Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Сказка
Показать все книги автора:
 

«Пригоди Цибуліно», Джанні Родарі

Планета казок

Замість цієї передмови я хотів написати казку, де б діяли Цибуліно і капітан Півбороди, кум Гарбуз і синьйор Помідор… Але зрозумів, що це вже неможливо. Так яскраво, так дотепно і так вигадливо могла писати тільки одна людина в світі — Джанні Родарі.

Чи потрібна його казкам передмова? Не може бути її до сонця чи веселки, до вранішнього співу пташок чи вечірньої зорі. Все це є, все це буде незалежно від чиїх то не було б передмов. Такими простими й близькими є для всіх нас казки Джанні Родарі.

Його книжки потрібні всім нам, бо якщо в дитини не буде достатньо вітамінів веселощів і вітамінів фантазії (а наука неодмінно колись відкриє ці вітаміни), то вона не буде дитиною, а стане зразу маленьким дорослим у капелюсі та ще й з текою під пахвою. Вона буде сердитися, а не радіти, коли починається дощ, і ніколи в житті не побачить у небі торта. А якщо його там не побачити, то він ніколи не спуститься до нас на землю.

Кожен з нас, дорослих, теж виростав з якоюсь книжкою цього письменника в руці. Спитайте в своїх батьків — і вони вам підтвердять це. Тим більше дивно це звучить, якщо зважити на той факт, що Джанні Родарі писав італійською мовою й до нас могли доходити лише поодинокі його книжки. Але вони виявились такими гарними, такими веселими, що майже щороку приходили до нас. Бо не можна зупинити доща чи сніга, це є і буде, поки світ є світом. Отак і казки Джанні Родарі.

Першим завітав до нас Цибуліно. Я й зараз пам'ятаю ту свою найпершу книжку Джанні Родарі, її малюнки, навіть її великий формат зберігся у мене в пам'яті. Вона ще не була кольоровою, якими стали книжки Родарі згодом.

Мені здається, що Джанні Родарі дав нове життя самому жанру літературної казки. До нього вона була трохи немічною, штучною. Він зробив свого Цибуліно гучним, мов барабан. Завирувало [5] справжнє життя серед Лимончиків, Вишеньок, Груш і Цибуль.

І хоча там виявилися всі синьйори — від Помідора до Гороха, це не заважало нам зрозуміти, що Цибуліно ми їм не віддамо. Він — наш!

Джанні Родарі легко й невимушено приніс у казку зовсім сучасне життя з його незвичними для казки проблемами. В «Торті у небі» йому вдається перемогти войовничих генералів. Адже ні вчені, ні військові не могли повірити в те, що з неба може прилетіти не небезпека, не державна таємниця, до якої нікого не слід підпускати, а справжнісінький торт. І побачити це допомогли дорослим діти. Вони не мали ні спеціальних приладів, ні літаків, а тільки чисті душі й радісні очі. І дитячий погляд на світ переміг. Правда виявилася на боці дітей. І тільки так має бути на світі. Заради цього і писав свої казки Джанні Родарі.

А ще йому вдалося залишити в казці теплі, приязні почуття. Найкраще це втілилось, як на мене, в «Подорожі Голубої Стріли». Вона подекуди зовсім тиха, навіть якась домашня. її слід читати у ліжку, перед тим як батьки востаннє гримнуть, що давно вже час вимкнути світло. Але можна ще встигнути прочитати дві сторінки. Бодай одну! Мабуть, і справжні феї полюбляють приходити до людей саме такої вечірньої пори, коли вони можуть заховатися в темряві, щоб їх не помітили дорослі.

Зовсім незвичними виявилися «Казки по телефону», ще одна книжка Джанні Родарі. їх розповідав своїй доньці батько, який був комівояжером і весь час подорожував світами. Щовечора він дзвонив додому — і починалася нова казка. А оскільки за телефонну розмову, хоч і казкову, доводилося платити, то й казки його були зовсім короткими. Але це не завадило їм бути і цікавими, і дотепними, і мудрими. Ось, приміром, «Як один перукар купив місто Стокгольм».

