докинув незнайомець.

— Три труни, — з колючою іронією в голосі погодився Грімо. — Бога ради, скільки вам завгодно! А тепер, може, скажете нам, хто ви?

Лівою рукою чоловік дістав з кишені брудну візитну картку. Вигляд звичайної візитної картки, здавалося, якимсь чином повернув усе на свої місця, видув через камін, мов жарт, усю оману й перетворив брутального незнайомця з грубим голосом на вдягненого, мов опудало, актора з хворою головою під капелюхом.

На візитній картці Мілз прочитав: «П'єр Флей, ілюзіоніст».

В одному куточку було надруковано: «Західно-центральний поштовий округ, 1, Каліостро-стріт, 2б». А вгорі від руки дописано: «Або Академічний театр».

Грімо засміявся. Петтіс вилаявсь і натис кнопку дзвінка.

— А знаєте, — порушив мовчанку Грімо, постукуючи по картці великим пальцем, — я чогось такого й чекав. Отже, ви фокусник?

— Хіба так сказано в картці?

— Ну-ну, якщо я назвав нижчий професійний щабель, то перепрошую, — поблажливо промовив Грімо, астматично пирхнувши. — Гадаю, нам не доведеться побачити ваші фокуси?

— А чого ж, — відказав Флей. Його несподіваний жест був схожий на напад. Він швидко перехилився через стіл до Грімо, а рукою в рукавичці опустив і тут-таки знову відгорнув комір свого пальта. Ніхто нічого не встиг помітити, але у Мілза склалося враження, ніби Флей при цьому посміхався. Грімо залишився сидіти нерухомо, машинально постукуючи по візитній картці великим пальцем. Тільки його губи над підстриженою бородою начебто зневажливо скривились і трохи потемнішало обличчя.

— А зараз, перш ніж піти, я хочу ще раз звернутися до видатного професора, — чемно промовив Флей. — Невдовзі ввечері вас хтось відвідає. Спілкування з братом мені теж загрожує небезпекою, але я готовий піти на цей ризик. Хтось, повторюю, незабаром відвідає вас. Хочете, щоб це був я, чи послати мого брата?

— Посилайте свого брата! — сердито буркнув Грімо й рвучко підвівся. — І будьте ви прокляті!

Ніхто не встиг ні поворухнутися, ні заговорити, як двері за Флеєм зачинилися. Зачинились вони й за єдиною думкою, яку ми мали про події, що передували суботньому вечору дев'ятого лютого. Вони були такі загадкові й неправдоподібні, що доктор Фелл зводив їх згодом докупи, як ото складають картинку з окремих дрібних деталей. Саме цього вечора, коли глухі засніжені вулички Лондона були безлюдні, сталася перша смерть, заподіяна безтілесною людиною, і три вже згадані труни були нарешті заповнені.

2. Двері

Цього вечора біля каміна в бібліотеці доктора Фелла у кварталі Адельфі-терас, панував піднесений настрій. Доктор Фелл, розчервонівшись, урочисто, мов на троні, сидів у своєму найулюбленішому, найзручнішому старому продавленому кріслі з тріснутою оббивкою, якого чомусь не могла терпіти його дружина. Доктор Фелл широко всміхався, поблискуючи скельцями пенсне на чорному шнурочку, й постукував палицею об килимок перед каміном. Він святкував. Доктор Фелл любив святкувати прихід друзів, а цього вечора для радощів був подвійний привід.

По-перше, його молоді друзі Тед і Дороті Ремполи щойно прибули погостювати з Америки. По-друге, його приятель Хедлі, тепер уже старший інспектор відділу карного розшуку, якраз блискуче закінчив справу «Бейзвотерська підробка» й дістав перепочинок. Ремпол сидів по один бік килимка, Хедлі — по другий, а доктор Фелл між ними чаклував над гарячим пуншем. Нагорі місіс Фелл, місіс Хедлі та місіс Ремпол розмовляли про свої справи, а тут, унизу, Тед Ремпол, слухаючи запальну дискусію доктора Фелла та містера Хедлі, всім своїм єством відчував, що він удома. Відкинувшись у глибокому кріслі, він згадував про минулі дні. Навпроти нього сидів старший інспектор Хедлі з підстриженими вусами та вже трохи сивим волоссям. Доктор Фелл торохтів розливальною ложкою.

Фелл і Хедлі, видимо, захопилися дискусією про наукову кримінологію і зокрема про фотографію. Ремпол пригадав, що чув про наслідки захоплення доктора Фелла, над якими жартували у відділі карного розшуку. Якось на дозвіллі приятель Фелла єпископ Меплгемський залучив його до читання праць Гросса, Джессеріча та Мітчела, і ті праці дуже на нього вплинули. Доктор Фелл не був тим, кого називають світилом науки. Своїми хімічними дослідами він, на щастя, не зніс даху на будинку, бо щоразу ухитрявся вивести з ладу устаткування ще до початку дослідів, отож великої шкоди нікому не завдав, хіба що спалив сірчаною кислотою штори на вікнах. Зате визначних успіхів доктор Фелл, як він сам запевняв, досяг у фотографії. Він купив мініатюрний фотоапарат з ахроматичною лінзою й завалив усю кімнату відбитками, що нагадували рентгенівські знімки виразки шлунка. Запевняв він також, ніби йому вдалося удосконалити Гроссову методику розшифровувати те, що було написано на спаленому папері.

