Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Природа и животные
Показать все книги автора:
 

«Дивовижний монгол», Джеймс Олдрідж

1

Иллюстрация к книге

Добрий день, англійська подруго Кітті Джемісон.

Я надсилаю цього листа з твоїм дідусем, професором Дж. Дж. Джемісовом, тому що він розповів мені про тебе й твого поні Пташку. Може, він розповість тобі дещо й про мене, а якщо ні, то повідомляю, що я монгольський хлопчик і звуть мене Бар’ют Мінга. Цього листа по-англійському пише моя тітонька Сероглі, яка викладав англійську мову в одному з наших інститутів іноземних мов. Я диктую їй усе по-монгольському, а вона записує по-англійському й сподівається, що робить не дуже багато помилок.

Однак я хочу розповісти тобі не про себе, а про дикого жеребця, якого твій дідусь везе додому з наших далеких країв до вашого заповідника для диких тварин в Уельсі. Там, як каже дідусь, живе твоя маленька лошичка-поні Пташка, що стане невдовзі подругою й товаришкою нашого дикого гірського коня. Сподіваюсь, що твоя Пташка буде йому вірним другом. Але якщо Пташка настільки ручна, як казав твій дідусь, і не відстав від тебе ні на крок, мов цуценя, то не знаю, чим скінчиться їхня зустріч; адже наш дикий жеребчик — чи не найлютіший з усіх, що будь-коли траплялися моїм родичам (а в нашій родині на конях знаються, всі з діда-прадіда табунники).

Я розповім тобі про нього докладно, про те, як на нього натрапили і як зрештою спіймали.

Всі знають, що наш монгольський дикий гірський кінь — найрідкісніший у світі. Власне кажучи, вчені не вірили, що він ще зберігся навіть у найглухіших пустелях та горах нашої країни. В Європі нашого дикого коня називають конем Пржевальського — на честь мандрівника, якому вдалося спіймати тут одного представника цього виду в 1882 році. А ми, монголи, називаємо його просто «тах», і тому твій дідусь впійманому лошаті дав ім’я Тах.

Колись наш народ полював на диких коней заради їхньої шкури та м’яса. Але років із п’ятдесят тому вчені розповіли нам про виняткову цінність цієї породи і пояснили, що це особливий вид доісторичної тварини, яка існувала задовго до появи людини. Дикі коні відтоді зовсім не змінились, бо людині ніколи не вдавалося приборкати або зробити їх свійськими. Вони як дві краплі води схожі на своїх побратимів, зображених первісною людиною на наскельних малюнках, що їх знайшли в печерах у Франції. І от коли ми довідались, наскільки цінні й рідкісні монгольські дикі коні, ми перестали полювати на них. Це було понад сорок років тому. Та, на жаль, цієї породи лишилося вже дуже мало. Тривалий час майже всі наші та зарубіжні вчені вважали, що монгольський дикий кінь вимер. Вони шукали його по всіх усюдах і не знайшли жодного. Лишилося всього кілька тварин у зоопарках, але вони вже не були справжніми дикими кіньми.

І я ніколи на власні очі не бачив дикого коня. Відтоді як мені довірили пасти табун, я об’їздив на своєму поні Беті всі узгір’я й долини нашого краю, однак мені й на думку не спадало шукати диких коней — адже я знав, що їх більше немає. Проте мій батько, дідусь та мої дядьки часто розповідали мені про дикі табуни, які колись паслися на наших пасовиськах, там, де передгір’я переходять в пустельні рівнини, а міжгір’я такі стрімкі, що на них годі вибратися.

Одного разу, розшукуючи двох наших коней, що відбились од табуна, я заїхав далі, ніж звичайно, в пустельні гори, туди, де безліч глибоких скелястих ущелин і де ніколи не буває жодної душі. Там я й побачив двоє чудернацьких темно-рудих коней. Вони були схожі на поні — такі ж маленькі. Вони лежали на землі, а біля них — новонароджене лоша. Всіх наших коней я знаю, тому миттю збагнув, що ці двоє й лоша — чужі. В наших краях мимоволі привчаєшся поводитись безшумно, обережно й неквапливо, особливо коли хочеш спіймати норовистих коней, що відбігли від табуна; отож я спішився й почав спостерігати. Впадало в око, що ці коні й мастю своєю, і поставою різняться від наших, і голови в них більші, значно більші, ніж у наших коней.

