Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Научная Фантастика
Показать все книги автора:
 

«Випробування вогнем», Джеймс Дешнер

Веслі, Брайсону, Кайлі та Даллін.

Найкращим дітям на світі.

Розділ 1

Вона заговорила саме перед тим, як світ розсипався на друзки.

«Агов, ти ще спиш?»

Томас посовався в ліжку, відчуваючи, як тисне навколишня темрява, від якої навіть повітря здавалося щільним. Спершу він запанікував, широко розплющив очі — вирішив, що знову опинився в Ящику — отому моторошному кубі з холодного металу, в якому його доправили в Глейд і Лабіринт. Але вже сіялося тьмяне світло, і почали з’являтися розпливчасті тіні у великій кімнаті. Двоярусні ліжка. Комоди. Чулося тихе сопіння й похропування сонних хлопців.

Томаса огорнуло полегшення. Він уже в безпеці, його врятували й доправили у цей гуртожиток. Більше не буде страхів. Не буде гріверів. Не буде смерті.

«Томе?»

Голос у голові. Дівочий голос. Джерела не чутно й не видно. Але Томас усе одно його чув, хоч і не зміг би нікому пояснити, як це відбувалося.

Глибоко видихнувши, Томас розслабився, втискаючись у подушку: після миттєвого нападу жаху, напнуті нерви вгамувалися. Томас відгукнувся, промовляючи слова подумки:

«Терезо! Котра година?»

«Гадки не маю, — озвалася вона. — Щось мені не спиться. Подрімала годину-дві. Може, трохи більше. Подумала, раптом ти не спиш — було б мені товариство».

Томас стримав усмішку. Хоч Тереза і не зможе її побачити, однак якось ніяково. «Вибору ти мені все одно не лишила, правда ж? Важко спати, коли в твоїй макітрі лунає чийсь голос».

«Ой-ой! Та спи собі далі».

«Та ні. Все гаразд».

Томас подивився на верхнє ліжко понад собою — безформне й розпливчасто-темне в мороці,— де похропував Мінхо, наче в горлі у нього накопичилася неймовірна кількість мокротиння. «Про що ти думала?»

«А ти як гадаєш? — дивна річ, але навіть подумки голос її звучав цинічно. — Томе, мені повсякчас сняться грівери. Бридкі шкури й м'які тіла, оті всі металеві кінцівки та шпичаки. Хіба тут заснеш, Томе? Як таке викинути з голови?»

Томас чудово розумів, про що вона. Ці картинки стоять перед очима невідступно — навряд чи коли глейдерів полишить страх Лабіринту. До скону їм вже забезпечені душевні розлади. А хтось, може, й геть з глузду з’їде.

Та найдужче, ніби випечене залізом тавро, врізався в пам’ять один образ. Томасів друг Чак, поранений у груди, помирає в Томаса на руках, спливаючи кров’ю.

Томас точно знав, цього він не забуде ніколи. Однак Терезі він сказав:

«Все забудеться. Мине трохи часу — і все».

«Вмієш ти розрадити», — відповіла Тереза. Сміхота: Томасові приємно було почути від неї щось таке. Неначе сарказм у її голосі означав, що все буде гаразд. «Ну й ідіот ти», — сказав собі Томас, сподіваючись, що Тереза не чує його.

«Кепсько, що мене від вас, хлопців, відділили», — сказала вона.

Та Томас розумів, чому це було зроблено. Вона була єдиною дівчиною серед решти глейдерів-підлітків — купи шлапаків, довіряти яким не можна. «Гадаю, тебе просто захищають».

«Еге ж, мабуть, — з цими її словами туга просочилася Томасу в голову. Липуча як сироп. — Але ми стільки пережили разом, і тепер я сама».

«А взагалі — куди тебе забрали?»

В Терезиному голосі вчувалася така печаль, що Томас мало не схопився і не кинувся на пошуки дівчини.

«Це з іншого боку отої величезної їдальні, де ми були вчора. Маленька кімнатка з кількома ліжками. Двері, я впевнена, замкнуті».

«Кажу ж, що тебе хочуть захистити, — мовив Томас і поквапився додати: — Хоча від кого! Я б поставив на тебе проти половини наших шлапаків».

