Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Научная Фантастика
Показать все книги автора:
 

«Випробування вогнем», Джеймс Дешнер

— Алло! Викликаю Томаса! Невчасно ти вирішив помріяти. Кругом мерці, ще й смердить, як у Казана під пахвами. Прокинься!

— Вибач, — подивився на нього Томас. — Я замислився. Дивне прізвище у Терези — Агнес.

Мінхо поклацав язиком.

— Кому зараз діло до цього? От чому це її назвали зрадницею?

— І що це за група «А» і суб’єкт А1? — запитав Ньют, передаючи Томасові вогнегасник. — Гаразд, облишмо це на якийсь час. Ламай ці довбані двері.

Взявши вогнегасник, Томас раптом розлютився сам на себе. Тереза за дверима, їй потрібна допомога, а він втрачає дорогоцінні секунди, міркуючи над безглуздим написом! Міцніше стиснувши червоний циліндр, Томас гепнув по дверній ручці. В руки вдарила хвиля віддачі, але замок уже готовий був поступитися. Томас добив його двома ударами — ручка впала на долівку, і двері прочинилися на декілька дюймів.

Відкинувши геть вогнегасник, Томас розчахнув їх. Його охопили змішані почуття страху і недоброго передчуття на серці. Нарешті він першим ступив до освітленої кімнати.

Це була зменшена копія хлоп’ячого дортуару: всього чотири двоярусні ліжка, два комоди і двері до вбиральні. Всі ліжка гарно застелені, за винятком одного: ковдру відкинуто, подушка звисла через край, простирадло зім’яте. Й жодного сліду Терези.

— Терезо! — гукнув Томас, і горло перехопило від паніки.

За дверима хтось змив воду в унітазі, й Томас, відчувши величезне полегшення, мало не впав. Тереза тут, ціла! Томас кинувся був до неї, однак Ньют вчасно схопив його за руку.

— Звик ти з хлопцями жити, — нагадав він. — Не варто ломитися у кляту жіночу вбиральню. Зачекай, поки сама вийде.

— Треба скликати сюди всіх на Збори, — додав Мінхо. — Тут не смердить, і вікон тут нема, тож психи не верещать.

Томас тільки тепер помітив, що вікон у дівочій спальні й справді немає, хоча повинен був відразу вловити відмінність — зважаючи на ґвалт у їхньому власному дортуарі. Психи! Томас уже й забув про них.

— Щось вона довго, — буркнув він.

— Піду приведу решту, — сказав Мінхо, розвернувся і вийшов у їдальню.

Томас утупився в двері вбиральні. Ньют, Казан і ще кілька глейдерів пройшли вглиб кімнати і повсідалися, хто де. В усіх жестах читалася тривога і напруга: поставивши лікті на коліна, хлопці потирали долоні, спрямувавши погляди в порожнечу.

«Терезо? — подумки покликав Томас. — Чуєш мене? Ми тут, чекаємо на тебе».

Жодної відповіді. І досі Томас відчував у грудях оту порожнечу, наче Терезу відібрали в нього назавжди.

Замок клацнув, і двері поволі відчинилися. Забувши про присутніх, Томас пішов назустріч Терезі, готовий обійняти її… але вийшла до нього не Тереза. Завмерши на півдорозі, Томас мало не спіткнувся. Усередині все обірвалося.

То був хлопець.

Вдягнений він був у таку саму піжаму, як і всім їм видали напередодні: блакитна сорочка і фланелеві штани. Шкіру мав смагляву, чорне волосся було підстрижене зовсім коротко. Тільки безневинний і здивований вираз на обличчі зупинив Томаса, який хотів був уже схопити шлапака за комір і потрусити, вимагаючи відповідей.

— Ти хто такий? — запитав Томас, і не думаючи пом’якшити тон.

— Хто я такий? — трохи саркастично перепитав хлопець. — Це ви хто такі?

Ньют, підвівшись, теж підійшов — став до хлопця навіть ближче, ніж Томас.

— Ти тут поменше викаблучуйся, — пригрозив він. — Нас більше. Кажи: хто такий?