Коли я став усе це обмірковувати, то зненацька мені сяйнуло, що переді мною дикі коні! Справжнісінькі дикі монгольські коні, про яких думають, що вони вже вимерли.

Я лежав, причаївшись, і не вірив своїм очам. Напевне, десь тут поблизу можна побачити ще кількох таких коней, отже, треба чекати й стежити, куди підуть ці двоє. Та раптом мій поні Бет почув їхній запах, дуже стривожився й захвилювався, немов чимось наполоханий. Батько частенько казав мені, що дикий кінь, коли йому щось загрожує, здатен напасти й убити будь-кого, навіть людину. І я зрозумів, чому мій Бет так занепокоївся,

— Тихше, — прошепотів я йому невдоволено.

Але було вже пізно. Дикі коні зірвалися на ноги й почали щосили шарпати лоша, змушуючи його також підвестися.

— Іди собі геть, — суворо наказав я Бетові й відпустив його.

Я знав, що Бет далеко не піде, а мені хотілося лишитись і спостерігати за дикими кіньми. Я сподівався, що вони не втечуть. Так і є — очікують на лошатко, а воно, насилу зіп’явшись на кволенькі ніжки, заточилося й знову впало на землю.

Я лежав затамувавши подих. А коні почали штовхати лоша копитами й мордами, раз у раз збуджено підводячи голови. Потім один з них тихесенько заіржав (такий звук у нас зветься «шепіт трави»), і я побачив, як до них чвалом мчить молодий сердитий жеребець. Він спинився біля коней та лошати й ніби закляк, не зводячи погляду з того місця, де я причаївся. Тоді почав бити копитом землю — відчував мою присутність. Сумніву по було, навіть з такої віддалі він загрожував мені. Тим часом першим двом коням вдалося благополучно поставити лоша на ноги, і всі вони пішли собі геть.

Отакою була моя перша зустріч з диким жеребцем, якому згодом дали ім’я Тах.

Спершу я не хотів нікому розповідати про диких коней, навіть батькові, сестрі Мізі чи братові Інжу. Важко пояснити, чому мені не хотілось розкривати свою таємницю. Може, я боявся, що коли розповім комусь, навіть сестрі, то сюди літаками й вертольотами прилетять вчені з усього світу, щоб подивитись на диких коней. А коней це тільки налякає, і вони повтікають. Дременуть у пустелю, а тоді шукай вітра в полі! Вони просто загинуть там від голоду, як це сталося багато років тому, коли кілька диких коней втекло в пустелю, обравши неминучу смерть, аби тільки не попасти в неволю.

Отож я мовчав про це. Може, люди в Англії ставляться до коней інакше. А для нас кінь дуже важливий у нашому житті. Споконвіку ми розводимо коней, п’ємо їхнє молоко і робимо з нього сир, використовуємо їхні шкури та споживаємо їхнє м’ясо. Багато монголів і досі мешкають у юртах, вкритих кінськими шкурами. Отак ми жили протягом багатьох століть, а тепер у нас все робиться колективно, ми збудували свої власні школи, і життя наше стало культурнішим і щасливішим. Але ніхто на землі не зв’язаний з кіньми так, як ми. Так принаймні твердить моя тітонька Сероглі.

Мабуть, тепер ти зрозумієш, що хоча раніше ми полювали на цих рідкісних диких коней і винищували їх, то робили це не задля розваги, а з доконечної потреби. А щодо наших табунів, то ми цілий рік кочуємо з ними пасовищами, які розлягаються на десятки кілометрів. Тому для нас кінь не просто щось таке, на, чому ми гарцюємо задля власної втіхи чи працюємо з ним, як ковбої в Америці. Кінь для монгола — невіддільна частина буття. І тому я мусив простежити за цими дикими кіньми, щоб із ними не трапилося чогось лихого.

Наступного дня я знову поїхав у гори, залишив Бета у видолинку, а сам видряпався нагору й глянув униз, на трав’янисту галявину.

— Мені щастить, — прошепотів я сам до себе.