«Тільки половини?»

«Гаразд, трьох чвертей. Разом зі мною».

Запала тривала пауза, втім, Томас якимсь чином здогадувався про Терезину присутність. Відчував її. От як з Мінхо: Томас його не бачив, але знав, що він лежить усього за кілька футів. І справа зовсім не в хропінні. Просто, коли хтось поруч, ти його відчуваєш.

Попри страхи, пережиті за останні кілька тижнів, Томас почувався на диво спокійно, і зовсім скоро його знову здолав сон. Темрява огорнула світ, однак лишилося відчуття, що Тереза зовсім близько — в усіх сенсах. От наче простягни руку — і торкнешся.

Томас у такому стані не відчував, як спливає час. Напівспав, напівтішився Терезиною присутністю й думкою, що вони врятувалися з того жахіття. Оскільки тепер вони в безпеці, то можуть наново пізнати одне одного. Життя може налагодитися.

Спокійний сон. Туманні сутінки. Тепло. Фізичне сяйво. Майже політ.

Світ наче танув. Відчуття притупилися, зробилося приємно. Темрява навіть заспокоювала. Томас поринув у сон.

 

Він зовсім маленький. Чотири роки? П’ять? Він лежить у ліжку, натягнувши ковдру аж до підборіддя.

Поруч, поклавши руки на коліна, сидить жінка. У неї довге каштанове волосся, на обличчі читаються перші ознаки старіння. В очах видно смуток. Томас знає це, хоча вона силкується приховати смуток за усмішкою.

Томас хоче заговорити, поставити запитання. Але не може. Він-бо насправді не тут. Він бачить оце все з невідомого далекого місця, про яке й сам майже нічого не знає. Жінка заговорює, і Томас відчуває збентеження: голос її водночас солодкий і сердитий.

— Не знаю, чому вибрали саме тебе, але одне я знаю напевне. Ти особливий. Ніколи про це не забувай. І не забувай, як сильно… — голос її надламується, по щоках котяться сльози, — не забувай, як сильно я тебе люблю.

Хлопчик відповідає, але насправді це не Томас говорить. Хоча це таки він. А слова геть незрозумілі.

— А ти збожеволієш, мамусю, як оті всі люди в телевізорі? Як… тато?

Жінка занурює пальці в його волосся. Жінка? Ні, так не можна її називати. Це його мати. Його… мамуся.

— Не хвилюйся, любий, — відповідає вона. — Ти цього не побачиш.

Посмішка її зникає.

 

Сон поглинає чорнота, залишаючи Томаса у порожнечі, де нема нічого, окрім його власних думок. Невже то новий спогад виплив із провалля амнезії? Чи й справді Томас бачив свою матір? Щось там говорилося про батькове божевілля… Глибоко в душі гострою скабкою засів біль, і Томас поквапився пірнути назад у забуття.

Пізніше — наскільки пізніше, Томас сказати не міг, — Тереза знову заговорила до нього:

«Томе, щось негаразд».

Розділ 2

Отак усе й почалося. Томас почув оці три слова наче з протилежного кінця гамірного тунелю. Сон був в’язкий, густий і липучий, він не відпускав. Томас наче й тямив усе, однак повернутися на світ йому не давала втома. Він ніяк не міг прокинутися.

«Томасе!»

Тереза вже кричала. А голові аж заторохтіло. Томас відчув перший укол страху, але вирішив, що все це йому сниться. Так, сниться. Вони в безпеці, нема чого хвилюватися. Так, то був просто сон. Терезі ніщо не загрожує, і нікому з хлопців теж. Він знову розслабився і потрапив у полон дрімоти.

У свідомість прорвалися інші звуки. Удари. Брязкіт металу. Якийсь гуркіт. Хлоп’ячі крики. Ще якесь відлуння криків, далеке та приглушене. Аж ось крики стають більше схожими на зойки. На жахливі болісні зойки. Однак вони й досі далекі-далекі. Так наче Томас лежить у коконі з темного оксамиту.

Нарешті щось вирвало його з приємного сну. Щось було не так. Тереза гукала його, казала: щось негаразд! Томас боровся зі сном, який поглинув його, причавлюючи своєю вагою.