Склавши руки на грудях, хлопець виклично подивився на Ньюта.

— Гаразд, мене звати Арис. Що ще?

Томасу кортіло йому врізати. Корчить тут із себе велике цабе, в той час як Тереза зникла.

— Як ти тут опинився? У цій кімнаті ночувала дівчина. Де вона?

— Дівчина? Яка ще дівчина? Мене сюди вчора влаштували, і я спав сам.

Вказавши на вихід в їдальню, Томас промовив:

— На дверях є табличка, на ній написано: кімната належить Терезі… Агнес. І жодного слова про шлапака на ім’я Арис.

Очевидячки, з його тону хлопець зметикував, що його не розігрують. Примирливо виставивши перед собою руки, він відповів:

— Слухай, чувак, я гадки не маю, про що ти. Мене замкнули, я спав он на тому ліжку, — він тицьнув пальцем на зім’яте ліжко, — а хвилин п’ять тому прокинувся і пішов відлити. Про Терезу Агнес зроду не чув. Ти вже вибач.

Коротка мить полегшення, яке Томас відчув, почувши, як змивається унітаз, офіційно закінчилася. Розгублений Томас обернувся до Ньюта.

Стенувши плечима, той запитав у Ариса:

— Хто тебе тут влаштував на ніч?

Хлопець, мов здаючись, підкинув руки в повітря, але за мить уже вони безвольно впали, ударившись об боки.

— Якби я знав, чувак! Якісь люди зі зброєю врятували нас і сказали, що все буде гаразд.

— Врятували звідки? — запитав Томас. Все це дивно. Дуже, дуже дивно.

Арис, потупивши погляд у підлогу, похилив плечі. Здавалося, його затопив спогад про щось жахливе. Зітхнувши, хлопець нарешті подивився на Томаса і відповів:

— З Лабіринту, чувак. З Лабіринту.

Розділ 5

Томас трохи вгамувався. Малий не бреше, це було видно. Отой жах, який охопив Ариса, був самому Томасу занадто знайомий. Томас і сам пережив такий жах, і занадто часто бачив його відбиток на інших обличчях. А ще він збагнув: Арис і справді гадки не має, що сталося з Терезою.

— Сядь-но, — сказав Томас. — Нам є про що побалакати.

— Про що це ти? — здивувався Арис. — Хлопці, ви хто такі взагалі? Звідки ви взялися?

Томас неголосно розсміявся.

— Лабіринт. Грівери. «БЕЗУМ». Нічого не нагадує?

Стільки всього сталося, то з чого почати? Через зникнення Терези голова йде обертом… Томасові хотілося бігти геть і шукати її.

— Брешеш, — прошепотів Арис, збліднувши на обличчі.

— Зовсім ні,— відповів Ньют. — І Томмі має рацію: розмова буде серйозна. Здається, ми з різних, але водночас дуже схожих місць.

— А це ще хто?

Обернувшись, Томас побачив у дверному отворі Мінхо — той привів інших глейдерів. Хлопці стояли, наморщивши носи, явно нажахані видовищем у їдальні.

— Мінхо, це Арис, — трохи відступивши вбік, Томас указав на хлопця. — Арисе, це Мінхо.

Мінхо щось невиразне буркнув у відповідь.

— Слухайте, — промовив Ньют. — Знімімо верхні ліжка і розставмо їх під стінами, щоб усім було де сісти, і поговоримо. Треба ж з’ясувати, що за чортівня тут коїться.

— Ні,— похитав головою Томас. — Спершу слід розшукати Терезу. Вона мусить бути в одній із сусідніх кімнат.

— Нема тут кімнат, — заперечив Мінхо.

— Тобто?

— Я вже все тут оббігав. Є ота велика їдальня, наш дортуар, ця кімната і гнилі двері назовні — кудою ми вчора увійшли. Замкнені на замки і ланцюги зсередини. Не розумію, як це, але більше виходів звідси немає.

Спантеличений, Томас похитав головою. Немов мільйон павуків заплів йому мозок павутинням.

— Але… як же вчора? Звідки з’явилися харчі? Ніхто не бачив інших кімнат, кухні абощо? — він озирнувся, сподіваючись на відповідь, але ніхто не відповів.