Продавався дивовижний товар, серед якого були гора Монблан, Індійський океан, моря на Місяці. І якийсь перукар лише за те, що раз підстриг продавця, купив собі місто Стокгольм. Потім зібрав гроші, аби поїхати подивитися на свої володіння. Й радів, як дешево дісталося йому це красиве місто. І знаєте, чим закінчує цю невеличку казку Джанні Родарі? Нізащо не здогадаєтеся! Казкар пише, що той перукар усе одно переплатив. «Бо кожна людина змалечку володіє цілим світом, і це не коштує їй жодного шеляга. Так, світ належить їй, треба тільки закачати рукави, простягти руки й узяти його».

Ви ще не подумали, чому Джанні Родарі писав саме казки? Тоді поміркуймо разом. Хто перший? Ти? Кажи. Казки сповнені фантазії. [6] І я так гадаю. А ще чого? У них багато веселощів. Слушно. І сміху. А ще є в них сум і журба. Оце точно. А ще там завжди є діти. І діти, й іграшки, й дорослі — все найголовніше, що є в нашому світі. Оце, мені здається, і є те основне, чому Джанні Родарі писав казки, — в його казках є все те, що є в нашому світі, тільки зібране воно може бути на одній-однісінькій сторінці. Таке справді може бути тільки в казці.

Джанні Родарі хотів, щоб усі ми не лише любили читати чи слухати казки, а й самі навчилися їх складати. Заради цього він навіть випустив спеціальну книжку, що називалася «Граматика фантазії». Отже, коли ви й самі захочете стати казкарями, неодмінно знайдіть цю книжку і прочитайте. Виявляється, фантазії теж можна і треба вчитися, щоб хоч трохи наблизитися до такого чемпіона людської фантазії, яким б, ув цей італійський письменник.

Джанні Родарі жив поруч з нами зовсім недавно; він народився в 1920 році, помер у 1980-му. Під час другої світової війни був партизаном, тільки не у нас, звичайно, а в Італії. Потім став писати вірші й казки для дітей. І вже перша його казка «Пригоди Цибуліно» виявилася такою цікавою, що діти всього світу полюбили цього італійського письменника-казкаря. Це й дозволило нагородити його найвищою літературною премією з дитячої літератури, що носить ім'я видатного данського казкаря Г.-К. Андерсена.

На нашій планеті багато проблем. Це і війни, це і бідність, це і хвороби. Але Джанні Родарі показав дітям не лише проблеми. Йому вдалося повернути Землі, як мені здається, звання Планети Казок. Адже Джанні Родарі міг розказати казку про кожну річ, що поруч з нами. Навіть брехня змогла потрапити в казку, як це діється в «Джельсоміно в Країні брехунів», де все одно врешті-решт перемагає правда.

Як потрібні книжки Джанні Родарі всім нам, можна побачити ще й із того, скільки фільмів поставлено за його казками, скільки п'єс з'явилося на сценах наших театрів. Здається, ніби він був не італійський, а наш письменник. І, мабуть, так вого й було насправді. Адже полюбити можна тільки когось свого, рідного й дорогого — таким залишається для всіх нас Джанні Родарі. Він, звичайно, трошки й італійський письменник, але тільки трошки, бо в усьому він любий і дорогий письменник саме наших дітей.

Нам усім пощастило. Пощастило, що Джанні Родарі писав свої блискучі, мов новорічні кульки, казки. Пощастило, що в Україні їх рік за роком перекладали. А ще, я вважаю, пощастило і дамому Джанні Родарі, Що в нашій країні він знайшов собі таких вірних читачів, і читають казки [7] італійського казкаря спочатку батьки, а коли вони виростають, то передають свою любов до них дітям.

Я думав написати замість передмови казку, де були б Цибуліно, капітан Півбороди, фея і неодмінно сам Джанні Родарі. Казки в мене не вийшло, тому спробуйте, любі друзі, написати її самі. І нехай вона буде у вас і весела, і цікава, і трохи сумна, як у Джанні Родарі.

ГЕОРГІЙ ПОЧЕПЦОВ

 

 

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Як Цибулоне наступив принцові Лимону на мозоль

Цибуліно був сином Цибулоне і мав семеро братів. Звали їх Цибулетто, Цибулотто, Цибулучча та іншими подібними іменами, найкращими в шановній цибулиній родині. Люди вони були, що й казати, хороші, але безталанні.