Дикий табун повернувся, і цього разу я побачив більше двох десятків коней. Одні стояли між камінцями інші лежали в траві. Серед них було четверо лошат — таких кумедних створінь я ще ніколи не бачив. Їхні великі голови й товстенькі незграбні ніжки нагадали мені коней, яких клоуни зображають у цирку: один чоловік спереду, другий іззаду, ноги хитаються, а голова здоровенна і теж хитається.

Я почав шукати очима мого знайомого жеребця, та марно. Тоді став уважно роззиратися навколо і нарешті побачив його. Він стояв на протилежному схилі, крутив головою і розмахував хвостом. І тому я зразу впізнав його. Ясно було, що це найсміливіший і найлютіший з усіх диких жеребців. Але поки що він не став ватажком табуна, бо був надто молодий.

Мій дідусь, частенько розповідав мені про те, як дикі жеребці б'ються і навіть убивають один одного, щоб стати ватажком табуна. А найзапекліша боротьба між ними точиться через лошиць. Коли жеребець стає ватажком, він повинен піклуватися про свій табун, самовіддано захищати його, тримати всіх разом і відводити од небезпеки. А насамперед ватажок повинен боротися з усім, що загрожує іншим коням. І я вірив, що одного чудового дня і мій дикий жеребець стане ватажком табуна, адже він такий розумний і відважний. Тільки він здогадався, що я стежу за ними з протилежного схилу, і помчав униз, і почав штурхати й підганяти інших коней, щоб вони тікали.

Проте на нього ніхто не зважав, а один старший кінь не витримав, обернувся і щосили хвицонув його задніми копитами; коні завжди так роблять, коли б’ються між собою чи коли хочуть когось провчити.

Тах (тепер я так називатиму його) не зостався в боргу й собі хвицнувся, але старший жеребець спритно вивернувся та ще й встиг скубнути Таха за чубок. Одна лошиця з лошам теж хвицнула Таха, і я зрозумів, що поки що він не був у табуні ватажком.

А Тах таки недаремно хотів примусити табун втікати, адже я становив для них можливу небезпеку. Це ж лише через їхню легковажність та необережність я міг і далі стежити за ними. Всі вони були страшенно збуджені, без угаву скублися за гриви і, на відміну від наших коней, все робили заразом: кусалися, терлися одне об одного й хвицалися. Це все було так смішно, що я аж за боки брався і качався по траві, щоб не розреготатися уголос.

Тієї весни я щодня стежив за дикими кіньми і в довжелезній ущелині, і далеко в горах, де вони майже цілий день лежали в густій траві. А паслись вони, очевидно, переважно вночі, й саме через це, мабуть, їм так довго щастило лишатися непоміченими. Я зауважив, що Тах ніколи не лягав. Увесь час він пильнував, обходив табун і принюхувався до вітру. Якось він зібрав чотирьох лошиць, повів їх у тінь, ближче до узгір’я. І знов один із старших жеребців боляче вкусив його, цього разу в спину, даючи таким чином зрозуміти, щоб не совав носа, куди не слід.

Іншим разом Тах знову почув мою присутність, хоч я був далеко, і знову спробував примусити табун утікати. Тепер на нього накинулось уже четверо жеребців, і хвилин із п’ять, повернувшись до Таха задом, вони копали його ногами, а він хвицався й собі, і все це було ніби в цирку. По-моєму, вони сподівались, що Тах кинеться навтіки, але, хоч удари були нестерпно болючі (цілили йому в черево, — так буває завжди, коли коні б’ються на смерть), він не відступав і всіляко намагався вивернутись.

— Не піддавайся! — пошепки благав я його. — Правда на твоєму боці. Я тут, і вам усім треба тікати.

Тахові ніяк не вдавалося поставити на своєму, проте це його не бентежило, і він уперто силкувався відвести коней від небезпеки.

Отаким був Тах минулої весни, коли я залишив його в горах, а сам повернувся до школи. Я й далі мовчав про дикий табун і не збирався нікому звірятись. Та мені було дуже прикро розлучатися з дикими кіньми, я ж так хотів подивитись, чи стане Тах ватажком. Чи радше, як саме він стане ватажком.