— Напевно, тут є потаємний вхід, — припустив Ньют. — Слухайте, ми ж не можемо робити кілька справ водночас. Нам потрібно…

— Ні! — крикнув Томас. — Арис нікуди не подінеться, з ним ми можемо побалакати й пізніше. Судячи з таблички на дверях, Тереза таки має десь бути — і її слід знайти!

Не чекаючи на відповідь, він протиснувся крізь натовп і вийшов у їдальню. Трупний сморід ударив у носа, мов каналізація. Роздуті тіла висіли під стелею, як туші підстреленої мисливцем дичини. Мертві очі сліпо дивилися на Томаса.

В животі наростало знайоме відчуття нудоти. Заплющивши очі, Томас зусиллям волі змусив шлунок заспокоїтися, а потім, намагаючись не дивитися на повішеників, заходився шукати Терезині сліди.

Аж тут йому спало на думку дещо жахливе. А що як і вона…

Томас поглядом пробігся по обличчях повішеників. Терези серед них не було. Хвиля полегшення змила паніку, і Томас знову зосередився на кімнаті. Білі стіни потиньковані, гладенькі, без оздоблення і без вікон.

Ковзаючи долонею по стіні ліворуч, Томас рушив по периметру. Минув двері, які вели до хлопчачого дортуару, потім широкий парадний вхід, через який вчора вони сюди зайшли. Тоді вирувала жахлива злива, в яку сьогодні аж не вірилося: отому психу у вікні в спину світило яскраве сонце.

Вхід — або вихід — затуляли подвійні стулки величезних сталевих дверей, блискучих як срібло. Вони і справді замикалися на ланцюг завтовшки з дюйм, протягнутий крізь ручки, туго напнутий, скріплений двома великими замками. Томас помацав холодний метал ланцюга — той тримався дуже міцно.

Томас очікував, що психи грюкатимуть і в двері — так само, як у вікна дортуару, — але зовні було тихо. Приглушені крики долітали тільки з дортуару, а ще було чути бурмотіння глейдерів з Терезиної кімнати.

Засмучений Томас пішов далі, зробивши повне коло, поки не повернувся назад до кімнати, яка начебто мала належати Терезі. Нічого, ні шпаринки, яка могла б свідчити про ще один вихід. Виявилося, що приміщення навіть не прямокутне, а овальне, зовсім без кутів.

Украй спантеличений Томас завершив обхід. Він спробував пригадати, як минулого вечора голодні глейдери наминали тут піцу. Де ще двері? Наприклад, на кухню? Що наполегливіше Томас намагався відтворити в голові деталі, то розмитішими вони ставали. І раптом він з тривогою подумав: глейдерам уже промивали мізки. А що як це відбувається знову? Що як їм стерли спогади?

І що сталося з Терезою?

Од безвиході Томас уже ладен був повзати їдальнею на животі у пошуках потайного люка в підлозі, та більше й хвилини не міг перебувати в одному приміщенні з набряклими трупами. Залишалася єдина зачіпка — новачок. Томас повернувся до маленької кімнати, де знайшли Ариса. Новачок має щось знати, має допомогти.

За Ньютовим наказом глейдери розібрали двоярусні ліжка і порозставляли поздовж стін — тепер місця вистачало на всіх. Дев’ятнадцятеро хлопців розсілися колом, обличчями один до одного.

Побачивши Томаса, Мінхо вказав на вільне місце біля себе.

— Казав же тобі, чувак, сідай, потеревенимо. Чекали на тебе. Тільки спершу зачини ці гнилі двері — там смердить гірше, ніж ноги Галлі.

Томас мовчки зачинив по собі двері та присів на відведене йому місце. Хотілося схилити голову на руки. Томас не знав, чи в безпеці Тереза. Варіантів її зникнення може бути повно, і з них чимало таких, при яких з нею все гаразд.

Ньют сидів на ліжку праворуч, на самісінькому краєчку, мало не падаючи.

— Гаразд, обговорюємо ситуацію і переходимо до справжньої проблеми: де роздобути харчі.