Та й не дивно. Де цибуля, там і сльози.

Жив Цибулоне з усією своєю родиною в дощаній халупі, не більшій від ящика для розсади.

Коли хто з панів потрапляв, бувало, на вулицю, то роздратовано морщив носа і велів візникові їхати швидше: «Пхе, як тхне цибулею».

Якось через те село мав проїздити правитель країни, сам принц Лимон. І його придворні побоювалися, щоб не постраждав від запаху цибулі принців ніс.

— Ну що скаже принц, коли почує, як тхне від оцих злиднів?!

— Треба їх напахтити, — вирішив обер-камергер.

І одразу ж послали з десяток солдатів Лимончиків, щоб напахтити бідноту. Цього разу солдати облишили свої шаблі та гармати, а взяли на плечі лише обприскувачі з одеколоном, амброю, фіалковими пахощами та найкращою трояндовою водою з Болгарії.

Солдати вигнали надвір Цибулоне з його синами і всією ріднею, поставили попід муром і оббризкали від голови до ніг пахощами, аж бідолашний Цибуліно застудився.

Та ось долинув звук сурми, і в супроводі усіх Лимонів і Лимончиків з'явився сам правитель, принц Лимон. Він був одягнений у все жовте, а над його жовтою шапкою [11] дзеленчав золотий дзвіночок. У придворних Лимонів дзвіночки були срібні, а у простих Лимончиків — бронзові. І так усі ті дзвіночки гарно дзеленчали, що люди збігалися, як на дивовижу, — думали, що то оркестр.

Цибулоне і Цибуліно опинилися спереду, тому їх штовхали і в боки, і в спину ті, що стояли позаду. Старому бідоласі Цибулоне це набридло, і він почав гукати:

— Назад! Назад!

Принц Лимон почув те і розсердився. А потім спинився, підійшов окаряч до Цибулоне і гримнув на старого:

— А чого це ти кричиш «назад, назад»? Може, тобі не до вподоби, що мої вірні піддані тиснуться вперед, щоб на мене подивитися? Га?

— Ваша світлосте, — зашепотів йому на вухо обер-камергер, — мені здається, що цей чоловік — небезпечний бунтівник! Його треба тримати під пильним наглядом.

І один із охоронців принца навів на Цибулоне спеціальну підзорну трубу, у яку наглядали за бунтівниками. Кожен з Лимончиків мав таку трубу.

Бідолашний Цибулоне аж позеленів зі страху.

— Ваша величносте, — насилу пробелькотів він, — то мене ж задавлять!

- І добре зроблять! — гримнув принц Лимон.

Тут обер-камергер звернувся до натовпу з такою промовою:

— Любі наші підданці! Його світлість дякує вам за вірнопіддані почування і за стусани, якими ви частуєте один одного. Тож штовхайтеся, громадяни! Штовхайтеся, громадяни! Штовхайтеся дужче!

— Та коли б і вас із ніг не збили, — вихопилося у Цибуліно.

І тут-таки один із стражників навів на хлопчину свою підзорну трубу. Цибуліно зважив за краще втекти і попід ногами старших швидко пробрався назад.

Громадяни спочатку не дуже тіснилися. Та обер-камергер так загрозливо бликав на них, що юрба захвилювалася, мов вода у діжці. Штовханина стала такою, що зрештою старий Цибулоне не утримався на місці і наступив простісінько на ногу самому принцові Лимону. У його світлості на ногах були мозолі, тож йому аж свічки в очах засвітилися. Десяток солдатів Лимончиків з усіх боків [12] як один кинулися на нещасного Цибулоне і закували його в кайдани.

— Цибуліно! Цибуліно! — гукав старий, а його вже тягли геть.

Цибуліно був у цю мить уже далеко, та всі навколо нього все знали і, як то буває, знали навіть те, чого насправді й не було.

— Ото добре, що його схопили. Адже він хотів ударити його світлість кинджалом!

— Та зовсім не те! У нього в кишені був кулемет!

— Кулемет у кишені? Бути цього не може!

— А ви не чули пострілів?

Насправді то були не постріли, а тріскотіння ракет на честь принца Лимона. Але люди так переполошилися, що кинулися врозтіч від солдатів Лимончиків.