Пустивши повз вуха глузування Хедлі з цього приводу, Ремпол байдужно спостерігав відсвіти полум'я на полицях з книжками, слухав, як за шторами б'ються в шибки сніжинки, задоволено всміхався й думав, що в цьому чудовому світі його ніщо не дратує. Іноді його жалили іскри з вугілля, що зненацька вистрілювали фейєрверком полум'я.

— Чхав я на те, що каже Гросс! — заявив Хедлі, ляснувши долонею по бильцю крісла. — У більшості випадків на спаленому папері літер не видно взагалі…

— Між іншим, — озвався Ремпол, прокашлявшись, — слова «три труни» про щось вам говорять?

Як він і чекав, у кімнаті запала тиша. Підозріливо дивився на нього Хедлі, поверх розливальної ложки запитливо позирнув доктор Фелл. Очі в нього загорілись.

— Так, — сказав він, потираючи руки. — Так-так-так. Які труни?

— Ну, — відповів Ремпол, — я б не став називати цю справу кримінальною, але якщо Менген не перебільшує, то вона досить підозріла.

Почувши ці слова, Хедлі присвиснув.

— Я добре знаю Бойда Менгена. Кілька років ми були сусідами. Він на диво гарний чоловік, багато мандрував по світу, має справжній кельтський темперамент. — Ремпол помовчав, пригадуючи трохи неуважливого Менгена, його повільні, попри запальну вдачу, рухи, його щедрість і простоту. — Тепер він працює в лондонській «Івнінг беннер». Сьогодні вранці я зустрів його на Хеймаркет-стріт. Він затяг мене до бару й розповів усю ту історію, а коли довідався, що я знайомий з відомим доктором Феллом…

— Пусте! — кинув на нього гострий погляд Хедлі. — Говоріть по суті!

— Так-так-так! — задоволено мовив доктор Фелл. — Постривайте, Хедлі! Це дуже цікаво, мій друже. І що ж далі?

— Менген, здається, великий шанувальник отого лектора чи письменника Грімо, до того ж закоханий у його дочку. Старий і дехто з його друзів мають звичай збиратися в таверні недалеко від Британського музею. Кілька вечорів тому там сталася подія, що схвилювала Менгена куди дужче, ніж це могло б зробити фіглярство якогось безумця. В ту хвилину, коли старий говорив про мерців, які встають із могил, і про інші такі веселенькі речі, до кімнати ввійшов високий, дивний на вигляд суб'єкт і почав верзти якусь нісенітницю — нібито він і його брат можуть виходити з могили й плавати у повітрі у вигляді соломи. (Тут Хедлі зневажливо чмихнув, але доктор Фелл і далі дивився на Ремпола з цікавістю). Незнайомець, здається, чимось погрожував Грімо й пообіцяв незабаром прислати до нього свого брата. Дивно було те, що Грімо й оком не змигнув, але Менген присягався, нібито він аж позеленів з переляку.

— Оце масте! — буркнув Хедлі. — Але що з того? Хтось полохливий, мов стара баба…

— Вся річ у тому, — зауважив доктор Фелл, — що Грімо не полохливий. Я його добре знаю. Ви, Хедлі, не знаєте Грімо, тому й не розумієте, як усе це підозріло. Гм… Розповідайте далі, друже! Чим же все скінчилось?

— Грімо обернув усе на жарт і зняв напруженість. Як тільки незнайомець пішов, у таверні з'явився вуличний музикант і заграв «Сміливець на повітряній трапеції». Всі засміялись, напруга в кімнаті спала, і Грімо сказав: «Наш воскреслий мрець, джентльмени, буде ще спритніший, якщо випливе з вікна мого кабінету». Цим усе й скінчилось. Але Менгена той П'єр Флей зацікавив. На візитній картці, яку залишив Флей, було вказано назву театру. Отож другого дня Менген прийшов до театру — нібито, щоб узяти матеріал для газети. Театр виявився досить занепалим, із сумнівною репутацією, такий собі мюзик в Іст-Енді[?]. Менген не хотів зустрічатися з Флеєм і звернувся до робітника сцени, а той познайомив його з акробатом, який у програмі виступає перед Флеєм під ім'ям — бозна-чому — Пальяччі Великий, хоч насправді він просто кмітливий ірландець. Акробат і розповів Менгенові все, що знав.

У театрі Флея називають Луні[?]. Ніхто про нього нічого не знає. Він ні з ким не розмовляє і після виступу ніколи в театрі не затримується. Але його виступи мають успіх, а для театру це головне. Акробат сказав, що не розуміє, чому ніхто з імпресаріо у Вест-Енді[?] й досі не звернув на Флея уваги, якщо тільки той не відмовляв їм сам. Його номер — суперчаклунство. Людина невідомо як на очах у публіки зникає.

Хедлі знов іронічно чмихнув.