На слові «харчі» в Томаса забурчало в животі. Він і не подумав про їдло. Якщо з водою все гаразд — є ж убиральні,— то харчів ніде і сліду не видно.

— Лацно, — сказав Мінхо. — Арисе, починай. Розповідай.

Новачок сидів навпроти Томаса; двоє глейдерів обабіч од нього відсунулися на краї ліжка. Арис похитав головою.

— Е ні. Ви перші.

— Та ну? — зронив Мінхо. — А може ми спершу виб’ємо весь дрист із твоєї гнилої голови? А потім знову надамо слово.

— Мінхо, — суворо осмикнув його Ньют. — Не…

— Та годі, чувак! — сказав Мінхо і тицьнув у Ариса. — Звідки нам знати — може, цей шлапак узагалі з Творців. Це «БЕЗУМ» його підіслав стежити за нами. Раптом це він повбивав наших рятівників? Двері замкнені, ніхто сторонній увійти не міг! Мене бісить, що він тут отак козириться, коли нас двадцятеро, а він один. Нехай розповідає перший.

Томас подумки застогнав. Одне він знав напевно: Арис ніколи не розкриється, якщо Мінхо його залякуватиме.

Ньют, зітхнувши, звернувся до новачка:

— Мінхо має рацію. Розкажи, як ти вибрався з бісового Лабіринту. Ми самі через нього пройшли, але тебе не бачили.

Потерши очі, Арис подивився на Ньюта.

— Гаразд, слухайте. Мене закинули у величезний мурований Лабіринт, а до того я нічого не пам’ятаю. Пам’ять стерли, залишили тільки ім’я. Я мешкав там з дівчатами: їх десь півсотні було, — єдиний хлопець. Декілька днів тому ми звідти втекли, і люди, які допомогли нам, влаштували нас у спортзалі. Минулої ночі мене перевели сюди і нічого не пояснили. І що це за дурня, що ви начебто теж були в Лабіринті?

Останні Арисові слова потонули в здивованих вигуках глейдерів. Арис із такою легкістю розповів про те, через що йому довелося пройти, наче описав прогулянку на пляж. Але ж це неймовірно! А якщо це правда, то тоді все набагато складніше. На щастя, Ньют промовив уголос те, що Томас намагався сформулювати:

— Стривай. Ви жили у величезному Лабіринті, на фермі, за мурами, які щоночі зачинялися? Ти і кількадесят дівчат? Ти щось знаєш про почвар — гріверів? Ти з’явився останнім? І все пішло шкереберть, так? А ти був у комі? При тобі була записка з попередженням, що ти останній?

— Ого! Ого! — тільки й мовив Арис, ще Ньют не закінчив. — Звідки ти знаєш? Як…

— Це той самий гнилий експеримент, — уже спокійно виснував Мінхо. — Чи той самий… не знаю. В них були дівчата і один хлопець, а в нас — самі хлопці й одна дівка. «БЕЗУМ», певно, збудував два однакові лабіринти і провів два паралельні тести.

Томас і сам уже подумав про щось таке. Нарешті він достатньо заспокоївся, щоб і собі почати розпитувати. Він глянув на Ариса.

— Ти був пусковиком?

Збентежений не менше за інших глейдерів, Арис кивнув.

— А ти вмієш… — почав був Томас — і не доказав. Здавалося, що, промовляючи ці слова, він зізнається світові у своєму божевіллі.— Ти вмієш подумки спілкуватися з кимсь із дівчат? Ну, телепатично?

Арис уп’явся в Томаса таким поглядом, ніби глейдер щойно розкрив найстрашніший секрет, відомий лише тому, хто сам таке вміє.

«Чуєш мене?»

Фраза так чітко прозвучала у Томаса в голові, аж він спершу вирішив, що Арис говорить уголос. Але ні: губи новачка не ворушилися.

«Чуєш мене?» — повторив хлопець.

Трохи повагавшись, Томас ковтнув. «Так».

«Її вбили, — мовив Арис. — Мою найкращу подругу вбили».