«Прокидайся! — гаркнув сам на себе Томас. — Прокидайся!»

Чогось бракувало. Ось мить тому воно ще було — а вже немає. Наче з тіла вийняли важливий орган.

Тереза! Вона пропала.

«Терезо! — подумки крикнув він. — Терезо! Ти тут?»

Жодної реакції, і зникло тепле відчуття її присутності. Томас ще раз її покликав, водночас продовжуючи боротися зі сном.

Нарешті нахлинула реальність, змиваючи темряву. Охоплений жахом, Томас розплющив очі й різко сів на ліжку, потім зістрибнув на підлогу. Роззирнувся.

Навколо панувало божевілля.

Глейдери з криками гасали кімнатою. А повітря виповнювали дикі, страшні, моторошні зойки, наче передсмертне виття катованих тварин. Казан, блідий з обличчя, тицяв пальцем у вікно. Ньют і Мінхо мчали до дверей. Вінстон від страху руками затулив прищаве обличчя, мов навіч побачив пожирача плоті — зомбі. Інші хлопці, штовхаючись, визирали у вікна, втім, намагаючись триматися від них подалі. А Томас раптом зрозумів, що майже не знає імен з двадцятки хлопців, що вижили в Лабіринті,— не надто доречна думка посеред цього хаосу.

Вловивши краєм ока рух, Томас обернувся до стіни подивитися. Від побаченого оте відчуття спокою і безпеки, яке охопило його після вчорашньої розмови з Терезою, випарувалося. Як узагалі воно могло народитися у тому світі, в якому опинився Томас?

За три фути від ліжка Томас побачив завішене строкатими фіранками вікно, за яким палало сліпуче-яскраве світло. Шибка була розбита, і великі осколки затрималися на сталевих перехрещених ґратах. З того боку стояв чоловік, чіпляючись за пруття ґрат закривавленими руками. Очі вирячені й налиті кров’ю, божевільні. На обгорілій, тонкій шкірі обличчя — струпи і виразки. Волосся немає — тільки пучки, подібні до зеленавого моху. На правій щоці — жахливий поріз; у цій запаленій рані виднілися зуби. З підборіддя звисають нитки рожевої слини.

— Я псих! — заверещав цей ходячий жах. — Я клятий псих!

А тоді, бризкаючи слиною, він почав знову і знову викрикувати два слова:

— Вбийте мене! Вбийте мене! Вбийте мене!..

Розділ З

Чиясь рука опустилася ззаду Томасу на плече, і він з криком обернувся — щоб побачити поруч Мінхо, який у вікно витріщався на божевільного.

— Вони повсюди, — сказав Мінхо. Його похмурий голос цілком відповідав Томасовому гумору. Здавалося, оті всі надії, які вони наважилися плекати вчора, розтанули. — А тих шлапаків, які врятували нас, і слід прохолов.

Томас кілька тижнів прожив у страху і напрузі, але це вже занадто. Щойно почувся в безпеці, як це в нього забирають. Але Томас на диво швидко прогнав бажання утнутися в подушку і плакати, поки очі не повилазять. Він постарався загнати подалі тугу за домівкою, думки про маму і про батькове божевілля. Томас розумів: потрібен ватажок — і потрібен план, якщо вони хочуть пережити й оце теж.

— Усередину ще не проникли? — запитав він, раптово відчувши дивний спокій. — Усі вікна заґратовані?

Мінхо кивнув на цілий ряд вікон на одній зі стін довгої прямокутної кімнати.

— Еге ж. Минулої ночі ми навіть не помітили ґрат — надто темно було, та ще ці фіранки зі шлярками… Але я радий цим ґратам.

Томас дивився на глейдерів, одні з яких перебігали від вікна до вікна, щоб визирнути, інші збивалися в купки. На обличчях у всіх читався вираз наполовину недовіри, наполовину страху.

— Де Ньют?

— Тут я.

Томас, обернувшись, побачив старшого хлопця, не розуміючи як він його відразу не помітив.

— Що відбувається?