Цибуліно хотів був крикнути усім цим людям, що в кишені його батька був лише недокурок тосканської сигари. Та подумав, що краще буде промовчати.

Бідолашний Цибуліно! Йому здалося, що він раптом перестав бачити на праве око, — а то була просто сльоза.

— Назад, дурна! — наказав їй Цибуліно і зціпив зуби, щоб не заплакати. Налякана сльоза сховалася і більше не з'являлася.

*  *  *

Одне слово, Цибулоне засудили до тюремного ув'язнення не тільки на все життя, а й після смерті, бо при тюрмах принца Лимона були і кладовища, де ховали померлих в'язнів.

Другого дня Цибуліно прийшов до тюрми провідати батька. Вони обнялися.

— Бідний мій тату! Вас запроторили до тюрми як злочинця разом з найлихішими бандитами.

— Не думай так, синку, — ласкаво відказав батько. — У тюрмі повнісінько найчесніших людей.

— А що ж поганого вони зробили?

— Та нічого. От за це-то вони й попали до тюрми. Принц Лимон не любить чесних людей…

Цибуліно замислився, і йому здалося, що він зрозумів.

— То сидіти у тюрмі — це честь? — спитав він. [13]

— Буває й так… Тюрми збудовані для грабіжників та убивць. Але з того часу, коли країною почав правити принц Лимон, грабіжники та убивці служать при ньому, а в тюрмах сидять чесні громадяни.

— Я теж хочу стати чесним громадянином, — сказав Цибуліно. — Але в тюрмі сидіти не хочу. Отож я скоро повернуся і всіх вас визволю.

— Не нахваляйся, — посміхнувся старий. — Це не так легко зробити.

— От побачиш, я свого доб'юся!

Тут прийшов один із тюремників Лимонів і наказав закінчувати побачення.

— Цибуліно, — сказав тоді бідолашний в'язень, — ти тепер уже величенький і можеш сам про себе подумати. Про твою маму і братиків подбає дядечко Цибуля. Я хочу, щоб ти пішов учитися.

— Але ж у мене нема книжок і купити їх ні за що.

— То не біда. Навчися добре викривати шахраїв і негідників. А найбільше вивчай тих, що при владі.

— А що я робитиму далі?

— Настане час — сам побачиш.

— Ну годі вже! — кричав Лимон-тюремник. — Годі базікати! А ти, шмаркачу, забирайся геть, якщо не хочеш теж попасти за грати.

Цибуліно так і хотів сказати Лимонові щось дошкульне, та прикусив язичка, щоб не кинули його за грати, раніш ніж він візьметься до справи.

Хлопчик поцілував тата й побіг.

Того ж дня він доручив свою маму і братиків дядечкові Цибулі, якому в житті пощастило трохи більше, ніж іншим родичам, бо він служив двірником. Розпрощавшися з ними, Цибуліно почепив на палицю пакуночок з речами, взяв її на плече і рушив у дорогу.

Цибуліно пішов навмання першою-ліпшою дорогою і не помилився. Години за дві дійшов до якогось невеличкого сільця — такого малого, що навіть дощечки з назвою не було біля крайньої хатини.

Та й хатина схожа була більш на буду для цуценяти, ніж на житло. Біля віконечка сидів якийсь дідок з рудуватою борідкою. Він сумно поглядав на вулицю і, здавалося, дуже журився над чимось. [14]

 

 

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Як Цибуліно довів до сліз самого синьйора Помідора

— Дядечку, — звернувся до дідка Цибуліно, — і чого це вам заманулося туди залізти? Хотів би я знати, як ви звідти виберетеся?

— О, це легко зробити! — відказав дідок. — А от увійти набагато важче. Я охоче запросив би тебе до себе, хлопчику, і навіть почастував би кухликом пива. Та двом тут не поміститися, і, правду кажучи, пива у мене теж нема.

— Не турбуйтеся, — сказав Цибуліно, — мені не хочеться пити… То оце така у вас хата?

— Еге ж, — відповів дідок, якого всі звали кум Гарбуз. — Хатина, правда, малувата, та коли нема вітру, тут буває досить затишно.