Розділ 6

— Що відбувається? — запитав Ньют, переводячи погляд з Томаса на Ариса. — Чого це ви витріщилися один на одного, ніби закохалися з першого погляду?

— Він теж так уміє,— відповів Томас, не відводячи погляду від Ариса, бачачи інших тільки периферійним зором. Арисові останні слова вжахнули Томаса: якщо убили його телепатичного партнера, то…

— Уміє що? — запитав Казан.

— А ти не здогадуєшся? — озвався Мінхо. — Новачок — такий самий покруч, як Томас. Вони спілкуються подумки.

— Серйозно? — втупився Ньют у Томаса.

Кивнувши, той уже хотів подумки поставити Арису запитання, однак в останній момент передумав і вимовив уголос:

— Хто її вбив? Як це сталося?

— Хто кого вбив? — розгубився Мінхо. — При нас давайте без того вудуїстського дристу.

Відчувши, як на очі набігають сльози, Томас відвів погляд від Ариса і подивився на Мінхо.

— У нього була партнерка, як і в мене… є. Арис каже, його партнерку вбили. Я хочу з’ясувати хто.

Арис, схиливши голову, склепив повіки.

— Я не знаю напевне, хто вони. Все переплуталося. Як відрізнити лихих від добрих? Але мені здається, хтось примусив оту дівчину, Бет… зарізати… мою подругу. Її звали Рейчел, і вона мертва, чувак. Мертва, — він сховав обличчя в долонях.

Томас геть заплутався. Все свідчило про те, що Арис прибув з копії Лабіринту, влаштованої приблизно так само, тільки призначеної для дівчат і одного хлопця. Арис у них — як Тереза у глейдерів, а Бет — за Галлі, який убив Чака. І справді, Галлі ж бо метнув ніж у Томаса, тобто убити він мав Томаса?

Але чому Арис з’явився тут? І де Тереза? Картинка начебто от-от мала скластися, але знову розсипалася на друзки.

— Як ти тут опинився? — запитав Ньют. — Де дівчата, про яких ти повсякчас торочиш? Скільки їх урятувалося? Тебе сюди самого привезли чи разом зі всіма?

Томасові мимоволі стало шкода Ариса: такий допит після всього пережитого! Томас уявив себе на його місці — уявив, як у нього на очах убивають Терезу… Пережити Чакову смерть і то було важко.

«Важко? — запитав сам у себе Томас. — А може, пережити Чакову смерть було навіть важче?» Томасу кортіло заверещати. Усе, що відбувається, це просто якесь лайно.

Нарешті Арис відірвав погляд од підлоги і витер сльози. Зробив він це без найменшого сорому, і Томас зненацька зрозумів, що хлопчина йому подобається.

— Послухайте, — звернувся до глейдерів Арис. — Я заплутався так само, як і ви. Зі мною врятувалися десь зо тридцять дівчат. Потім нас привезли у спортзалу, нагодували, відмили. Мене на ніч замкнули в цій кімнаті. Бо я хлопець і маю спати окремо від дівчат. А тут ви, штурпаки, з’явилися, от і все.

— Штурпаки? — перепитав Мінхо.

— Не звертай уваги, — хитнув Арис головою. — Я й сам не знаю, що це означає. У Лабіринті це слово було в ходу.

З напівусмішкою Мінхо обмінявся з Томасом поглядами. Очевидячки, в обох таборах був власний сленг.

— Гей, — заговорив один з глейдерів, якого Томас толком і не знав. Він стояв за спиною в Ариса, притулившись до стіни. — Що це в тебе чорне на шиї, під коміром?

Арис спробував зазирнути собі під піжаму, але, певна річ, не зміг.

— А що там?

Коли він замотав головою, Томас помітив чорну смужку: жирний напис, що тягнувся від западини над ключицею.

— Дайте-но подивитися, — підвівся Ньют з місця і підійшов до Ариса, накульгуючи більш ніж зазвичай (про походження цієї кульгавості Томас досі так і не довідався). Відсмикнув комір Арисової сорочки, щоб роздивитися дивний напис.

— Татуювання, — примружився Ньют, наче не вірячи власним очам.

— Що воно означає? — запитав Мінхо, так само підвівшись із ліжка.