— Гадаєш, я в біса знаю? Якщо так подивитися, то якісь причинні вирішили зжерти нас на сніданок. Треба нам знайти іншу кімнату, щоб скликати Збори. Тут такий галас, ніби цвяхи в голову забивають.

Томас неуважливо кивнув; на такий план він готовий пристати, тільки мав надію, що Ньют і Мінхо про все подбають самі. А Томас тим часом спробує зв’язатися з Терезою: він сподівався, що її застереження все-таки йому наснилося, що це була галюцинація, викликана страшенною втомою. А ще ж отой образ матері…

Двоє його друзів пішли збирати глейдерів, гукаючи й розмахуючи руками. Томас боязко зиркнув на обшарпанця за вікном — й одразу ж відвернувся; годі вже крові, розтерзаної плоті, божевільних очей, істеричного вереску.

«Вбийте мене! Вбийте мене! Вбийте мене!»

Він додибав до дальньої стіни, важко притулився до неї.

«Терезо! — подумки покликав він. — Терезо! Ти мене чуєш?»

Він зачекав, заплющивши очі й зосередившись. Подумки простягнув руки, шукаючи бодай слід її. Марно. Ані тіні, ані найменшого відчуття Терезиної присутності, жодного натяку на відповідь.

«Терезо, — наполегливіше покликав Томас, зціпивши зуби від зусилля. — Де ти? Що сталося?»

Знову нічого. Серце сповільнилось і, здавалося, от-от зупиниться, а Томас почувався, наче проковтнув великий пелех вати. З Терезою щось трапилося.

Розплющивши очі, він помітив, що глейдери тим часом встигли зібратися біля зелених дверей, що вели до їдальні, де напередодні вони наминали піцу. Мінхо марно смикав за латунну ручку. Замкнено.

Інші двері вели в душову й комірчину, виходу з яких не було. На щастя, вікна тут теж були заґратовані, бо під усіма вже з криками юрмилися божевільні.

Хоча тривога кислотою розтікалася по венах, Томас облишив спроби зв’язатися з Терезою і приєднався до товаришів. Ньют вирішив і собі спробувати відчинити двері, але марно.

— Замкнені,— повідомив він, безвольно опустивши руки.

— Та невже, геній ти наш! — зронив Мінхо, склавши на грудях могутні руки, на яких набрякли жили. На мить Томасу привиділося, що він бачить, як кров пульсує у випнутих венах. — Недарма тебе назвали на честь Ісаака Ньютона. Дивовижна інтуїція.

Ньютові було не до жартів. А може, він уже просто звик ігнорувати сарказм Мінхо.

— Ламаємо до дідька ручку, — сказав він і озирнувся, ніби чекав, що йому подадуть кувалду.

— Коли ці гнилі психи замовкнуть? — загорлав Мінхо, сердито розвертаючись до божевільної жінки: через усе обличчя, до самісінької скроні, її шкіру розтинала страшна рана.

— Психи? — перепитав Казан. Досі волохатий кухар стояв тихо й непомітно. Наче причаївся, нажаханий ще більше, ніж перед сутичкою з гріверами. Не відомо, що гірше. Засинаючи минулої ночі, хлопці сподівалися, що он він — край усім їхнім бідам. Але може виявитися, що тут і справді гірше.

Мінхо вказав на закривавлену жінку.

— Вони самі себе так називають. Ти хіба не чув?

— Та хоч вербовими котиками їх називай, — гаркнув Ньют. — Знайди щось, чим можна зламати ці дурнуваті двері!

— Тримай, — промовив невисокий хлопчина, простягаючи Ньютові вузький балон вогнегасника, що його, здається, він зняв зі стіни. І знову Томас пошкодував, що не знає, як кого звати, навіть ось цього хлопчину.

Ньют замахнувся, приготувавшись збити ручку разом із замком, а Томас підійшов ближче, бо нетерпеливилося побачити, що за дверима, хоча й мав передчуття: нічого їм там не сподобається.

Ньют підніс вогнегасник, ударив по круглій латунній ручці. Пролунав гучний тріск, всередині дверей щось хруснуло. Ньют гепнув по ручці ще тричі — й виламав її разом з кріпленням. Із дзенькотом на підлогу посипалися залізні деталі, й двері з рипінням прочинилися в темряву.