Проте навчання важливіше, ніж пасовисько, як любить казати мій тато. Тієї весни я востаннє побачив Таха, коли він зчинив запеклу бійку з одним із старих жеребців (але не з ватажком). Билися вони відчайдушно, хвицалися, кусались, і до мене долинали глухі удари, хрипіння та іржання, дарма що відстань між нами була метрів двісті. Тах тоді вийшов переможцем — його супротивник дременув з поля бою після того, коли Тах почав ударяти його передніми копитами (для коней це взагалі незвично). Цю перемогу, звісно, не можна вважати остаточною, у нього попереду ще сила-силенна таких сутичок, можливо, навіть жорстокіших..

Тітонька Сероглі каже, що вже втомилася писати, і я продовжу листа після того, як вона послухає по радіо нашу монгольську співачку Нороб Барзад. Ця співачка в нас дуже популярна. Чи доводилося тобі її слухати, як мені Тома Джонса або бітлзів?

Так от, по-моєму, Тах не тільки знав, що я стежу за їхнім табуном, але з часом почав ставитись до моєї таємної присутності досить дружелюбно, і через це я його так полюбив. З усіх диких коней Тах був найкмітливіший, адже він єдиний помітив мене і дедалі частіше позирав у мій бік, вишкіряв зуби й посилав вітання — «шепіт трави», чи, може, це було застереження не підходити ближче? Не знаю.

До наступного листа.

Твій новий друг Бар’ют Мінга

2

Дорога Кітті Джемісон!

Я розповім тобі далі про те, як ловили Таха. Він, мабуть, зараз уже з вами. І, напевно, тужить за своїм диким, привільним життям у горах і журиться, що його завезли так далеко від рідного краю.

Спинився я на тому, що мені вже було пора повертатися до школи. І ти, звичайно, уявляєш, як часто в розлуці я думав про Таха і як непокоїла мене доля дикого табуна. Адже ніхто, крім мене, не знав про його існування, і я був певен, що це найбільша в світі таємниця. Вчителька картала мене, що я став дуже неуважний, мовляв, витаю десь у хмарах, і це було справді так. Мені страшенно кортіло назад у гори! Скінчилося тим, що я не вивчив уроку з історії Індії, і мені довелося вибачитись перед учителькою за свою недбайливість, а тітонька сказала, що вчительці прикро, коли не цікавляться предметом, який вона викладає. І взагалі, хіба ж я виросту культурною людиною, якщо не знатиму історії?

Та ось, нарешті настало літо, що його чекав я, здавалося, цілу вічність. Коли я повернувся додому вертольотом разом із нашими агрономами, батько заборонив мені заганяти табун далеко в гори. Коні, мовляв, можуть відбігти і заблукати, а то ще ненароком потраплять у пастки, яких безліч на схилах у густій траві.

— Гаразд, батьку, — відповів я. — А можна мені поїхати туди на Беті пошукати білохвостих орлів?

— Можна, але тільки тоді, коли табун буде в безпеці, на видноті.

І от я став випасати наших коней поблизу гір і частенько, лишивши їх у степу, поспішав на Беті до знайомого міжгір’я, забираючись щоразу далі й далі. Аж ось я знову натрапив на дикий табун.

Дикі коні лежали в траві на схилі, серед них я відразу ж розпізнав Таха. Запальний і невгамовний, як завжди, він стріпував гривою й махав хвостом. І так само по-чудернацькому задирав голову й принюхувався до вітру, точнісінько ніби породистий мисливський пес.

Цілий місяць я щодня бачив, як Тах силкується привернути до себе увагу деяких коней і як старші з них, навіть лошиці, нападали на нього. Та все ж дедалі частіше Тах виходив переможцем. В середині літа він уже цілком упевнився в своїх силах і водив за собою трьох чи чотирьох лошиць, хоча був ще замолодий, щоб стати їхнім чоловіком.

Саме того дня, коли я втрапив у халепу (завдяки чому таємницю диких коней було розкрито), старий ватажок табуна захотів раз і назавжди приборкати Таха. Я бачив, як обидва вони спокійно паслися поряд, коли це до них підійшла молоденька лошичка і ну метляти перед ними хвостом. Нараз старий ватажок оскаженів, накинувся на неї і гризнув за бік! Тоді мерщій до Таха і, не давши тому отямитись, впився в нього зубами, а тоді зненацька могутнім ударом збив коня з ніг!