Ньют не відповів, і Томас, згораючи від цікавості, сам схопився з місця і став поряд з Мінхо. Нахилившись, він роздивився неохайні літери, і серце в нього зробило перебій.

Власність «БЕЗУМУ». Група «В», суб'єкт В1. Партнер

— І що це має означати? — запитав Мінхо.

— Що там написано? — запитав Арис, мацаючи рукою шкіру на шиї і відтягуючи комір. — Присягаюся, вчора нічого не було!

Ньют прочитав для нього напис, а потім замислено повторив:

— Власність «БЕЗУМУ»? Я думав, ми втекли від них. І ви також. А, пусте… — Ньют, явно розчарований, повернувся на своє місце на ліжку.

— І чому ти «партнер»? — поцікавився Мінхо, досі дивлячись на татуювання.

— Гадки не маю, — похитав Арис головою. — Присягаюся. І вчора точно нічого не було. Я ж душ приймав і в люстро дивився. Та його ще в Лабіринті б виявили.

— Хочеш сказати, тобі його набили уві сні? — запитав Мінхо. — І ти не помітив? Чувак, та годі тобі!

— Присягаюся! — вигукнув Арис і побіг у ванну, очевидячки, щоб переконатися в цьому на власні очі.

— Я йому не вірю, — прошепотів Мінхо, коли вони з Томасом поверталися на місце. Опускаючись на ліжко, Мінхо нахилився, сорочка відсмикнулася — і відкрилася чорна смуга у нього на шиї.

— Ого! — вигукнув Томас. Він був настільки приголомшений, що якусь мить поворухнутися не міг.

— Що таке? — Мінхо подивився на Томаса так, наче в того на лобі виросло третє вухо.

— У… у тебе на шиї,— опанувавши себе, промовив Томас. — У тебе на шиї та сама чортівня!

— От гниляк, що ти верзеш? — Мінхо відсмикнув комір нижче і скривився, намагаючись зазирнути під нього.

Томас ляснув його по руці й сам відтягнув комір сорочки.

— Чорт за… На тому самому місці! Все так само, тільки…

Томас про себе прочитав напис.

Власність «БЕЗУМУ». Група «А», суб'єкт А7. Ватажок

— Що таке, чувак? — не витримав Мінхо.

Глейдери скупчились у Томаса за спиною і нетерпляче штовхалися, намагаючись роздивитися загадкове татуювання. Томас швидко прочитав уголос напис, сам здивувавшись, що не зашпортнувся.

— Жартуєш, чувак, — схопився на ноги Мінхо. Пропхавшися крізь натовп, він попрямував до Ариса у вбиральню.

І вже за мить зчинився справжній шарварок. Хлопці заходилися відтягувати один у одного коміри піжам. Усі один одного перекрикували.

— Ми всі з групи «А».

— Ми теж власність «БЕЗУМУ».

— Ти — суб’єкт А-тринадцять.

— Суб’єкт А-дев’ятнадцять.

— А-три.

— А-десять.

Томас поволі обертався по колу, дивлячись, як хлопці читають татуювання на шиях один в одного. У багатьох у написі було тільки ярлик належності до організації «БЕЗУМ», без додаткового позначення, як у Мінхо й Ариса. Ньют переходив від одного глейдера до іншого, сам усе перевіряючи з кам’яним обличчям, наче силкувався запам’ятати імена й номери. А тоді Ньют із Томасом випадково зустрілися поглядами.

— Що написано в мене на шиї? — запитав Ньют.

Відсмикнувши комір його сорочки, Томас прочитав:

— Ти — суб’єкт A-п’ять, і звешся ти клей.

— Клей? — Ньют збентежено втупився в нього.

Томас відпустив його сорочку і відступив на крок.

— Еге ж. Може, це тому, що ти, наче клей, об’єднуєш нас? Не знаю. А прочитай-но, що в мене?

— Уже прочитав…

На обличчі у Ньюта з’явився дивний вираз. Таке собі вагання. Чи страх. Так наче він не хотів казати Томасу, що саме написано на його татуюванні.

— Ну і?