Слід сказати, що кум Гарбуз тільки вчора закінчив будувати свій дім. Іще з дитинства мріяв він про свою хатину і купував щороку по одній цеглині.

Та, на свою біду, кум Гарбуз не знав арифметики і мусив щоразу прохати шевця, майстра Виноградинку, порахувати його цеглини.

— Ану, подивимося, — сказав майстер Виноградинка, чухаючи шилом потилицю. — Сім разів по шість — сорок два… відняти дев'ять… Одне слово, маєш усього сімнадцять цеглин.

— Вистачить їх на дім?

— Я б сказав, що ні.

— То що ж робити?

— Це вже не мій клопіт. Не вистачить на дім, то зроби собі ослінчика.

— А навіщо мені ослінчик? Ослінчиків досить і в парку, а коли на них немає вільного місця, то я можу й постояти.

Майстер Виноградинка знов почухав шилом спершу за правим вухом, потім за лівим та й пішов собі до своєї майстерні.

Тоді кум Гарбуз вирішив працювати іще більше, а їсти ще менше, і з того часу купував щороку по три цеглини, а то й по цілих п'ять! [15]

З року в рік він худнув, звівся на тріску, зате купа цеглин усе збільшувалась.

А люди дивилися на це і казали: «Ви тільки погляньте на кума Гарбуза! Здається, він добуває цеглу зі свого живота. Щоразу, як купа збільшується на одну цеглину, сам він худне на цілий кілограм».

Коли ж кум Гарбуз став старий і вже не міг більше працювати, він знов покликав майстра Виноградинку і сказав йому:

— Ану, тепер порахуйте цеглини.

Майстер Виноградинка взяв з собой шило, щоб чухатися, поглянув на купу цегли і промовив:

— Сім разів по шість буде сорок два… відняти дев'ять… Одне слово, у тебе, куме, тепер всього сто вісімнадцять цеглин.

— То цього вистачить на будиночок?

— Я б сказав, що ні.

— Що ж мені робити?

— Це вже не мій клопіт!.. Збудуй курника.

— Але ж у мене курей немає!

— То поселиш туди кота. Кіт корисна тварина, він мишей ловить.

— Так-то воно так, але ж у мене кота немає, та й мишам ніде завестися.

— Не знаю, що тобі порадити, — засопів майстер Виноградинка і сердито почухав потилицю шилом. — Як не крути, а сто вісімнадцять — це тільки сто вісімнадцять…

— Та вам видніше, ви ж учили арифметику…

Зітхнув кум Гарбуз один раз, потім ще раз, та, бачачи, що від його зітхань цегли не стане більше, вирішив не гаючись взятися за будову.

«Збудую собі малесеньку-премалесеньку хатку, — думав він за роботою. — Адже мені не треба палацу, бо й сам я невеличкий. А не вистачить цегли — доточу кількома аркушами паперу».

Працював кум Гарбуз поволі, боячись надто швидко витратити всі цеглини. Він клав їх одну на одну так обережно, ніби вони були скляні. Адже йому одному було відомо, як дорого коштувала кожна цеглина.

— Ось та сама цеглина, яку я купив десять років тому на мій день народження, — примовляв він до цеглини [16] і пестив її рукою, немов кошеня. — Я придбав її на гроші, які зібрав, щоб купити курку. Ну, не біда, ось збудую дім, то й поласую смаженою куркою.

І так зітхав він над кожною цеглиною, та коли вся цегла кінчилася, йому лишилося ще багато зітхати, бо хатина вийшла така мала, як голубник. -

— Якби я був голубом, мені було б тут дуже зручно, — міркував собі бідолаха Гарбуз.

І справді, коли він спробував увійти в хатину, то дістав коліном стелі і мало не розвалив усю будівлю.

— Ех, старий я став і незграбний. Треба обережніше повертатися…

Він став перед дверима навколішки і, крекчучи та зітхаючи, рачки вліз до хатинки. Та тут нова біда: станеш на ноги — страшно пробити головою дах, простягтися б долі — підлога коротка, на бік не повернешся, бо тісно. А куди ноги подіти? Треба ж убгати їх до хати, щоб дощ не намочив!

«Бачу я, що жити в цьому домі я зможу тільки сидячи», — вирішив кум Гарбуз.