Ньют мовчав, дивлячись на довгу вузьку смужку темряви так, наче з неї от-от вилетять біси з підземного світу. Потім повернув вогнегасник безіменному хлопчині.

— Ходімо, — скомандував Ньют, і в голосі його вчувалося легке тремтіння.

— Стривайте, — зупинив глейдерів Казан. — Нам точно треба виходити? Може, недаремно двері замкнули?

Томас не міг не погодитися: він також мав погані передчуття.

Мінхо став біля Ньюта, подивився на Казана, потім зазирнув Томасові в очі.

— А що ще нам робити? Сидіти і чекати, поки ті біснуваті ввірвуться? Гайда.

— Крізь ґрати ці скажені не проб’ються, — різко відповів Казан. — Є час поміркувати.

— Немає часу міркувати, — озвався Мінхо. Ногою штурхнув двері — й вони розчахнулися; темрява за ними, здавалося, загусла. — Та й узагалі, чого ти мовчав, поки ми ламали замок, баклан? Тепер пізно.

— Тільки б не виявилося, що ти не помиляєшся, — стиха буркнув Казан.

Томас не міг відірвати погляд від чорнильної темряви в сусідньому приміщенні. До болю знайоме лихе передчуття підказувало, що з рятівниками щось не так — в іншому разі вони б давно прийшли. Але Мінхо з Ньютом мають рацію: не можна відсиджуватися, треба шукати відповіді на питання.

— От гниляк, — сказав Мінхо. — Я йду перший.

Не чекаючи відповіді, він ступив у темряву і вмить у ній розчинився. За ним пішов Ньют — він кинув наостанок нерішучий погляд на Томаса, і той зрозумів, що має йти третім.

Крок по кроку Томас вийшов з дортуару й, витягнувши перед собою руки, заглиблювався в пітьму їдальні.

Світло, що било в спину, майже нічого не освітлювало; з таким самим успіхом можна було йти, міцно заплющивши очі. А ще тут смерділо. Жахливо смерділо.

Десь попереду скрикнув Мінхо, тоді гукнув до тих, що йшли позаду:

— Стережіться! Щось… дивне звисає зі стелі.

Почувся чи то писк, чи то стогін, потім щось зарипіло.

Так наче Мінхо головою зачепив люстру, і вона почала розгойдуватися. Десь праворуч захрипів Ньют, і почувся скрегіт металу по підлозі.

— Стіл, — оголосив Ньют. — Не наскочте на столи.

За Томасом ішов Казан.

— Хтось пам’ятає, де вимикач?

— Я до нього саме йду, — відповів Ньют. — Бачив десь тут рядок вимикачів.

Томас наосліп ступав уперед. Очі вже трохи призвичаїлися до темряви, і там, де колись стояла суцільна чорна стіна, позначилися густіші тіні на тлі інших тіней. Та однак щось було не так, ніби речі стояли не на своїх місцях. Так наче…

— Ху-у-у! — з огидою пирхнув Мінхо, наче вступив у купу дристу. Знову щось зарипіло.

Не встиг Томас запитати, в чому справа, як сам врізався у щось. Тверде. Дивної форми. Загорнуте в тканину.

— Знайшов! — вигукнув Ньют.

Кілька разів клацнуло, і кімнату осяяло світло флуоресцентних ламп, на мить засліплюючи Томаса. Протираючи очі, хлопець позадкував від предмета, в який врізався, й одразу ж наразився на другий, аж той гойднувся вбік.

— Жах! — скрикнув Мінхо.

Томас примружився; зір прояснився. Хлопець змусив себе роздивитися моторошну сцену.

По всьому величезному приміщенню зі стелі звисали люди — їх була щонайменше дюжина. Всіх їх повісили за шиї, і мотузки врізалися у фіолетову набряклу шкіру. Закляклі трупи легенько гойдалися; блідо-рожеві язики повивалювалися з ротів з побілілими губами. Очі в усіх були розплющені, але в смерті незрячі. З усього видно було, що вони провисіли тут багато годин. І одяг, і обличчя були знайомі.

Томас упав навколішки.

Він знав цих мерців.

Саме вони врятували глейдерів. Буквально вчора.