Це було смертельно небезпечно для Таха.

— Уставай! — гукнув я йому. Ховався я коло маленької печери, а Бет стояв позаду мене й жував траву, яку я для нього нарвав.

Тах намагався підвестись, але старий жеребець кусав його і щоразу, коли він силкувався встати, збивав його копитами додолу. Я чув, як Тах заіржав від болю.

— Уставай же мерщій, він уб’є тебе! — благав я.

Старий ватажок стояв над Тахом і щосили бив його передніми ногами, а Тах марно намагався вкусити його.

Страшно було дивитися на це. Оскаженілий жеребець ніяк не давав йому встати, і я розумів, що Тах у безвиході. Якщо ти знаєшся на конях, Кітті, то можеш уявити собі, як важко жеребцеві підвестись, коли він лежить на боці. Спершу йому треба стати на коліна, але навіть якщо це вдається, його дуже легко повалити знову, і старий ватажок просто вичікував, а тоді кусав Таха й збивав його з колін додолу.

Становище було загрозливе, і я знав, що повинен втрутитись, інакше Тахові смерть. Я зірвався на рівні ноги й помчав крутогором униз, щодуху горлаючи: «У-у-у! У-у-у! У-у-у!».

А вони — ніякісінької уваги, хоча решта коней відразу ж поскакала геть.

Але ось Тах помітив мене, вишкірив зуби й тоненько, застережливо заіржав, усе ще лежачи на землі, А старий ватажок і досі не бачив і не чув мене. Я здогадався, що він уже почав сліпнути й глухнути, і попри всю свою силу, хитрість та злість, не може більше верховодити в табуні. Якщо вже він нездатен помітити небезпеку, табунові доведеться шукати нового, меткішого вожака, Саме через це Тах і прагнув перебрати цю роль на себе.

Нарешті старий вожак помітив мене, а я біг усе швидше й розмахував руками. Тепер я розумію, що повівся безглуздо, адже обидва вони могли напасти на мене. Але тоді я думав тільки про Таха. Йому таки пощастило зіп’ястися на ноги: старий жеребець повернувся у мій бік.

Хтозна, що було б далі, та в цю мить я з розгону беркицьнувся у глибоку яму, непомітну в густій солонкуватій траві. Звичайно я дуже остерігався таких пасток і нізащо не попав би в неї, якби до нестями не переживав за Таха! Від сильного удару об землю я знепритомнів. Коли ж отямився, то наді мною вже стояла зоряна темна монгольська ніч, а я лежав горілиць і дослухався нічних звуків: звідусіль долинало тихе шарудіння, хрускіт, таємничий дивний шелест, ледь чутний писк, рипіння тощо. А навколо мене — тільки прямовисні стіни глибокої ями.

Голова в мене розколювалась, спина затерпла, і в усьому тілі я відчував таку слабість, що годі було поворухнутись. Очевидно, я пролежав без тями досить довго. І тут мені пригадався вірш англійського поета Р. Шилінга, який ми вчили в школі: «Не занепасти б тільки духом, коли довкіл усі в нестямі…»

Я намагався не занепасти духом, хоча поряд ніхто не перебував у нестямі. Цікаво, де зараз мій Бет? Я сподівався, що коли він добереться додому, мене почнуть розшукувати. Рано чи пізно він мусить втрапити додому. Але я так далеко забрався в гори, що знайти мене буде важкувато, особливо на цьому крутому схилі й в цій глибокій ямі. Такій глибочезній, що сам я з неї ніколи не виберусь!

— А якщо їм пощастить відшукати мене, то, напевно, вони натраплять і на дикий табун, — розмірковував я. Це мене, звичайно, засмутило, хоч я дуже хотів, щоб мене знайшли,

А зараз, дорога Кітті, я мушу кінчати листа, бо моя тітонька каже, що вже втомилася так довго писати при світлі гасової лампи, і, мовляв, скоро їй доведеться носити окуляри. Ми ще й досі на літніх пасовиськах, а сюди ж електрики не проведеш. Втім, я певен, що колись і тут буде електричне освітлення.

Поки що до побачення. А про те, як спіймали Таха, я розповім тобі в наступному листі.