Він тільки зітхнув, та на цьому й заспокоївся. Сів обережно серед хати, боячись поворухнутися, і на його лиці, що виглядало з віконця, була така журба…

— Ну, як вам живеться? — гукнув до нього майстер Виноградинка з дверей своєї майстерні.

— Дякую, непогано, — чемно відказав кум Гарбуз.

— А вам не тіснувато в плечах?

— Ні, нічого собі, адже я будував дім якраз за своєю міркою.

Майстер Виноградинка за звичкою почухав потилицю і щось пробурмотів собі під ніс. А тим часом з усіх сторін сунули люди подивитися на хатину кума Гарбуза. Прибігла й ціла ватага хлопчаків. Найменший вискочив на дах хатини і, пританцьовуючи, заспівав:

Ну і хата в Гарбуза, — Гарбуз в хату не вліза! Права рука в кухні, Ліва у коморі, Голова в світлиці, А ноги надворі! [17]

— Та обережніш, хлоп'ята! — благав кум Гарбуз. — Так ви мені завалите хату. А вона ж у мене — як лялечка.

І щоб до них піддобритися, витяг з кишені кілька червоних і зелених цукерок, які хтозна-відколи там валялися, і роздав їх хлопчакам. Вони радісно загаласували, схопили цукерки і тут же побилися між собою, ділячи цю здобич.

З того дня, як тільки в кишені заводилося кілька мідяків, кум Гарбуз купував цукерки і клав на підвіконня для хлоп'ят, як сиплють крихти для горобців. Тут вони і заприятелювали.

Іноді він дозволяв їм по одному влазити до хатини, а сам поглядав знадвору, щоб не наробили шкоди.

*  *  *

Кум Гарбуз саме розповідав про все це малому Цибу-ліно, коли це із села виповзла густа хмара куряви. В усіх хатах швидко зачиняли двері й вікна. Дружина майстра Виноградинки визирнула надвір і похапцем причинила двері. Немов перед бурею, усі люди миттю порозбігалися по домівках, і навіть кури, кішки та собаки кинулися врозтіч, хто куди.

Цибуліно не встиг спитати, що тут скоїлося, як хмара пилу з оглушливим грюком прокотилася селом і спинилася біля хатини кума Гарбуза.

Із хмари пилу виринула карета, запряжена четвериком коней. Між нами кажучи, то були не просто коні, а запряжені огірки, бо в тій країні, як ви, мабуть, і самі вже помітили, усі люди були схожі на якісь овочі або фрукти.

З карети виліз одягнений у все зелене товстун. Його червона надута пика, здавалось, от-от трісне, мов перестиглий помідор. Це ж і був сам синьйор Помідор, головний управитель і дворецький у замку поміщиць графинь Черешень.

Цибуліно збагнув, що ця персона не приносить добра, якщо всі так від неї тікають, тому він бочком-бочком відійшов якомога далі. [18]

Тим часом синьдор Помідор поки що нікому не робив нічого злого. То що ж він робив? Тільки дивився на кума Гарбуза. Але як? Дивився довго, мовчки, пильно і тільки хитав загрозливо своєю здоровецькою круглою головою.

Бідолашний кум Гарбуз ладен був крізь землю провалитися разом зі своєю хатиною. Піт заливав йому очі, змішувався із слізьми і стікав просто в рот, але кум Гарбуз не насмілився навіть звести руку, щоб витерти обличчя. Він покірно ковтав свої солоні, гіркі сльози. А потім заплющив очі і став думати: «Ось уже ніякого Помідора тут нема. Я в своїй хатині, немов моряк у човні, пливу собі десь по Тихому океані. А навкруги вода синя-синя та лагідна, стиха гойдаються хвилі… О як гарно гойдають мене хвилі… туди й сюди… туди й сюди…»

Який там Тихий чи Атлантичний океан?! То синьйор Помідор вхопився обіруч за дах — і з усієї сили розхитував його туди і сюди, аж черепиця сипалася додолу.

Кум Гарбуз мимоволі розплющив очі, бо синьйор Помідор так грізно рикнув, що вікна й двері у сусідів зачинилися іще щільніше, а хто обернув був ключа в замку тільки раз, то тепер обернув іще раз.