Розділ 4

Намагаючись не дивитися на трупи, Томас підвівся. Чи то дійшов, чи то дошкандибав до Ньюта, який досі стояв біля ряду вимикачів, повними жаху очима позираючи то на одного повішеника, то на іншого.

Стиха лаючись, підійшов Мінхо. З дверей дортуару з’являлися інші глейдери — і скрикували, зрозумівши, що бачать. У Томаса на очах хтось виблював. Хлопець і сам відчув, як до горла підступає нудота. Що трапилося? Як могло все отак перевернутися догори дриґом? Від розпачу шлунок стиснувся в тугий клубок.

А тоді Томас знову згадав про Терезу.

«Терезо! — кликав він подумки. — Терезо!» Знову і знову, заплющивши очі та зціпивши зуби. «Де ти?»

— Томмі,— покликав Ньют, хапаючи Томаса за плече. — Що з тобою?

Виявляється, Томас, зігнувшись навпіл, обхопив себе руками поперек живота. Повільно випроставшись, він спробував прогнати почуття тривоги, що гризло його зсередини.

— Сам… як гадаєш? Озирнись.

— Ясно, просто ти так зігнувся, наче від болю.

— Зі мною все гаразд, хотів тільки поговорити з Терезою. Але не зміг.

Насправді все було негаразд. І ще Томасу неприємно було нагадувати всім про свій телепатичний зв’язок з Терезою. А якщо всі ці люди навколо мертві…

— Треба негайно з’ясувати, куди її поділи, — випалив він, радіючи, що є чим зайняти мозок. Намагаючись не дивитися на повішеників, Томас оглянув їдальню у пошуках ще одних дверей, які мали б вести до Терезиної кімнати. Вона казала, що її розмістили з того боку їдальні, напроти дортуару.

Ось вони. Жовті двері з латунною ручкою.

— І справді,— погодився Мінхо. — Розійдіться, шукайте дівчину.

— Здається, я вже знайшов, — сказав Томас, дивуючись, як швидко вдалося повернути присутність духу. Він побіг до дверей, лавіруючи поміж повішениками і столами. Тереза мала бути в тій кімнаті ціла і неушкоджена, як і глейдери. Двері зачинені — добрий знак. Можливо, навіть замкнені. Сама Тереза, вочевидь, провалилася в глибокий сон, як і Томас. Тому й не відповідала.

Біля дверей він раптом згадав, що замок чимось треба ламати.

— Хто-небудь, принесіть вогнегасник! — крикнув він через плече. Сморід у їдальні стояв жахливий: глибоко вдихнувши, Томас мало не виблював.

— Вінстоне, збігай! — скомандував Мінхо за Томасовою спиною.

До дверей Томас добіг першим і смикнув за ручку. Та не поворухнулася, двері були міцно замкнені. Праворуч Томас помітив квадратну табличку з прозорого пластика, зо п’ять квадратних дюймів завбільшки. Під нею був аркуш паперу з друкованим написом:

Тереза Агнес. Група «А», суб'єкт А1. Зрадниця

Дивно, але найбільше Томаса зацікавило Терезине прізвище. Ну, принаймні це було схоже на прізвище. Агнес. Невідомо чому, але це його здивувало. Тереза Агнес. Уривчасті знання з історії, які майже стерла амнезія, не дозволяли згадати нікого відомого з таким прізвищем. Сам Томас отримав ім’я на честь великого винахідника Томаса Едисона. А Тереза Агнес? Він про таку й не чув.

Звісно, імена глейдерів, скоріше за все, жарт Творців, аби ще більше віддалити підлітків від їхніх батьків. Томас не міг дочекатися дня, коли довідається своє справжнє ім’я. Ім’я, що назавжди закарбувалося в пам’яті його батька й матері,— і байдуже, хто вони і де нині.

Під час Переміни, коли до Томаса повернулися фрагменти пам’яті, йому здалося, що батьки не любили його. Хай хто б вони були, а його вони не хотіли. І його забрали в Лабіринт з жахливого середовища. А тепер він відмовлявся в це вірити, а надто після сну про матір.

Мінхо поклацав пальцями перед носом у Томаса.